Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

Нарешті в Савмакове вікно стрибнула жменя нових м'ячиків:

– І вона… тебе любить.

– Га? Хто? Як ти знаєш? – Юнак удруге глянув на царя, та побачив лише старечу спину.

– В мої літа людина видить більше, ніж у твої. Мислю, що через волосся. Доки воно чорне й густе – одне, а як порідшає та побіліє – інше.

М'ячики стали кволі й не доскакували до вікна, Савмак зрозумів, що цар уже не ховається за лутку, відступив і собі й наразився на його глузливий погляд. Сиве ріденьке волосся його, що спадало майже до пліч, було стягнене золотим обручиком Малої діадеми, й він видався Савмакові Зевсом, що прикинувсь на хвильку земним царем, аби пограти з простим смертним у піджмурки. В давнину еллінські кумири дозволяли собі являтися людям, юнак у все те мало вірив, та розгублення, що було посіло його на самому початку, а потім трохи вивітрилось, тепер ще дужче заполонило Савмака, й колючі холодні мурахи полізли йому по спині.

– Їй треба мужа, а не земного Аполлона, – десь іздалеку почувся царевий голос, і хлопець одразу відчув, що даремно лякався й даремно думав сьогодні цілий день про сю розмову. Й почуття непевности зникло несподівано й зовсім, і Савмакові стало легко з сим старим чоловіком, і хотілося бути чесним і справедливим до кінця, й великодушним, наче кумир, і він приступив до Перісада.

– Краса земна – то теж дарунок олімпійців, як і талант, басилевсе, – переконаним голосом сказав Савмак. – А він же ще й має в жилах царську кров.

– Хто?

– Архелай.

Перісад випростався й став вищим, і голос йому загруб:

– Нащадок Археанакта ніколи не ляже на сей крават! Археанакт був сином колхідського царя Еета, Спартока ж породив син Посідона, Володаря морів, Евмолпа. А праправнук Евмолпа, Перісад Перший, сам став кумиром, живе на Олімпі біля ніг Зевса, й се всі знають. Он він!

Перісад ухопив Савмака за плече, штовхнув до вікна й тицьнув пальцем за бронзове мереживо ґрат. Подобу царя-кумира осяяло місяцем, Савмакові на мить здалося, що бронзовий Перісад дивиться просто на нього, навіть вустами ворушить. Юнак одвів погляд і втупивсь у сиву хвилясту бороду царя:

– Дай мені два таланти.

– Які… таланти?

– Зо… золоті!

Цар хвилю-другу дивився на нього порожніми нерозуміючими очима, тоді закинув край важкого шовкового гіматія на ліве плече й вийшов буркнувши:

– Мислиш яко роб. Усе золото Боспора проміняв на два таланти, о Зевсе Апатуре!..

Вранці Савмак не застав лоґоґрафа вдома, хоч сонце ще й не сходило. Знайшов його лише в рибному ряді аґори. Євнух вибрався на торг з двома робами, щоб купити свіжої риби на обід, але пантікапейсткі баркасники чи й досі ніжились у постелях, чи нічого не впіймали. На лавах лежала сама солона стерлядь.

– Прийду, як подзвонять, – сказав лоґоґраф і дорогою до акрополя майже про все випитав Савмака. – Давай, давай, ефебе, будеш зятем царя! – дрібучим сміхом поглузував він, і юнак бачив, що той сприймає його вчорашню розмову з басилевсом як примху чи гру кота з мишеням.

Савмак і сам не надавав тій розмові якоїсь ваги, проте євнух, уже коли здолали Третю терасу, спитав його:

– То ти її любиш?

– Кого?

– Кого! Вероніку!

Юнак лише поглянув на вчителя й несподівано для самого себе вздрів ув очах його неспокій. І тоді подумав, що лоґоґраф насміхається вдавано й ота вчорашня вечірня розмова не є для нього ні грою в кота з мишкою, ні пустопорожньою балаканиною. Він почав удруге переважувати кожний м'ячик стрибучих слів, і вони тепер не були більше повстяними клубочками, а кожен дзвенів чистим бронзовим голосом, у якому Савмак відчував приховану погрозу.

Перед брамою Акрополя він знову сказав лоґоґрафові, дивлячись на скопище аґори в Нижньому городі:

– Позич два таланти.

– Золотом? – Євнух одверто глузував. – А їх підписати свідками?

Він кивнув на двох здоровенних чатників з довгими ромфеями в руках, на які вони спиралися, мов на вівчарські ґерлиґи.

– Думаєш, я багатший за басилевса Боспору? – Й уже по той бік брами, коло свого червоно-мармурового пілона, він сердито докинув: – Попроси в Палака! Скіфи й кашу з золотих фіал їдять.

– Се ти вже казав мені вчора! – вишкірився на нього Савмак.

Євнух розтулив вуста дудочкою, що робив завше хвилюючись. Але вчора він не казав сих слів ефебові й міг би заприсягтися чим завгодно – навіть головою Ґорґони.

– Ти куди поспішаєш? – спитав євнух. І коли Савмак байдуже стенув плечима, запропонував йому: – То ходімо зі мною, споможеш. Я тільки гукну Іфімедії, щоб сходила по рибу, як почує дзвін з аґори.

Вони ввійшли до двору, й лоґоґраф ще від пілона загукав:

– Ехей, Іфімедіє! Де ти запалася, стара кочерго! Іфімедіє! Ехей!

З дверей навпроти, де в порядному домі мусив бути ґінекей, почувся рипучий басовитий голос:

– Чого кричиш!

– Позакладало тобі, не чуєш!

– Чую, не верещи.

– Як візьму зараз дрюка та почухаю тобі спину, то не огризатимешся так на свого хазяїна! Вийди, коли кажу!

Євнух Полікрат і справді грюкнув залізним кінцем свого довжелезного ціпка по плитах, аж луна пішла двориком. Але се не справило належного враження на Іфімедію й вона й далі перемовлялася з господарем через двері:

– Не трясись, а кажи, що тобі припекло.

Господар дому розлютився й пішов сам у ґінекей. Незабаром із середини почулось вовтузіння й голос Іфімедії:

– Ану вдар! Удар! То як попру – смальцем розіллєшся на плитах, і згрібати буде нічого!..

Лоґоґраф щось погрозливо верещав, але Савмак нічого не міг розібрати, та й не намагався. Він уже давно звик до їхніх дивних стосунків і байдуже чекав виходу господаря. Двоє робів, що допіру ходили з євнухом на аґору, почувши з вулиці знайому тяганину, рипнули хвірткою. Один, старший, схожий на бактрійця, ввійшов у комірчину приворітника, молодший же, з розгону перестрибнувши через вівтар домашнього Зевса, почав заглядати у вікна, стежачи за тим, що робиться в ґінекеї.

Лоґоґраф, поправляючи на собі гіматій, вийшов і кивнув Савмакові на хвіртку:

– Апіте! Так огрів її ціпком, що до нових Панафіней пам'ятатиме!

Та за брамою Акрополя він уже думав про геть інше й потяг Савмака попід мурами. Вулиця Шостої тераси привела їх до вузьких сходів, що збігали аж униз і повз театр Діонісія виводили на Полудневий пілон, у берег.

Вузька піщана смуга була захаращена пірамідами гостродонних амфор, стосами міхів та мішків, баркасами, моноремами та вітрильниками, що привезли в Пантікапей товари або вантажили щойно куплений на вранішньому торзі. Роби, веслярі й навтіли, жінки, діти й власники суден горлали всіма відомими й невідомими мовами світу, й лоґоґраф, узявшись обіруч за край ціпка, ледве спромогався прокладати собі дорогу в тому скопищі. Тіснява й гамір піднесли його настрій і він сказав Савмакові:

– Де люди та роби, там і гроші! Давно вже я не бачив такого скопища суден у нашому порту.

Стадіїв через п'ять, де городський мур, стежачи за смужкою берега, випинався в море круглим черевом, починався мол, щороку підсипуваний службою порту. Євнух ішов стрічкою молу між двома рядами причалів і раз по раз піднімав ціпок, вітаючись із знайомими купцями та власниками суден. Його невелика діера, задерши вгору всі свої п'ятдесят чотири весла, стояла на самому миску молу. Євнух махнув ціпком і гукнув:

– Ехей, Теодоре!

З носу діери спершу почувся кашель, тоді ведмежа лапа взялася за насад і витягла по собі чорну кудлату голову:

– Се ти, Полікрате?

– Йди сюди, бурий ведмедю!

Теодор скинув з насаду дошку й, балансуючи зійшов на причал. Він був і справді схожий на ведмедя, лише не бурого, а смолянисто-чорного. Здавалося навіть дивним, що невелика дворядова посудина плаває й не перекидається під вагою його товстезного, мов піфос із асфальтом, тіла. Й не тільки борода й довга кучма були в нього чорні, а й увесь він здававсь обваляним у припалу порохом смолу: чорна хламида, чорна скіфська сорочка, під нею такі самі скіфські ногавиці. Навіть руки в Теодора були чорні, але то вже свідчило про нечупарність.

Поглянувши на його руки, лоґоґраф не наважився поздоровкатися із ним і завбачливо помахав здалеку. Савмак слухав і не чув їхньої розмови, загалом мало цікавої для нього: скільки воску вивантажити на Родосі, скільки на Косі, кому якого прядива й по якій ціні відвезти.

– А мечі, гляди мені! Скіфська криця! – застеріг євнух і ще й палець угору для ваги підніс. – По півталанта сріблом за пару. Все, що візьмеш понад ціну – твій навар, – великодушно закінчив він.

Теодор прогув:

– Набалакав мені… а пірати? Конопляного прядива вони можуть і не зачепити. А мечі…

– Ет! – вискнув лоґоґраф. – Ти мені перед кожним ходом про піратів! Хіба вони не знають, що ся діера – моя?

– Та чого там не знають…

– Я Одноокому щовесни на новий гіматій даю!

Однооким називали ватажка найстрашнішої піратської зграї, що хазяйнувала понад Східним узбережжям Понту до самого Боспору Фракійського й навіть у самій протоці, дехто називав його й Дібоспоритом, тобто, господарем обох проток – сієї, Кіммерійської, й тієї, Фракійської. Говорили, що й сам Перісад одкупався від них, пускаючи до причалів Пантікапея та інших своїх городів. Савмак не дуже вірив у ті балачки, хоч у всемогутності Дібоспорита Одноокого й не сумнівавсь.

– Такий ото дешевий він, щоб на твій гіматій зважити, – відбуркнувся кудлатий діерарх Теодор.

Євнух запалився:

– Проходу нема від цих «митників»… Хіба ж ти думаєш, я йому простий гіматій?.. Увесь поділ золотом оббляхований!

Вони сперечалися ще з півгодини, й Савмак знічев'я блукав поміж чужими й пантікапейськими кораблями. На думці було своє, чужі клопоти в голову не лізли, й він марно шукав виходу.

Коли євнух Полікрат нарешті віддав усі свої накази діерархові й потяг Савмака з молу на берег, устріч їм трапився ще один кудлань, чимось схожий з моряком Теодором.

– Хой, Асклепіде! – загукав незнайомцеві євнух. – Чого се й ти на пристань приперся? Чи не почав і ти воском торгувати?

Двійник Теодора, якого названо Асклепідом, був теж ведмедем, але сивим і пригорбленим, а брезкла біла шкіра його обличчя звисала складками. Коли він розтулив рота, щоб відповісти на євнухове привітання, Савмак побачив, що в нього й зубів немає – лише два ікла вгорі, жовті, довгі, й трохи загнуті, мов у справдешнього старого ведмедя, що вже давно перестав полювати й харчувався ягодами, грибами та мурахами.

– Ні, – відповів він на диво приємним, хоча й трохи шепелявим голосом. – Торговець з мене який? Не вмію два оболи з трьома скласти. Як не кручу – все п'ять виходить.

– П'ять? – євнух не второпав байки. – А скільки ж? Два та три й є п'ять?

– Отож, – сказав Асклепід. – Який же тоді з мене торговець, коли до п'яти своїх оболів не можу докласти шостого! Се хто з тобою?

– Се? Савмак, – відповів євнух, і той розуміюче хитнув головою. – Просить у мене два таланти золотом! – Євнух дріботливо захихотів і почав жваво розповідати Асклепідові, як басилевс учора пропонував Савмакові руку своєї доньки Вероніки.

Савмак од збентеження не знав, на яку ступити, й подумки накликав на голову гладкому євнухові гнів усіх дванадцяти ериній. Стояв, сердито колупав сандалією пісок та рінь, і коли нарешті поглянув на Асклепіда, аж заблимав од несподіванки. В очах у того було стільки холодного блиску, що він уже зовсім не скидався на старого беззубого ведмедя. Й лагідний шепелявий голос йому зовсім не пасував, коли він у кінці запросив їх:

– Приходьте колись… Поговоримо.

Додому вони верталися через Полунічний пілон, і Савмак не знав, нащо кликав його з собою в порт лоґоґраф. Та коли проминули ще й досі багатолюдну площу аґори, євнух раптом звернув поза торжищем у вулицю Першої тераси. Серце у Савмака неспокійно закалатало. Він одчув, як поступово й невідворотно шаріється. Біля щойно потинькованого й пофарбованого в жовті та зелені смуги паркану лоґоґраф озирнувся й спитав:

– Оце вона тут живе? – Савмак мовчки катав щелепами жовна. Євнух підтягся, поплескав його по плечі, й вони зачовгали далі, туди, де за Діонісієвим хоромом та театром були сходини до Акрополя.

Розділ 3

Нова господиня чепурного будиночка над аґорою з'явилась у Пантікапеї зовсім недавно – з першим приходом купецьких суден. Дім сей напитала вона дуже швидко – тепер у Пантікапеї гуляло багато всіляких будинків – і дорогих, під самими мурами Акрополя, й середніх, десь на перших терасах над аґорою, й зовсім поганеньких мазанок і півземлянок на технітських кутках за Старим акрополем із півзруйнованими мурами, коло Західнього, Полудневого та Полунічного пілонів.

Будиночок раніше належав трапедзитові Маврикію й нічим досі не вирізнявся серед таких самих осель Першої тераси над аґорою: просторий, із добре вимощеним внутрішнім двором, перістилем з рожевих колон та бутовим муром огорожі. Але Елена найняла технітів, і вони за декаду привели його до пуття. Й насамперед обтинькували сіру огорожу, вималювавши її жовтими та зеленими смугами. До такого ще жоден пантікапеєць не додумався, й дворик над аґорою раптом став відомий у всій стольниці.

Більшого Елена й не домагалася: на початок се її цілком улаштовувало, й три Еленині невільниці заходились чепурити оселю зсередини. Через кілька день занедбаний дім став схожий на житло афінської евпатриси.

Затиллям своїм двір, з усіх чотирьох боків, як і належить, оточений десятком світлиць, стояв до з самого ранку гамірливого торжища й хоромів аґори. Зате з тераси другого поверху відкривався чудовий вигляд на величезну піраміду ні з чим не зрівнянного міста; будинки його, розташовані на кільчастих вулицях, поступово піднімалися вгору й угору десятьма виступами терас, Елені навіть здавалося, що вони стоять один на одному. Й найвищу точку города посідала зубчата корона Акрополя. Там Елена ще жодного разу не була, хоча й уявляла собі, яким видається Пантікапей з найвищої тераси: водоспад червоних черепичних дахів.

Елена, спершись ліктем на подушку ложа, що стояло за чотирма білими колонами її тераси, дивилась на мури Акрополя. В порівнянні з барвистими стінами будинків він здавався мало не чорним, особливо в сей час, коли за ним ховалося сонце. Елена любила дивитись у передвечірню пору на сідлище басилевса. Геліос поволі ховав свій лик, зазираючи то в одну, то в другу бійницю. Тоді проміння розсипалося віялом тонких золотих списів, і вона, щоразу здивована їхньою ласкою, блаженно примружувалась. Раніше, полюбляючи пишні надривні звороти Сапфо, Елена подумки називала такі хвилини миттю божественного натхнення – арете. Се було давно, в дні її, як вона сама казала, туманної юности. Тепер Елена мало чим нагадувала довгокосу мрійливу й непокірну дівчинку, проте пора призахіднього сонця й досі хвилювала її.

То все від незбутніх марень, думала Елена. І я мушу звільнити себе від усього зайвого.

Але вона не могла позбутися млосного розслаблення, яке опановувало її щоразу. Й найвища хвилина блаженства наставала тоді, коли з-від білокам'яного хорому Зевса Евпатора на П'ятій терасі, що біля самої брами Акрополя, озивалась чорноголова отара білих ягниць, офірованих верховному кумирові. Ягниці блеяли теж в один і той самий час. Іще тиждень тому сонце в сю хвилю визирало крізь останню бійницю наріжної вежі, а сьогодні жертовні тварини обізвалися, коли воно проминуло її й виглянуло з середньої щілини.

Помітивши цю різницю, Елена зітхнула. Й не тому, що ще одна біла душа полинула вгору на славу Зевса, забарвивши кам'яний вівтар димкою кров'ю. То був клопіт жерців, звичний еллінові як схід і захід сонця, як вранішній і вечірній бриз. Хронос невгамовний, думала в таку мить Елена, й то була неперехідна істина, бо Хроносові підкорялись не тільки люди, а й олімпійці.

Вона лежала, задивлена в позеленілі промені Геліоса, що продиралися крізь зарості священної бузини на версі Акрополя, поки знизу почувся тоненький мелодійний голос роби Клеопатри:

– Елено!..

Елена підвелась, відчувши гострий біль у затерплому лікті, й хвилину розтирала суглоб долонею, перш ніж одгукнутися.

– Що, люба?

– Та нічого… Просто так…

Те «просто» не було зовсім простим, Елена знала вдачу своїх дівчат і, вдруге зітхнувши, гукнула Клео до себе. Дівчина випорхнула сходами на терасу й сіла поряд із господинею. Вона сиділа, випнувши вгору голівку, засмагла й круглоока, схожа на ховрашка, що спинився над ніркою. Елена дивилася на неї й усміхалась, чекаючи, коли вона заговорить. Клеопатра зиркнула й знову одвернулася, мов упіймане на шкоді кошеня.

– Ну? – підохотила її Елена.

Дівчина враз обернулася й упала їй на груди:

– Перестрів мене.

– Коли?

– Осе ось…

– Де?

– Біля печери… Я саме заглянула до жриці хорому Кібели… Така старенька-старенька. Понесла їй трохи сиру, меду й часнику, хай, думаю, зробить собі мітлотос. Тоді вертаюся, се ж у кінці нашої вулиці. Знаєш, де дорога йде вгору, поза хороми обох Зевсів, до Акрополя?

– Ну?

– А він… стоїть…

– І що?

– Й що ж… Дивиться на мене.

– Дивиться й годі? – Елена вдавано насварилася їй пальцем.

– Питає, хто я. Кажу, з дому Елени. «Якої Елени?» Кажу, доньки Теодосія. «Се тієї македонянки нової, що мур у жовто-зелену смужку?» Кажу, тієї…

– Ну?

– Ну, й почав розпитувати.

– Що?

– Ну, про… – Дівчина повагалася, тоді сказала: – Про тебе.

– Й годі?

– Й про мене, й про всіх.

Елені стало смішно, й вона погладила дівчину по хвилястій чорній косі:

– Не бійся, кажи вже.

– Обіцяв прийти.

– Коли?

Клеопатра, не підводячись, стенула плечем.

– Гаразд – мовила Елена, – Піди скажи Ніневії, щоб сьогодні на вечір добре підготувалася.

– Сьогодні? – Клеопатра від радісної несподіванки стрепенулась, та Елена не відповіла.

Вона знову глянула в бік зубчатої діадеми Акрополя, яка на тлі передвечірнього неба здавалася геть чорною, й трохи роздратовано підштовхнула Клеопатру:

– Йди, люба.

Клеопатра ніяково, мовби боком, одступила на сходи й нечутно зійшла в двір. А незабаром її голос уже видзвонював то в екусі, то в пекарні, то в світлицях ґінекея. Тінь з Акрополя насувалася й гусла, й Елена сиділа в ложі, поки зовсім смеркло, тоді перехилилася через парапет і гукнула в темряву:

– Дівчата! – Коли двором зачавкали капці, вона впізнала Ніневію й докинула: – В екус три лампіони. П'ять! І факел поставте коло пілона.

Відповіді не було, зачулося тільки шкрьобання, Елена повернулась до ложа й знову лягла на лівий лікоть і лежала доти, поки чорна корона Акрополя розтанула на тлі нічного неба. В пекарні дзеленчав посуд, і до тераси линули пахощі гострих східних страв, які Ніневія вміла варити. Відчувши смоктання під ложечкою, Елена зійшла вниз. Її друга дівчина, довгобраза білява фріґійка Раїс, меланхолійна й низькоголоса, цілковита протилежність Клеопатрі, несла з пекарні засвічений факел до брами. Елена пристояла, поки вона встромить його в кільце останньої колони перістилю, й наказала:

– Принеси мені попоїсти в таламус.

Дівчина кивнула, обсипавшись білявою повінню волосся, й пішла до пекарні, Елена ж певний час дивилася вслід їй, тоді загорнула край подолу, розв'язала сандалії, переступила через них і подалася до спочивальні. З обома своїми дівчатами вона прагнула бути однаковою, та ніяк не могла передужити себе. Щебетуха Клеопатра вміла ясочкою пригорнутися до господині, навіть коли тій бувало не до пестощів, а відлюдькувата Раїс і досі трималась осторонь, хоча вже й жила в її домі з минулої весни. Не відкривалася навіть тоді, коли й сама Елена прагнула до відвертости, хоча в усьому іншому могла бути за приклад швидкоп'ятій Клеопатрі. Доручивши Раїс якусь роботу, господиня навіть не перевіряла, цілком певна, що роботу виконано добре й учасно. За пташкою Клео доводилося завжди ходити назирці, та Елена однаково більше любила її й нічого не могла з собою вдіяти.

Не встигла вона ввійти до таламуса, як Раїс унесла мідну мису з теплою водою й присіла, щоб вимити господині ноги, та Елена відіслала її:

– Йди, я сама.

Доторк жіночих пальців до ніг викликав у неї підсвідомий опір, вона рідко дозволяла мити собі ноги, хоча се й не взгоджувалося з її афінським вихованням.

Коли Елена помила й витерла ноги, ввійшла роба-пекарка Ніневія. Се була дуже гладка, мов тугий колобок, уже немолода жінка. Як її названо змалечку, того ніхто не знав, але вона була походженням ассірійка, й те ім'я пасувало їй. Ніневія дуже погано розмовляла грецькою мовою, чи не в кожному її слові виявлялося коли не «ш», то «дж». разом із хрипким азійським «х» та «к» сього вже було забагато, з Ніневії сміялися, тож вона радше мовчала. Поставивши на вигинистий столичок миску пражених в олії пиріжків з ассірійською начинкою – печена цибуля та перетертий земляний горіх – Ніневія прихопила таз біля ложа й мовчки викотилася, шкрьобаючи східняцькими капцями. Капці не мали задників, були ще й добряче розтоптані дебелими ногами Ніневії й не тільки шкрьобали, але за кожним кроком ще й ляскали по товстих жовтих п'ятах. Вдосталь натішившись тими згуками, Елена купила колись пару зручних спартанських сандалій і дала Ніневії, але пекарка лише подякувала й поклала їх на дно своєї скрині, де берегла всяке шмаття, наступного ж ранку знову взулась у шкрьобанці. Елена розсердилася, що траплялось із нею надзвичайно рідко, вимовила їй, але Ніневія, віддано глянувши на неї вирячкуватими чорними очима, стулила припухлі повіки й прошамкала:

– На шмерть жаховала.

Та так і понині.

Елена з'їла два гарячих пиріжки, гукнула Раїс і почала вбиратися. Дівчина вкладала їй волосся, вона ж тримала в руках посріблене бронзове дзеркало й дивилася на себе. Й що довше дивилась, то дужчий сум огортав її. Ні, вона ще була так само гарна, як і п'ять літ тому, Афродіта ще не відцуралася її та тих багатих жертв, які Елена щороку перед Великими Діонісіями та після Панафіней підносила примхливій доньці Зевса. Проте нижні повіки вже потемніли й окреслились, а під ними, коли глянути на себе вдень, можна було вздріти ледь помітну сіточку дрібних зморшок.

– Дитино моя, – зітхнувши, сказала вона, коли Раїс упоралася з волоссям. – Не треба так. Опусти вниз.

– Тобі так завжди личить, – тихо промовила Раїс. Вона підібрала довгі в'юнкі пасма зі скронь і потилиці високо вгору й скріпила їх трьома гарними гребінчиками та обручем з плетеного золота. – Се молодить тебе.

Останні слова вкололи Елену. Іншим разом вона б і не звернула на них уваги, сьогодні ж неприязно глянула на Раїс у дзеркалі:

– Думаєш, мені вже слід молодитися?

Вона сказала се, якомога дужче пом'якшивши голос, але дівчина замкнулась у собі й лише здвигнула плечем:

– Я думала…

Й удруге ворухнула плечем, а Елена, потамувавши зітхання, відхилила дзеркало, далі й зовсім поклала його на столик. Се все від надмірної помисловости, – вмовляла вона себе. Від того, що надто багато про се міркую.

Дзеркало Елена взяла тільки тоді, як Раїс перемостила їй волосся зовсім по-іншому. Одне пасмо тепер майже затуляло високе чисте чоло, решта важкими лискучими спіралями спадала на щоки, сягаючи підборіддя. Сьогодні ввечері вона знову звертатиметься до своїх дівчат звичними словами «дитино моя», й ся зачіска, яка додавала їй щонайменше три роки, лише підкреслить різницю між нею та її дівчатами. Нехай буде так, знову подумки сказала собі Елена й пішла до жердини добрати відповідний хітон. Раїс одійшла в куток, якого світло двох лампадіончиків майже не сягало, й дивилась на Елену крізь примружені повіки. Елена якийсь час мовчки перекидала одіж, але той нерухомий погляд дратував її, й вона спитала:

– Про що ти зараз думаєш, дитино моя?

То було марницею – заглянути в душу сій вигонистій білявій фріґійці. Вона просто здвигне плечима, подумалось Елені. Дівчина відповіла:

– Дивлюсь та й годі.

Се було майже те саме, Елена сказала їй:

– Перенеси арфи в екус.

– Вони вже давно там.

– Протри їх і налаштуй.

– Се я вже зробила перед заходом сонця, – незворушно відказала Раїс.

Елена відчувала, як роздратування потроху замулює їй настрій, і спробувала понад силу всміхнутися до дівчини. Раїс відповіла тим самим – вони вже навчились розуміти одна одну й крізь хащі слів та приязних усмішок.

– Пришли до мене Клеопатру, – сказала Елена, й се був єдино можливий вихід. Вона її не прогнала, хоч обидві й знали справжню сутність такого доручення.

А колись, мабуть, прожену, подумала Елена, коли ширма стулилася за Раїс. Або навіть наляскаю. Їй раптом стало шкода й дівчини, й себе, вона притулила дзеркало майже до вуст і прошепотіла впівголосу:

– О, пінородна донько Зевса! Я потроху стаю робо-власницею.

Ледь опукла поверхня дзеркала видовжила й спотворила їй обличчя, дрібний трем пойняв Елену, й вона кинула дзеркало на столик, убачивши в тому знак Афродіти.

Кумири часто глузують з людей, се Елені було відомо давно, ще з дитинства. Не чекаючи Клеопатру, яку не знати нащо й гукнула, вона пішла в екус. Обидві дівчини були там. Клеопатра підбігла й поцілувала її в плече:

– Ти сьогодні така гарна! Сей вишневий хітон тобі дуже пасує.

Елена б неодмінно приголубила щиру синичку, та поряд була Раїс, і вона роблено жвавим голосом наказала:

– Йдіть переберіться й самі. Ти, Клео, в жовтий, хоч і не дуже полюбляєш його. А ти, – вона подивилася на Раїс, і їй закортіло заради сього дня бодай відзначити дівчину, щоб у домі не лишилося й тіні хмарної. – Ти вдягни… блакитний хітон і сандалії з позолоченими фібулами.

На обличчі Раїс одкарбувався приємний подив, і хоча вона тут таки його згасила, Елени він не уник. От і добре, майнуло їй. Дівчина нічим переді мною не завинила, я мушу тримати обох на однаковій відстані.

Щойно дівчата вийшли, як з'явився перший гість. Елена чула стукіт у хвіртку пілона, швидкі кроки легконогої Клеопатри та її запобігливий голосець:

– Хайре, кіріє! Елена в екусі, ви можете йти… Чи вас провести?

– Проведи, голубко, проведи, – відповів їй грубий чоловічий голос. Елена слухала й намагалась пригадати, кому він належить. – Але там зі мною ще двоє моїх приятелів…

– Де ж вони?

– Надворі, на вулиці. Я думав, якщо кірія Елена дозволить…

– Ой, кіріє! – Клеопатра перейшла на довірчий півшепіт. – Коли ваші друзі такі самі значні люди, як і ви, то…Кірія Елена… ну, розумієте, наш дім відкритий тільки для значних евпатридів Пантікапея… Так розпорядилася наша господиня, кіріє…

– Авжеж, голубонько, авжеж! О-о!.. Хіба б же я переступив через слово твоєї кірії!

Елена завдяки тому «О-о!» раптом упізнала німфейського купця Евтихія, вийшла на поріг і гукнула:

– Хайре в моєму скромному домі, Евтихію. Рада бачити вас і ваших друзів.

Евтихій грюкнув кованим ціпком по плитах, що мало, певно, за тутешнім поконом означати привітання й шану (Елена вже десь тут бачила таке), й вийшов за хвіртку. Вона повернулася назад, розляглася боком на ложу, старанно випроставши рясні згинки вишневого хітону, й коли гості ввійшли всі втрьох, привітала їх порухом правиці:

– Рада вам, друзі. Лягайте, де хто хоче. Я ще так мало знаю й Пантикапей, і громадян його, не знаю тутешніх звичаїв і смаків. Може, моїм друзям і не сподобається моя скромна оселя, та я молитиму кумирів, аби вдихнули в їхні терплячі серця ще краплину терпіння й до мене.

Елену роздратував власний єлейний голос, хоча такі слова були їй за звичку й лилися завченим струмочком. Попереду стояв уже не молодий чоловік із гострою шпакуватою бородою. З німфейським купцем і власником діери її познайомив колишній господар сього дому метек-трапедзит Маврикій. То було власне перше знайомство, й Елена там таки, в метековому конторасі на аґорі, запросила його до себе в гості.

Попри сподівання, Евтихія зачарували такі круглі й геть незначні слова господині. Він, улесливо всміхаючись, обвів екус поглядом, спинив його на мальовничій постаті красуні й заходився добирати гідні такого випадку слова на відповідь:

– О-о!.. Я своєю старою трухлявою діерою об'їздив півсвіту, відомого еллінам, і римлянам, і колишнім єгиптянам, а хай мене поглинуть Скіла з Харібдою, коли збрешу: в такому домі не встидався б жити й афінський родовитий архонт! – Він ще раз обвів поглядом і кравати на тонких пантерячих ногах, і столики біля кожного з гарним посудом, і червоні череп'яні горщики на підвіконні з виткими квітами, що гірляндами обплели всю світлицю, й святкові чорнолакові амфори в кутках, і навіть широкогорлий кратер для змішування вина, – кратер, що зображував уже призабуту картину боротьби Тесея з Ґорґоною-Медузою. – Хай мене пограбують і втоплять пірати під самим берегом, хай зловонна Кер дочасу нагло забере мене в тартар, коли я чимось нахибив!

Він підійшов до сусіднього з Елениним ложа, вмостився сам, поклав на подушку й ціпок із важким залізним навершям і на здивований погляд господині пояснив:

– Се, не сердься, не простий дрюк. Я поклявся шанувати його до скону днів своїх. Колись іще розповім про сей ціпок, гідний, може, й кращої руки за мою… – Він аж тепер схаменувся, що його приятелі й досі стоять коло порога: «Ґорґона явилася мені вві сні! Елено, се молоді евпатриди, сини царського колісничого Дамона. Бідна жона Дамонова, мати їхня, породила їх в один день. І ймення їм дали однакові, хай я пропаду! Отого, що зліва, звуть Теодосієм, а другого – Досітеєм.

Хлопці разом почервоніли, до того ж, були настільки схожі, що Елена аж підвелася з несподіванки, бо Евтихій своєю кумедною промовою геть спантеличив її:

– Лягайте, друзі. Мого батька теж звали Теодосієм. – Вона тричі плеснула в долоні. – Зараз до нас прийдуть мої чарівні дівчата й ми чогось вип'ємо.

Дівчата зайшли разом. Попереду, власне, була Раїс, та коли ступила злотофібульною ніжкою на поріг, з темряви несподівано виринула Клеопатра й попід рукою в неї впорхнула до екуса:

– Хайре!

Елена підхопила її ласкавим усміхом, Клеопатра відразу вмостилась їй у ногах, а Раїс, повагавшись, осторонь. Господиня перехопила збуджений погляд Евтихія, що крадькома обмацував гнучку поставу чорнявої Клеопатри, на душі стало прикро й незатишно, й вона тоном, що не терпів заперечення, сказала:

– Клео, дитино моя, піди розваж наших гостей. І ти, Раїс.

Раїс, не дивлячись на неї, обминула ложе Евтихія й стала між Теодосієм і Досітеєм. Юнаки разом підвелися, втупившись у юних красунь, але видно було, що більшого від них сподіватися не слід. Елена зумисне дала їм спокій і звернулася до старого торгівця:

– Дуже любі хлопці, ваші друзі, кіріє Евтихію. Мого батька теж звали Теодосієм. – Вона замовкла, пригадавши, що допіру казала про се, та Евтихій уже дивився тільки на неї й не дуже бентежився такими тонкощами софістики.

– Теодосій і Досітей: один «Дар Бога», а другий – «Божий дар»! – навіщось перетлумачив він імена юнаків і засміявся громовитим голосом, наче на палубі своєї «старої трухлявої діери».

Елена відчула навислу мовчанку й скористалася з права господині:

– Дитино моя, Раїс, візьми білого в тій он амфорі коло дверей і змішай нам.