Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 5

Коли б навіть уславлена піфія Дельфійського оракула дев'яносточотирирічна діва Поліксена вирішила заглянути в минуле головного й, у силу дивних обставин, єдиного жерця бого-лікаря Асклепія, то її всевидюще око, яке бачило через дев'ять колін у десяте, безпомічно заблимало б. Минуле те було оповите непрозорим серпанком суцільного туману. Крізь туман дещо бачив хіба історик-лоґоґраф останнього боспорського царя, та коли взяти до уваги, що допитатися правди в євнуха Полікрата – однаково, як знайти на дні моря загублену піщинку, то стане ясно: жрець Асклепія минулого не має.

На вигляд жерцеві можна було дати й п'ятдесят, і сімдесят літ, скільки ж йому справді – того ніхто не знав. Не відано також, звідки взявся в святилищі сей схожий на старого посивілого ведмедя й міцний та дужий, наче таки ведмідь, закудланий, ніколи не вчесаний і не вмитий чолов'яга. Навіть справжнього ймення його не знали ні в найближчому городці Мірмекії, ні в Парфенії чи Порфмії, що тяглись один за одним уздовж берега Боспорської протоки, ні навіть у пантікапейському канторі царевого лоґофета Еака, який обов'язками служби й чину майже все знав. Оскільки ж сивий жрець був требником батька всіх на світі лікарів Асклепія, то його, за браком іншого наймення, за звичкою, й зручністю звали просто Асклепідом.

Лише досить літні люди могли б згадати, що Асклепід з'явився в заміському мірмекійському святилищі рівно двадцять три роки тому, худезний, замлілий, зчорнілий, аж тлінний. На грішній плоті в нього теліпалася брудно-синя ганчірка, яка мало що й затуляла собою й лише своїм кольором нагадувала подобу грецької хламиди. Голова, кучмата й шолудива, була покрита ще бруднішою рядниною, обличчя ж та руки взялись сухими брунатними плямами, з яких трусилася парша. Коли ся нещасна людина стукала в хвіртку, роби гнали її груддям геть, бо плями на виду свідчили про найстрашнішу в світі хворобу – лепру. Жебрак блукав, гнаний людьми й собаками, поза ровом міських мурів у Пантікапеї, Тірітаці, Ілураті, Німфеї й Мірмекії, аж доки придибав у святилище бога-зцілителя. Тодішній старий жрець Асклепія чи то не злякався лепри, чи, може, її в жебрака й не було, тільки від голоду зшолудивів, – і за півроку виходив і вилюднив його.

А ще за рік у святилищі почалися справжні дива. Спочатку, ні на що перед тим не скаржившись, вимерли всі роби хорому. Се нікого особливо не вразило. Тоді почали вмирати вільні служки й протягом одного літа згинули всі. Далі таємнича пошеть перейшла на жерців, і вони мерли майже щомісяця й майже на замовлення: починаючи від наймолодшого. Недобра чутка вийшла за паркан хорому, докотилася до Мірмекія, та поки сягла високих мурів Пантікапея й Акрополя, вмер і найстарший жрець.

У цілому святилищі лишилась одна людина: колишній прокажений жебрак, якого обминали всі хвороби. Лоґофет Еак наказав жрецькій общині Мірмекія розслідувати обставини таємного мору, та се ні до чого не привело. Розкопані трупи не ховали в собі жодних слідів насильства.

Община ухвалила поповнити заміський хором новими служителями, та ся ухвала так і повисла в небі, бо ніхто з вільних людей не наважувався переступити поріг святилища, над яким тяжіло таємниче прокляття кумира. Лише найбільші відчайдухи набиралися сміливости приносити жертву олімпійському Лічителеві, та проте й вони були здебільшого людьми, таврованими якимсь прокляттям, бо мало хто з них виживав.

Жрець тепер жив у хоромі сам, хіба зрідка приводячи з Невільничого каменя на пантікапейській аґорі дешевенького роба чи робу; незабаром і вони зникали, та тепер уже ніхто не доскіпувався причин.

Так сплинуло зо два десятки літ, у Мірмекії про Асклепіда забули, бо він туди не ходив, а, давши доброго гаку, раз чи двічі на місяць вибирався побазарювати в Пантікапей, де в щоденній тисняві легко загубитись не то якомусь там сторонському жерцеві, а й цілому табунові кентаврів. Асклепід, нашвидку оббігавши довжелезну площу стольничої аґори в супроводі роба чи роби, яких йому подеколи приводили в хором замість жертви Богові-лікувальнику багаті ремісники та землевласники з околиць Мірмекія й навіть із азійського берега, неодмінно йшов до Невільничого каменю, збував приведеного роба й купував собі нового, часом вимінявши швайку на шило.

Єдиний в усьому Пантікапеї лоґоґраф Полікрат знав, чому він іде на такі збитки: роби з близьких міст і сіл просто тікали з хорому Олімпійського Лікаря, знаючи прокляту славу святилища. Впійманому втікачеві призначалося тавро, випечене на щоці чи лобі гарячим залізом: «Хапайте мене, я втікаю!» Але хапали таки не всіх, декому щастило перебратися через Тірітакський та Кіммерійський вали й сховатися серед скіфських селян або ж украсти старого баркаса й темної ночі перекинутися на той, Фанаґорійський, бік Перісадовго царства, де жили теж скіфи, прозивані меотами.

Зате подарованого хоромові роба невдовзі ховали на мірмекійському некрополі під вапняковою стелею, на якій викарбовували знак Небесного Лікаря – гадюку, що зазирає в чашу, та ймення нещасного роба: «Саркіс, сиріянин» або, скажімо, «Фатіма, чорношкіра аравійка». Тож тільки лоґоґраф і знав, для чого міняє Асклепід подарованих сусідами робів на невільників з далеких варварських земель, які здебільшого не знали ні грецької, ні скіфської мови, ні похмурої слави святилища в садках за Мірмекієм.

Везучи Савмака на свою винарню, лоґоґраф кілька разів похоплювався розповісти йому бодай дещицю про життя самітника Асклепіда, та попереду сидів роб, а при сторонньому вухові розповідати не хотілось. Розмальований чотириколісний візок на співучих осях, фракійська, куплена в тірітів каруса, тряслась нерівною дорогою понад берегом затоки. Молодий роб Сінд сидів боком на полудрабку й ритмічно ляскав у долоні, тихо собі мугикаючи невиразну мелодію. Вчора з несподіваної ласки господаря він привів у свою комірчину між пекарнею та нужником Парфянку й цілу ніч спав з нею. Вісімнадцятилітня роба виявилася дівчиною, в тому великого дива не було, коли взяти до уваги, хто їхній господар, і Сінд, якому теж нещодавно сповнилося вісімнадцять, відчував до лоґоґрафа майже синівську любов. Євнух лише попередив своїх робів: «Але щоб дітей не настругали! Бо повикидаю, як цуценят. А працюватимете добре й не дуритимете мене – дозволю й далі жити разом».

Тепер вовчкуватого Сінда не можна було й упізнати. Він мугикав, тихенько плескав у долоні й раз у раз позиркував на лоґоґрафа, заважаючи йому мислити. Власне кажучи, лоґоґраф дозволив своїм челядникам справити робське весілля не від особливої прихильности до них, а щоб якось покарати самого себе за неприпустиму дурість: царський історик Полікрат ніколи не дарував собі таких великих провин. Тоді, в день приїзду римського сенатора, він розпустив язика й набалакав Савмакові зайвого, тепер же не міг погамувати в серці підсвідомого страху. Робське щастя буде більмом на його оці, він створив його сам як покарання за власне глупство, й се більмо бодай трохи мусило врівноважити його тодішню необачність перед усевидющими кумирами. А кумири заздрі – се він знав од іншого лоґоґрафа, Геродота, що був у сих місцях літ тому з триста п'ятдесят: ще до воцаріння засновника теперішньої династії – Спартока Першого.

Відмовившись розповідати Савмакові про жерця Асклепіда, він заходився кружляти словами навколо римського сенатора Публія Мукія Сцеволи, намагаючись вивідати, що ефеб затямив і про що забув. Савмак поводився цілком дружньо, й хоча лоґоґраф і не зовсім цьому довіряв, але зрештою заспокоївся. Впродовж років виховував у Савмакові найголовнішу рису – не виказувати почуттів, а слова користати як щит. Виховував, і сам не відаючи добре, для чого: з дуже далеким прицілом, може, навіть дальшим, ніж треба. Втішало тільки одне: коли Савмак і справді образився того дня й затямкував більше від потрібного, то хоча б уміло приховується.

Людині завше солодко пожинати врожай висіяного зерна, перейшовши на трохи врочистий триб мислення, сказав собі Полікрат. Навіть якщо вона помилково, замість пшениці, кинула в ґрунт кукіль.

Він осміхнувся до сієї несподіваної думки й, вирішивши про всяк випадок притлумити її, дійшов до геть старого й семикрат перевіреного: все, що робить людина, давно визначене кумирами наперед. І вже без усмішки зітхнув, глянувши на свого роба Сінда, з якого променіло щастям. Сього дурного вчинку він, Полікрат, собі довіку не подарує, то нехай се буде бодай спокутою за вчинені чи не вчинені або не усвідомлені гріхи.

Двадцятистадійний шлях від Пантікапея до Мірмекія вони подолали менш як за годину, хоча мули й разу не зірвалися бігцем, а йшли вільно, задоволено хилитаючи важкими вухами.

Садиба лоґоґрафа стояла серед виноградників на горбах по той бік невеликого міста Мірмекія, яке виникло водночас із Пантікапеєм, мало товсті, на чотири кроки, мури, старовинний акрополь посередині, а в скелі акрополя не знати коли й ким вирубаний величезний трон для ще менш відомого, певно, кіммерійського кумира. Мірмекій колись був полісом самостійним, карбував навіть власні номизми з зображенням шестиногої мурахи, бо й сама назва його походила від іонійського імені сієї працьовитої комашини. Але ще войовничий син засновника пантікапейської династії Сатир Перший триста тому літ посадовив у Мірмекії свого намісника, й місто так і заклякло під боком у могутньої стольниці.

Сінд обминув Мірмекій з полуночі й незабаром уже розпрягав мулів на просторому подвір'ї лоґоґрафової винниці.

Савмак був тут безліч разів, та не встигав надивуватися з тієї незвичної споруди. Мури її мало поступалися товщиною перед міськими мурами сусіднього Мірмекія, що виднів по той бік садків, сама ж оселя, для житла мало пристосована, являла собою чудово влаштовану виноробню, в якій на чолі з одпущеником жило восьмеро лоґоґрафових робів. Метека Сінда Старшого євнух одпустив на волю ще перед десятьма літами й не помилився. Сінд Старший приносив йому вдвадцятеро більші дарунки в день Афіни Робітниці, ніж мав з нього користи лоґоґраф колись, як той був невільником. Винницю метек підтримував у зразковому стані – такого порядку не було навіть в ерґастеріях самого Перісада, басилевса. Роби теж слухались твердорукого й навіть жорстокого відпущеника, що за найменшу провину карав підлеглих киями.

Відчинив господареві сам Сінд Старший, руденький і меткий на око чоловічок, який чимось нагадував лиса. Савмак усіх людей порівнював із звірами, то була лоґоґрафова наука, котрий свого часу перейняв її в мандрівних софістів. На думку євнуха, безсмертна душа, перш ніж оселитися в людині, спершу перебуває в оболонці звіра, тому одна людина схожа на коняку, друга – на лиса, третя – на пацюка. Може, саме тому й звірі вміли колись говорити й мудрий Есоп не даремно брав їх за героїв своїх байок.

Щодо звірячої мови, то Савмак у се не вірив, але кожного смертного вподібнював до якогось птаха чи звіра. Одного разу, ще малим ґімнасіатом, він знайшов риси схожості між Деметрою Еолійською та гнідою кобилою в царських стайнях. Євнух спершу надавав по губах богохульному учневі, тоді замислився й сказав, що в тому, зрештою, немає нічого дивного, адже й сам Зевс іноді перекидався й на бугая, й на ворону, та й звірі бувають прості й священні, наприклад пес Кербер в аїді. А єгипетський кумир Апіс – то справжнісінький бугай, лише білий-білісінький, без єдиної темної шерстинки.

Сінд Старший, якого Савмак називав Сіндом Лисом, заходився лаштувати господареві та його молодому гостеві світлицю. Але в винниці різко тхнуло оцтом – учора повичерпували рештки торішнього вина з піфосів, і лоґоґраф після короткого сніданку запропонував:

– Ходімо ліпше на виноградник!

Його земля починалась одразу ж за винницею, й вони пішли всі втрьох, кинувши на господарстві Сінда Молодшого. Доки дійшли, Сінд Лис устиг розповісти Полікратові про все, що робиться в маєтку, скільки спіднього вина вигребли з уритих у землю піфосів і по скільки продали за амфору. Євнух мовби й не слухав його влесливого щебетання, та коли дійшло до продажу, раптом став і зіщулив на Сінда Лиса оченята:

– Чому на драхму з амфори менше?

Сінд Лис почав тлумачити, що вино вже перестояне й ніхто більше не дав би за такий кисляк.

– До весни не спромігся продати – хай би йшло на оцет! – відрубав йому євнух. – Або віддав би Теодорові: сармати по той бік Меотіди, в Танаїсі, й оцет замість вина дудлять. Гляди – вдруге заплатиш із власного гамана…

Аби загладити так різко мовлені слова, лоґоґраф посміхнувся, та се не означало, ніби він переводить усе на жарт, і Сінд Лис добре знав удачу євнуха: не поступиться оболом.

Виноградна лоза росла довгими рядами через увесь пагорб і далі в видолок. Вісім «тіл», уздрівши здаля господаря й наглядача, заворушились у міжряддях, Сінд Лис пішов до них, цюкаючи ціпком по твердому грудді, а лоґоґраф розгріб руками кущ і почав рахувати зав'язь. На кожній лозині висіло по кілька грон, і се ще зовсім дрібне зелене намистичко, ледь видиме в листі, додало євнухові настрою. Він одірвав зернинку, пожував, скривився й виплюнув, зморщившись од оскоми, тоді сягнув рукою під інші кущі, які один за одним тяглись на пагорб, старанно попідв'язувані до тичин, і промовив:

– Буде вино!

Савмак і собі покуштував зеленої терпкої ягідки, та відчути винного соку в ній так і не зміг. Вони подались міжряддям угору; побризкане синім каменем лапате листя м'яко шаруділо, струшуючи їм на хітони білясто-блакитний пилок. Роби сунули купою через п'ять або шість міжрядь од них, побіжно обрізуючи дике пагіння кривими куцими ножами, схожими на маленькі серпи. Лоґоґраф повагався, підійти до них чи ні, тоді вирішив, що Сінд Лис і сам дасть раду робам, і неквапом похилитав свої жіночі стегна горбом угору.

Савмак іще жодного разу не бував на сьому горбі, хоча винницю знав не гірше від нескінченної вервечки царського хорому, й коли вони зійшли на маківку горба, з несподіванки аж уклякнув. Звідси Пантікапей було видно, мов на долоні, увінчаний зубчатою діадемою Акрополя, який в сю ще ранню пору здавався золотим. Те видовище якусь мить тримало на собі його увагу, й коли думка почала звертати на небезпечну стежку, він одвернувся, бо мури з сього пагорба здавалися йому схожі на діадему Перісада. Ковзнувши байдужим оком понад акрополем ближчого міста, нікчемного Мірмекія, Савмак глухим голосом запитав:

– А де ж він? – І розглянувся довкола.

– Хто? – Євнух аж зайшов поперед нього, щоб заглянути в обличчя й остаточно пересвідчитися.

– Хором Асклепія, – так само незворушно докинув юнак.

Євнух затоптався перекопаним міжряддям, звалив тичку з одного куща, спробував уставити її назад, але в пухких руках забракло сили. Він благально глянув на Савмака й попросив:

– На, встроми ти!

Савмакові стало й смішно, й шкода вчителя, який раптом так розгубився. Юнак узяв тичку й укрутив її в затвердлу землю.

– Чого се ти раптом про того згадав?.. – Прикидатися далі було б геть безглуздо, євнух обтер повбирані руки об ясно-білий хітон на провислому череві й несподівано для самого себе зашарівсь. Його учень виявився гідним свого вчителя, й се могло кого завгодно налякати, не тільки збентежити. Колись у тому ж таки оповитому похмурою славою хоромі Небесного Зцілителя він сидів коло будинку верховного жерця й дивився в підстрішшя. Там жовтіло виліплене з глини та соломки півкругле гніздечко. Зі шпарини визирали голівки п'ятьох ластів'яток, а дві старі ластівки, заохотливо цівінькаючи, припрошували своїх дітей до першого льоту. Вони прилипали до гнізда й, склавши крильця, пірнали вниз головою, показуючи, як се просто й зовсім не страшно, та пташенята тільки перезирались і лякливо стенали крильцями. Й коли Полікратові обридло стежити за тим уроком, одне пташеня, ще по-дитячому шепеляво цівінькнувши, раптом упало з підстрішшя сторчголів, та десь коло самої землі випростало крила й попливло на них.

Те саме євнух Полікрат спостерігав і сьогодні. Тільки се вже не ластів'я, а мудрий ворон, подумав лоґоґраф і спробував опанувати себе, бо Савмакові слова й розчулили його, й налякали.

– Не думав, що ти з доброго дива віз мене саме сьогодні на сю винницю, – сказав Савмак, роздягшись до поясної пов'язки й витрушуючи синюватий порох з чистого хітона.

Засоромившись чоловічого тіла, євнух відвернувсь, але збентеження своє він устиг подолати ще до того, як обізвався юнак.

– Добре, – сказав він, коли той одягся. – Лише вислухай, до кого думаєш іти.

Й розповів Савмакові частину того, що сам знав про таємниче святилище та нечупарного жерця. Ефеб слухав досить невважливо, й лоґоґраф удруге за сей день подумав, як він мало знає сю ще по суті геть молоду, двадцятип'ятирічну людину.

– Ти чув про нього раніше від когось іншого? – спитав він.

Але юнак тільки скривився:

– Мене сі таємниці не обходять.

Євнух зітхнув. Савмак нині примушував його замислитися над кожним своїм словом. То було й так, і не зовсім, бо коли сам усвідомив, куди піде зараз і куди поведе за собою отрока, переконався, що двадцять п'ять років – дуже й дуже мало для смертного, щоб осягти бодай частину, невеличку часточку примудрощів життя. Й тут-таки сам себе поправив: щоб вигострити в собі чуття небезпеки.

– Хором – за тим пагорбочком, – сказав євнух.

– Ото, де гай?

– То – священний гай Олімпійського Лікувальника. Ото там.

І поки йшли навпрошки до стежини, яка поза горбом виводила під священний гай, євнух Полікрат був певен, що захищатиме сьогодні свого учня від усіх бід хоч би які впали на ще не покриту молоду голову.

Савмак мов шкірою відчув зміну, що сталася з лоґоґрафом, і ступив широко й незастережно, взявши срібнокований ціпок на плече.

Асклепід зустрів їх коло священного гаю, на зарослій пирієм стежині, мов наперед знав про їхні відвідини. Євнух Полікрат, звеселівши, почав із першого ж слова незлобно картати Асклепіда за нечупарність. Той так само жартома відбивавсь, а Савмак бачив, як хижі вогники то спалахують під його кудлатими бровами, то гаснуть, затулені повіками. Ведмідь грається пазурами, подумав Савмак, жодним рухом не виказавши свого спостереження. Коли він помітив, що й лоґоґраф усе бачить, вирішив бути насторожі.

Жрець повів їх стежкою поміж священні зарості клена. Кроків за тридцять відкрилася галявина, з лівого боку якої стояв простий храм на чотири колони з причілка, до яких вели такі самі вапнякові сходини й теж чотири. Фронтон був оздоблений невправним різьбленням по литому гіпсі, що зображувало події з життя Олімпійського батька всіх еллінських цілителів: Асклепій бореться з драконами, Асклепій лікує Европу й нарешті Асклепія благословляє сам Аполлон Лікар.

Біля сходинок хорому стояв давній вівтар із перебитою верхньою плитою, одна стежка поза ним вела, плутаючись між кленами, ліворуч. Асклепід пояснив Савмакові, що там, позаду хорому, той славнозвісний священний колодязь, із якого часом чути глухі таємничі голоси, які провіщають будучину. Юнак спитав, чи не можна послухати, Асклепід подумав і відповів:

– То так не чиниться…

Більше нічого не додавши, жрець повів гостей іншою стежкою, праворуч од хорому, й незабаром, проминувши вогкі зарості, вони побачили досить великий будинок, явно зведений за зразком іонійських дамосів. Рожевий тиньк із нього місцями пообпадав, стіни світили дранкою, плінфами та колоддям, у вікнах першого поверху не було жодної рами, зате широкі сходи попід однією стіною вели на гору, де було три світлиці, ще придатні для мешкання.

– Колись тут жили вельми пишно, – трохи приглушеним голосом проказав євнух, Асклепід же тільки невиразно відмугикнувся.

Він посадовив гостей на брудному ложу під стіною, навпроти двох віконечок, і присунув ослін, завалений усіляким шматтям та череп'ям. Асклепід згорнув усе те полою брудного гіматія й поставив перед гістьми два ритони у вигляді баранячих голів на триніжничках, собі взяв довговухий кілік і з амфори, що стояла підперта в кутку, поналивав червоного. Сісти більше не було на чому, ведмедкуватий господар підкотив собі порожню сіру амфору на дві міри й умостився верхи. Він припрошував пити нерозведене вино, та в світлиці висла якась напруга й ніхто ні на кого не дивився, тримаючи келихи. Здавленим голосом засміявшись, євнух раптом простяг свого ритона Савмакові:

– Давай поміняємося… Я стільки не подужаю «по-скіфському».

Й різко, мов намагаючись упіймати Асклепіда на гарячому, глянув на жерця. Жрець байдуже стенув плечима й заходився пити, голосно кломкаючи борлаком. Євнух полегшено зітхнув і цокнувся зі своїм учнем. Перемагаючи огиду, Савмак надпив з брудного, не відомо коли митого ритона, встав і підійшов до вікна. Крізь віття рясних кленів було видно садки й виноградники мірмекіян, а майже на самім обрії бовванів змитий дощами верх пагорка.

– Що то? – спитав Савмак в Асклепіда, кивнувши за вікно.

Той ураз пожвавився, квапливо підбіг і глянув:

– Де?.. Ото?.. Царська могила, ефебе.

– Якого царя? Нашого чи скіфського? Асклепід стенув плечима і басовито засміявся:

– Царі династії Спартокідів – скіфи, хіба не знаєш?

– Я знаю, що Спарток Перший був крові фракійської.

– Коли б і так, – утрутився євнух з ложа, – однаково вони не елліни.

Асклепід заходився пояснювати, як ховали в Боспорському царстві своїх басилевсів, і розповідав із таким захопленням, що Савмак уже був майже певний: ведмідь підказує йому свою думку, власне, штовхає на щось, чого й досі не вимовлено.

– Й ти думаєш, – підійшов до них лоґоґраф, як і вони, тримаючи споловинений келих однією рукою, – думаєш, усі ті багатства й досі лежать під землею?

– Під отим курганом, – Асклепід кивнув сивою кудлатою бородою за вікно, – нічого немає.

– Хто тобі сказав?

– Усі кургани боспорських царів та евпатридів на один копил будовані: насип, а там, де він похило спадає вниз, – кам'яний, ледь прикиданий дромос. Трохи копнув, дійшов до мурування, й лізь тим дромосом, поки наткнешся на саркофаґ.

– Думаєш, усі могили вже пограбовано?

– Думаю, – відповів євнухові жрець.

Вони знову повсідалися на місця, й тепер Савмак не зводив очей із старого сивого ведмедя. Вічі в нього ряхтіли постійним холодним блиском, і юнак був певен, що той сказав йому далеко не все. Аби роздратувати господаря, він спитав його про курґани по той бік Тірітакського рову, які бачив у день приїзду римського сенатора. Ведмідь мовби прокинувся від сплячки й перезирнувсь із лоґоґрафом:

– То – могили скіфських царів, – сказав він.

Сьорбнувши червоного вина, євнух поцікавився:

– Теж пограбовані?

Асклепід увесь настовбурчився й надовго замовк. Притінені сивими бровами очі його скаламутніли, й Савмак гарячково думав, од чого: від випитого вина чи з якоїсь іншої причини?

– Скіфську могилу розгадати непросто, – нарешті мовив він рипучим голосом, й отрок був певен, що він зовсім не хмільний, лише прикидається. Се могло б означати тільки одне, та зарослий брудним сивим волосинням жрець, схожий на старого беззубого ведмедя, більше не прохопився й словом, чи чогось налякавшись, а чи, може, роздумавши. Він поставив порожнього келиха просто під ноги, обхопив кучму руками й мов забув про гостей, мірно хитаючись у лад своїм скаламученим думкам.

Савмак із лоґоґрафом підвелися й тихо вийшли. За будинком стояли давно покинуті оселі колишніх жерців та челядників хорому, в яких уже зо два десятиліття ніхто не жив. Зійшовши сходинами вниз, пантікапейські гості дісталися спершу святилища з вівтарем, проминули їх і впірнули в густосплетіння кленових хащів. Стежка раз по раз уривалася, певно, нею вже ніхто не ходив, та несподівано вивела їх на малесеньку галявину, посеред якої стояв критий колодяжний зруб. Савмак перехилився через цямрини, й з глибини дихнуло холодом і пусткою. Води в колодязі чи не було, чи, може, її побачити заважав стріхатий дашок. Пантікапейці повернули назад, і коли проминули хором Олімпійського Лікувальника, знову вздріли Асклепіда. Вічі в нього вже встигли випрозоріти, й він напружено посміхнувся.

– Ми вже підемо, – сказав лоґоґраф, жрець охоче підняв руку, проте поплентав услід за ними. Савмак сподівався почути від нього щось важливіше, й не помиливсь. Асклепід проводжав гостей до самої винниці, йшов позаду, хрипко дихаючи, цюкав роздвоєним угорі жрецьким тирсом по стежці й мовчав. А коли стежка вивела на дорогу, що кінчалася коло фортечних, більше сажня втовшки мурів лоґоґрафової садиби, торкнув Савмака рогачиком тирса. Юнак тривожно озирнувся, й він сказав, косуючи на євнуха, що перевалювався попереду:

– Сходи в черепичний ерґастерій Перісада. Там є такий старий одноногий…

– Керамевт Хірісоф? – похопивсь отрок.

– Ти його знаєш?

– Знаю…

– Його всі в Пантікапеї знають, – відповів Асклепід і тут-таки з несподіваною для старого сивого ведмедя спритністю крутнувся й пішов пострибки геть.

– А нащо він мені, той Хірісоф? – услід йому крикнув Савмак, але той клишоного коливав і коливав не озираючись. Юнак обернувся до євнуха. Полікрат теж ішов, байдужий і незворушний, і Савмак знав, що він прикидається, був майже певен цього. Домовилися між собою, а тепер ховають кінці в воду, подумав він, коли євнух, випнувши низько провислий живіт, уже тягся до мідного кільця, щоб грюкнути в браму. Сі люди штовхали його на свій, ними самими обраний шлях.

Від однієї свідомости про се в Савмака хололо в грудях, а шлунок починав тоскно й тупо нити.

– Але ми ще побачимо, чий то шлях і хто його вкочував, – тихим голосом проказав Савмак і нога за ногою поплентав до брами, в яку й досі калатав кільцем євнух Полікрат.