Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 7

Уранці Савмак прокинувся, як завжди, перед сходом сонця, коли оживав хором і мінялась нічна варта на мурах Акрополя за вікном: його щоразу будив тихий брязкіт зброї чатників і їхні голоси. Колись Савмак любив сю досвітню годину. Варта взимку мінялася пізніше, влітку – раніше, але цілий рік разом зі сходом сонця, змалку Савмак убачав у тому якусь казкову таємничість, згодом усе те минулося, звітріло, лишивсь тільки передранковий холод, або мряка, або сніг, або дощ, або туман та важкий, мов лихо, бронзовий щит, який витягає руку з плеча, та туге реміння латниці, що не дає вільно дихнути, та бридкий норов декарха.

Відчуття неминучости скувало Савмакові серце, він устав, злий на цілий світ, хоча й не міг пригадати до пуття ні тієї розмови з Перісадом, ні легкоти, що з'явилася була в затуманеному вином мізкові. Гукнувши Лію, Савмак умився в принесеній мисі, та холодна вода тільки ще дужче спантеличила його. Щось учора сталось таке, чого він не міг збагнути й досі. Слова воскресали й бриніли в вухах, але змісту в них так само не було. Він пожував якогось пиріжка, не доївши, поклав назад, засмутивши стару Лію, й вийшов у ще безлюдні анфілади. Та на сходах зустрів «рябу людину з рябим голосом» і враз пригадав усе. Власне, й не пригадав, бо пам'ять його не зраджувала, а скоріш осмислив.

На сьогодні в них із Отом було призначене вправляння, Савмак збіг із Царського акрополя й в одну мить опинився коло стаєнь. Колісничий От і сьогодні випередив його, та се тільки ще дужче пригнітило Савмака.

– Чого се та не в царській хламиді? – здивувавсь От. Савмак мимоволі поглянув на себе. Замість червоного плаща він одягся в синій, але яке се мало значення!

Коні вже стояли запряжені, От узяв віжки від конюшого воїна, сів сам, почекав, поки сяде й Савмак, і поправував між стайнями та двома десятками царських колісниць до брами.

– Туди ж? – запитав він.

Савмак угукнув, але на Феодосійському шляху вправлятись їм не пощастило. Дамонові близнюки Теодосій і Досітей уже гасали там четвіркою батькової колісниці – тільки курява вставала вслід. Дочекавшись Дамонідів, Савмак із Отом махнули руками й погнали в бік рову. Ровову браму вже було відчинено, вони прогуркотіли попід її склепінням і пустились у степ.

– Дай сюди! – крикнув Савмак і перебрав віжки. Демонська сила тягла його до стрімкого кургану, що височів трохи ліворуч на небокраї, та він звернув у праву руку й путівцем поміж споловілими ланами пшениці погнав колісницю на північ. Коли дісталися берега Меотіди, всі четверо коней купались у милі.

– Шкапи, – зневажливо мовив Савмак. От уточнив:

– Коні добрі, але застояні.

То був натяк, що й вони рідко вправляються, товариш лише не хотів казати йому в вічі. Савмак кинув йому повіддя та бич і зійшов у берег. Тут було твердо, сухо й рівно, закрайок поріс морогом, і ся зелена смужка, вигинаючись малою затокою, йшла до миска ліворуч, де видніло містечко Зенонів Херсонес.

От почав розпрягати, бо вправлятись натомленими кіньми було безглуздо, й скоса позирав на Савмака, який пішов понад берегом вимірювати відстань. Трохи південніш од Зенонового Херсонеса, відокремлене од моря смужкою суходолу, широчіло майже кругле, схоже на срібну тетрадрахму, озеро, за спиною ж у них здіймались невисокі горби, спадаючи до моря тихими хвилями.

Савмак одміряв кроками відстань і підійшов, коли його товариш уже лежав у косому затінку під колісницею, припорошений біґ стояв на задку, високо в небо задерши дишель із двома кільцями для хомутних тяжів.

– Рівно п'ять стадій, – дивлячись на потриножених коней, сказав Савмак.

От зітхнув:

– Сідай у холодочку.

Останнім часом у них не було злагоди, Савмак здавав собі в тому справу, проте нічого вдіяти не міг.

– Римлянин сватає Вероніку, – сказав він, аби бодай чимось розважити ображеного товариша.

– Й цар оддає? – Звістка таки зацікавила Ота, й він аж перекинувся з боку на бік, щоб бачити Савмака.

– Зібрав усіх молодих евпатридів, – відповів Савмак.

– «І ми не бідні»?

– Та ніби… – Савмак повагався, чи сказати, що лежав через один тапчан від басилевса, проте змовчав. Його заслуги в тому не було, більше того – ще не відомо, для чого використав його вчора Перісад.

По годині-другій часу, коли сонце висушило довгасту тінь і вона підібгалася до самих коліс піднятого дишлем угору бронзокутого біґа, ефеби знову запрягли. Піна висохла на конячих боках і взялась плівкою, та мити скакунів у морі вони вважали неприпустимим, від морської води в коней тверднуть жили, сказав От.

– Уже краще хай потерплять.

З невеликими перервами вони вправлялися до полудня, тоді від поблизького містечка пригнало двоє вершників. Херсонітів Зенонових непокоїв запряжений четвериком чужий біґ і вони вислали своїх людей подивитись. На високому худому інохідцеві прискакав гладкий маленький чоловічок з мишачими оченятами, вершником же присадкуватого сарматського жеребчика з підрізаною гривою та зав'язаними у кублик хвостом був довгий, мов спартанський спис, геть рудий, аж білий воїн, чиї ноги мало не волочилися по землі.

Ефеби саме запрягали, щоб продовжити свої вправи на ристалищі, незнайомці спинилися віддалік, і маленький круглий пиріжок гаркнув з висоти свого цибатого коняки громовим голосом:

– Ехей, хто ви й чого толочите наш луг?

– Ми – пантікапейці, – відгукнувся до нього молодий колісничий.

– А коли пантікапейці, то й забирайтесь у свій паскудний горбатий Пантікапей!

І те, що сей пухкенький міхурець вичавив із себе таке голосище, й сам вигляд вершників здавались пантікапейським ефебам настільки смішними, що вони, не змовившись, зареготали.

– Забирайтеся, кажу вам, бо матимете халепу! – почервоніло від люті кругле, мов ропавка, обличчя гладунця.

– Тікай ліпше ти, бо затопчемо кіньми, – вже й собі роздратувався Савмак, але кощавий в одну мить наставив доти не видимого лука, не цілячись вистрілив, і тонка навощена стріла з воронячою пір'їною забриніла на лобку дишля між головами корінників. Се вже було зовсім інше, й Савмак із повагою глянув на довганя, раптом збагнувши, що той, мов дві краплі води, схожий з «рябоголосим» Клісфеном.

– То ви скажете, хто ви? – злорадно прогримів голос товстунця-херсонесця.

– Я – От, пантікапейський ефеб, – відповів колісничий, знавши затяту вдачу свого друга. – А се – Савмак.

– Савмак?! – Гладенький вершничок затулився долонею від сонця, хоч воно вже стояло високо вгорі й не заважало йому дивитись, тоді підняв правицю й, не сказавши жодного слова, пустив свого цибатого кониська вскач назад до Зенонового Херсонеса. Схожий на «рябого» Клісфена лучник і собі майнув услід.

Не беремо зброї, запізніло пошкодував Савмак і скоса глянув на товариша, який мав після всього повне право дорікати йому. Колісничий і справді лапнувся за пояс, де висів лише маленький нікчемний ножик, придатний хіба хліба врізати, але нічого не сказав. Обминувши лівого орчикового коня, який стояв бока до корінника з посторонками на спині, він витяг з дишельного зрізу стрілу, подивився на неї, лапнув пальцем вусик скіфського наконечника й хазяйновито кинув у колісницю.

Виснажені за півдня ристань коні йшли важко, надмірно махали головами, бо й моріг понад берегом Меотідського моря-озера не можна було порівняти з укоченим стадіоном чи бодай Феодосійським шляхом на відтинку між царськими виноградниками та Тірітакським ровом, де зараз управлялися близнюки-Дамоніди.

– Не чесно вони, – сказав От..

Савмак знав, про кого він думає, й змовчав. Суконноязикі брати були йому давніми друзями. Він сказав Отові:

– А той?

«Тим» вони між собою називали декарха махерофорів Архелая. Програти на змаганнях близнюкам-Дамонідам було б прикро, піддатися ж пихатому жевжикові – означало ганьбу, й се обидва ефеби розуміли дуже добре. Як накладе собі вінок лавровий на голову, то й через губу на тебе не плюне, сказав От.

– Я вже-м їдного літа ристався з тим Архелаєм, забув єси? – додав він «по-скіфському» й лише потім се усвідомив.

Савмак удав, ніби не чув, та се обом зіпсувало настрій. Після п'яти заїздів От розпріг і дав коням ячменю. Поки він порався, Савмак пішов уздовж берега розім'яти ноги. Й коли опинився в двох стадіях од забраного низеньким муром Зенонового Херсонеса, почув своє ім'я й з несподіванки спинився. Понад берегом до самого містечка тягся вузенький осиковий гай, а під крайнім деревом, спершись круглою спиною на кривий стовбур, сидів знайомий гладун і махав йому рукою. Савмак мимохіть озирнувся, та Ота за пагорбом не було видно.

– Не бійся, – сказав притишеним рокітливим голосом гладун.

Се слово роздратувало Савмака, й він сіпнув головою, не знаючи, як повестись. Та зрештою підійшов і став над кумедним колобком у розхристаному хітоні. Від ожиріння руки й ноги в чоловічка стриміли в усі боки, не стулялись, але під шаром лою в нього грала жива сила, мов у хижого вепра восени. Савмак міг би вподібнити його до дикого кабана, та не дозволяла надто щира, майже дитяча усмішка на рожевих вустах і кругла ропавка голівки.

– Се ти хочеш пограбувати царський курган? – спитав гладкий чоловічок. Савмак од несподіванки лише зблід, але той по-батьківському лагідно засміявся: – Чого ж мовчиш?

– А ти хто, щоб говорити зі мною про такі речі? – заціпенілим горлом одмігся Савмак.

Той підвів де-не-де обтикані волосинками голі смужки, що в інших людей називалися бровами:

– Ну, коли не ти…

Савмак важко задихав, ладен кинутися на людину-ропавку голіруч. Той, певно, вгадавши його наміри, виразно глянув трохи вбік од пантікапейця. Савмак і собі озирнувся. Біля репаного стовбура сусідньої осики стояв другий знайомий, тримаючи в опущеній руці крутий скіфський лук.

– Що вам од мене треба? – не володіючи собою, спитав пантікапейський отрок.

– Нічого.

– Хто вас підіслав?

Гладунчик смачно поплямкав рожевими губками й швидко, несподівано швидко, мов м'ячик з пругкої єгипетської смоли, схопився на ноги. Савмак сподівавсь од нього не знати якої капості, та гладунчик, рвучко припадаючи на праву ногу, почав удавати кульгавого.

– Хірісоф?! – мимоволі прохопивсь отрок, і гладунчик переможно зареготав:

– А каже!

Савмак зів'яв, опустився на голу безтравну землю й заплющив очі. Кругом діялося незрозуміле, він одчув себе іграшкою в чужих руках.

– Коли хочеш, зведемо тебе з тим робом, – знову загнав кудись аж у груди свій невірогідний голос товстунець, та минуло добрих півгодини, перш ніж Савмак обізвався.

– Де той роб?

– Тут, недалеко…

– Сей довготелесий? – Савмак кивнув великим пальцем через плече, тоді й озирнувся, та схожого на спартанський спис рудого довганя за репаним стовбуром уже не було.

Колобочок утішено засміявся:

– Ні, не сей!

– А де ж той? – Юнакові було соромно за свій хрипкий голос, але нічого не міг удіяти.

– Коли хочеш довідатися, відпусти свого колісничого Ота додому.

– Для чого? – настовбурчився Савмак. Чоловічок кумедно розчепірив рученята й хитро засміявся. Савмак рухнув головою: – Не відпущу.

– Уславлений у ристаннях улюбленець Перісада Савмак, за якого басилевс хоче віддати свою єдину доньку, злякався.

Круглі стрибучі слова людини-м'ячика, й самі схожі на кульки, дратували Савмака. Він згадав, що колись уже стежив за подібними м'ячиками, та тоді було просто смішно й цікаво, тепер же від їхнього скакання хололо в грудях. Уставши й собі, Савмак пильно глянув у вічі веселого гладуна:

– А якщо ви все на світі знаєте, й того роба знаєте, то чому самі не?..

Останнє слово застрягло між зубами, й Савмак лише сіпнув головою.

– Чому… Скіфська могила – ось чому! – Товстунець наллявся кров'ю й спітнів од люті. – Розумник! Без нього не впоралися б! Та ба… скіфська, ось чому!

Він аж одвернувся й спересердя плюнув, і се мов підстьобнуло Савмака, й він, хоч і не второпав, чому сі люди безпорадні проти скіфської могили, тихо проказав, аж самому мурахи по спині побігли:

– Добре.

Й пішов на пагорок, аби відпустити товариша й оддатись на ласку злих чи не дуже злих, підземних чи надземних кумирів. Але товстунчик сказав:

– Не ходи. Крикни йому здалеку.

Бояться, що змовлюся з Отом, подумав Савмак, зійшов на гребінь пагорка, звідти було видно колісницю, й коней, і людину біля них. Він крикнув Отові, щоб їхав додому сам, але відстань була велика й От нічого не зміг розібрати.

– Підійди ближче, – дозволив гладун.

Савмак стенув плечима, підійшов іще й знову гукнув те саме. Сього разу От, здивовано помовчавши, почав запрягати. Вирішив, що я на нього сердитий, з певним жалем подумав Савмак, і коли за колісницею знялась курява, повернувся до гаю.

Сонце вже схилилося до заходу й не так пекло, та гладунець покликав товариша, й той ураз не відомо звідки виринув.

– Дай нам чогось…

Цибатий сходив у кущі й приніс відти добру шкіряну мішину, натоптану хлібом та всяким їдлом, і Савмак тепер був зовсім певний, що вони здибали його тут не випадково, певно, стерегли пів дня. Гладкий уламав чималий шмат сірого хліба й, доки цибатий діставав з мішка інше, встиг умолотити ввесь шмат. Потім, уже в гурті, їв розважливо й зосереджено. Савмак, повагавшись, теж прилучився до трапези, не мавши й ріски в роті цілий день.

Дивлячись, як широко роззявляє цибань рота, тикаючи рідкими гострими зубами, він відзначив мимохідь, що в сю людину вселилася душа щуки, підступна й завжди голодна. Коли брав пачку дрібного сиру, кощавий випинав голову вгору, вишкірявся, й очі йому мало на лоб не вилазили від напруги. Щука, з якимось полегшенням одзначив Савмак, але вдачу другого не міг визначити.

Попоївши, гладунчик проказав:

– Ти погуляй, а я трохи… – й виразно ляснув себе по тугому череві. – Нас, дебелих, після їди розморює.

Се означало, що цибань лишається на варті, й Савмакові стало незатишно. Ті двоє стерегли його, мов злодія або бранця, хоч він сам погодився йти з ними. Гладун спочатку засопів, тоді враз перейшов на таке жалібне хрюкання та рохкання, що Савмак уже ладен був приписати йому свинячу душу.

Аби притлумити в собі гидотне відчуття падіння, Савмак почав міркувати про людську душу взагалі, ні про кого зокрема не думаючи, тоді зненацька спитав сам себе: а чим думає людина? Душею? Було вельми ймовірно, бо свиням завше на думці жолуді, а щукам – риба. Пригадалося писання давнього цілителя з острова Коса. Лікар Гіппократ уважав, що людина мислить серцем, бо до серця сходиться вся кров. Але вірогіднішим видавалось інше – людина мислить тим, чим і говорить: горлянкою. Буває, ще не вимовив слова, а воно вже тріпоче в горлянці. Тоді Савмак сказав собі, що всі оті міркування – лише хитрощі з його боку, – хитрощі, якими він намагається придушити власний внутрішній голос, названий сумлінням, а вірніше – навіюванням кумирів. Те, в що його так спритно втягали, було паскудством.

Коли сонце повисло над Зеноновим озером, він вирішив, що людина сама відповідає за власні вчинки перед Аїдом, тож сама мусить вибирати й свій шлях. Коли б він не прагнув до того, в що його зараз тягнуть, жодна сила не спромоглася б утягти його в свої тенета. Се вже була суща правда, гола й не прикрита хітоном сором'язливости. Він спересердя штурхнув гладкого херсоніта в бік і, давши йому прокліпатися, крикнув:

– Годі хропти!

Відчув, що коли посидить отак до заходу сонця, йому забракне сили. Гладкий збагнув стан юнака, бо, трохи почухмарившись, крекнув, підвівся й кивнув до цибатого:

– Ходімо.

Й рушив од берега просто в степ, у передвечірні хвилі споловілих пшениців, не добираючи стежки. Савмак ступав за ним, а позаду хилиталася незугарна постава людини-щуки. Коли сонце сіло правобіч, гладунець спинився й сказав:

– Треба зав'язати вічі…

– Нащо? – здивувався Савмак. – Я ж іду з вами добром і волею!

Той безпорадно розвів рученятами й заплющився:

– Якби на мене, повірив би тобі й не запинав очей, а так… Не моє слово зверху…

Савмак лише скреготнув зубами й не ворухнувся, коли та жива жердина, що цибала позаду, накинула йому на вічі цупку чорну хламиду. Дебелий узяв його за руку вище п'ястука й повів, і Савмак незабаром пересвідчився в страшній силі маленьких, мов наллятих салом, рученят. Пальці в юнака набрякли й, певно ж, посиніли, пекучий біль почав шпигати в пучки стома голками, й він урешті, несилий витримати, сіпнувся:

– Пусти, кажу!

Гладунець реготнув і пустив його руку:

– Тримайся за мене сам, бо в мене глухі пальці. Тільки пов'язку не треба стягувати з очей.

Десь-то зумисне хотів показати мені свою силу, подумав Савмак, ідучи наосліп, судомо тримаючись пальцями за хламиду товстуна. Савмак утратив чуття відстани й часу, напружені від сліпоти ноги почало судомити під коліньми. Досі йшли прямо, принаймні, йому так здавалося, й він міркував, де се можна знайти в голому степу серед ночі людину. Тоді його завернули вбік і знову повели, далі крутнули ще раз, і ще, й ще, за сотню-другу кроків крутіння повторилось, і Савмак уже ні за що в світі не зміг би сказати, в який бік його ведуть: на полудень, захід, схід а чи полуніч.

Ішли так довго, що вже здавалося, ніби й ніч доходить краю, йшли вгору й униз, ріллею, й дорогами, й знову ріллею, двічі під сандаліями хлюпала рідка багнюка, далі знову почались пшениці, й коли невтомний гладунчик урешті спинився, Савмак поволі, але безвладно опустивсь на землю. Під ним була прохолодна нічна трава, що мовби висотувала з нього втому та біль у жилах і лагідно кликала на своє м'яке ложе. Страшенно хотілося пити, та всю воду випили ще перед заходом сонця, й Савмак заходився відпльовуватись, аби викликати приплив слини. Але все в роті висохло й перешерхло, Савмак ліг навзнак і відкидав руки, хоч хотілося бодай почухати налоскотані пов'язкою вилиці й ніс. Пузанчик щось тихо сказав цибатому, й той зник, його нерівні розгойдані кроки поступово танули в нічному безголоссі.

– Полеж, уже скоро, – почув Савмак і провів руками по м'якій свіжій траві.

Рука наткнулася на щось важке й кругле. Він байдуже мацнув пальцями й мало не зірвав пов'язки з очей, тоді таки зібрався на силі й облапав річ тремкими пальцями, як облапують сліпці. То була чимала мармурова голова, трохи більша від людської, частина розбитої й не знати ким понівеченої звичної статуї Геракла: ніс відбитий, ліве вухо теж, але не повністю, лише знизу. Савмак обережно й зумисне недбало прийняв руку, тоді спитав:

– Ще довго? Пити хочеться!

– Постривай, зараз, – відповів гладун рипучим, видно теж од спраги, голосом.

Тепер ясно, подумав Савмак. – Гасали степами й крутились на всі боки, аби лише затуркати мене. Й коли невдовзі почувся мірний плескіт весел, се вже ні трохи не здивувало його.

– Вставай, – сказав дебелий. Савмак потягся рукою до пов'язки, та він перехопив за лікоть. – Стільки сліпав, а се вже терпець урвався? – Й гукнув кудись, певно, до води: – Ось ми!

Весла збилися з ладу, й під човном скреготнув пісок. Савмак подибав, давши себе вести, помацки сів у човен і скоцюрбився в тісному носі. Тоді човен стукнувсь об щось дерев'яне, й Савмак здогадався, що то діера або великий баркас. Чиїсь дужі руки вхопили йо за поперек і підсадили, інші ж четверо рук витягли на судно.

– Тепер сюди, – почув він голос товстенького херсоніта, який не відомо коли й устигав завжди бути попереду. Савмак тернувсь об чиїсь коліна, тоді ще раз, а по тому всі звернули праворуч, і се вже не дивувало, бо великі судна мали однакову будову. Зараз дві-три сходини під палубу – й у короб. Думка працювала чітко й аж якось весело. Коли в ніздрі вдарило теплим застояним повітрям, гладунчик нарешті сказав: – Скидай уже ганчірку й не сердься.

Отак дешево купитися, подумав Савмак, розтираючи повіки кулаками. Мов останній осел. Але се вже не дратувало, й він спокійно розгледівся. Маленький носовий короб мав обриси правильної трапеції. Біля протилежної, коротшої стіни видніло розкидане брудне ложе, по боках навскоси – дві лави, прибиті до розхилених стін. На одній лаві сидів темношкірий і широкобородий, схожий на персіянина чоловік років за сорок.

– Осе він? – спитав персіянин.

– Він, Апсірте.

– Чого так довго?

– Не виходило раніше… – Савмак аж обернувся, до того незвичним здавсь йому влесливий і м'який, мов пух лебединий, голос гладунця.

– То що нам з тобою робити? – сказав Апсірт уже до Савмака.

Савмак відповів твердо:

– Скільки хочете викупу – кажіть, може, Перісад і згодиться дати.

Апсірт поблажливо засміявся, тоді враз накинувсь на гладкого херсоніта:

– Кого ти мені привів?

– Його, старший…

– Кого «його»?

– Савмака…

– Чому ж він прикидається дурнем? – вилаявсь Апсірт, підступивши до гостя. – Ти ж сам викликався пограбувати Царський курган? Чи сей кабанчик вигадав? – Апсірт глянув на гладунця: – Хочеш, щоб Одноокий причепив тобі жорна до макітри?

– Не сердься, старший, – так само влесливо й тоненько проказав гладун. – Я своє діло знаю.

– Ти полізеш у Царський курган, ефебе? – запитав у Савмака другий чоловік, що досі мовчки сидів на протилежнім ослоні. Лампіон висів у нього над головою, й розгледіти обличчя не можна було.

– Де той нікчемний роб? – крикнув Савмак замість відповіді.

– То ти полізеш, чи ні?

– Полізу!

– Ось той, про кого ти питаєш, – сказав чоловік із невидимим обличчям і кивнув, рукою в бік ложа: – Фраате, підійди!

Ложе заворушилося, й те, що Савмак спершу взяв був за купу брудного шмаття, підвелось і виступило на середину приміщення.

– Фраат знає, як збудована могила, – знову сказав той, що в тіні під лампіоном. – Розкажи йому, Фраате!

На сю людину без жалю не можна було дивитися: городнє, втричі скоцюрблене опудало, геть лисе, борідка тонесенька й довга, по-робському зав'язана вузликом, хламида з двох шматків, брудно-жовтого й брудно-рудого, а голі за коліна ноги – в товстих синіх п'явках вен.

– Отак, значить, – сказав роб-утікач і заходився настільки швидко торохтіти, вимовляючи «з» вмість грецького «дз», аж Савмак засумнівався, чи не брехуна й призвідця підсунули йому відомі й невідомі сили. Старий Фраат белькотав: – Стаєш до схід сонця на версі, тоді, як воно зійде, повертаєшся до нього правим вухом і загороджуєш у землю пакіл, тоді стаєш лівим вухом до сонця й тричі плюєш перед собою, тоді лягаєш горічерева й лежиш, аж поки в спину припече підземна кров, якщо припече, встаєш навколішки й цілуєш землю крізь жовту полу хітона, якщо ж не припече, то крізь руду, й починаєш міряти курган од пакола на три покоти головою, там забиваєш другий кілок і знову стаєш правим вухом до сонця, тоді береш мотуз, удовжки як дванадцять разів обгортати голову, й прив'язуєш до другого пакола, обводиш середнім пальцем лівої руки коло, тоді проштрикуєш сей-таки палець і скрапуєш кров посередині, тоді викрешуєш вогню й спалюєш свою хламиду, тоді береш попіл з неї й вимащуєшся ввесь.

Лисий роб з у вузлик зав'язаним віхтиком борідки поглянув на Савмака, гладкого херсоніта, Апсірта й того, що й досі ховавсь у затінку лампіону, й важким кроком одійшов до ложа, обернувши всім свій невірогідно потворний горб. Не зважаючи на всю хибність становища, Савмак не зміг стримати посмішку:

– Ото й усе?

– Сього досить! – поглянув на нього з-за горба старий роб-утікач.

Теревені були схожі на хіба дурневі цікаве заклинання, та й годі.

– Й курган після всього сам розкриється, чи що? – знову посміхнувсь отрок.

– А чого б то він сам розкрився? Візьмеш лопату та й копатимеш сам на здоров'я.

Савмак почергово глянув на всіх людей, що відверто знущалися з нього, та люди сі зберігали повний спокій.

– Ви заманили мене сюди, щоб узяти викуп, – цілком переконано сказав він, дивлячись на орлиний профіль Апсірта. – Щоб знайти хитро сховану в величезному кургані саму могилу, маєш знати, де копатимеш. Перґамен з начертанням треба, а не сі заклинання божевільного! – зірвався він на крик.

– Все є! – Апсірт упевнено підняв руку. – Але самим тільки перґаменом діла не зробиш. Нащо б ми кликали в підмогу тебе? – Він махнув рукою до Фраата: – Покажи йому парґамен.

Горбатий старець умить скинув свого двобарвного плаща й постав перед Савмаком, у чому колись, певно, дуже давно, мати народила. Жахлива стареча голота викликала б збрид, коли б уваги не привертало геть інше. До спини старого було підчеплене ремінням щось важче й чимале, він ліг на постіль горілиць, посіпав калічними ногами та руками й звільнивсь від ноші. Горб тепер лежав у дранті ліжка. Фраат розповив «горб» і підніс Савмакові чотирикутну мармурову плиту. Савмак аж очі з несподіванки потер. На плиті дуже тонко й надзвичайно виразно було зображено ввесь вигляд поховання скіфського царя: й могилу, й дромос, що вів до неї, й труну, й навіть кожен казан і кожну амфору, що мала слугувати небіжчикові в потойбічному житті.