Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

Раїс поволі попростувала до дверей, але Евтихій перепитав її:

– О-о!.. Старі афінські манірності… Ми тут уже давно не розводимо вина. Бачу, Елено, ти справдешня афінянка, та ми люди морські й кажемо так: краще менше, зате справжнє, ха-ха! Не слухай, Елено, що ми говоримо по-грецькому. В наших жилах багато всякої крови, найменше ж еллінської.

Господині було, зрештою, байдуже, як питимуть вино: ціле кухлями чи розведене – відрами. В тому була хіба давня еллінська нещирість. Вона кивнула Раїс, аби піднесла гостям питва, й відповіла купцеві:

– Я чула, що й сам басилевс ваш, світлочолий Перісад… – Елена запнулася, подумавши, чи не буде се надто сміливо, проте докінчила: – … має й негрецьку кров у жилах.

Узявши з рук Раїс позолочений ритон, Евтихій спершу вмочив у нього булавицю свого ціпка, поклав назад і випив до дна, лише тоді відказав:

– То дурне й дрібне, Елено. – В горлі йому ще дерло від шпаркого напою. – Се нас найменш обходить. Якби тільки се… Хай я лусну й розіллюсь отут усім вином, цілим і розведеним, що його випив за свої п'ятдесят літ, коли то не дурниця!

– А що ж?.. – Елена ще не знала, як повестися. Сьогодні вона вперше запросила гостей до свого дому, й було б великим глупством іти напробій.

– Що?! – погрозливо глянувши на неї, гарикнув гість, аж Елена ледве стримала посмішку. – Все! Все-е!.. Все валиться в нашій державі, слухай мене, бо я хоч і далекий, а родич Перісадові: правдивіш тобі ніхто не скаже.

– А мури ж у Пантікапея міцні, бачу. Й оселі гарні, й діоди вдягнені!.. – Елена подумала й додала: – На пристані кораблів усяких повно, й аґора гомонить.

– Гомонить? А ти пройшлася б та побачила, як вона гомонить. Кожне горлає й галасує, лави повні аж гнуться, але що то? – Евтихій почав перелічувати всякий непотріб: – Фібули, гребінці, горщики, та полумиски, та віск, та… – Йому не вистачило пальців на руці й він тільки рукою махнув: – І кожне дивиться, щоб продати, а купити нема кому: срібло попливло за море, попливло! А борошно ти там побачиш? А пшоно? А шкури? А мед, а зерно пшеничне? Нема! Нема-а, кажу тобі! Колись Пантікапей вивозив до самих Афін двісті тисяч медимнів хліба. А ще ж Фанаґорія з того берега Боспорської протоки, а Ґорґіппія, а Феодосія, а Гермонасса, а мій Німфей! Чотириста тисяч медимнів! А того літа? – Евтихій аж підвівся на ліжку: – Того літа, що ти думаєш, ми самі купували в Асії зерно! Такого ще не бувало.

Він знову ліг і простяг Раїс порожній ритон. Коли білява фріґійка налила йому, Елена сказала:

– В нас там про басилевса вашого й досі ходить слава: найбільший торговець хлібом.

– Слава! – відгарикнувсь Евтихій і почав знову пити. – Перісадові добре: його пірати не займають.

– Як се: тільки його?

Торговець з Німфея розпачливо махнув рукою. Елена більше не допитувалася. Їдучи сюди, вона знала, що Перісад уклав з Однооким Дибоспоритом угоду, та про се тут, певно, не було заведено говорити. Вона теж попросила в Раїс вина, й коли втома на мить пройшла, Елена мовила, дивлячись у бік Евтихія, бо обидва юнаки за ввесь час не прохопилися й словом і наче позакохувалися в дівчат:

– Може б ви, діти мої, взяли свої арфи? Що ми мордуємо гостей такими нудними розмовами? Гляди, більше й не схочуть прийти до нас?

– О-о! – гаркнув Евтихій, щиро вражений скромністю господині. – Хай мене забере дочасно смердорука Кер, коли я дозволю вам нудьгувати!

Клеопатра вмить ухопила свою арфу, знову сіла на ложу біля одного з близнюків і засяяла очима:

– Якої, люба?

– Домовтеся з нею, – кивнула Елена до другого юнака, де стояла Раїс. Фріґійка знехотя пішла по свою арфу, й під невисокими стелями екуса полинула тягуча дорійська пісня про Тала Остров'янина, який поплив з друзями шукати долі, та так і не вернув додому, зачарований, мов колись цар Ітаки Одіссей, зрадливим співом сирен. Даремно тепер щороку приносить жертви Ахіллові Дельфіону наречена Талова. Літа минають, і з кожною новою жертвою на її скронях тільки додається сивини.

Гості розходилися під опівніч добре хмільні. Близнюки Теодосій і Досітей нарешті оговталися й у темному дворику почали щипати дівчат. Факел устиг вигоріти й лише чадів. Евтихій теж узяв Елену за плечі й спробував поцілувати, та вона вперлася йому ліктями в груди:

– Що за вигадки!

Евтихій підкорився її негучному голосові й пустив. А коли за гостями причинили хвіртку, Елена повернулася до розкиданого екуса. Зібгані подушки й порожній посуд ще зберігали доторки чужих пальців. Їй стало тоскно, вона гукнула принести собі мису з водою й пішла в таламус, дозволивши Клеопатрі помити їй ноги. Дівчина мила й винувато зирила на втомлену господиню, й коли взялася до рушника, не витримала:

– Казав… а не прийшов… Тільки ж він не казав, що сьогодні…

– Дарма, дитино моя, – тихо відповила Елена й скинула з себе одяг. – Ти в мене така гарненька, що прийде.

Їй зараз було й справді байдуже до всіх на світі евпатридів, навіть до декарха царських мечоносців. Хотілося лише спати. Та перед сном вона все-таки спробувала пригадати слова грубіяна Евтихія, неотесаного моряка й торгівця.

Розділ 4

Савмак став на нижній сходинці царського клімаксу під тінню правого ґрифона й глянув униз понад дахи Восьмої тераси. Перісадові стайні було видно тільки частково. Там неначе вимерли – навіть собаки не тинялися просторим дворищем. Савмак звернув у праву руку, дійшов до дороги й побіг крутим схилом у бік брами. Туди було рівно дві плетри, сто вісімдесят кроків, за своє життя він уже не раз вивірив і виміряв відстань од Верхнього Акрополя до Царського пілона. Стайні містилися коло самої брами, якраз навпроти дому лоґоґрафа Полікрата. Савмак повагався, чи заглянути до вчителя, та роздумав і почав гатити кулаком у дубові ворота стаєнь. Вартівний конюх був, певно, за ворітьми, бо відразу ж одчинив, упізнавши грюкання Савмака.

– Живи сто літ, кіріє, – відповів конюх на короткий помах юнака.

– От уже прийшов?

– Ще вдосвіта!

Савмакові стало прикро, що друг по палестрі От випередив його, та настрій був бадьорий, вузькі зручні холоші скіфських, шнурованих спереду ногавиць міцно обтягали стегна, м'які підкуті чобітки кресали з каміння бруківки іскри, а куценька бойова хламида від швидкої ходи маяла за плечима червоними крильми. Він ускочив до стаєнь і розмашним кроком пішов уздовж кінських крупів. Жеребці й кобили озиралися на його хламиду, й се мовби теж якось підбадьорювало. Савмак спинився коло крайніх ясел, де була його ворона четвірка меринів. От уже встиг вичистити коней, і вони шаруділи губами по порожніх яслах, дозбируючи останні зернини вівса.

– Де ти, розбишако? – гукнув Савмак у безлюдну стайню й аж сіпнувсь, почувши поряд голос.

– А що, сонько?

От не знати звідки й виринув і тепер стояв, заклавши руки за спину, стрункий і кремезний, як і Савмак. Вони ляснули один одного по плечах і заходилися виводити коней. Біґ, викочений з довгого ряду колісниць, прошиливши небо дишлем, стояв серед витоптаного двору.

– Колеса змастив?

– Ждав, поки прокинешся!

Весело перегиркуючись, вони швидко запрягли обох корінників, тоді й орчикових коней і під байдужими поглядами робів та конюшних воїв пустили коням віжки. Новенький, кований мідними пасмугами високозадий біґ прогуркотів під ворітьми й вихопився на дорогу. Коло самої брами Акрополя збоку майнуло жовтаве обличчя євнуха:

– Ехей! Куди се?

Та Савмак лише махнув рукою. Його колісничий От потяг за ліву віжку, й коні понеслися в бік старого, зруйнованого акрополя, від якого лишивсь один мур та брама без ворітниць. За брамою розмита дощами дорога спадала круто вниз. Напнувши віжки, От садовив коней мало не на круп і пустив їх тільки тоді, як проминули лунке склепіння Західного пілона, вже відчиненого на день. Чатники привітали їх щитами, впізнавши й коней, і Савмака, і його колісничого.

– На шлях чи в садки?

– Давай на шлях, а там побачимо, – відповів Савмак, спершись на високий окутий полудрабок. От не попускав, доки проминули некрополь із новими й старими стелами та надгробками, й дав волю коням лише тоді, як з лівого боку потяглися садки пантікапейських евпатридів, а з правого – величезний трикутник царських виноградників, що тяглись і тяглись, навіть коли за роздоріжжям урвалися садки евпатридів і замигтіли довгі стрункі ряди персиків царевого садка.

На новому роздоріжжі От сам спинив колісницю. Вони з Савмаком завжди починали свої вправи тут, де кінчався клин Перісадових виноградників, а садки тяглися далі й далі на схід повз його ж огороди, відмежовані широким і добре вкоченим Феодосійським шляхом.

– Давай проженемо раз, хай коні побачать дорогу, – сказав Савмак.

От нап'яв сиричні віжки й свиснув, коні зірвалися й понесли двоколісний біґ уперед. Ліворуч тяглася суцільна стіна дерев, а праворуч, розмічені грядками від Феодосійського шляху до самої річки, зеленіли городи. На грядках де-не-де вешталися роби, чоловіки й жінки в куцих хламидах і хітонах, і під пильним оком наглядачів сапали царську городину, носили коромислами воду з річечки й поливали.

– Тпру-у! – нарешті спинив розпашілих коней От, і сам порожевівши від швидкої їзди. Тут був край і садам, і городам і починався високий вал, що перегороджував півострів, тягнучись од Меотіди на полуночі до городу Тірітака. Лише вузький прохід лишався в тому валу, однак і його стерегли дві кремезні вежі з кутою залізом брамою.

Вал мав сажнів зо п'ять угору, Савмак стрибнув з колісниці й одним подихом вихопився на вимощений дерниною вал. Груди йому розпружились, і він гукнув Отові:

– Йди сюди, глянь, який сьогодні степ!

– А коні? – не пускаючи віжок, одповів От. – Ганятимешся з ними наввипередки?

Савмак одвернувся й глянув униз. Під валом починався глибокий рів, певно, теж сажнів на п'ять або й шість. Лоґоґраф казав, що цей вал будували в незапам'ятні віки, коли тут ще греками й не пахло, люди з кумедною назвою кімерійці. Савмак спробував пригадати, як мовлять на тих кімерійців скіфи, та не зміг. Із такого валу можна було малим військом стерегтися від цілих полків, і головне таки полягало в сьому, а не в назвиську давно зниклих племен. Савмак скотився валом униз і сів на колісницю. До гермей, свята ефебів у Ґорґіппії, лишалося небагато – всього кілька місяців, а вони з Отом заледве на тому тижні взялись об'їжджати коней.

– Басилевс учора сказав, – обізвався Савмак, коли От розвертав коней: – «На тобі буде бойова хламида».

От стьобнув лівого орчикового коня, що, косуючи назад, огинався й не хотів тягти – аж посторонки провисли. Звичайно, думав колісничий, на кому царський плащ, до того й усі очі прикипатимуть. І лише стурбовано крутнув головою.

– Архелай же не спить! – обернувши назад голову, на всьому ходу крикнув він Савмакові.

Савмак іще їздив на вчення без оружжя й стояв у задку, тримаючись однією рукою. Але слова друга вплинули на нього, й він подумав, що з наступного разу треба брати й щит, і ромфею, й сулиці, й меч і навіть важку бронзову різницю та шолом.

– І ти приходь у всеозброєнні! – гукнув він Отові. От кивнув, зрозумівши хід його думок. – І кнеміди на коліна почіпляй! – Той знову кивнув, стьобнувши хитрого лівака. Савмак озирнувся. За ними слався густий хвіст пилюки, якого тихий вітер поволі зносив на царські садки. Найголовніше в Ґорґіппії буде, подумав він, се не потрапити в ту страшну куряву.

Савмак обережно приступив уперед і став за спиною в Ота. Сей друг, скільки й училися разом, ніколи не підводив його. Від сієї думки стало приємно й легко, Савмак перехопив віжки й почав далі правувати сам. Тепер От опинився позаду, й коли між мордами корінних коней блимнула жовтаво-сива пляма роздоріжжя, крикнув:

– А ти ще не ходив до тієї гетери?

В очах у Савмака потьмяніло, й він спинив коней далеко до роздоріжжя. Страху не було, та він подумав: «Коли б не напинив учасно, сталося б не таке…» Й раптом обернувся й схопив Ота за горлянку:

– Чуй, скіфе!..

Й аж тепер злякався й дурману перед очима, й тієї дурости, якої мало не зробив. От же стояв у хиткій колісниці й здивовано блимав на друга. Такого раніше не траплялося, й він і досі не міг прийти до тями.

– Чого се ти? – ніяково посміхаючись, мовив він. Вогонь сорому залляв Савмакові вид і він спробував передужити той сором криком:

– А того, що коли хочеш перемогти на гермеях, повинен забути про все на світі! Втямив?!

Вийшло придуркувато, геть по-хлоп'ячому й жіночому, коні тупцювали й сіпали біґ, і Савмак, щоб не бачити ображених очей Ота, віддав йому віжки. От розвернув коней, і всю відстань у вісім стадіїв од роздоріжжя до валу вони здолали мовчки. Коні нарешті пішли рівніше, лівий орчиковий, покуштувавши з десяток бичів, більше не перекладав вагу колісниці на інших і тяг з усіх сил. Але сонце підбилося високо, припікало, й треба було дати тваринам перепочинок. От мовчки зліз, і Савмак теж послідував за ним, і добрих півгодини вони сиділи на траві збіччя, відвернувшись один від одного.

Коли ж нарешті коні спочили й пішли Феодосійським шляхом узворот, попереду з'явилася валка біґів та купецьких возів. Ефеби зійшли в рівчак царського саду, щоб дати дорогу торгівцям. Решту шляху до розвилку пройшли ступою й розвернулися, щоб почати заново. Та не здолали й піввідстани, як з-від брами Тірітакського валу закурілися ще якісь вози. Досі порожній Феодосійський шлях ожив, і про жодне ристання не могло бути й мови.

Абияк діставшись брами, ефеби кинули віжки й полізли на вал глянути, чи ще довго їм заважатимуть. Потомлені вороні стояли й лише хоркали в пилюку. Савмак з Отом злізли на вал. За півтора чи два стадії виднілось кілька возів з десятком вершників супроводу. Можна було б устигнути бодай раз подолати виміряну відстань, але От обернувся й уперше за весь час після сварки сказав:

– З того боку теж ідуть.

Савмак сів на гребені порослого споришем валу й задивився в степ. Далеко попереду, стадіїв за тридцять, трохи ліворуч од Феодосійського шляху височіла стрімка могила. Савмак досі бачив її сотні разів, але жодного разу йому не спадало на думку розпитати про ту могилу. Передуживши себе, він умисно байдужим голосом поцікавився:

– Ти там бував? – І кивнув пальцем на схід.

– Коло могили? Доводилось…

От говорив так само безбарвно, й Савмак зітхнув. Часом люди ятрять один одному рани, самі про те не знаючи, подумав він і спитав удруге:

– А що то за могила?

– Речеться Царською. Я-м питав у тата. Мовить, що тут жили русини й то гребовище нашого князя.

– Коли жили?

– Як греків пустили, то відійшов князь наш далі на захід: «Коли сте такі охочі, то нате вам кавал землі й жиїть, і торжища ставте, й ладді з насадами ладьте…»

– Від кого єси чув? – спитав Савмак, так само дивлячись удалину, де над морем ще не збляклих пшениців здіймалося вгору громаддя Царського кургану. Й раптом він упіймав себе на тому, що розмовляє з Отом його мовою, «скіфською». Спохмурнівши, він буркнув по-грецькому:

– Чого се ти говорив зі мною так?

– Як? – теж грецькою мовою відповів От.

– Так… – уже менш упевнено, згадавши допірішній вибух, відповів Савмак. – Хоч на людях не треба…

То була давня халепа. От на власній шкурі знав, як висміювали в палестрі тих, хто прохоплювався не по-грецькому чи бодай калічено, з чужим приголосом вимовляв грецькі слова. Таких юнаків називали варварами, тобто шепелявими буркунами, їх зневажали й вихователі, й самі ефеби, надто ж ті, в чиїх жилах текла не грецька чи бодай не тільки грецька кров.

Отроки мовчали, сидячи на вже змиршавілому від бездощів'я спориші, поки низка возів у супроводі десятка вершників підкотила до брами Тірітакського валу. Ще здалеку побачивши незвичних мандрівників, обидва сторожі поставляли ромфеї та щити й зачинили ворота перед самим носом у невідомих людей. Один сторож видерся на вал і спитав звідти:

– Хто їде?

Вперед похопився вершник на сірому стомленому коні й чистою грецькою мовою, ще й з мілетським приголосом, відповів:

– Публій Мукій Сцевола, римський сенатор і легат, Великий понтіфік усіх римських жерців і авгур, який уміє вгадувати прийдешнє з того, як дзьобають кури просо!

Таке заповідання, певно, справило враження на чатника. Він присів і заходився взувати другу сандалію, бо вихопився на башту валу в одній.

– Тьфу ти, нечупара! – вилаявсь От. Савмак підморгнув до нього:

– Зволікає, щоб ліпше випитати.

Сторож тим часом упорався з сандалією та ремінцями й справді вигадав причину для зволікання:

– А чого їдете в наш стольний поліс?

– Державні справи! – відрубав верхівець на сірому коні.

– А хто пропустив через гряницю?

– Намісник басилевса Перісада П'ятого в Феодосії кірій Никон!

– А сам ти хто? – не вгавав чатник.

– Я сотник важкої кінноти кірія Никона, феодосійського намісника, Лісій, син Лісія, евпатрид! – повним титулом заповістеся вершник і, геть очманівши й від стомливої дороги, й од надмірної допитливости нудотного чатника, загорлав, трясучи сотницьким щитом: – Якщо ти й зараз не відчиниш, я закличу на твою голову прокляття всіх ериній і накажу своїм воїнам розстріляти тебе!

Сторож, більше жодного запитання не вигадавши, почав неквапом злазити сходами додолу, хоча міг би просто гукнути напарникові, щоб одчинив ворота. Знову, лише сього разу повільно й тягуче, зарипіли котки важезних воріт, одхилилася спершу одна стулка, тоді друга, потім брамою процокотів сотник Лісій зі своїм щитоносцем, за ними критий візок римського легата, далі ще два візки безверхі, а вслід десятеро врочисто вбраних, при всім оружжі важких вершників.

Савмак обернувсь у бік Пантікапея, що здіймався на горі, тоді глянув назад. І звідти, й звідси точились вози та вершники, й про вчення годі було думати.

– Ходім між садки! – сказав він Отові, й той звівся. – Було б одразу туди. Хоча там дорога вузька й погана…

Вони зійшли до брами напитися води. Сторожі, які добре знали обох, кивнули на сіру амфору під муром вежі. Коли ефеби напилися, старший, що допіру перемовлявсь із феодосійським сотником, сказав Савмакові:

– Давно ми тут не бачили «володарів світу». Чого се вони? – Савмак байдуже стенув плечима. – Ти, басилевсів пестунчику, не знаєш?

– Ні.

– Кажи! – не повірив йому сторож Аполлодор, але відчепився, згадавши сотника-феодосійця й побоявшись наразитися на нову неприємність.

Хлопці посідали в біґ і поміж валом та царськими садками виїхали на вузький шлях, що відмежовував садки евпатридів Пантікапея. Траса для вправ там була значно гірша, та вони, пам'ятаючи недалекі гермії, не злазили з колісниці до самих обід.

Віддавши перетомлених воронців конюхам, ефеби розпрощалися холодніше, ніж звично. Біля хорому ж Зевса Робітника на Третій терасі Савмак наздогнав царівну Вероніку. Вона, як завше, засяяла очима:

– Ой, ефебе… се ти!

Але тут таки зів'яла й понурила голову. Савмак, здивований поведінкою басиліси, взяв її за руку. Навіть у сей спекотний день шкіра Вероніки зберігала прохолоду ранкового вітру – еола.

– Ти чого се така засмучена?

Йому вперше за останній час стало шкода дівчини. Вероніка, не дивлячись на нього, сказала:

– Приїхали римляни…

– То й що? – Савмак сподівався неприємнішого. – Публій Мукій Сцевола? – Він зневажливо посміхнувся, пригадавши, як чатник Аполлодор вимотував сьогодні жили з того ромея.

– Але приїхав не сам, – обізвалася Вероніка й пильно глянула на нього. Савмак одстебнув фібулу хламиди й лишився в одному короткому хітоні без рукавів, як і Вероніка, й почав недбало метляти червоним шовковистим полотном. – Тобі байдуже… – тихо проказала басиліса. – Байдуже… А він приїхав із сином!

Коли дівчата починали в такий ото спосіб розжалоблювати, Савмакові завжди ставало нудно. Афродітине байстрюча повинно стріляти в жінку, сівши на плечах чоловіка, подумав він, коли вже минали Царську браму.

Йдучи вранці на ристання, Савмак мигцем бачив євнуха, тепер же йому закортіло поговорити з ним, але мусив іти поряд з басилісою й бодай удавати чемного. Він не відповів на ті щемливі натяки її, й тепер шукав слова, що мав би сказати Вероніці. Та слів не було ні на Восьмій терасі, ні на Дев'ятій, ні на мармуровому клімаксі з чотирма потворами по кутках. А на Десятій, царскій терасі вешталося багато всякого потрібного й непотрібного люду, з яким, проте, Савмак не хотів би зараз не те розмовляти, а й бачитися. Він ішов попліч із притихлою царівною й умисно не помічав ні заздрих, ні зневажливих, ні байдужих поглядів. Обернувся тільки тоді, коли почув писклявий жіночий голос. Лоґоґраф стояв у гурті царевого лоґофета Еака й жевжика Архелая біля бронзової подоби Небесного Перісада, поклавши своє жіноче стегно на священний вівтар царя-кумира.

Вероніка відчула, що Савмак надсилу йде поруч неї, й квапливо вбігла до хорому. Він із легким самокартанням подумав, чи не ховала басиліса сліз. Але щойно підійшов до бронзової статуї, як та думка зблякла й вивітрилася.

Стоячи обіч старших, Архелай похмуро відповів на Савмакове привітання. Євнух, доводячи щось лоґофетові, коротко кивнув:

– Зажди трохи!..

Й почав улесливо дошіптувати куцоногому Еакові якусь чергову плітку. Савмак почув лиш останнє: «Се було… було перед двадцятьма трьома літами. Зараз кінчається сто шістдесят четверта Олімпіада? Значить, у перше літо сто п'ятдесят… сто п'ятдесят восьмої. Се точно!»

Коли лоґофет з Архелаєм пішли в хором, лоґоґраф потяг Савмака в кущі до полудневого краю царського хорому, де в кінці довгої дуги пам'ятників боспорським царям Спартокідам височів порожній постамент. Євнух ліг на нього грудьми й поклав м'яке підборіддя на руки:

– Чув про сенатора?

– Я нині бачив його біля Тірітакського рову.

– Ристаєшся?

Савмак кивнув.

– А скіфського царя ти не згадав, побачивши «володарів світу»?

Так само назвав римлян і чатник Аполлодор, подумав Савмак, але прокаженого жебрака ніяк не міг притулити до Публія Мукія Сцеволи.

– До чого тут Палак? – стенув він плечима.

– Одна мотузочка, – самовдоволено примружився євнух. Ся блаженна посмішка чомусь розхвилювала юнака. Він теж сперся на постамент і замисливсь. Море було невірогідно синє й Ахіллійська піщана коса майже розчинялась у тій серпанковій синяві, а далі починалося майже біле й геть безкрає Корокондамітське озеро. Яке моє діло до всіх на світі Публіїв і Палаків! – подумав Савмак, але не зміг себе заспокоїти.

– Я тобі ще тоді казав: се неспроста, коли скіфські царі перебираються прокаженими жебраками! Побачиш: буде, щось буде!

– Що? – спитав Савмак.

– Війна!

– З Римом чи Скіфією? – Ефеб глузливо засміявся. – Вимовляєш таке слово, а млієш, мовби тобі чухають п'яти.

– Кожна війна – це зміни, – самовпевнено проказав лоґоґраф. – І кожен смертний та безсмертний шукав у ній якоїсь вигоди.

– А яка нам у ній може бути вигода?

– Кому «нам»?

– Боспорському царству!

– Мовиш, неначе ти вже сів на Перісадовому столі й нап'яв його корону на голову.

Савмак пропустив шпичак повз вуха й кивнув рукою:

– Злізь на визубці Акрополя, й ти побачиш на заході край нашої землі: за Феодосією вже скіфи. А на сході й звідси кордони видно: Боспорська протока та трохи землі по сей і по той берег. Ото й усе царство, й вигоди для нього не бачу в жодній війні.

Євнух дививсь на нього самими щілинками припухлих очей і дивився доти, поки Савмак звернув зір знову до моря.

– З тебе був би добрий цар, – сказав лоґоґраф, і коли б Савмак не знав його, міг би подумати, що кепкує. На душі стало й тоскно, й лячно, й усе, чим хотів сьогодні поділитися з навчителем, зблякло й знецінилось. Людина приходить на сей світ із волі кумирів, і вся її доля, й кожен крок, і кожен подих – то лише їхня ласка. Та чи завжди вона жадана смертному? – подумав Савмак, а вголос проказав:

– Коли з тебе такий мудрий провидець, то чому не скажеш про все цареві?

– Про що? – стенувся євнух, але, певно, вдавано, бо єлейна масна посмішка не зникла з його виду.

– Про Палака в тій валці лепрофорів і про римського сенатора, якого ти в'яжеш до однієї низки з ним!

Євнух довго мовчав, і коли Савмак нарешті глянув на нього, маски вже не було. Нетривка жіноча шкіра висла йому на щоках і підборідді жорсткими і майже чоловічими згинками. Й навіть голос його забринів по-чоловічому, коли він сказав:

– А знаєш, про що я зараз подумав? – Савмак затамував подих. Лоґоґраф озирнувся на хором, до якого було кроків з двадцять, і на мури Акрополя, втричі дальші, й зажебонів довірчо й водночас сердито: – Я знову подумав, який з тебе був би цар.

– Ти допіру казав, що добрий.

– Я казав – не гірший за Перісада. Слухаєш вухом байдужого мула.

– Мул колись поруйнував Сарди, – спробував одбутися регітцем Савмак.

– Геродота знаєш, а більше?.. Хай так. Згадай тоді його ще раз. Він пише, що поки смертний не нап'яв золоту діадему на голову, поти й терпить крамолу й кожна свіжа думка тішить його. – Савмак не міг згадати, чи сі слова стосуються лідійського царя Креса, чи, може, перса Дарія, й се заважало йому думати. Лоґоґраф же повів далі: – А коли стане царем… – Він набрав повітря в свої зарослі салом груди и видихнув пискляво и звично: – Тоді здобуває смак лише до приємного!

Се вразило Савмака, хоча, зрештою, він би колись і сам додумався до такої істини. Він розізлився на придворного історика й кинув йому в колючі оченята:

– Тим то ти й куриш Перісадові в своїх хроніках самий фіміам!

Лоґоґраф не образився.

– Бачиш осей постамент? – сказав він, поляскавши м'якою ручкою по мармуровому кубі. – Кожен сподівається по смерті одержати від удячних нащадків бодай якийсь пам'ятник.

Савмак із подивом завважив, як уміє вгадувати думки сього жоноподібного чоловіка. Певно, від того, – сказав він собі, – що він за довгі роки зумів накинути мені дух свого мислення. Так твердять усі відомі ґрамалоги, починаючи Протаґором Абдерським. – Через те ти й цікавився, який би з мене був цар? – спитав Савмак.

Лоґоґраф самовдоволено випнув підборіддя:

– Ти був добрим учнем, ефебе. Мої старання не пішли на марно.

Почувши підтвердження своєї думки, Савмак засміявся:

– Дай собі спокій, Полікрате. Я царем стану хіба тоді, як ти одружишся.

– Думаєш, Перісад оддасть Вероніку за сина того римського сенатора?

– Я про се взагалі не думаю.

Лоґоґраф раптом зірвався на писклявий крик:

– А ти думай! Оту ж гетеру викинь з голови!

Й, замахавши товстими ручками, пішов геть, мовби Савмак не знати й яким лихим словом образив його, хоч мав би сам образитись.