Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 13

З-понад Акрополя ще не встигло потягти вечірнім зефіром, бо сонце ледве сягнуло визубців, як до причалів підпливло невелике дворядове судно, що змусило митників оглянути діеру – тепер уже ніхто сказати не потрапив би. Та коли митний маґістрат зажадав од діерарха спустити дошку на берег, той раптом відмовився. Маґістратові здалось підозрілим – чому се родоські купці не дають оглянути свій товар. Мито з них узяли б невелике – між островом Родосом та Пантікапеєм ще дванадцять літ тому було підписано угоду про взаємні пільги. Коли маґістрат удруге зажадав од діерарха допустити митників на корабель, той спершу відмагавсь, покликаючись на давні угоди, тоді сказав, ніби зламалось лазиво.

Геть розсердившись, маґістрат наказав своїй митній сторожі притягти лазиво з сусідньої тріери, на високому носі якої видніла голова Горґони. Та доки митники притягли важку щаблисту дошку, родоський діерарх рубонув причальну линву мечем, у нутрощах діери пролунав наказ «Оп-о-оп!», весла, підкоряючись йому, знялися вгору й дружно ляснули по воді шістьдесятьма лопатями й під дружний хор веслярів «Рап-па-пай!..» понесли діеру в море.

Митний маґістрат звелів ударити в дзвони. Такого в Пантікапеї вже давно не було, відколи, за злими чутками, басилевс Перісад уклав угоду з ватагом найстрашнішої піратської ватаги – Однооким Дибоспоритом. Навперейми родоському суднові, що так несподівано почало втікати, кинулося п'ятеро легеньких двадцятивесельних сторожових ладь, але весняне море було тихе, мов мед у фіалі, й наздогнати втікачів не пощастило. Довгі весла діери швидко здіймались і падали, покірні наказам керманича, тож незабаром і вигуків «Оп-о-оп!» та хорової відповіди веслярів «Рап-па-пай!» не стало чути.

Тоді нарешті прокинувся ледачий зефір, од суходолу потягло свіжими вечірником, на ладдях підняли вітрила, діера ж утікачів з невідомої причини йшла й далі на самих веслах, і відстань між переслідувачами та втікачами почала зменшуватись.

На діері підняли величезне вітрило тільки тоді, як сонце сіло на визубні Пантікапея. Але було вже пізно, дві ладді ковзали біля самих весел діери, ще дві сиділи на хвості, а п'ята забігала спереду, ледь не торкаючись бойового бивня діери, що стримів залізним списом над водою.

З правої ладді кинули зашморг, упіймали одне весло з верхнього ряду й тим самим розстроїли мірний лад весел. Діеру занесло праворуч, передня ладдя, уникнувши небезпечного бивня, теж упіймала два весла – з верхнього й нижнього ряду, тим часом решта двоє ладь шугнули попід веслами, й навтіли вчепилися баграми за боки та насади діери.

Родосці, збагнувши, що далі втікати толку нема, покидали весла й узялися до зброї. Одні рубали багри та линви, що павутинням обплутали весла й насади, інші кидались по ладдях сулицями й усім, що траплялося під руку. Та від несподівано пущеної стріли з провареним у єгипетській смолі прядивом зайнялось їхнє величезне чотирикутне вітрило. Навощене зелене полотно палахкало червоним факелом, одганяючи захисників, які не витримували вогню й утікали донизу, в короб, до веслярських лав. Пантікапейські навтіли, обливаючись водою, лізли через насади й билися з родосцями внизу. Та коли полотнище догоріло й у діері знову стало поночі, родосці швидко поспихали майже всіх у море, порубавши багатьох.

Тоді маґістрат митної сторожі Тімокреон, якого родоський меч теж зіпхнув у воду, зачепивши руку над ліктем, крикнув просто з води підпалити діеру. Судно спалахнуло враз, залляте рідким лівійським асфальтом, горіли весла й насади, корма ж та високий ніс у вигляді ґрифона палахкотіли найдужче. Родосці кидались через охоплені полум'ям насади, та пантікапейці тепер безкарно розстрілювали їх на льоту. З короба чувся жахливий вереск печених людей, які то шарпалися до насадів, то сахались від вогню назад, але озвірілі навтіли-пантікапейці вже не мали жалю. Вони відчепились од розпалахканої діери й стріляли з поважної відстані, куди не сягав вогонь.

Просмолені колоди діери займалися далі й далі вниз, судно було схоже на небачених розмірів факел, осявало все кругом на великій відстані, й навряд чи кому з родосців пощастило втекти, навіть коли щастило подолати охоплений полум'ям насад. А жахливі крики за насадом дедалі рідшали й слабли, й незабаром уже було чути голоси тільки чотирьох або п'ятьох сіромах.

Схаменувшись, Тімокреон звелів гасити пожежу. Навтіли почали здалеку плескати відрами й черпаками, й коли правий насад урешті згас і почорнів, крики в коробі зовсім припинились. Докруж смерділо мокрою сажею й гореним м'ясом, збуджені й трохи налякані несподіваним обертом справи пантікапейці, зиркаючи на своїх убитих і зранених товаришів, побралися назад, кинувши спалене судно серед моря. Його вони б і не змогли притягти власними силами, тож вирішили зробити се вдосвіта, поки не прокинулося місто.

Та коли зійшло сонце й чатна сторожа відчинила браму Полунічного пілону, всі вжахнулись, і страшна звістка покотилася з тераси на терасу до самого Акрополя. Східний передранковий вітер евр, що дмухав од азійського берега протоки, підігнав чорну спалену діеру в найгустіше вировисько причалів біля молу. Серед недогорілих насадів у коробі валялося понад сто трупів, і переважна більшість родосців була спалена живцем.

Почувши про нічну подію, Перісад утратив розум і нестямно шкрьобав по анфіладах не знати навіщо взутими на ноги бойовими кованими чобітьми. Пригода могла обернутися чим завгодно, бо залежний од Риму Родос мав усі підстави вимагати пояснень і скаржитися Римському сенатові. Савмак, нічого не домігшись од басилевса, який безпорадно розводив руками й щось сам до себе шамкав, – наказав Клісфенові, «рябоголосому» декархові царських махерофорів, знайти маґістрата митної маґістратури Тімокреона й кинути його до в'язниці.

Декарх Клісфен повернувся надто швидко й на здивований погляд Савмака відповів:

– Ті-ті-тімокреон сам з'я… з'явився!

Савмак одіслав «рябоголосого» Клісфена обстежити спалене родоське судно, зачинивсь у своїй чинницькій світлиці й не відгукувавсь навіть ґрамматеям. Почуття порожнечі заповнило йому душу, й він тоскно думав про те, що коли людина дала себе раз обдурити, то мусить бодай надалі бути сміливішою й випростатись. Довгі лави попід стінами чинниці, в якій колись господарював купецький безневинний гладун Еак, викликали в нього байдужу гидливість. Еак уже давно відійшов у царство тіней, але все тут зберігало його доторки, дух, і навіть голос, тихий і незлобливий голос вірного царевого служки.

Ненавидячи себе за свою слабодухість і невміння обстояти власну гідність, Савмак вийшов на подвір'я перед царським хоромом. Побачивши там євнуха, він хотів удати сліпого, та лоґоґраф підійшов сам. Одколи став Перісадовим деспотом і лоґофетом, Савмак уникав зустрічей зі своїм колишнім учителем, а той теж не вельми накидав себе новому лоґофетові. Найдужче відштовхували Савмака єлейні очі євнуха, за якими досвідчена людина могла легко вхопити нещирість.

Очі в євнуха Полікрата сьогодні теж були мов закапані оливою, та неспокійна зморшка на жовтому чолі змусила Савмака притлумити роздратування.

– Не волієш уже бачити нещасного євнуха, великий деспоте? – сказав він, шанобливо піднявши свою жіночу руку.

Савмак спробував усміхнутися:

– Ти задля сього й прийшов?

Єлей ув очах євнуха висох, і він одгарикнувся, як бувало раніше, писклявим голосом:

– Ні, не задля сього!.. На пристані був?

– А що там сталось?

– Піди й глянь. Вчорашні діери прибули не з Родосу.

– А звідкіля ж?

– Розпитай он у нього! – махнув євнух рукою в бік царського клімакса, звідки, підтримуючи поли хламиди, швидко йшов «рябоголосий» Клісфен.

– Розповідай, що там сталося! – звелів Савмак, побачивши, що Клісфен вагається говорити при євнухові.

– Не р…р…родосці то були! А якщо й ро-родосці, то не куп… куп… куп… – Слово «купці» йому ніяк не давалося, й він за кожним «купанням» згинався й згинавсь, аж доки переломив себе, мов жердину: – Не купці!

Ледве продираючись крізь частокіл нездоланних слів, Клісфен узявся розповідати, що в спаленій діері знайдено дві сотні перських мечів, щити, сулиці, списи та стріли, й жодної амфори з олією чи вином, жодного міха з фінікійськими ягодами, що здебільшого привозили раніше родосці до Пантікапея.

– А про інше забув, заїтинако? – насіпавсв на нього євнух, мало не з кулачечками лізучи перед ніс «рябоголосому» декархові.

– Й срібла два котли, великий де-де… де-деспоте! Й золота котел, і мі-міді п'ятеро, а один… – Клісфенові заціпило, але потім він таки доказав: – Один упустили в воду…

Узявши Савмака за полу гіматія, євнух настійно потяг його до Царського клімакса. Молодий деспот-лоґофет сердито висмикнув полу, та євнух так виразно глянув йому в очі й таким благальним голосом попросив піти до пристані, що Савмак лише здвигнув плечима й рушив услід.

На пристані й досі було багато людей. Кінчивши на аґорі базарювання, вони йшли не додому, як завжди, а через Полунічний пілон – до моря. Вчорашня подія схвилювала й пантікапейців, і селян з околиць, і в натовпі точилися суперечки, робилися здогади, чим можуть покарати мстиві кумири пантікапейців за їхню жорстокість.

Савмака вітали з усіх боків, і се не дивувало царевого деспота й лоґофета, за час після заколоту робів Савмак уже звик до подібного. Євнух вів його між купками пантікапейців та невільників, грюкаючи ціпком по бруківці, й народ слухняно шарпавсь, даючи царському чинцеві та його вчителеві дорогу.

Широкою дутою біля спаленого судна стояло десятеро списоносців, і Савмак приспинився. Й стишені голоси пантікапейців та селян, і чорні обвуглені насади діери змусили його серце замлоїтись, але се тривало одну мить, а наступної миті Савмак притлумив у собі той острах і рішуче ступив на перекинуту з берега на корабель дошку з уже постираними від ходіння щаблями. Переливаючись у своїй широкій одежині, євнух теж посунув за ним, тихий і мало схожий на себе дотеперішнього.

Та в недопаленому коробі ладді вже не було жодного трупа – їх устигли прибрати. Савмак із євнухом полегшено відітхнули. Під чорною кормою лежала купа закіптюженої зброї, ремінці на щитах та ратища списів і сулиць місцями обвуглились, а під згорілими лавами веслярів стояло кілька мідних та бронзових судин із номисмами та зливками.

– Ось такий самий котел за насади впав, – нахилився євнух і дістав із судини дешеву номисму.

Савмак узяв номисму й мимоволі глянув через насад. До дна в сьому місці було тридцять кроків, про підняття котла не могло бути й мови. Він кинув мідяк назад, у судину, але євнух нахилився вдруге й знову подав йому. Савмак аж тепер побачив на мідяку образ малоазійської богині Кібели й розкидані літери кругом її голови: «Мітрідат Евпатор». Він уже сам загріб жменю номисм, і на кожній були ті самі знаки. Тоді Савмак почав роздивлятися срібні та золоті номисми в інших котлах, але з ім'ям понтійського царя знайшов лише два срібні кружальця.

– Се ще нічого не означає, – сказав він урешті євнухові.

Євнух підійшов до нього впритул і показав очима через лівий насад. Одмежована від них трьома різними суднами, там стояла, погойдуючись на довгій линві, струнка просмолена діера.

– Бачиш?

– Ну й що?

– То діера Мітрідата! – просичав євнух.

Савмак подивився на нього з темряви глибоких очниць і посміхнувся.

– Коли я тобі скажу ще слово, ти перестанеш сміятися. – сказав євнух, сповнений похмурої таємничости.

– Може, вчора приплив був сам Мітрідат, а наші митники спалили його разом із судном? – прискалив око Савмак.

– Не смійся, бо плакатимеш. Я тобі кажу не про сю, спалену, а про ту діеру. Нею сьогодні раненько завітав до Пантікапея Діофант, син Асклепіодора, відомий тобі каппадокієць і таксіарх усього Мітрідатового війська.

– Де ж він? – з недовірою поглянув у бік стрункої діери Савмак. Діофант не міг припливти, не завітавши до царського хорому. Та виявилося, що таки приїхав, приплив і гостює в Дамона, великого колісничого. Савмак знову щось подумав, але ниточка думки не в'язалась вузликом, і він неприязно буркнув: – Ну то й що?

– А те, – знову стишив голос до жеботіння євнух, – що його діера блукала десь поблизу цілу ніч.

– Се тобі хто сказав? – Савмака дедалі дужче дратував таємничий голос євнуха, й він дивився на нього майже люто.

Євнух теж вирячив оченята й, озирнувшись на причал, чи не слухають сторожі, швидко заторохтів у самий вид своєму колишньому вихованцеві й учневі:

– Слідом за Діофантом прибув на своєму трухлому кориті Евтихій. Він каже, щд в одкритому морі Діофанта не було: наздогнали вже аж отут, неподалік, у затоці.

Савмак нахмурився й більше не спитав євнуха ані слова. Вони мовчки дійшли до самих мурів Акрополя, проте тут Савмак уже не дав євнухові шаснути в хвіртку свого дому, а повів із собою до Царського клімакса.

Нарешті скинувши з себе непотрібний обладунок, Перісад знесилений сидів на ложу в екусі біля тронної світлиці. Він довго не міг утямити того, про що розповідав йому євнух, спонукуваний Савмаком. Свого історика цар узагалі зневажав, і не тільки за його чоловічу неповноцінність, а й через те, що той належав до зрубаного дерева Археанактідів. Але згодом до царя таки дійшов зміст його слів, і він ще недовірливіше від Савмака заблимав на лоґоґрафа. Євнух був лютий ворог, хоч і прикритий лагідним усміхом посадженого на цеп лиса, тож Перісад не міг повірити в його щирість. Убачаючи за словами євнуха хитро сплетену брехню, він прискалив око:

– А для чого б то син мого друга Мітрідата Еверґета чинив мені лукаві кови?

– Мабуть, молодий понтійський цар хоче, щоб ти, басилевсе, став його «другом»…

Сторонньому ся розмова здалася б узвичаєними при боспорському дворі лестощами, але Перісад занепокоєно зиркнув на Савмака. Деспот і великий лоґофет одвернув очі до вікна, Перісад і собі глянув у той бік, нічого не побачив, тим часом придвірний літописець докинув:

– Тобі ж сенат уже пропонував стати «другом римського народу»? – Й сам же відповів на своє запитання: – Пропонував вустами Публія Муція Сцеволи, екс-консула й Великого понтіфіка.

Сього вже можна було й не доказувати. Скривившись, мов од головного болю, Перісад стомлено махнув рукою, підвівся й почовгав до вікна, ледве тягнучи ноги, на яких уже не було кованих ратних чобіт. Се означало, що треба йти, євнух блимнув на Савмака, й вони мовчки подалися з екуса, почувши вслід собі:

– Хай гукнуть Дамона!

Коли проминули двері чинниці великого лоґофета, Савмак по-панібратському заштовхнув євнуха досередини й, вигнавши звідти всіх служок та ґрамматистів, зачинив по собі двері. Євнух не міг уторопати, чого забаглось його колишньому вихованцеві, й дрібно закліпав очицями, розгублено посміхаючись, а Савмак поставив його очима до вікон і дивився на євнуха доти, поки в того почала сіпатись ліва щока. В лоґофетовій чинниці й цілому хоромі по той бік важких дверей стояла така тиша, що чути було дзенькіт списів об щити на делекій сторожовій вежі Акрополя. Євнух потер пальцями розсіпану щоку й прохрипів:

– Що ти надумавсь?.. Пусти мене додому! – Й миттю глипнув на два мечі в піхвах, що висіли хрест-навхрест між вікнами. – Згадав торішнє?.. Я в тому не винний! Сам допитувався й домагався, як пограбувати скіфську могилу. Якщо ти чесний, то не казатимеш, ніби я тебе до того штовхав…

Савмак не зводив з нього колючих, не знати в яких хащах підбрів'їв захованих очицях, і євнух почав одступати, неквапом задкувати до дверей.

– Чуєш?!.. Пусти мене вийти!

– Не вийдеш, – слово по слові процідив Савмак, – поки не скажеш мені…

– Що? Що тобі сказати?!.

– Хто я.

Євнух якийсь час сторопіло дивився на нього, й коли щока перестала сіпатись, писнув:

– Дурень ти! Ось ти хто!

– Хто я? – тихо й через те ще грізніше повторив Савмак.

Євнух, котрий за сі хвилини передумав усе на світі й сподівався не знати якої розправи, пошукав очима стільчика й сів, глибоко й заспокоєно зітхнувши. Та згодом його почала й самого хапати лють, що так по-дурному дався налякати себе, й коли Савмак спитав утретє те саме, він майже плюнув йому в обличчя:

– Скіф ти! Скіф ти! Скіф!

І Савмак теж сприйняв се, як обплювання, та не мав сили на те що вдарити гладкого євнуха, який сидів, розплившись драглистим тілом на троносі, а й ворухнути пальцем. Він теж знесилено сів, і сів просто додолу, тернувшись спиною об стіну, й у просторій робітні великого лоґофета гусла й гусла моторошна, нестерпна для євнуха тиша.

Євнух, допіру стямившись, тепер знову присмирнів, наляканий незрушністю Савмака. Боявся навіть ворухнутися. Знав, коли б сей новоспечений деспот мовив бодай слово чи підвів голову з колін, усе змінилося б, він, лоґоґраф Полікрат, принаймні знав би, що робити й чого слід остерігатись, а тепер не зважувався навіть голосно дихати.

Та тіло, його кумирами й людьми прокляте тіло, позбавлене чоловічої сили й витривалости, не набувши й пружности жіночої, клякло й клякло, євнух одчував, як вода й кров з усіх його членів осідають донизу, обличчя стало холодне, плечі – теж, натомість руки й ноги, й черево, й сідниці налилися свинцем і заходились помаленьку шпигати й терпнути, неначе то холодноперста німфа смерти заколисувала його, щоб одібрати душу. Євнух із жахом відчув, що повіки в нього теж набрякли, й щемлять, і важніють, і він обережно ворухнувся. Та важкий дерев'яний тронос під ним зрадливо рипнув, і серце кудись упало.

– То нащо ж ти ціле життя витравлював у мені все скіфське? – нарешті озвався Савмак уголос, а сам собі подумав: ось відки, виявляється, я знаю й скіфську говірку… Скіф…

Євнух, який уже сидів зручніше, з задоволенням відчуваючи полегкість у всьому тілі, знову набув колишньої впевнености, й до нього повернулася злість.

– Витравлював усе скіфське, аби ти був лютіший! – Савмак урешті підвів голову з колін і глянув на нього нестямним поглядом посліплих очей. Придвірний історик уже без лукавства й засторог пояснив: – Грек на скіфа може розсердитись, і на персіянина, й персіянин на грека – теж, коли допече. А перевертень завше буде ворогом для своїх. Тепер утямив, деспоте?

– Я тебе колись уб'ю, – рівним байдужим голосом проказав Савмак і знову поклався на коліна.

Євнух самовдоволено посміхнувсь:

– Іще не скоро.

– Що?

– Не скоро вб'єш мене, мовлю.

– Чому? – тим самим безбарвним голосом спитав молодий лоґофет.

І, так само посміхаючись, євнух утомлено відхилився й притуливсь до стіни спиною:

– Бо я знаю. Вчитель завше знає більше за свого навченика. Ще не скоро тобі спаде на думку вбити мене. Коли ж і вирішиш убити, я теж побачу, бо кумири, навзамін того, що відібрали в мене люди, дали мені ясний розум і світлі зіниці.

То було злобне вихваляння, Савмак знав, як страждав лоґоґраф Полікарт через свою ваду, як заздрить усім на світі чоловікам, а тепер лише тупо слухав зухвалі євнухові теревені, сам приголомшений і геть убитий. Сей Полікрат свого досяг; тепер Савмак уже був певен сього. Якщо досі глухі туманні натяки кололи його в серце шипами здогадів, а десь глибоко в серці він сподівався, що все те – від людської невтримносте й людських заздрощів, то тепер євнух уже відверто й просто кинув у вічі йому найгидкіше слово, й воно було правдою. Він бачив се по очах лоґофета, якого знав не згірш од самого себе.

Коли Савмак підвівсь, євнух не впізнав його, так він змінився за сей короткий час їхньої розмови. На якусь мить у серці прокинувся жаль до колишнього учня, та лоґоґраф швидко зборов себе. Є речі, яких ніколи не переступиш, а жалощі лише розхитують людину й позбавляють упевненосте. Він не злякався, побачивши, як молодий царевий деспот знімає зі стіни між вікнами короткий скіфський меч у золотих піхвах. На таке Савмак був геть не здатний. У подібному стані, подумав євнух, людина дивиться в себе й нікого не бачить.

Золоті скіфи пасли коней і напинали тятиви луків, а двоє молодих воїв шили разом одну кожушинку. Сю поширену дію братання Савмак уже не раз бачив і на мечах, і на кіліках, і на гривних обручах, досі він обминав її – вона його не зачіпала й не тривожила, тепер же раптом одчув холод на спині й із несвідомим страхом повісив меч у золотих піхвах назад.

– Скажи мені все, вчителю, – здрібнілим, аж несвоїм голосом озвався він, дивлячись на євнуха й не бачачи його.

Нещасний, прибитий вигляд Савмака збудив у євнухові чуття власної гідносте й переваги, він випростався, наскільки дозволяли в'язи та негнучкий карк:

– Нехай тобі твій ІІерісад каже!

Й повагом вийшов з чинної світлиці. Савмак ще постояв, притулившись чолом до бронзових ґрат вікна, тоді й собі вийшов. Служки та ґрамматисти, що юрмилися за дверима, лякливо шаснули досередини, а Савмак потяг ноги в бік екуса, де перед сим лишив царя.

Перісад міряв світлицю, риплячи суглобами в колінах, а біля порога стояв розгублений декарх махерофорів, «рябоголосий» цибань Клісфен.

– Що ро-ро-робита з отим Ті-тімокреоном, лоґофете? – прошепотів він, косуючи на басилевса. – Перісад ні-нічо-го не ка-каже.

Савмак зібгав чоло зморшками, тоді розтер його й насилу згадав, що маґістрат митної сторожі Тімокреон і досі сидить у в'язниці під мурами Старого акрополя.

– Випусти його, – байдуже сказав Савмак і, коли той пошкрьобав сандаліями до виходу, видихнув голосно й дзвінко, аж луна пішла в незахаращеній світлиці:

– Хто я?

Цар перестав рипіти суглобами й подивився на нього злими вічми, тоді підступив ближче й задер благеньку стару бороду, щоб ліпше бачити Савмака:

– Питаєш про себе, а я скоро й сам не знатиму: хто я!

Савмак умить наче прокинувся чи витверезів і тремко зітхнув. Було схоже на'те, що цар аж тепер усвідомив справжню ціну подій, які розвивалися й вирували невидимими хвилями десь поблизу, навколо сього хорому або навіть ближче. Савмак хотів уже виходити, та в дверях стояв Архелай. Цар тепер підійшов до декарха своєї особистої сторожі й так само задер борідку:

– А сей скаже! Сей мені зичить добра й скаже!.. – Архелай зиркав то на царя, то на нового лоґофета й не знав, як повестись. – Ти знаєш, хто я? – спитав у нього Перісад.

– Ти?.. Ти – басилевс Боспора: Пантікапея, Феодосії, Фанаґорії, Ґорґіппії й усіх інших городів нашого царства… – непевним голосом вимовив Архелай, і досі неспроможний отямитись.

– А його знаєш? – штрикнув цар борідкою в бік Савмака.

– Знаю…

– Ото й скажи йому, коли знаєш, – відповів Перісад і дрібненьким сердитим кроком вийшов, на ходу закидаючи верхній край гіматія через ліве плече.

Савмакові було неприємно стояти поруч із Архелаєм. Декарх махерофорів мовби змалів, зіщулився й зовсім не нагадував мармурову подобу Аполлона з аґори. Найдужче вразив Савмака голос Архелаїв і його сповнені робського схиляння слова. Тоді згадалося, що сей живий Феб і до нього почав ставитися геть інакше, й Савмакові аж занудило. Раніше він просто не любив сього красеня, гордовитого нащадка попередньої династії боспорських царів, а тепер зненавидів, і то не були ревнощі.

– Як учинити з тим Тімокреоном, великий лоґофете? – поштиво звернувся до нього Архелай, і се вже здалось Савмакові надмірним.

– Я сказав Клісфенові, – буркнув він і вийшов.

До кінця дня Савмак ще кілька разів стикався з Архелаєм, і щоразу там, де бував ошалілий Перісад. Вродливий Археанактід так віддано заглядав у вічі цареві, що було гидко навіть дивитись.

Увечері, трохи заспокоївшись, Савмак зайшов до євнуха Полікрата, й господар дому, теж на диво спокійний, розповів гостеві все, що про нього знав і про що тільки здогадувався…