Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 19

Наприкінці літа, в третю декаду третього аттічного місяця боедроміона, коли день зрівнявся з ніччю й сонце навіть ополудні лишалося лагідним, Савмак із Отом та доброю сотнею пантікапейців рушили п'ятьма діерами через протоку Кіммерійського Боспору до азійських берегів царства. Земля на тому боці становила більшу частину володінь Перісада, й десь посередині її, на березі Понту Евксинського, який скіфи своєю мовою називали хто Руським, хто Чорним морем, стояло місто з уславленими святищами кумира морів Посідона й олімпійського вісника Гермеса.

Ґорґіппія здіймалась на березі зручної теплої затоки з незапам'ятних часів. Довкола жили хлібороби та скотарі сіверських племен, місто, оточене ровом і валом, слугувало їм і за городище для схову, й за святилище Сварога та Дани. Тут збиралися старійшини на віча, оскільки ж віча в них звались общинами, то се слово згодом стало й іменем города: Община.

Грецькі колоністи, з'явившись на сих берегах перед п'ятьма стами років, увійшли в дотики з мешканцями города й називали його так само, лише своєю мовою: Сіндіка; так давній лоґоґраф Геродот під сим іменем і ввічнив її в своїй «Історії». Й лише по добрій сотні після його смерти літ, коли сюди сягнула рука боспорського царя Перісада Першого Безсмертного, царський намісник і найближчий деспот по материній лінії Ґорґіпп вирішив перейменувати город на честь власної особи.

Але не до вівтаря всемогутнього Зевсового брата Посідона пливли пантікапейські судна, а на свято гермей, де щороку виважували свої сили ефеби трьох останніх випусків зі всього царства й навіть сусідніх еллінських полісів: Херсонеса, Ольбії, Істрії, Аполлонії, Візантія й столиці Понтійського царства Синопи.

А Савмакові не снилися й не марились лаври переможця, хоча останні чотири місяці після повернення до Пантікапея він посилено вправлявсь у метанні сулиці з біґа, в стрільбі, кулачному бої, метанні диску, бігові й усьому іншому, що передбачалося гермеями. Він і досі почувавсь недобре в хоромі Перісада, дарма що старий цар принишк і більше не зважувався не тільки кричати, а й косо дивитись на свого великого лоґофета й нареченого зятя. Чинці й інші евпатриди старанно всміхалися до нього, та за сими усмішками Савмак бачив посміх і давно тамовану лють, яка могла прорватися при першій нагоді.

Він уже звик до думки, що кумири поставили його над сими лихими, заздрими й пихатими людьми, та власна непривабливість дедалі дужче гнітила його, й він часом почував себе нижчим за інших. Платон у своєму «Крітії» писав, що краса людини не в правильних рисах обличчя, а в гармонійності тіла й надто ж у тому вмісті, що прихований не знати серед яких таїн людини й випромінюється її серцем і мозком. Солон убачав найвище щастя в слугуванні батьківщині й рідному племені, та се вже й геть розстроювало Савмака.

Я навіть не знаю, де моя вітчизна, думав він у хвилини розпуки. – Чи там, де я народився, чи тут, де став людиною. Та се теж не вельми допомогло б йому, коли б Савмак і дав собі відповідь, бо людиною назватися ще не мав права, рідний же брат по суті відцуравсь його, а про батька свого він довідався лише чотири місяці тому.

Такі думки виснажували тіло й дух, і Савмак сходив у короб діери й оддавав себе до рук палестрійському робові. Бронзовий стригіл умілого розтиральника та його чутливі пальці разом з потом та брудом знімали все зайве, й Савмак, гукнувши Ота, брався до вправ. За два дні при попутному вітрі всі п'ять пантікапейських діер прибули в Ґорґіппію.

Хоча до початку гермей лишалося ще півдекади, та місто розламувалось од народу. Більшість, не мавши змоги, розпинала намети поза мурами Ґорґіппії, навколо святилища олімпійського вісника Гермеса, кругом стадіону та вздовж морського берега, й Ґорґіппія здавалася вчетверо більшою. Про те, щоб улаштуватися для вправ на палестрі, комусь іншому й на думку не спадало: всі місця в Ґорґіппійській палестрі були закуплені чи зайняті хтозна відколи наперед, але для великого лоґофета з товаришем та дзох близнюків Дамонідів палестра гостинно розчинилась. Інші ж мусили готуватися де завгодно: на дорогах, при березі чи й серед кам'янистого пустища за Ґорґіппією.

Архелай приходив на палестру чи не серед перших ефебів, Савмакові ніколи не щастило випередити його. Він зумисне ставав до вправлянь десь поблизу й тайкома стежив за сотником, який, і се день у день яснішало, міг стати головним суперником. Після повернення Савмака до Пантікапея Архелай знову зробився чуйним і лагідним, та се не заколисувало пильности Савмака.

Напередодні аґонів, які мали початися змаганням бігунів, Савмак був особливо неспокійний. Передчуття лиха не полишало його, й він був майже певен, що лиха слід чекати саме від Архелая. Савмак звечора погано їв, хоч От майже силоміць запихав його жирною бараниною. Вночі Савмак разів кілька прокидавсь і ледве змушував себе розслабити м'язи й знову заснути. Й був страшенно вражений, коли вже на городському стадіоні, ще зночі заповненому ґорґіппійцями та гістьми, до нього в світлицю, дверима якої була полотняна ширма, ввійшов Архелай.

До початку забігів лишалася ще година, й От, повагавшись, вийшов, Архелай же сів на лаві поряд із Савмаком і, схиливши голову, тихо сказав:

– Ти ненавидиш мене, а я – тебе. Від сього ж потерпаємо не тільки ми з тобою. Я ввесь час сподіваюся від тебе якоїсь капости. Маю я право боятись? А може, й ти так само думаєш про мене, й тоді справи ще гірші. Нам з тобою тут рівних немає, ти вже сам побачив. Давай якось разом… Ти хочеш лаврів – і я хочу. Справді, в кожного з нас, мабуть, свої причини… Напевно свої… Та нам обом дорога честь Пантікапея, хоч би там що…

Савмак не знав, чи сміятися, чи сумувати. Слова суперника були переконливі, й він нічого не міг сказати супротиву їм, хіба що давню притчу філософа, притчу про річку, в яку не можна зайти двічі підряд. Усе тече й усе змінюється, сказав він, і сі слова вперше в житті вразили його по-справжньому.

Не надто підкреслюючи вагу своєї думки, він мовив Архелаєві те, що, власне, мало найменше значення в сій несподіваній для нього зустрічі:

– Ти забув про Дамонідів, фратре.

Й сам собі подивував, з якою легкістю вимовив оте звертання й із яким одвертим поглядом пішов навстріч сьому гордовитому красеневі, хоч мав би застерегтись і бодай трохи подбати й про власну гордість і гідність. Я або ж надто правильний, або ж надто дурний, – зумисне відверто сказав собі Савмак, і се трохи зняло й притушкувало його раптове розчулення, хоча настрою зіпсувати й не встигло. Савмак став на третій доріжці стадіону, Архелай – на четвертій, і всі бачили, як дружньо тиснуть собі руки два запеклих вороги, й тисячі людей обабіч бігових доріжок вітали се примирення бурхливою хвилею оплесків та криків.

Дванадцятеро ефебів, зовсім голих, як і вимагав закон віками освячених Олімпійських ігор, понеслися між пістрявими лавами, що здіймались по два боки стадіону, й Савмак одчував, як тіло його наливається силою й спокоєм, і коли добіг до протилежного паравану й одштовхнувся, щоб бігти назад, і справді побачив оправоруч себе лиш Архелая. Решта юнаків неслася їм услід, а дехто навіть біг назустріч, не встигши здолати й першого стадію. Біля паравану, звідки починали, Савмак з Архелаєм опинилися знову вдвох, а всі доріжки мов переплутались: одні ефеби вже робили третій забіг, інші вперто їх наздоганяли, а треті ще плентали десь посередині, й враження було таке, ніби сі прудконогі голі юнаки вирішили порозбігатися в різні боки: одні до східного, другі – до західного краю доріжок стадіону.

Після восьмого забігу Савмакові почало бракнути повітря й висохла горлянка. Він із жалем зиркнув на свого головного суперника, але Архелай біг легко й пружно, трохи випнувши наперед клинчик чорної борідки. В палестрі сього теж вимагали – так легше дихається. Савмак затулив рот, і хоч дихати стало ще важче, та в горлянці перестало різати, й се мовби додало йому сил.

Перед кінцем доріжки знову він наздогнав Архелая, а десятий, останній забіг вони теж почали разом. Суперник ішов так само рівно й легко, й Савмакові майнуло, чи не зумисне сей земний Аполлон притримує крок. Він трохи нахилив голову й, розтинаючи вітер лобом, вихопився кроків на два поперед нього. Вигляд в Архелая був страшний: очі наллялись кров'ю й лізли рогом, а лоб і щоки набули мрецької закам'янілости. Він сапав так важко, майже кричав за кожним подихом, аж Савмак зрозумів, що жодної зумисности тут немає й супротивник його біжить з останніх сил.

Далеко попереду, куди було ще кроків сто чи й більше, головний аґонофет уже тримав у руці дзвін, щоб його боєм оголосити переможця, й Савмак ще дужче нахиливсь уперед. Він знову сапав ротом, але тепер це вже не мало значення, хоч горлянку дерло гострим серпом. Люди обабіч на лавах повставали, над біговою доріжкою лунало тисячоголосе ревисько, мигтіли руки й голови, дехто в нестямі стягав із себе хламиду чи гіматій і вимахував ними в повітрі, а ноги під Савмаком стужавіли й поклякли. «Ще трохи… Ще трохи…», – чи то думав, чи лише думав, що думає, він, а супротивник біг поряд, зовсім поряд, і хоча Савмак знав, що той так само стомився, й біжить на здерев'янілих ногах, і горлянку йому роздирає живим серпом, і серце стугонить не в грудях, а теж у горлянці, – та не мав уже сил вирватись бодай на півкроку, на чверть кроку вперед, і далі переставляючи ноги лише верховним зусиллям волі.

Дзвону Савмак і не чув, хоча дзвін мав бути, лише впав на чиїсь міцні руки й дослухався гупання свого страшного безжального серця, котре, здавалося йому, потовкло й переколотило в його нутрощах усе.

– Як він там? – почув Савмак крізь шалений стугін у вухах і розплющив очі. Над ним сидів От, витираючи йому й чоло, й щоки, й шию звитим у скрутень рушником.

– Та добре, – відповів головному аґонофетові От, а Савмакові стало прикро, що найближчий друг не бачить, у якому він стані. Савмак хотів сказати розпорядникові аґонів щось різке, та в горлянці лише писнуло.

Десять разів з кінця в кінець стадіону – то таки десять стадіїв, уже спокійніше подумав Савмак і поволі випроставсь. От кинув йому на голе, слизьке й усе в брудних патьоках тіло полотняну хламиду, й незабаром Савмакові пощастило ковтнути слину. Поряд сидів Архелай і ніяково всміхався до нього. Савмак спробував пригадати, хто ж із них прибіг перший, але перед очима ставало жовто й мигаво, й він не міг пригадати останньої хвилі змагання.

Певно, й він іще не знає, подумав Савмак сідаючи, – ось чому в нього такий дурнуватий вираз. Він хотів спитати в Ота, але з лави суддів устав головний аґонофет і, гукнувши Савмака й Архелая, поклав їм на голови по лавровому вінку. Стадіон відгукнувся неймовірною бурею оплесків та криків, Архелай підняв руку, вже теж одягнений у хламиду, й привітав своїх уболівальників граційним рухом.

Савмак і собі махнув, коротко й стримано, й ревище спалахнуло з новою силою. Тим часом доріжки стадіону зайняла двадцятка інших ефебів, аґони тривали, й Савмак, скинувши з голови лаврове перевесло, яке муляло розпарену потилицю, пішов до купалень. Груди вже заспокоїлись і не хрипіли, ноги теж устигли трохи відійти, але настрою не було, й Савмак, подумавши, що ліпше бути переможеним, аніж співпереможцем, піддався гамівному ковзанню бронзового стригіля по щемкій од поту й пилюки шкірі.

Стадіон і далі шаленів, і коли аґонофети визначили переможця й сього забігу, Савмак із Отом пішли додому. Ввечері От приніс новину, що в п'ятнадцяти забігах вручено сімнадцять лаврових вінків: у котромусь виявилося ще двоє рівних, і Савмак усміхнувся.

Доліхос, виснажливе змагання в бігові на довгі відставні, скінчивсь, а завтра мала початись евексія – змагання на найкращий стан тіла й духу ефеба.

П'ять наступних днів Савмакові випадав щасливий жеребок. На змагання він виходив серед перших, далі до самого обіду відпочивав у натовпі запальних уболівальників, дивлячись із найвищих лав на своїх можливих і не можливих суперників, і дедалі дужче займався жадобою перемоги. Се було й дивно, й смішно, він ішов до будинку пресбевта Каллістрата, привітного русявого намісника, в якого замешкав на час аґонів, і по обіді брався до наступних управ.

Пресбевт належав до старовинного скіфського роду, його прадід іще був жупаном довколишніх древлянських общин, а тепер тільки посада намісника боспорського басилевса лишилась нащадкам того жупана. «По-скіфському» Каллістрат розмовляв так само вільно, як і по-грецькому, більшість його людей були теж скіфи, тобто «сінди», «общинники», й вони називали його гарним і давнім сіверським іменем Добривой, яке в грецьких вустах стало Каллістратом.

Добривой-Каллістрат із першого ж дня лагідно ставився до Савмака, й Савмак одчув у тому ставленні не тільки повагу до свого чину великого лоґофета, а щось більше, й теж не без приємности зустрічавсь і розмовляв зі своїм гостинним господарем.

Перед останнім днем гермей Савмак уперше зазнав поразки від велетенського, геть розписаного всіляким звірюччям скіфа. Його слизьке, змащене оливою тіло випорскувало з Савмакових рук, хоч перед початком аґон він і сам добре змастився. Хижі леви, пантери й вепри шкірилися на Савмака з кожного м'яза скіфа, й се лише виводило з рівноваги. Савмак оглушливо ляскав супротивника по спині й плечах, той відповідав тим самим, заохотливо сміявся й ще дужче дратував його.

Правилами дозволялося витирати масні руки об траву й землю, незабаром тіла суперників укрилися брудними пасмами слизької каші, та й се ні до чого не призводило. Скіф одверто грався з ним, підставляючи котрогось лева чи вепра, й коли Савмак утратив самовладання й уже не бачив перед собою ні скіфа, ні його рук та ніг, самі тільки хижі морди, вищерені на нього, той непомітним обманним вивертом одхиливсь убік, підхопив Савмака за пах та поперек і кинув ним об витолочену траву.

Найдивніше в усьому тому було, що Савмак, перележавши біль у паху, навіть не перейнявся злістю до голого, розписаного наколами велета. Коли той, радісно й незлобливо всміхаючись, простяг йому руку, Савмак не відтрунив її, підвівсь і собі всміхнувся:

– Ти хто єси?

Розписаний, геть вимащений оливою та порохом борець відповів йому так само «по-скіфському», лише з сіверським приголосом:

– Жупана Добривоя комонний десятник. А ти кой єси? Чи не Савмак з Пантікапея?

Той кивнув, з усміхом подумавши, якого ж то коня треба під таку цяцю, і пішов уздовж лужка до того місця, де стояли намети, юрмились уболівальники й чекав на нього, певно, вбитий горем От.

Молодий колісничий і справді був здивований, побачивши Савмака в такому легковажному настрої:

– Він же тебе поборов!

– Угу, – відповів Савмак, не надаючи ваги своїй першій поразці, хоча в Архелая теж була тільки одна невдача – в стрільбі з лука, й тепер вони знову зрівнялися. – Головне – завтра, – сказав він і почав обтирати з себе оливу, масну кашу та суху траву спершу долонями, тоді рушником, не звертаючи уваги на сотні цікавих уболівальників, що, продершись крізь ланцюг аґонофетів, тинялись між наметами.

– Викупаюся вдома, – сказав він одягаючись. У паху ще трохи наболювало, та се до завтра мусило минути.

Вони пішли до свого ґорґіппійського мешкання, по обіді запрягли біґ і вправлялись, поки й сонце покотилося до води; настрій Савмака був бадьорий.

Добривой-Каллістрат вечеряв разом з ними, наказавши робам принести страву в Савмакову спочивальню. Він розповідав про пригоди на гермеях минулих літ, сміявся, втягав до бесіди й Савмака з Отом, але вічі його ввесь час лишалися сумні, й се під кінець розтривожило великого лоґофета. Він хоче підняти мій настрій перед останнім аґоном, спробував заспокоїти себе Савмак, бо завтра Ґорґіппія побачить переможця.

Та се не впокоряло його, й він урешті спитав Добривоя-Каллістрата:

– Маєш невтішну звістку, пресбевте? Господар дому сіпнувся, та не зразу відповів.

– Я маю тобі дещо сказати…

Він навіть не глянув на Ота, але От, зрозумівши, що зайвий серед сих царських чинців, швидко вийшов. Пресбевт, подумавши ще, спитав:

– Де стоїть ваша колісниця?

– Там, де й усі, – нахмуривсь великий лоґофет, якому не сподобалося таке викручування.

Далі Добривой-Каллістрат спитав по-скіфському:

– Ви сте їздили нею сего дні?

– Їздили смо, жупане. Що єси намислив?

Жупан Добривой чемно, але наполегливо потяг Савмака за хітон:

– Ходімо зе мною… ходімо!

Вони піднялися на другий поверх, де були почивальні ґорґіппійського пресбевта, й увійшли до маленької, геть темної світлички.

– Ти тут? – спитав Добривой, і в темряві почулося шарудіння.

– Тут.

Жупан вийшов у сіни й уніс лампіончика. Біля вікна, загорнувшись у гіматій по самі вічі, сиділа жінка. Добривой сказав жінці:

– Осе Савмак.

– Я знаю, – відповіла вона й скинула намітку. Савмак одразу впізнав Еленину робу-фріґійку. Раїс підійшла до нього й заговорила повільно грудним голосом: – Тебе завтра вб'ють.

– На здоров'я їм, – зло хмикнув Савмак. – А хто ж се зробить?

Русява красуня з обличчям фріґійської царівни почала знову горнутись у гіматій і лише потім, давши спокій одягові, проказала:

– Не скажу…

Се вже скидалося на дитячу гру в «казати – не казати», Савмак не відав, що означають її слова: чи ся Раїс більше нічого не знає, чи ж знає й умисне мовчить?

Гордість не дозволяла йому допитуватися далі, й він уже схилявся до думки, що знову встряв у якусь не вельми розумну, а може, й не зовсім чисту таємницю, але глянув у великі сірі очі роби й засоромився своєї підозри. Раїс дивилася на нього так одверто й самовіддано, як може дивитись лише закохана, й сей погляд Савмак добре знав.

– Я швидко повернуся, – мовив нащадок общинних жупанів і рушив до дверей, по-своєму збагнувши небажання молодої роби говорити.

Савмак притримав його, мовчки взявши за лікоть, знову обернувся до дівчини й запитав:

– Чим же мене вбиватимуть, хоча б скажеш?

Сей насміх був тут зовсім недоречний, і Раїс, навіть не звернувши на нього уваги, промовив:

– Щось учинять або коням твоїм, або колісниці, лоґофете.

– Коли?

– Сього теж не скажу, – відповіла дівчина, й раптом її гарні віясті очі набрякли слізьми й вона схвильовано задихала: – Молю тебе, лоґофете, не йди завтра на аґони! Щось учинять тобі, й за се вже сплачено талант срібла. Не ходи!

Савмак не відав, що й казати. Се було майже неможливо, щоб великий лоґофет боспорського царя й царський деспот, який зібрав усі можливі на гермах лаврові вінки, – й раптом отак несподівано зник, не прийшов на чергові аґони, невідь чого злякавшись.

– Хто се тобі сказав? – підійшов він упритул до дівчини й підвів її голову за тендітне, майже дитяче підборіддя. Раїс покірливо зносила його доторки, Савмак іншим часом помітив би, що хвиля рожевої млости поволі піднялась угору й залляла їй вид, обличчя дівчини зблідло, тоді взялося знітом, а далі зблідло вдруге, й вона випручалася з його пальців.

– Вона…

Голос молодої невільниці прошелестів ледь чутно, й від нього Савмакові вже вдруге, відколи зайшов до сієї світлички, побігли по спині мурахи. Він спитав, аби ще раз одчути те саме:

– Хто?

– Моя кірія, Елена.

Перевтома останніх днів далася взнаки й, не зважаючи на тривогу, Савмак легко заснув, але прокинувся з неприємним одчуттям усеохопної порожнечі. На задньому дворі пресбевта лежав горілиць От і руками та ногами підважував широку мармурову стелу. В такий спосіб він управлявся щоранку, готуючись до сьогоднішніх, найголовніших аґонів, у яких мав показати й своє вміння. Савмак нахилився над плитою, яка то підіймалася, то знову осідала, й уперше прочитав нерівно викарбуваний напис: «Перісадові, синові Левкона, онукові Сатира, басилевсові земель од Таврів до меж Кавказу, кумирові, рівному олімпійцям, присвячує Ксантіпп, син Анастасії, одпущеник».

Мертві давлять живих, сказав собі Савмак і допоміг Отові вилізти з-під важезної плити. В тому жарті була сумна істина, й він довго не міг позбутися гнітючого враження, лише за мурами Ґорґіппії поринув у клопоти сущого дня.

Місто чимось нагадувало Пантікапей, навіть розташоване було в такій самій затоці, тільки оберненій навпаки – підковою на захід. Уздовж берега тяглася широка смуга дромосу, зумисне для гермей натрамбована щебінкою. Тут і мали відбутись аґони колісниць. Накинувшись червоною хламидою представника царського дому, Савмак підійшов до свого біґа, що в довгому ряді інших бойових двоколів стирчав догори дишлем край утрамбованої смуги.

От привів коней і сказав:

– У лівого підпряжного обидві задні підкови хляпали. Може, се було?

Савмак мовчки перевіряв зброю кованого біґа. Три коротких, сто разів випробуваних у метанні сулиці були припасовані ременем, крутий скіфський лук виглядав із дерев'яної засувки в полудрабку, й Савмак добре завченим рухом натяг тятиву, принесену з дому в саквах. Стріли, десяток, як і передбачалося, мали на зрізі його власний характер «С.Д.» – «Савмак, деспот». Короткий меч він почепив до череса й теж перевірив гостроту й жалючість леза. Застромлений у халяву ніж мав невеличку щербинку, але вона була здавен і не могла зашкодити, бо головним у метального ножа споконвіку вважався кінчик.

– Я коней уже пооблапував мало не під хвостами, – вдруге сказав От, і з того, що говорив не по-грецькому, Савмак зрозумів, який він схвильований.

– А ти двокіл обзорив єси?

– Вже-м і колеса скручував. Усюди – лад… – стенув плечима отрок.

Колісничий з Акри чи Кітея здивовано дослухався, як великий лоґофет розмовляє зі своїм напарником, Савмак бачив його подив, але від якогось часу се вже не бентежило його.

– Давай ще? – запропонував Отові, й той негайно припнув коней до пакола й почав вибивати притичку з лівого колеса. Добре змащена вісь обізвалася до нього тихим, але здоровим дзвоном. Підперши полудрабок плечем, От сам наставив колесо назад, заплішив бронзову тулку скабою й узявся до другого колеса. Тут теж нічого не викликало підозри.

От узявся вистукувати кованим пужалном спиці та обіддя, й суха доглянута ясенина під ударами аж співала.

– Може, дишель?.. – у десяте обійшовши колісницю, сказав навмання Савмак.

От негайно опустив дишель і щосили торгнув ним раз і вдруге, та двокіл аж співав, двигтячи всім своїм кованим тілом.

Савмак ходив кругом біґа й намагався виявити бодай якусь ознаку підступу. Якби все було так просто, подумав він, злочинцеві не заплатили б цілу гору срібла.

– Запрягай! – сказав Савмак уголос. – Дві одірвані підкови не варті більше драхми, а їм дали цілий талант.

І знову подумав, що шукати слідів злочину рано й доведеться пильнувати під час аґонів. А народ уже сходився, ґорґіпійці й гості з інших полісів займали спершу найближчі від білої риси місця, де мали початися й скінчитись аґони колісниць. Біґархи та їхні колісничі були вже всі напоготові, чекали тільки розпорядників та суддів – аґонофетів з епістатами. Їхні лави, поставлені бока до початкової риси, ще гуляли порожні, епістати лаштувалися до жеребкування, бо кому з ефебів яка доріжка випаде – також мало неабияке значення; аґонофети рушили вздовж чималого, на п'ятдесят чи сімдесят колісниць, ряду аґонавтів, перевіряючи коней, збрую, оружжя біґархів та самі біґи.

Архелая Савмак угледів аж тепер. Молодий і гарний у своїй білій із червоною смугою хламиді гектарх був схожий на справжнього Аполлона, бракувало хіба вогняних стріл у правиці.

– Видів єси тего? – кинув От, коли вони, вже запрігши, посідали в біґ. Савмак од несподіванки сіпнувся й звів докупи прямі широкі брови. От теж дививсь у бік Архелая, який розмовляв чи з аґонофетом, чи з котримсь із розпорядників-епістатів. – Заспався?

Савмакові теж здалось трохи дивним, що завжди такий ранній і невсипущий Архелай сьогодні прибув на аґони серед останніх. Але то було спалахом давньої неприязни, й Савмак, легко зіскочивши з біґа, пішов на поклик головного епістата тягти жереб. Головне тепер, думав він, дивитися на колісниці лівого й правого сусіда.

Але, вже повертаючись із жеребкування, він зрозумів, що й ся засторога не багато дасть йому та Отові. В руках у нього був черепок із буквою «тета», що означало й число «дев'ять», і він витяг його з глибокої вузькошийої амфори сам, власною рукою.

Й тільки перед початком аґонів, коли головний аґонофет уже напружено ходив уздовж білої риси, тримаючи бронзового дзвона за язик, Савмакові раптом майнуло: ножі!..

Він знову стрибнув додолу й почав перевіряти леза довгих бойових ножів, насаджених на обидві осі. В битві вони сіяли смерть серед ворожих коней і пішаків-гоплітів, а сьогодні могли спричинитися до його власної смерти. Приведені в бойове положення ножі, схожі на довгі коси, були більші від спиць колеса й у мирний час їх переламували в коліні, загинали наперед, і в такому положенні, лезами досередини, вони не могли завдавати шкоди ні людям, ні коням, плавно огинаючи колеса спереду, всилені гострими кінцями в зумисне зроблені в передку колісниці щілини. Та коли б хтось перебив один ніж і вдарив його ззаду, він міг би потрапити зламом межи спиці, а на великих швидкостях се мусило закінчитися найстрашнішим.

– Стережися сусідів, – сказав Отові Савмак. – Обох сусідів – правого й лівого.

От глянув на нього довгим тривожним поглядом і ще раз перебрав у руках віжки всіх чотирьох коней: ліві в одну, а праві з пужалном бича – в другу.

Сієї миті вздовж ряду біґів прокотилася хвиля гомону, колісничі востаннє роззирнулися, пролунав перший, тоді другий, тоді третій дзвін, і кілька сотень людей та коней разом понеслися вперед. Давно не звідуване почуття тривожного лету, яке годі було порівняти з будь-котрим настроєм будь-якого дотеперішнього аґону, змусило Савмака забути про все на світі. До протилежного кінця бігової смуги, що ледь виднів у двадцяти стадіях попереду, обабіч ворушивсь народ, а колісниці, кожна запряжена четвериком навчених і добре годованих коней, здіймали такий гуркіт, аж годі було почути власний голос. Підкови кресали об утрамбоване в землю кришене каміння, на біґархів і колісничих летіла щебінка й груддя землі, коні хоркали, й ефеби теж кричали на коней і просто так, од радости, збудження й люті, декому вже пощастило вирватися вперед, і напруга змагання зростала з кожною миттю. Вхопившись правою рукою за кований полудрабок біґа, Савмак лівою притримував меч, який теліпався від гуцання. До першого метання сулиці було ще далеко, та він кілька разів обмацував ратища й ремінці петель. Лук і стріли теж були під рукою – мав тільки трохи нахилитись.

От почувався в своїй колісниці ліпше за небесного Фаетона, сина Геліосового, коні майже слалися по землі, й було видно, що ще не скоро запіняться. Савмак дивився збоку на його міцну, присадкувату статуру й бачив, як він управно володіє й віжками, й бичем, і голосом, бо голос його коні вловлювали навіть у гармидері й суцільному гуркоті коліс. І лише після стовпів із кошлатими снопами на версі, що означало середину відстани, Савмак уперше розглянувся.

Попереду лишалося три колісниці, яких От і досі не міг наздогнати, по ліву руку неслося теж три, а по праву – п'ятеро. Першим ліворуч був біґ зовсім світлих, аж білих ефебів, Савмакові досі не доводилося бачити їх. Праворуч гуркотіла чорна, обкута лискучою міддю колісниця ґорґіппіян у синіх хламидах, а далі майнула добре знайома біла хламида з червоним подолом, і в Савмака тривожно стислося серце. Впіймавши на собі пильний погляд Архелая, він одвернувся, та почуття небезпеки більше не полишало його.

Решта колісниць тонула в хмарі куряви позаду, розтягшись на два й три стадії, та тепер Савмак дивився тільки на білу хламиду з червоною смугою подолу. Тривога його ще дужче зросла, коли чорна колісниця ґорґіппіян відстала й найближчим сусідою виявивсь Архелай.

– Пильнуй! – крикнув, півобернувшись, От, і Савмак нахилився ще крутіше. Коні ледь помітно заблищали спершу на ребрах, тоді на вилоговинках крупів, а мета вже видніла попереду досить чітко. Аґонавти мали право вразити будь-яку ціль і вихопитися на будь-яку вільну доріжку. Коли до кінця лишилося з півстадії, От міцніш уп'явся коліньми в передок біґа й знову гаркнув: – Пильнуй-й-й!..

А попереду вже лишилося дві колісниці, й От упевнено переслідував їх. Савмак дістав із петель усі три метальні сулиці й спробував лук пальцем. Тятива бриніла пружно й тонко. Коли до межового ровика лишилося з двадцять кроків, От потяг на себе віжки, коні, чутливі, але розпалені, запряли вухами назад і, косуючи більмами, почали стишуватись.

Поки От розвертав колісницю, Савмак устиг відтяти мечем привішену до пакола навпроти своєї доріжки конопляну линву, метнув три сулиці в дерев'яний щит по той бік рову й межи них загородив свій трохи надщерблений, але добрий ніж із сизувато-зеленої скіфської криці, тоді й дев'ять із десяти пущених стріл.

Назад вони з Отом рушили тоді, коли їхні найближчі суперники ще цілились у щити або відтинали конопляне мотуззя мечами. От розпашів од хвилювання ще дужче за Савмака й, здалеку помітивши вільну доріжку, стьобнув коней бичем і щодуху загорлав, плутаючи рідні слова з грецькими:

– Побіда, фратре!.. Ні-ке!.. Побі-і-іда-а-а!..

Коні неслися ще краще й дружніше, колісницю кидало й од гуцання голос Отів уривався й дзвенів металевими дзвонами. На сих гермеях Савмак узяв майже всі можливі лаври, крім одного-єдиного вінка, та ся перемога, яка вже не викликала сумніву, бо тільки вони гнали назустріч припізнілим змагальникам, була для нього найдорожчою. Всі три сулиці він кинув у ціль, ніж та дев'ятеро стріл його теж устромилися поряд, таке навряд чи пощастить зробити комусь іншому, а потім іще й наздогнати гарячих і витривалих, мов кентаври, румаків зі стаєнь Перісада.

Йому кортіло похвалитись перед Отом, як він уже тоді, коли той пустив коней ускач назад, улучив двома стрілами щит і тільки раз промазав, схибив усього лише раз, бо було надто далеко й хитко. Натомість Савмак лише скоцюрбивсь у колісниці, майже ліг бородою на передок, аби менше гальмувати колісницю під шквалами зустрічного вітру, й дивився на Ота, хоч і живого, але не земного, рівного олімпійським, колісничого, й думав, що людині властиво бентежитись і притаманно перебільшувати страхи, бо людина смертна й над усе в світі боїться смерти.

Вони вже проминули й останнього стрічного біґа, якому лишалося ще багато навіть до рову з дерев'яними щитами. Дві колісниці, котрі вони випередили на повороті, йшли рівно, хоч і далеченько, кроків за п'ятдесят позаду. Ще дві топталися їм по п'ятах, і Савмак не здивувався, вздрівши на одній з них чорнобородого біґара в білій, мов умоченій у кров, хламиді.

Савмак виважив розстань від себе до них, а тоді й до головної міти попереду. Міта ближчала з кожною хвилею, але й Архелаїв біґ уже порівнявсь із іншими двома, й між ними спалахнуло запальне змагання. Їхні коні тепер неслися самі, бо в тварин чуття першости розвинене ще дужче, ніж у людей, і жоден чистокревний румак не дозволить іншому випередити себе, якщо має силу й волю до перемоги.