Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 29

Окрилені несподіваним щастям, Діофант і Мітрідат відмовилися зимувати в Феодосії. Зріджене січами військо вони поповнили двома тисячами феодосійських робів, яким обіцяли волю відразу після взяття Пантікапея, й наприкінці третього місяця, метагетніона, ладді всією потугою рушили понад берегом на схід, у бік Пантікапея. Феодосія тепер належала понтійському цареві, се радувало його, та разом з тим і бентежило, бо лани кругом Пантікапея вже були вижаті й жодна глуха облога не могла злякати Савмака.

А молодий цар Боспорської держави ходив ще пригніченіший. Падіння Феодосії видавалось незбагненною випадковістю, й він довго сушив собі голову над сим. І коли нарешті знайшов причину, ладен був устромити собі в груди меч. В усьому винен я й тільки я, сказав він з безжальністю мандрівного стоїка, та коли чад розпачу трохи розвіявся, вирішив, що вмерти ніколи не пізно, треба щось робити бодай зараз.

Він так і сказав на раді в троннім екусі, куди вперше зайшов після смерти Перісада. Великий колісничий От прикликав іще чотири місяці тому вдарити на Діофантову рать, що стояла тоді під мурами Феодосії, й ударити, не чекаючи приходу князя Бориса. Савмак заперечував, бо Феодосію такою раттю, як у Діофанта й Мітрідата, не можна було взяти, воїв же та припасу Никон мав досить. Тепер Савмак сподівався від Ота яких завгодно докорів, але великий колісничий у коротенькій і рудій, наче в роба, хламиді лише замислено чухав ногу об ногу, й сим мимовільним рухом теж скидаючись на роба.

Великий лоґофет, яким був тепер колишній архонт-маґістрат Гіпподам, сухотно сапав запалими грудьми й мовчав, а євнух зиркав то на царя, то на Ота, й Савмак багато б дав, аби дізнатися, що в нього на думці. Далекий родич померлого царя Евтихій перемовлявсь із морським архонтом Тімокреоном, але так тихо, що навіть лункі стіни порожнього екуса не чули їхніх слів.

Кремезний вождь робів-одпущеників Платон, якому пощастило два дні тому дивом вирватись із захопленої ворогом Феодосії, єдиний горів бажанням сказати щось, але Савмак і так добре знав, що він скаже: треба вичавити з евпатридів срібло й золото до драхми й роздати демосові. От негайно підтримає його, подумав Савмак, а що ми робитимемо потім? Евпатридське срібло він тримав на крайній випадок, до того ж і взяти його можна було тільки приставивши меч до горлянки, та й то навряд, бо ж евпатриди досі так глибоко позакопували свої скарби, що їх не змогли б знайти навіть підземні духи кумира багатства Плутоса.

Єдиний, хто по-справжньому хвилював Савмака, був Дамон. Старий евпатрид уперше погодився прийти на царську раду, тепер же сидів, заплющивши вічі й схиливши голову на широкі круглі груди. Тільки борода, яка час од часу ворушилася на животі, свідчила про те, що позбавлений чину великий колісничий Перісада не спить і все чує.

Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.

– Скажи ти, – звернувся цар до нього.

Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.

– Хай Платон скаже про своїх робів, – ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок – павутинкою. – Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?

Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:

– Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей – не Феодосія.

– Таке! – сплеснув пухкими долоньками євнух. – А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?

– Не згадають. – Платон ледве стримувався проти євнухових кпин. – Не згадають, бо вони вже не роби, та й Перісад не басилевс, маємо собі свого басилевса.

Схитрував, майнуло Савмакові, й перед очима виринула Платонова постать того дня, коли той сидів так само ногами навхрест у переходах амфілад під час невільничого заколоту три роки тому. Тоді роб не наважився піти далі сіней, і се було дуже схоже на день сущий. У мені теж є щось робське, криво посміхнувся Савмак, згадавши, що теж уперше переступив сьогодні поріг тронного екуса. – Не привчені смо ми до волости, подумав він, звикли, щоб нас поганяли інші, в тому всі причини й притичини…

Він раптом усвідомив, що мислить не по-грецькому, й се болісно відгукнулось у його серці. Виходило, мовби «ми» – се й він, і От, і всі решта, кого греки називали «скіфами». Він знову підохотив радців говорити, та думка вже не пускала його, й серце так само млоїлось, аж поки ввійшов ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат.

Савмак запросив на раду й сього нащадка общинних жупанів і дивувався, чому той не приходить.

Каллістрат-Добривой збентеживсь од загальної уваги й довго не міг умоститись, та ся його бентега додала впевнености Савмакові.

– Що мислиш про Діофанта, Каллістрате? – спитав він, і той ще дужче розгубився.

– Про Діофанта чи… про його царя?

– Се не важить. – Савмак розповів йому все, що було відомо про наближення понтійської рати, та Каллістрат-Добривой одразу перевів на себе:

– Тут увесь мій полк, басилевсе. В Ґорґіппії лишилася жменька – ледве стачає відчиняти й зачиняти на ніч брами пілонів.

Савмак вислухав його речіння з подивом – мав надію, що Добривой-Каллістрат чимось утішить його, хоча згодом, подумавши, прийшов до висновку, що надто мало знає сього приємного для себе чоловіка й однокревця. Й тут увагу його привернув Дамон. Чинець покійного царя мовби прокинувсь і наставив око на ґорґіппійського вельможа, й дивився доти, поки той удруге зчервонів.

Йому навіть байдуже, що я про нього подумаю, сказав собі цар, йому стало враз незручно сидіти на старовинному троні Спартокідів, спинка почала муляти, підлокітники – теж, але він не зводив погляду з Дамона. Й сей його раптовий прихід на раду, й ще менш сподіване зацікавлення по-суті ж дрібними словами ґорґіппійського посадника, й навіть запізнення Каллістрата-Добривоя, що вже й геть не тулилося сюди, переплелись у суцільний клубок, який Савмак вирішив згодом неодмінно розплутати. Великий колісничий От, його давній друг і приятель, теж виринув із задуми, й се взайве переконало Савмака, що Дамон прийшов сьогодні не просто так.

Скарбник царської скітниці Евтихій заходився переконувати всіх, що евпатридів, власників суден, земель та ерґастеріїв треба негайно обкласти форосом – коли завтра підійде Діофант, буде вже пізно. Се вони вирішили з Отом, щоб говорив першим Евтихій, купець, евпатрид і родич покійного царя, вирішив Савмак і вдячно глянув на своїх щирих друзів. Коли б узявся про форос говорити Платон, решта б обурилась і почала товкти його носом у невдалі події під мурами й за мурами Феодосії. Тепер же Гіпподам тільки сухо викашлявсь, Тімокреон кивнув головою на знак згоди, Дамон перестав дивитися на Каллістрата чи вдавати заснулого, й лише євнух неспокійно переливався то на ліву, то на праву руку, проте й він нічого не сказав, і се означало, що Евтихієві з Отом пощастило домогтись обкладання евпатридів податком-форосом.

Савмак устав, і всі повставали. Далі говорити не мало товку, й він рушив з Отом оглянути щойно злагоджені таґми новобранців. Дамон викликався йти з ними, й Савмак жартівливо ляснув його по гладкому, проте ще дужому плечі:

– Археанактіди вирішили полюбити царя-скіфа?

– Мої предки ніколи не були царями, – похмуро відповів старий евпатрид. – А в Пантікапеї живуть не самі лиш Археанактіди й Спартокіди, царю.

– Я кажу про твою жону… – Савмак уже не знав, як виборсатися з невдалого жарту, бо Дамон, крім усього, ненавидів брата своєї жони – Архелая й злився кожному натякові на родицтво з ним, хоч інколи вони й діяли в одну руку – коли того вимагали спільні справи. Пошкодувавши, що не зміг скористатись із сього раніше, Савмак примирливо сказав: – Твоя правда, Дамоне, в Пантікапеї живе багато чесних людей.

Таґми новобранців, збиті переважно з одпущеників та робів, мало порадували Савмака. Хоч в очах воїв світилася рішучість до боротьби, та не в кожного при боці був меч, а при нозі – спис або сулиця. Савмак прислухався. З ближніх і дальніх вулиць старого акрополя лунав дзенькіт: ковалі працювали з ранку до ночі, але для такого часу їх було мало, й мечів та наконечників мусило бракувати й надалі.

– А що чинить Будимир? – спитав він Ота. Великий колісничий потеплів очима – йому теж подобався старий золотар Будимир-Тарас.

– Кує мечі, княже.

Дамон неприязно дослухався до «скіфської» мови, яку ненавидів ще дужче за свого шуряка Архелая, та Савмак лише зиркнув на нього й пішов у той бік города, де стояв ерґастерій золотаря.

Робітню Будимира-Тараса тепер було важко впізнати. На столах і полицях лежав товстий шар сажі та вугільного попелу, в горнилі під причілком стриміло кінцями два мечі, закіптюжений наймит мірно тяг важіль обома руками, й міх натужно сапав, підкидаючи вгору дрібне дубове вугілля. Двоє інших ковалів одтягали лезо меча малими молотками, се була робота найвідповідальніша, й Будимир-Тарас теж бігав навколо них і вряди-годи покрикував:

– Куди тягнеш на себе? Геть бий, геть! Тоді жила в криці міцніша!

Меч холов дуже швидко, вже зовсім витончений, Тарас-Будимир перебрав його кліщами й підніс до басилевса, ледве тепер помітивши його:

– Видиш?

– Видю.

– Що видиш?

– Мережку! – сказав Савмак.

– Нич не видиш. Мережка є в кожної доброї криці. А яким вона світить?

Савмак придивився ліпше й невпевнено промимрив:

– Синім хіба…

– Синім та не вельми. Немає тепер синіх криць. Коли-м я був молодим, були в нас криці справді сині. А ще були й инчі: їх умів лише коваль Гудим викричувати…

– Які ж то були криці, діду?

– Зелені. Ти-с молодий і не відаєш. Руські криці, сині й зелені. Синя брала дикий камінь, а зелена брала синю. Ото так! Сі криці тепер і на Русі почали забувати, а в Греках, та Персах, та тому нужденному Римі їх і споконвіку не знано. За сей ось меч дають робу, ба ще й підтоптану, за синій же руський меч давали чотирьох роб, а за зелений – десятьох, авжеж! Суща правда! – вигукнув золотар, уздрівши в царевих очах невіру. – Для воя чільне – його меч, авжеж. За нього він усе віддасть, аби що мав, правду мовлю!

Савмак узявся роздивлятись Будимирові мечі, готові й ще не зовсім, які лежали на столі й на полицях, От пробував їх вістрям свого довгого ножа, тоді десь вийшов, а цар спитав у Будимира:

– Зумів би-с ти, діду, зварити зеленої криці?

– Не зумів би-м, великий княже, – щиро визнав старий. – Не зумів би-м, бо-м став у сьому Пантікапеї золотарем: і по гривних, і по драхмах, і по тулах та жоночій здобі всілякій забувся-м, як її кийлівський коваль Гудим варив, бо то ж не каша в кітлику й не окіст вівчатини. Зелена криця!.. Я й синьої до пуття не зварю, не те що…

Савмак іще з півгодини слухав ковальські дзвони, й коли вийшов, побачив Ота. Великий колісничий був урочисто похмурий, і Савмак одразу здогадався:

– Прийшов?

– Іде. Перші ладді проминули Тірітаку.

До вечора половина Діофантових ладь стала за гирлом Сухої річки, решта причалила нижче від гирла, ворожі таґми почали виходити на суходіл, обсівши Тірітакську та Мірмекійську дороги, і лише з боку садків та виноградників Пантікапей зоставсь необложеним.

Спершу Савмак убачав у тому хитрість, бо жоден розумний воєвода не спинився б унизу, віддавши супротивникові гору. Виманює мене до відкритої січі, подумав Савмак. Але минали день за днем, а в обох розрізнених станах Діофанта не видно було готування до рати.

Савмак був ладен спробувати щастя й в одвертій січі, бо на випадок несили мав за спиною міцні мури Пантікапея, та по той бік Сухої річки здіймався високий довгастий горб некрополя, й ним Діофант міг удало скористатись.

Уночі брами всіх пілонів зачинялись, але до ворожих станів було п'ять-сім гін відстані, й на прохання городян Савмак дозволив одчинити брами Західного пілону, аби люди могли зібрати якомога більше винограду, яблук та всілякого іншого плоду. Так тривало до середини метагітніона, серпня місяця, й у чотирнадцятий день, тетрас епі дека, великий колісничий От прийшов до Савмака з дивною новиною. Навіть стриманий Платон, який його супроводжував, блискав очима.

– Його роби втікають, княже! – сказав От. – 3 першого ж дня почали ускакувати. Зуперше по десятеро й двадесятеро, тепер же – сотнями.

Се було майже невірогідно, але От казав правду. Ті самі роби, що зрадили Никона в Феодосії, тепер почали непомітно приєднуватися до виноградарів та садівників і втікати разом з ними.

– Яка причина? – спитав Савмак, і сього разу вихопився Платон.

– Причина – мої стежі, – сказав він майже чистісінькою руською мовою, сим теж не абияк здивувавши царя. – Того, що було в Феодосії, тут не буде: чинимо все для сього.

Такого ніхто взагалі не сподівався. Пішовши на посули Діофанта й Мітрідата, феодосійські роби вчинили змову й здали їм город, сподіваючись од завойовника волі. Та понтійські нашесники не квапились виконувати своїх обіцянок, усіляко зволікаючи. Робам ніхто нічого не чинив, але господарі й далі мали їх за робів і теж, услід за Діофантом, кивали рукою: хай як скінчиться рать із Савмаком! Роби почали здогадуватися, що понтійці просто надурили їх, а коли візьмуть і Пантікапей, вільні лишаться вільними, а роби – робами.

Невільники почали спершу несміливо, тоді дедалі згуртованіше перебігати в Пантікапей. Савмак обурився:

– Хто ж тепер їм повірить, коли вони тоді зрадили вітчу землю, а тепер вирішили покаятись!

Платон спокійно заперечив:

– У роба нема вітчини, царю. Се ж не греки, і не ваші руси, чи древляни, чи туричі, лише народ усякий: і з Персів, і з Фінікії, й Сірії, й Лівії, й звідусюди. Вітчина роба – там, де воля.

За п'ять наступних днів з Діофантового стану повскакували майже всі роби, й стан його знову вирідів, а Савмакова сила зросла на добрих дві тисячі воїв. У двадесятий день метагітніона, в ікас месунтос, коли пантікапейці вийшли на мури, жодної ладді на причалах під городом не було. Лише вдалині, за мисом, де кінчалася пантікапейська затока, видніло кілька задніх кораблів. Їхні весла мірно здіймались і падали, брижачи теплу воду Боспору.

Кумири по-своєму вирішили долю січі, та Савмак знав, що се не побіда, лише перепочинок. Діофант відвів свої ладді до звойованої Феодосії й негайно поверне назад, щойно збереться на силі. Належало готуватися до тривалої облоги, а для побільшеного полку було замало харчу, й се молодому цареві здавалося тепер головним. У місті панувало загальне піднесення, люди ходили в святковому одязі, чинці ж чинили требу вдячности кумирам в усіх пантікапейських хоромах, і кожен виставляв рятівником і збавителем городу свого небесного покровителя. Провидець із царського хорому Аполлона Лікаря, Ератосфен, ходив дугою Дев'ятої тераси й говорив:

– Чорний ворон прогнав ґрифона, і Посідонові нічим дихати від падла й смороду.

Савмак іще з давнішої пори знав, кого провидець називає Чорним вороном, і спробував умовити старого, пішовши під хором Аполлона Лікаря:

– Се на шкоду, старче. Городяни заспокояться, й коли Діофант удруге прийде під наші мури, не будуть готові до січі. Кажи, що ґрифон злякався й хоче знову вертати до Пантікапея.

Та старий провидець лише нестямно блимав на царя каламутними очима, й Савмак не був певен: розуміє він його чи ні? Наступного дня Ератосфен знову вийшов серед люди й знову почав заспокоювати городян, які охоче йому вірили. Сього разу, як доповіли Савмакові, жрець провіщав на аґорі, й цар убачав у тому щось більше, ніж оракульне просвітлення, тож сказав Отові:

– Кинь Ератосфена в поруб!

От згідливо кивнув, Дамон же, який був присутній при сій розмові, почав доводити, що Ератосфен своїми речіннями допомагає пантікапейцям, уселяючи в їхні душі впевненість, а розправа над ним обурить – смертних і безсмертних.

– А ми потім принесемо кумирам спокутну жертву, – сказав Савмак, От удоволено всміхнувсь і вийшов, а Дамон провів його лютим поглядом до самих дверей тронного екуса.

У цей час у світлиці з'явилась царівна Вероніка, слаба й схудла, мов тінь, і, не помічаючи Савмака з Дамоном, біля самих ніг їхніх почала щось видивлятись на підлозі, тихо бурмочучи. Вони стояли й дивилися, доки басиліса й вийшла, лише тоді Дамон сказав:

– То все – покута…

Його слова стосувалися попередньої розмови, й Савмак не лишився в боргу:

– А де твої сини, Дамоне? Я вже давно не бачив ні Досітея, ні Теодосія.

– Навіщо вони тобі? – підозріло глянув на нього Дамон.

– Навіщо?.. – Савмак трохи помовчав, аби випробувати терпець старого евпатрида, й коли той почав плямкати й борода його засіпалася вниз і вгору, сказав: – Речуть, ніби кумири повертають несамовитій жоні розум, щойно вона стане під вінець Афродіти…

– То й веди її вінчатись! – огризнувся Дамон. – Перісад же ствердив декрет своїм царським характером.

Савмак примружив око:

– Так мовлять же, ніби я вбив Перісада.

– Хто мовить?

– Ти перший.

– Я-а?! – Дамон од несподіванки зчервонів, і вічі йому наллялися слізьми ляку. Він досі ніколи так принизливо не лякався, й Савмак вирішив, що на сьогодні з Дамона достатньо й стільки.

– Пришли завтра своїх близнюків до мене, – сказав він примирливо. – Для таких Гераклів у царя завжди діло знайдеться.

Дамон не наважився сперечатись, чемно схилив голову й вийшов, а Савмак одітхнув. Ліпше мати ворога перед очима, ніж у темному закуті, встиг подумати він, коли до дверей несміливо заглянув ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат. Ще одна загадка Сфінкса, – сказав собі Савмак, відчуваючи, що несправедливий до жупана, який колись так подобався йому.

– Що повідаєш, жупане? – аби виправдатися за власну несправедливість, умисне «скіфською» мовою спитав Савмак.

– Чолом до тебе… великий княже, – так само відповів йому Добривой-Каллістрат.

– За що прийшов єси благати?

– Відпусти домів… У Пантікапеї тепер тихо, в мене ж там тільки кумири знають, що діється. Скільки-м часу не був у Ґорґіппії!..

– Мислиш утрапити на гермеї? Сього літа гермей не буде, жупане. Вряд чи хто б ізважився, коли всі Мітрідатові ладді по наш бік шастають.

Добривой-Каллістрат поштиво всміхнувся на царевий жарт, яким той навмисне відгородився й тепер міг так само жартувати хоч до вечора. Вони вийшли з хорому разом і разом навідалися до царських стаєнь, де невсипущий От виладжував своїх воїв скіфської крови, а Платон – колишніх робів, пантікапеян і феодосійців-перекинчиків. З'явивсь і євнух Полікрат, певно, вздрівши царя та жупана, бо хвіртка євнуха дивилася просто на браму стаєнь.

Савмака вразило, з якою зверхністю дивився євнух на вправи майбутніх оборонців Пантікапея, й він спитав його при ґорґіппійському чинцеві:

– Прикро мені бачити твій смуток, учителю. Ти заліз між вороги й не знаєш тепер, у який бік шарпнутись.

Подивований його злістю, євнух Полікрат удав, ніби жарт йому дуже сподобався, й так само грайливо відповів:

– Качура, що начепив собі півнячого хвоста, кури впізнали по кряканні.

– Се байка Есопа, вчителю. Я був у тебе старанним учнем, егеж?

– Занадто старанним! – Євнух і далі витримував жартівливу струнку. – Хіба я вже почав крякати?

Савмак удруге скосував на Добривоя-Каллістрата, який зацікавлено спостерігав за змаганням царя та євнуха, проте сказав:

– Я б утяв собі пальця, лоґоґрафе, коли б ти дав мені прочитати свої писання. Не ті, що ти складаєш як царський лоґоґраф, бо в них ти, певно ж, так само підносиш і мене, як підносив колись Перісада.

Євнух заткався зморшками, й віч його вже було годі побачити.

– Мовиш так, наче я тобі не показував ті питання.

– А невже ти так і не додав туди жодного рядка?

Євнух схилив голову, зсутулився й став схожий на переповнений водою міх.

– Кого ж ти бачиш у тих потаємних писаннях царем Боспору? – знову спитав Савмак.

– Царем? – перепитав євнух, осмілівши від нерішучості того, хто міг би просто гримнути: неси сюди свої перґамени – й годі. – Царем Боспорської держави я бачу того, хто буде царем, евпатридів лишить евпатридами, а вільних – вільними.

– А про інше мовчиш? – Савмак очима кивнув під великі стайні, де вправлялися, керовані Платоном, вої-роби.

– Слова ніколи не єднали людей, – відповів євнух. – Людей завжди єднає й лучить інше, ми ж з тобою й так один одного розуміємо, попри всі на світі півнячі хвости. Є в Есопа байка про вола та собаку, тільки ти йому не вір: Есоп і сам був невільником. Коли б не пес, вовки давно здерли б з вола шкуру. Так я кажу? – раптом звернувся він до ґорґіппійського намісника.

Добривой-Каллістрат відповів двозначно:

– Кумири стежать за кожним кроком смертного.

Ввечері біля брами Полунічного пілона сталася сутичка. Гурт озброєних мечами й сулицями напав на варту й перебив її, тільки хитрий засув, три дні тому зладнаний людьми Ота, не дав можливосте напасникам утекти. Сторожа, що відпочивала в воїнській кліті, зняла гамір, невідомих частково перебили, решту взяли живими, а заразом – і п'ять важких міхів срібла та золота. Серед схоплених був колишній гектарх Архелай, і Савмак, ніскільки не здивувавшись його вчинком, наказав кинута всіх у поруб за мурами Акрополя. Коли їх піддали тортурам, вони згадали й смак материного молока. Се були сини евпатридів, значних жерців та власників суден, вони повигрібали все срібло, золото й коштовні прикраси в скітницях своїх батьків та родичів, аби нічого не дісталося повсталим скіфам й їхньому цареві.

Тортури тривали п'ять ночей і днів, шостого зранку Савмак зібрав велику раду, притягши на неї й тих евпатридів, чиї сини вчинили змову. Всі сиділи тихі й принишклі, бо ся подія розбуркала й розворушила Пантікапей. З боку провинних цар сподівався галасу, принаймні галасу, й тепер не вірив своїм очам і вухам. Два дні тому відбулось поховання вбитих. Чатників ховали з жертовними требами, решту Савмак наказав ховати якнайтихіше, без жерців і плакальниць. Евпатриди підкорилися, в що цар спершу й сам не вірив, але теперішня їхня мовчанка переконала його, що вони злякались по-справжньому. Виходить, ми з Отом та сим одпущеником Платоном трохи важимо, не без утіхи подумав він, уперше відчувши силу своєї влади. Десь у голові майнув здогад, що влада тримається на мечах і її може мати кожний підперезаний ратним чересом, але Савмак одкинув сю думку, бо головне полягало в тому, хто тримає меч і для чого.

Дамон випередив царя й підвівся сказати перше слово. Він поховав одного зі своїх синів, тепер же взявся доводити, що син Досітей загинув не від руки чатника.

– Від чиєї ж? – суворо перебив його великий колісничий От.

– Він сам допомагав чатникам.

От почав нетерпляче заперечувати Дамонові, та другий Дамонів син, Теодосій, не був спійманий, і Савмак вирішив удати, що вірить евпатридові.

– Може, ще чий син загинув так само? – спитав він, і на сей гачок одразу клюнули всі, чиї сини загинули в сутичці біля Полунічного пілону. Цар посміхнувся: – Тоді можете принести очисні й поминальні жертви на їхніх могилах. А зараз царський великий суддя виголосить кару для тих, що підняли меч проти басилевса й Пантікапея…

Чин великого царського судді справляв старий верховний жрець Зевса Евпатрида, якого старим застав ще Перісад, і звали його Тимотеєм. Він ледве шамкав беззубим ротом, і всі понаставляли вуха, знаючи сю його рису. Але Тимотей сказав коротко й ясно:

– Смерть на хрестах.

І сів коло царевого трону, як і належить великому судді, й лише тепер у світлиці знявся гамір. Але евпатриди не погрожували й не діставали мечів, кожен лише хапав себе за волосся й живцем оплакував сина. Та ті, що вже два дні тому поховали своїх синів, нікому сьогодні не співчували, більше того: Савмакові здалося, ніби він бачить зловтіху в їхніх очах, і на душі стало ще важче й гидше, й він квапливо втік у свої покої. За два дні мала відбутися прилюдна страта, й він тепер не був певен, чи зможе примусити себе вийти на лобне місце до Полунічного пілону.

Ввечері почали приходити батьки тих приречених, на кого чекала жахлива й ганебна смерть, і Савмак звелів декархові махерофорів «рябоголосому» Клісфенові, не пускати в хором жодного евпатрида. Проте пізнього вечора до таламуса, коли він уже роздягся й був у самому хітоні, ввійшла жона. Савмак побагровів, але не від злости, а тому, що ся чорнява білолиця жона так нагадувала Архелая. Кірія Галина впала йому в ноги та заходилась плазувати й моторошно вити.

Савмак одчув, що починає тремтіти, й ледве підвів кірію Галину з мароморяної підлоги. Ще одна така жона, сказав він собі подумки, й я всім їм, тим, подарую життя.

Та він сього вчинити не міг і не мав права, бо зрадникові належала смерть, хоч би ким і кому він доводився. Аби не спокуситися на жалощі до жони, яка голосила й рвала на собі волосся та одіж, він гарикнув у бік дверей:

– Клісфене!

«Рябоголосий» з'явивсь негайно, мов під дверима й чатував, і провинно, бо сам упустив сю жону до басилевса, забелькотав:

– Нака-кажи, світлий!

Савмак кивнув йому на відвідувачку, знесилено сів і взявся за голову. Я не володар, думав він, коли ладен прощати й найзапеклішого злочинця. Я баба…

Вранці, коли Савмак нарешті заснув, прийшов другий декарх махерофорів, Расин, одпущеник, який колись, під час невільницького заколоту, мало не потяв був Савмака.

– Жона просить, – сказав Росин.

Цар поглянув на здоровезного, мов бугай, декарха з розмальованими руками, й хоч бачив його в хоромі майже щодня, та раптом згадав день заколоту й басилісу Вероніку, яка повисла на руці в ошалілого роба. Коли б не Вероніка, майнуло Савмакові, був би розтяв мене. А вголос прорипів порепаною від несну горлянкою:

– Нікого, нікого, чуєш?

– Упущу!.. – загрозливо витріщив на нього маленькі оченята декарх Расин, спроквола вийшов, і, доки Савмак устиг стямитися й остаточно струснути з себе рештки сну, на порозі виріс привид. Жінка була худа й стомлена, й лише Савмак зміг упізнати в ній Елену.

– Ти не забув мене, басилевсе?.. – тихо спитала вона, й Савмаком ледь об землю не кинуло її сумовите запитання. Торік євнух казав йому, ніби Елена злигалась із брудним жерцем кумира Асклепія Мірмекійського, стала його наліжницею, стала добровільно, а потім просила євнуха спитати, чи не хоче новий цар бачити її. Савмак тоді з огидою відповів: «Не хочу! Не звик я чужим рушником утиратись!» Але все те діялося торік, і вона була далеко, в іншому місті, тепер же, побачивши Елену в своєму таламусі, чужу й зовсім забуту Елену, він одчув, що ніколи не забував її, тільки примушував себе до сього, й літа розлуки станули, мов їх і не було, й Савмак підійшов і взяв Елену за худі пальці.

Елена обережно висмикнула руку:

– Басилевсе, я прийшла благати за одного евпатрида… Ти можеш витурити мене за двері, я не варта твоїх рук… Я вельми забруднилась, басилевсе… – Він благально глянув на Елену, яка зовсім мало нагадувала ту, колишню, однак була йому так само бажана. Але жінка зблідлими вустами прошепотіла: – Я не гідна твого кохання… Не бруднись об мене, басилевсе, та якщо… в пам'яті твоїй лишилося хоч трохи чогось… вислухай мене.

– Ти любиш його й досі? – спитав Савмак, і йому стало дивно, що любов сієї жінки до іншого не ображає й не обурює. Елена похитала головою, задивившись у вікно за його плечем. – То для чого ж молиш?

– Я ж не тільки жона, басилевсе, я й людина. В кожної людини мусить бути ще й чуття обов'язку.

– Тебе благала його мати? – здогадався він.

– Кірія Галина була в мене… Тільки я молю не через неї. В моїй душі колись жила мрія, й вона дорожча від усього, хоча й давно вже вмерла. Людина існує мріями, басилевсе.

Ті слова геть заплутали Савмака, він повернувся до ложа, сів і схилив голову, й коли знову підвів очі, Елени вже не було. Замість неї коло порога стояв євнух і дививсь через увесь таламус у вікно, як допіру й Елена.

– Ти любиш її, – сказав євнух. – Ви, справжні чоловіки, дуже дурні, та я в тому не винний. Ти забереш Елену до себе?

Савмак мимохіть кивнув:

– Якщо вона того схоче, лоґоґрафе.

Євнух засміявсь геть по-жіночому тонко й протягло:

– Забереш, авжеж. А що скажуть у Пантікапеї? Скажуть, сей скіф убив її коханця, щоб самому спати з нею.

– Я вб'ю тебе! – гримнув цар Боспору, але тут-таки зів'яв і притих. У ядучому слові євнуха була правда. Навіть не задумавшись, чому се лоґоґраф умовляє його, він скасував смертний вирок усім приреченим і замінив його робством у залізних руднях. Архелая ж зовсім одпустив, дозволивши піти у вигнання.