Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 11

Сніг випав у першій декаді місяця посідеона, й усі казали, що сього, останнього, четвертого року сто шістдесят четвертої олімпіади, зима надто рання, й безпорадно кивали головами: нічого не вдієш, високосний, так покладено кумирами… Й хоч перший сніг ураз розтанув, та надвечір випав новий, земля вихолола й настала зима.

Тепер у домі за смугастими жовто-зеленими мурами жар у жаровнях не гаснув цілий день, та лише в таламусі зі слюдяним вікном можна було нагріти душу, й мерзлякувата Елена просиджувала з ранку до вечора там, де й спала. Дівчата теж обидві не виходили з тамуса без нагальної потреби, всю хатню роботу полишивши на Ніневію. Стара ассірійка мовчки шкрьобала в своїх незмінних капцях, не зважаючи на сніг, Клеопатра без угаву дзеленькотіла, підсівши на Еленине ложе, неговірка ж Раїс, поки й сутеніло, плела вовняні шкарпетки, лише зрідка відбуркуючись од докук цокотухи Клеопатри. Потім, якщо не було гостей, нашвидку перевечерявши, дівчата йшли в просторішу світлицю гіменея, де звичайно спали, Елена ж, підмостивши подушку на стіни, ще з годину сиділа, поки прилітав м'якокрилий Гіпнос. Вона любила сю годину перед сном, коли в домі й усьому місті наставала тиша й тільки перегавкувалися пси через мури. Тоді думка пливла легко й не плуталась, можна було зважити кожен зроблений за день крок, навіть передбачити, наскільки се дається смертному, стежки й кроки наступного дня.

Та сей день не був схожий на дотеперішні, й почуття лякливої піднесености не полишало Елену від самого рання. Він прислав з робом воскову табличку й мав зайти по Елену перед обідом. Увесь час, який лишався до того, вона розтринькала з небаченою легковажністю й тепер квапила Раїс, нетерпляче стежачи в дзеркалі за її нарочито кволими рухами.

– На скронях підбери трохи вгору, – промовила вона тихо, намагаючись не виказати свого роздратування.

Клеопатра стягала з жердини хітон за хітоном і приміряла їх на себе, та Елені жоден сьогодні не подобався.

– Глянь! – цокотіла дівчина. – В сьому ти будеш молоденька-молоденька!

– Хіба Елена стара? – холодно завважила Раїс, пораючись коло зачіски господині, й Елена знала, що то зумисне. Клеопатра діставала якогось іншого хітона, та сей уже їй самій здавався надто похмурим, і вона кидала його назад не міряючи. Клеопатра бігала по таламусі зовсім гола, пустивши чорне хвилясте волосся на спину та плечі, й Елена часом повертала люстро так, щоб було видно струнку поставу дівчини. Слава Кіпріді, подумала вона, дивлячись, як та красивими рухами звільняється від важких складок дорогого копривного хітона. Я ще можу позмагатися й із шістнадцятирічною Клео.

В серці не було заздрощів до чужої юности, й се так належало віднести на карб Зевсової доньки. Людина стає завидющою тоді, коли відчуває слабість, не без гордощів за саму себе подумала Елена.

Й коли Раїс урешті таки впоралася з її зачіскою, вона розпустила очкурик спального хітона й постала перед дівчатами так само гола, як і Клеопатра. Мовчазна Раїс одійшла до дверей і звідти прискіпливо дивилася на витвір своїх рук, а Клео сплеснула в долоні:

– Елено! Ти така гарна… Й Афродіта позаздрила б, клянусь ериніями!

– Помовч, дурненька, – незлобливо висварила її Елена, втішена мимовільним вигуком дівчини. – Ще напитаєш на мою голову. Й не підходь до мене, бо лясну!

Се останнє вона мовила просто так, бо ще жодного разу не підіймала руки на своїх дівчат, але сказати мусила, й не тільки аби відвести дурне око, а й щоб перестерегтись од Клеопатри, яка вже ладна була горнутися до неї. Елена не зносила дотику жіночого тіла, й се зародилося в неї давно, в роки безрадісної юности, коли потрапила була до рук гарної розбещеної лезбіянки.

– Який мені хітон одягти? – спитала вона в Раїс, умисне в Раїс, аби покарати Клео за її надміру нестримний язичок.

– Одягни вишневий.

– Вишневий хітон? – Елена з радістю вхопилася за сю думку, сама собі дивуючись, як се досі можна було вагатися. – А чому вишневий? – спитала вона, щоб зайве перевірити й себе, й дівчину.

– Коли він уперше побачив тебе, ти була в ньому, – відповіла Раїс.

– Невже?.. – Елена зайнялася й почала з раптовою сором'язливістю вдягати вишневий хітон. Довгий вузький викот ледь прикривав перса, лишаючи тільки натяк, схожу на загадку лінію, й білий овал обличчя в обрамленні темних крутих пасом волосся здававсь іще білішим і мовби випромінював рожеве матове тепло.

Елена пройшлася в хітоні до дверей і, глянувши в очі Раїс, повернулася. Чому вона ввесь час так старанно штовхає мене до нього, майнуло їй. А се мале кошеня ревнує. Останнє було зрозуміло Елені, перше ж так і лишилося в ній нерозв'язаним, аж поки й настав час іти.

Він з'явивсь лише перед полуднем, блискучий, простоволосий і невірогідно погарнілий од морозцю, й з раптового блиску в його очах Елена вгадала, що сама теж має чудовий вигляд.

– Ходімо! – сказав він, ледве зайшовши до таламуса. – Мати не любить, коли гості спізнюються.

На дівчат він і не глянув, мовби їх і в таламусі не було, хоча Раїс вивчала його з кутка біля ложа холодним тверезим поглядом досвідченої жінки, Клеопатра ж никала по кімнаті й лізла поперед Елени, мало не в вічі гарному, мов Паріс із дивної казки про троянців, коханому її господині. Він навіть обійняв Елену й притулився вустами до ледве схованих під викотом хітона грудей. Клеопатра сапнула й прохопилась:

– Ой…

Елена теж удавала невидющу й тільки з порога, вже виходячи, кинула через плече:

– Нікого без мене щоб не впускали.

Раїс тільки холодно примружилась на її веління, Клеопатра ж і не почула його, вражена мужньою красою молодого евпатрида.

– Паріс… – мрійливо проказала вона, коли гримнула хвіртка.

Раїс була іншої думки:

– Лялька.

– А твій? А твій? – ображено прохопилася чорнява дівчина.

– Кажеш, наче се – твій.

– А той – твій? І той не твій, еге ж? Хіба не можна просто так, коли чоловік гарний? – замирливо сказала вона, прилащившись до старшої подруги. Коли Елени вдома не бувало, вона всю свою спрагу ласки віддавала подрузі, й та терпіла її, чого ніколи не траплялось при Елені.

Елена ж тим часом ішла на два кроки позад Архелая й, не дивлячись ні на кого, бо се в добропорядному місті вважалося б справжнім гріхом, бачила всі погляди, звернені на неї. Вона добре знала ціну тим поглядам, але їй приємно було йти крізь натовп задля першого снігу по-зимовому вбраних людей. Дехто був у сукняних гіматіях, що й досі зберігали сліди скринь, негнучкі й теплі, решта носила зручні скіфські ногавиці та свитки з кумедними застібками-патичками, й мало хто не спинявсь, аби поглянути на вродливу молоду пару. Се було єдине, на що зважилась Елена, йдучи сього небуденного для неї дня головним узвозом угору: не затуляти виду краєм гіматія.

Я теж, як і всі жінки, скромно подумала Елена. Кожна прихильниця Афродіти мріє вийти заміж, бо так погоджено кумирами. Тоді їй здалося, що й се нескромно. Ще донедавна вона й мріяти боялася, стиснута лещатами жахливих обставин, й із вуст їй полилися тихі й щирі слова подяки вітцеві всіх олімпійців.

Архелаїв хором стояв на Восьмій терасі за зубчатими мурами Акрополя, відразу під терасою святилищ. Тут мешкали найвидатніші евпатриди, й серце Елени схвильовано закалатало. Вона знала вже майже всіх мешканців Восьмої тераси, дехто з них бував і в її домі над аґорою, та досі не мала доступу до них. Тепер Архелай показував їй сюди дорогу, й вона з удячністю й любов'ю дивилася на його кремезну спину, захищену гіматієм з дорогого афінського сукна. Юнак жодного разу не озирнувся, та Елена знала, що він дослухається до рипіння її черевичків по тонкому снігу, й милувалася легкою граційністю його рухів і його чудового витого ціпка, якого, певно ж, не мав жоден пантікапеєць.

Будинок декарха царських махерофорів стояв точно під заднім причілком хорому Аполлона Лікаря, найпишнішого з усіх пантікапейських святилищ, де верховним жерцем уважався сам басилевс Перісад. У сім Акрополі все хвилювало Елену, й під хоромом Аполлона Лікаря вона мимоволі спинилася. Не почувши за собою її кроків, Архелай уперше озирнувся.

– Се тут отой хід із хорому Кібели? – спитала вона.

– Тут. – Голос Архелая здався їй холодним, і вона здогадалася, яка тому причина. Після повстання робів про той хід у місті говорили дуже багато й щоразу сплітали його з іменем Савмака – молодого лоґофета, про стосунки ж Архелая із Савмаком Елена добре знала й від інших, і від пройди Клеопатри.

– А се – мій дім, – сказав юнак і, доки вона встигла стямитися, приворітний роб почув голос господаря й одчинив хвіртку пишного червономармурового пілона з чотирма колонками.

Архелаєва мати Галина була ще не стара жінка років під сорок і, побачивши її, Елена не стрималася:

– Який він схожий на тебе, кіріє!..

Галина відразу ж повела гостю на жіночу половину дому, в ґінекей, і доки роби лаштували обід, вони лагідно й приязно гомоніли про суто свої, жіночі справи. Обидві сподобались одна одній з першого ж слова, й Елена, осяйна, мов олімпійка, була просто щаслива.

– Я на десятому небі! – вдруге за сей вечір не стрималася вона, й хоч картала себе за ту нестримність, але зайвого настрою з себе збити не могла. Се якоюсь мірою зробила за неї Галина, відповівши на той її вигук:

– На десятому небі в нас Перісад, люба моя! Ми – на восьмому.

Се був натяк, що Десяту терасу займає царський хором, Елена спершу примовкла, намагаючись уторопати, що криється за тими словами господині, тоді відітхнула, проте винесла враження, що ся жінка, яка й досі зберігала красу своєї молодости, й непересічну красу, вміє бути й дотепною.

Й Елена більше не давала волі почуттям. За обідом у просторій їдальні було тихо й напружено, але нічого видатного не трапилося, коли ж вони всі втрьох перейшли анфіладами в екус, Галина заходилась розповідати гості про свого чоловіка, якого теж звали Архелаєм.

– У їхньому роду старому, – сказала вона, почекавши, коли Елена вляжеться, – імена всіх чоловіків починаються на «Архе»: Архелай, Архип, Археанакт… Археанактом був і їхній перший. Ти про нього чула?

Елена з чемности похитала головою, хоча добре відала, що Археанакт був першим царем Боспору й заснував се місто, Пантікапей. Вона ще раз вислухала розповідь про патріарха династії Археанактідів, слухаючи не слова, а добре поставлений співучий голос Галини.

Се, певно-таки, відмінні од нас люди, подумала Елена про евпатридів, але згодом пригадала грубіяна-купця Евтихія й засміялася, бо й Галина саме розповідала цікаву й дотепну пригоду того першого Археанакта, сина славнозвісного Еета Колхідянина, в якого аргонавти вкрали золоте руно й доньку на додачу.

– Хіба Археанактіди – колхідяни? – здивувалась Елена, вирішивши пильно слухати розповідь.

– Колхідяни. А ти думаєш, Спартокіди – елліни? Скіфи вони, хоча й кажуть, ніби батьком їхнього Спартока був фракійський цар Евмолп, а батьком Евмолпа – сам Посідон, Зевсів брат.

Се стало мовби якимсь поворотом і в настроях, і в розмовах, Елена шкодувала, що прохопилася зі своїм нерозумним запитанням, але хоч як навертала бесіду на інше, господиня щоразу згадувала давні образи й ще давніші змагання Археанактідів із Спартокідами.

– Він, – останній нащадок династії, – сказала Галина, кивнувши в бік Архелая, який майже не втручавсь у розмову й лише маленькими ковтками попивав нерозведене вино з вухатого хеніка.

Зараз, – майнуло Елені, – вона згадає свою доньку та зятя, й тоді від сього дня сподіватися буде нічого. Елена знала сю її слабину від Архелая: він сам колись розповів матері про римлянку Корнелію й тепер не мав спасу.

Галина й справді поскаржилась на свого сина за недосить розвинене в ньому почуття обов'язку перед великими пращурами, сказала:

– Ти пам'ятаєш, люба моя, братів Ґракхів у Римі? – Елена кивнула, хоча молодший з-поміж братів, Гай, був убитий, коли вона мала дванадцять років, а старший, Тіберій, – коли була дворічною. Елена тривожно глянула на Архелая, та той удавав, ніби сим зовсім не цікавиться. Елена ще раз кивнула, й серце їй замлоїлось: – Їхня мати, матрона Корнелія, казала своїм синам: «Обридло мені слухати, що мене й досі в Римі називають тещею Сціпіона, а не матір'ю Ґракхів!».

– І тепер вона ходить у двох чорних покривалах, – чи не вперше за цілий симпосій обізвавсь Архелай.

Галина весело й трохи нервово засміялась:

– А хіба я підбурюю тебе ставати на стежку Ґракхів?

– Ти щодня згадуєш, – докинув Архелай і вперто глянув на матір, – що тебе в Пантікапеї й досі звуть тещею колісничого Дамона.

По-змовницьки глянувши на Елену, господиня вдавано зітхнула:

– Вони, чоловіки, ніколи не розуміють нас, еге ж, моя люба?

Елена сприйняла вдаваний жарт за справжній і так само весело посміхнулася, вирішивши, що коли хтось і не розуміє одне одного, то се жінки. Вона ще раз глянула на Галину й Архелая й аж тепер збагнула все значення їхніх слів, і мовлених, і тих, що сьогодні так і не будуть сказані.

Вони говорять про молодого лоґофета Савмака, зробила висновок Елена. Про Савмака та його наречену Вероніку. Се було для Елени справжнім відкриттям, і вона безпорадно заметалася, шукаючи виходу, якого ніде не було. Тоді сказала собі: спокійно… Всі дороги в житті переплітаються, одна кінчається для того, щоб дати початок іншій… Елена принишкла, раптом побачивши знак безсмертних, зловіще похмуре знамення: а коли се – глухий кут?..

Сієї думки з неї вистачило на добру годину, й лише прощаючись із господинею, яка тепер знову була до неї люб'язна й лагідна, Елена знайшла вирішення й дала собі волю послабитись.

– Я дуже рада, моя люба, – сказала Галина, цілуючи її в щоку, – дуже рада за вас обох.

Уздовж усієї дуги Восьмої тераси Елена йшла якась окрилена, се почуття не лишало її й за Царським пілоном, де вона привіталася до євнуха Полікрата, й уздовж усього Головного узвозу, що стрімко спадав од Акрополя повз хороми Зевса Евпатора й Зевса Робітника, й священний грот Кібели, й аґору. Й навіть коли Архелай, не побажавши зайти до неї, подався привечірніми вулицями додому, Елену не зрадило те дороге для неї почуття. Вона ввійшла до хати й роздяглася, й коли насторожена Клеопатра почала мити їй на ніч ноги, Елена ласкаво торкнулася її смаглявої пружної щічки:

– Що б ти зробила, потрапивши в глухий кут?

– Вернулася б назад! – здивовано відповіла дівчина, й Елені стало ніяково, що вона, яка вважала себе такою досвідченою й мудрою, билась над сим запитанням стільки часу.

Клеопатра, певно, й на мить не переставала думати про Архелая й усе, пов'язане з ним та господинею. Витерши Елені ноги, вона, так само знизу вгору дивлячись на неї, прошепотіла:

– Ти не сподобалась їй, Елено?.. Не вір нікому, ти найкраща і найкрасивіша в світі, то вона погана!

– Не в сьому справа, дитино моя, – відповіла Елена. Клео казала про Архелаєву матір, але тут не йшлося про подобання й неподобання. Коли зачіпається кров, подумала Елена, – сі люди перестають бути схожими на нас. А вголос вона вже цілком упевнено повторила: – Справа зовсім не в тому.

Вона чекала на нього цілий вечір, хоч мала гостей – приїхав знайомий купець, евпатрид і землевласник із Фанаґорії, що по той бік протоки. Приїхав і відразу ж завітав до неї, веселий і не знати чим стривожений, але її се найменш обходило, й вона сторожко дослухалася до згуків дворику.

Архелай прийшов аж на третій день, мало не з порога почавши ганити свою матір, яка спить і бачить себе свекрухою басиліси, а не тещею перестарілого й пихатого вдівця Дамона. Архелай дивився на Елену закоханими карими очима, розкаяний і нетерплячий, і всі її страхи та сумніви того полудневого симпосія зблякли й утратили вагу, й вона враз одіслала своїх дівчат у дальні світлиці ґінекея. Я тільки слаба жінка, подумала Елена, се було простим виправданням, вона добре розуміла себе, але піддалася тій солодкій слабості. В обіймах Архелая Елена мов провалилася до чорних розвихрених тартарів, але згодом, лежачи потилицею на його могутній упокореній руці, заплющила вічі й принишкла. Стара думка знову й знов наверталася до неї, й тоді їй стало незатишно й лячно.

Такого з Еленою ще не було: вона подумки розмовляла сама з собою й мовби сама себе бачила, однак була така маленька, й голос її власний здавався таким повільним і нікчемним, слова розтягались у комариний писк, аж Елена не витримала, встала й викресала вогню.

– Навіщо? – сонним голосом поспитав Архелай, задивившись на стрункі обриси її голого тіла.

– Не можу спати поночі, – сказала вона, хоча то була неправда: Елена любила самотню темряву свого теплого таламуса. З того, як рипнули ремені кравата й перестало чути рівномірне сопіння, Елена зрозуміла, що він знову займається бажанням. Але незрозумілий опір, що раптом прокинувся в ній, примусив Елену стишити кроки. Не дійшовши до кравата, вона підняла хітон, незадовго перед сим пошпурений додолу його нетерплячими руками, й вийшла.

– Ти куди?

– Я зараз… – відгукнулась Елена, але сиділа в охололому вже екусі доти, поки шкіра на голих руках укрилася колючим сиротинням. Коли повернулась, Архелай уже спав, тихо висвистуючи піврозтуленим ротом. Вона примостилася скраєчку й вилежала з розплющеними очима до самого ранку, пригнічена й розбита. Се глухий кут, думала вона, але я не маю сили повернутись.

Те відчуття безвиходи розвіялося тільки тоді, коли надворі почулось тягуче шкрьобання капців і сичання деркача по плитах. Ніневія обмітала перістиль під колонадою дворика.

Знову змітає на середину, розсердилась Елена. До кінця зими ввесь двір буде суцільна кучугура снігу.

Й власне роздратування напродиво легко втішило її, повернувши до буднів і до життя. Вона швидко вдяглася й вийшла, тільки від порога на мить озирнувшись. Архелай міцно спав, одкинувши назад гарну голову.

Елена пішла в холодний екус і довго й збуджено перекидала в скриньках свої фібули, гребінці, скронні підвіски та серги, й руки їй тремтіли від нетерплячки. Й коли знайшла те, що шукала, так само принишкла й сіла на крайньому ложі.

Се була старовинна застібка до гіматія не знати коли й ким перероблена зі ще давнішої напівстертої золотої номисми. Елена приклала її до теплої від подушки щоки й хвилину-другу сиділа, дослухаючись внутрішніх голосів. Колись вона дуже хотіла показати Архелаєві сей тоненький пелюсточок золота з ледь видимим ликом на ньому, але тепер одчула, що вже пізно. Се був талісман її незайманої матері, й Елена не знала навіть, од чого він береже. Лик вродливого молодого царя на золотому статері проглядав наче з імли, й Елені здалося, ніби він вигонів од її палких поглядів, бо з сим статером були пов'язані всі дівочі мрії Елени.

Коли надворі перестали шкрьобати капці й почувся грудний голос Раїс, Елена вмить сховала застібку на дно скриньки. Він нічим не завинив, сказала собі Елена, й кленучи свою безвільність і шарпання, пішла назад до таламуса.

Архелай іще спав, так само закинувши голову, та його вид уже не нагадував їй лику давнього царя з македонської номисми. Коли він під її пильним поглядом заворушивсь, переповнена відчуттям несвідомої провини, що раптом обпекла її всю й стисла серце, Елена пригорнулася щокою до його щоки й почала пестити м'яку молоду борідку, вклавши в той рух усю свою ніжність.

Я люблю його як сина, спробувала вона витверезити себе, але то вже були тільки слова. Ховаючись у його хвилястому скуйовдженому волоссі, сама собі дивуючись, Елена раптом почала розповідати й про свої перші почуття, й про сумління, й про першу людину, з якою звела її доля в сьому місті, відчуваючи, як тверднуть м'язи Архелая під її пальцями. Нащо се я кажу, знову дивувалась Елена та знову розповідала.

– А тоді я побачила тебе…

Вона ледве стримувалася, щоб не сказати, як заманювала Архелая в свій дім, безсоромно використовуючи Клеопатру, мов приманку для рибини, й була б, може, сказала й се, бо вже геть утратила владу над собою, але він устав, сердито струсив із себе її руки й почав одягатись, красивий, мов Аполлон Мірона, що стояв у перістилі в Дельфах. Афродіта позаздрила мені, в розпачі думала Елена, неспроможна опанувати себе. Позаздрила й одібрала розум…

Архелай пішов умитися, й поки ходив, Елена встигла бодай трохи дати собі ладу. Він теж повеселів, змивши водою похмурість і заціпеніння, навіть обійняв її й поцілував ув обоє віч, але якась холодна зачаєність лишилася між ними, й у тому Елена могла винуватити лише себе, бо добре знала, що вимовлене слово вражає, а затамоване пече вогнем.

Уже коло хвіртки, на прокиданій Ніневією стежині, вона впевнилася, що Архелай не забув розмови. Раптом закам'янівши обличчям, він тихо проказав:

– Я колись уб'ю сього смердючого скіфа.

Елена розгубившись, поспитала зовсім по-дурному:

– Хіба він – скіф?..

– Роб! – крикнув їй в обличчя Архелай і вискочив на вулицю.

Тим повним зненависти криком Елену відкинуло назад, мов ляпасом, вона обініж улізла в сніг і збила оскому на Раїс, яка нагодилася під гарячу руку:

– Понамітали цілі кучугури, ще й снігу не було!

Се вона мала б сказати Ніневії й ще дужче розстроїлась. Але в очах у молодої фріґійки не було й тіні посміху, тож Елена сказала собі: се він од великого кохання… Закохані чоловіки завжди звіріють.

Однак і се вже не втішало Елену до самого вечора.