Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 32

Коли б Діофант обложив стольницю Боспорського царства з осени, пантікапейці боронилися б стійкіше, маючи бодай маленькі запаси хліба та іншого борошна: круп, городини, меду, вина, садовини… Але Діофант прийшов усією потугою й усіма ладдями числом сто п'ятдесят навесні, щойно Меотіда звільнилась од криги, й усі пересвідчилися, що се – ворог далекозорий і підступний. Зерном на пантікапейській аґорі перестали торгувати вже в найхолоднішому, восьмому місяця року – гамелібні, що його скіфи називали січень або стичень, жоден пантікапеєць не справив у гамеліоні весілля, свято Антестерій теж минуло голодне й сумне, лише старі сім'ї позаписували в його останній день – «День котлів» – новонароджених синів і доньок до давніх фратрій, але навіть змагання малюків не було. В священних котлах замість пшениці та м'яса варили ріденьку юшечку з висівок, бо душі померлих усе-таки треба було пом'янути.

А в середині другої декади наступного місяця, елафеболіона, чорну, ще не зігріту воду Пантікапейської затоки збурунили ладді, таґми воїв зійшли на берег разом з усіма обліжними снарядами й оточили город з усіх боків. Савмак по двічі на день обходив Пантікапей уздовж усього муру, й у кожну бійницю заборола бачив одне й те саме. Його найменше дивувало, що Діофант із Мітрідатом не зробили жодної спроби приступу. Я би-м і сам так чинив, коли мав би-м перед собою геть голодний город, подумав Савмак після одного вранішнього обходу, і тоді серце йому вперше замлоїлося тихим болем передчуття, яке відтоді день у день дужчало.

От був заклопотаний обороною й з ранку до вечора вештався на мурах, у стайнях та воїнських. Платон теж крутився серед одпущеників, які останнім часом підупали на мужності, передавши се почуття й своєму вождеві. Савмак уже вдруге накинув Пантікапеєві декрет про хліб, усі архонти, маґістрати й інші чинці були заклопотані сим декретом і з допомогою гоплітів намагались умовляти багатих пантікапейців здати зайві запаси борошна цареві в борг.

І тільки євнух, не мавши жодних обов'язків, крім писання літопису Боспорського царства, товкся на Царськім акрополі цілими днями. Савмак знав причину сього, та потурав лоґоґрафові, останнім часом відчувши, що не зносить і боїться самоти. Коли людина втрачає силу, вона ховається в гурт, вирішив цар, і ся істина виявилася настільки правдивою, наскільки й безжальною.

Вранці мури разом з ним обходив Платон, показуючи цареві, де стоять таґми Дорілая, де – Неоптолема, а де – й Діофанта. Се належало знати, бо коли супротиву тобі стане геть незнайомий ворог, то тебе лякає й слабота його, коли ж маєш бодай якесь уявлення про нього, думка починає працювати чіткіше. Та сьогодні Савмака цікавило, чому серед відпущеників знову зростає невдоволення, Платон же не зміг йому пояснити. Він лише сказав:

– Голод…

Але в Пантікапеї найменше за всіх інших голодували відпущеники, прийняті до війська, й таке пояснення зовсім не влаштовувало Савмака.

Він повернувся до хорому, й лоґоґраф уже сидів на звичному місці між троном і першим вікном ліворуч, де висів старовинний круглий щит. Він був важкий і срібний, окований золотим обручем із золотою Ґорґоною посередині. Гадюки Ґорґониного волосся розходились од голови на всі боки, наче хвилясті промені, й що довше дивився на них Савмак, то виразніше бачив замість Ґорґони Геліоса, й останнім часом се перетворилося в справжню ману.

Й женоподібний чоловік у променях-зміях, подумав Савмак, увійшовши до тронної світлиці. Та замість сього почав переповідати лоґоґрафові свою останню розмову з Платоном.

– Се не той Платон, – посміхнувся євнух. – Але обидва вони були робами.

– А що сказав би «той»?

Лоґоґраф поплямкав м'якими жіночими губами й стулив їх у дудочку:

– Що сказав би він – того не відаю, бо тепер думку Платона знає тільки Плутон. – Се була б удала гра словом, та в подібному стані Савмак спромігся лише на кислу посмішку. – А ти послухай-но, що мислю я, нікчемний євнух, не здатний покласти на лопатки й найпіддатливішої повії.

Коли євнух починав згадувати свою чоловічу немічність, се означало багато, й Савмак примусив себе зосередитися:

– Кажи!

Євнух заговорив поволі, старанно добираючи кожне слово, й цар, який його добре знав, був майже певний, що ся думка допіру тут, у сій світлиці, народилася, й увага його стала ще пильнішою.

– Роби зрадили тебе в Феодосії, так? – Цар кивнув головою вдруге. – А чого?

– Се ми знаємо, – відповів Савмак.

– Знаємо, – повторив за ним євнух. – Ти дав їм волю, але ж ти – цар коромольний, несправжній.

Савмак перебив його:

– Коли й ти почнеш твердити, що я вбив Перісада, я прикличу на тебе гнів ериній!

– Убивають не кумири, а люди, – так само жартома відповів євнух. – Але тут царями досі були Спартокіди й Археанактіди, ти ж – скіф, і тому з тебе цар несправжній. І коли тим, кого ти звільнив із рабства, пообіцяв волю Мітрідат, цар справжній, твої одпущеники враз перекинулися на його бік, а за ними – й роби невідпущені. Ліпше мати волю від господаря, ніж здобувати її в заколоті. Заколот придушать, а заколотників одних розіпнуть на хрестах, інших же знову повернуть у рабство, ще й тавром лоба припечуть, і такому тоді або нужники чистити, або вмирати в каменоломнях чи руднях. Отак, басилевсе.

Савмак розчаровано зітхнув. Сподівався почути щось нове, але нового в євнухових словах не було нічого. Се він і сам уже знав, передумавши не раз і не двічі. Зараз почне мені про те, чому пізніше роби почали знову перебігати до мене від Мітрідата й Діофанта, вдруге зітхнув Савмак. Бо Мітрідат і Діофант слова не дотримали, й ліпше мати бодай якусь волю, ніж не мати ніякої…

Євнух справді повторив його думку майже слово в слово, й Савмак сидів і кивав головою не слухаючи. Скільки жовчі в сій людині, міркував він, дивлячись на жовте, пооране тонкими зморшками обличчя без жодної волосинки. Його на все життя образив і зобидив Перісад, а тепер він мститься всім людям, і мені також, хоч я перед ним зовсім невинний. І добирає найжалючіші слова, й шпигає ними в місця найуразливіші… Слухаючи голос євнуха, Савмак раптом зробив важливе відкриття: сей євнух з однаковою безжальністю кусав би й Архелая, коли б той став царем, хоч Архелай – теж Археанактід як і сам євнух. Савмак раптом прислухався.

– Ану повтори се ще раз, – попрохав він. Одімкнувшись увагою, Савмак почув лише останні слова, й вони змусили його внутрішньо зібгатись.

– А навіщо? – посміхнувся євнух. – І так ясно.

– Мудру думку не шкода послухати й двічі, – згадав Савмак давно колись прочитані слова й грайливо всміхнувся, бо вони виручали його.

– Добре, коли се рече володар… – Євнух не лишився в боргу, хоч, певно, й сам знав, що ті слова належать Арістотелеві. – Повторю для нетямущих. І наші роби, й ті, кого ти відпустив на волю, так і перебігатимуть од одного до другого, й ніяка сила не здатна зробити з них патріотів. Коли раніше господар одпускав на волю роба, то чинив се знаючи: одпускав тільки такого, що міг і прогодувати себе, й принести в день Афіни Робітниці добрий дарунок господареві. Такий дарунок, що невільник, бувши невільником, ніколи б не виробив, та ще вимагав би й хліба, й сякого-такого вина, бо роб, хоч і не людина, але теж силу має від їжі, як віл і кінь. Ну, траплялося й інше – відпускали на волю й просто так: за добрі вчинки, за спокуту через якісь гріхи абощо… Мій сусіда Еак літ з двадцять тому був одпустив свого роба Сирійця. Колись на Еакову діеру напали були пірати, діеру забрали, а всіх кого порізали, хто й сам пострибав у воду. Сирієць два дні тяг на собі Еака й таки доплив до берега. Еак одпустив його на волю, але ж дав і клапоть виноградника, й Сирієць так і доживав віку на виноградникові. Ти міг його знати – на ріжку за Полудневим пілоном, умер торік, десь одразу за Перісадом. А ти ж як? – Євнух заткався суцільною мережкою зморщок, і віч його не стало видно. – Одпустив на волю робів – слава Савмакові! А що їстимуть твої відпущеники на волі? Ти дав кожному по клаптю виноградника чи роботу в ерґастеріях? Тепер потроху хліба мають лише ті, що пішли до тебе гоплітами, але й вони гомонять, бо бачать ліпше від тебе, чого варта твоя воля й чи слід проливати за неї кров.

Євнух став і з виглядом добросердного переможця почовгав сандаліями до дверей, але на порозі знов обернувсь і вжалив найболючіше:

– А ти кажеш «Царство Сонця»!..

Роби й одпущеники почали перебігати до Діофанта вже наступного дня, Савмак навіть подумав, чи не сягнув і сюди отруйний язик євнуха. Тоді, розваживши, вирішив, що лоґоґраф, хоч і ворог, але відкритий і тому не такий страшний, і справа не в ньому. Й найгірше було попереду: наслідуючи своїх невільників, на той бік городського муру втекло зо два десятки вільних пантікапейців.

От перепинив ускакування, поставивши в нічну сторожу довірених людей свого племені, та й се не зарадило справі. Пантікапеєм пішли найневірогідніші чутки, які збуджували всіх і ще дужче хитали закутим у глуху облогу містом. Факельники ночами не ходили, та заборонити вранішні торги не зважився навіть От, і люди сходилися на вбогій аґорі так само з недоспаного ранку, як і в мирний час.

Греки казали:

– Савмак – скіф, тому наші кумири й одвернулись від нас і жертв наших не хочуть приймати.

Провидець з оракула Аполлона Лікаря старий Ератосфен, якого вже давно випустили з порубу, белькотав якісь нестямні слова, та кожен сприймав їх за олімпійське одкровення, тлумачив по-своєму, хто як міг і як хотів, а тоді кидав назад у вже й так розтелесований город.

Савмак гукнув Ота, й великий колісничий прийшов і поклав на коліна цареві чорноперу азійську стрілу:

– Почитай-но!..

Цар розгорнув тонку рурочку папірусу, що ним була обгорнута стріла, й прочитав: «Громадяни Пантікапея! Підніміться на мури й гляньте кругом. Наша рать незліченна, добре годована й зоружена, ви ж не маєте хліба й вимрете всі, коли й далі йтимете за вбивцею вашого царя Перісада – робом-скіфом Савмаком. Одчиніть брами всіх пілонів, інакше горе вам, якщо ми доберемося до вас через мури! Пограбуємо все, спалимо все, переріжемо чи попродаємо всіх вас у робство. Коли ж одчините брами – наш таксіарх Діофант милостивий. Він подарує вам життя, вільних нагодує, а невільникам дасть волю. Тож поспішіть!»

– Де ти взяв єси се? – спитав цар в Ота.

– Принесли вої. – От був худий і стомлений, а під очима в нього застигли синці. – Підходять уночі до самих мурів і стріляють отаким-о в наш бік. А що ти вчиниш – уночі темно…

Згадавши, для чого кликав Ота, Савмак сказав, мнучи між пальцями крихкий папірус:

– Ератосфена слід знову зачинити.

– Се не споможе, – відповів От. – Нехай белькоче, може, так ліпше…

– Пощо?

От розтер очі кулаками:

– Греків менше від наших. Нехай репетують, що ти єси скіфський цар. Наші злішати-ймуть.

Вони замовкли й мовчали, поки прийшов широчезний у плечах вождь робів і відпущеників Платон, і Савмак заходився тлумачити своїм помічникам те, що перейняв од євнуха. Та, на його великий подив, Платон поставився до сієї думки надто байдуже.

– Пізно вже про се, сарю. – Він говорив з ними їхньою ж мовою й тільки де-не-де помилявся.

– Пощо се пізно?

– Не зважаться вже насі відпущеники.

Та великий колісничий негайно підтримав царя, й Платон стенув кремезними плечима:

– Воля васа…

Останнім часом стосунки між ними нап'ялись, і се гнітило Савмака. Великий колісничий був зроду вільною людиною й із материним молоком усотав зневагу до робів, а феодосійська зрада минулого року потвердила його на думці, що хоч невільники – теж люди, але з тавром у душі, їх легко звабити й ще легше злякати, бо ніщо не в'яже сих людей ні з городом, ні з іншими людьми, – ніщо, крім сліпого прагнення вирватися на волю, яким завгодно шляхом, у який завгодно бік, аби на волю.

Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.

– А якщо спробувати? – м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:

– Твоя воля, сарю.

Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.

Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі:

– Я також був робом, Платоне! Ви всі там, нагорі, подуріли! На, на, забирай, воно не моє! Тільки кому ж ви передасте мою дерев'яну ногу?

Платон похмуро вислухав блазнювання старого каліки й з болем відповів:

– Мене також розпинали на хресті, Хірісофе… Скликай людей.

Хірісоф зарипів ременюччям дерев'яної ноги до виходу зі своєї чинницької комірчини, й Платон теж пішов за ним, і тільки в ерґастерії збагнув усю жовч Хірісофового торохтіння. Посередині лежала купа закоцюбленої глини, дерев'яні копили горопудилися під однією стіною з де-не-де присохлими лишаями, полиці сушильні теж були порожні, Платон не побачив жодної живої душі навіть у найтемніших закутках. І коли керамевт застромив два пальці в рот, свиснув і порожнім ерґастерієм ляснула луна, вождь повсталих робів розвернувся й щосили вдарив його навідліг широкою долонею. Старий покотився, задерши дерев'яну ногу, й коли Платон швидко вийшов, не тямлячи себе від люті, вслід йому ляснув ще різкіший посвист.

Платон зібрав усіх невільників, які колись працювали разом з ним на черепичні, й оголосив декрет царя.

– Ось він буде вам за керамевта, – сказав Платон, підійшовши до давнього товариша Ґеланіка. – Робіть черепицю, продавайте й діліть гроші. Се право дає вам царський декрет.

Але жоден роб не підійшов навіть оком глянути на рурку перґамену, нерухомо стояв і Ґеланік, обнявши за плечі худенького сина, теж Ґеланіка, не підвів очей. Усе відбулось так, як Платон і передбачив, але він таки вирішив спитати в Ґеланіка, коли всі потроху розійшлись:

– Чому, друже?

Ґеланік мовчки кивнув пальцем через плече, за мури, де стояла готова вдертися в город чужинська рать.

– Думаєш, Діофант одпустить на волю?

– Як не відпустить, то бодай не розіпне на хрестах, – сказав Ґеланік, судомно вчепившись у плечата сина, який пручався й щось буркотів. – А так на хрест і мене, й сина… Я вже знаю, що се таке, добре знаю…

– І тебе, й мене Савмак із хреста зняв, – спробував присоромити вчорашнього роба Платон і виразно повів кремезними плечима.

– Тоді зняв, а тепер… Тепер і сам повиснути може.

Платон переповів сю розмову цареві, та хоч як квапився піти, щоб знову не здибатися з Отом, але великий колісничий таки застав його. От був ще марніший і заклопотаніший і навіть уваги не звернув на Платона. Досі казали греки, ніби кумири відвернулись од них і не приймають жертв, а тепер те саме заходились торочити й скіфи.

– Як?!

– Плещуть, – відповів От, – ніби ти-с перекинчик, одкинувся-с дідніх кумирів, став єси гречином, і тому нам добра не видіти.

– Й що ще речуть? – хрипко спитав цар, дивлячись на Платона, який потяг ноги до дверей.

За вікнами хорому хтось пронизливо крикнув. Голос був схожий на чаїний зойк, й От слухав, аж доки згук завмер у довгих анфіладах царського хорому.

– Ще речуть, – мовив він по тому, – що слід нині прикликати свого князя, справжнього.

– Справжнього, – повторив услід йому Савмак, і тільки тепер згадав, що то слово євнухове. – Справжнього? Про мого брата Бориса так рекли?

– Про Бориса чи котрогось инчого брата… – Великий колісничий знову прислухався до голосів за дверима хорому. Так вила його сука Зіна, коли він кілька тижнів тому потопив її цуценят в ополонці за причалами. – Хтось голосе?

Не змовляючись, вони вибігли за двері. Два махерофори поступилися, теж наполохані тривожними голосами, а в стріч уже йшов Платон.

– Вероніка, – сказав він. – Басиліса…

Цар з Отом додали кроку, й коли вийшли надвір, люди, вільні й невільники, вже збігали клімаксом на Дев'яту терасу, й скрізь лунало одне-єдине: «Басиліса… басиліса…»

Цар спершу побачив юрмище, тоді й Вероніку. Прив'язавши потузку до ніг мармурового Левкона, свого далекого пращура, вона повісилася на підмурку Царського акрополя навпроти святилища Аполлона Лікаря. Ноги її звисали низько, одна в зеленій сандалії, друга – боса, та ніхто й не спробував зняти нещасну, всі стояли й дивилися то на ноги, то на ту другу сандалію, що лежала долі.

Савмак кинувся до повішеної царівни, та Платон ухопив його ззаду міцними, мов обценьки, руками:

– Не підходть, сарю. Глянь на її ноги…

Обличчя нещасної було повернене до підмурка, гіматій провис одним кінцем і затуляв майже все тіло, й лише ноги царівни видніли, і тепер усі дивились на них. Шкіра взялася брунатно-сизими плямами, й ніхто не наважувався підійти ближче.

– Лепра…

Цар удруге шарпнувся й видерсь із Платонових обіймів, та тепер його схопив От, а потім знову Платон, і він зів'яв і похилив голову. Коли його, майже нестямного, вели Дев'ятою терасою назад, люди мовчки поступались, а на першій сходинці Царського клімаксу стояв лоґоґраф і тримався за мармурові пазурі лівого ґрифона, що нависали над постаментом. Цар уп'явся в євнуха вічми, й той мужньо витримав сей погляд, не ховаючись у численні жовтаві зморшки.

– Се – ти?

– Ні, – відповів євнух. – Не я. Се – жрець Асклепія Мірмекійського. Його рука.

– Се рука Асклепіда, – сказала потім, уже в хоромі, й Елена й спочутливо торкнулася його скронь. Волосся на скронях узялось памороззю, й вона побачила се тільки тепер.

Вероніку ховали того ж вечора, й ховали просто на Царськім акрополі, за кущами ледь розбрунькованої бузини, ліворуч од порожнього постамента, який Перісад лаштував для себе, та так і не спромігся зійти на нього. Се була перша могила в Пантікапеї – досі ніхто не оскверняв трупом його священної землі. Та навколо города стояла чужа рать, уперта й непримиренна, й ніхто б не дозволив поховати мертву царівну в некрополі її пращурів.

– Злий провіст олімпійців!.. – заговорили в Пантікапеї, й усі приготувалися до найгіршого, бо досі нікого ще не ховали між мурами города й ніколи ще не вмирала царська донька такою жахливою смертю, й белькотання божевільного провидця з хорому Аполлона Лікаря підтверджували побоювання пантікапейців.

Зла вість не забарилася.

Вранці наступного дня мешканці підмурних дворищ познаходили чорнопері стріли з рурочками папірусу: «Фанаґорія, й Ґорґіппія, й Гермонасса з Корокондамою вже здались на ласку Діофанта. На що сподіваєтеся, пантікапейці? Чекаєте, поки самі виймемо вас із вашого гноїща? Горе вам тоді!..»

А зранку всі Діофантові катапульти почали закидати город брилами вапняку. Се тривало день, і на мурах не лишилося живого визубня. Та далі за се понтяни не пішли, й От звелів своїм сотням лагодити зруйноване, дочекавшись ночі. Всі працювали без факелів, бо супротистат обстрілював кожен факел роїщем стріл і закидав кулями з порощ. До ранку майже нічого не пощастило зробити, по сході ж сонця ворожі катапульти зарипіли знову, й жоден оборонець не міг утриматися на мурах. Так тривало цілий день, і навіть ота впертість, із якою Діофант закидав город камінням, доводила городян до нестями. Вони легше знесли б найшаленіший приступ, тільки не се.

Пантікапей ще не відчув справжньої війни, коли не рахувати голоду. Але й голод почався давно, й розбрат між городянами – також, і невпинні катапульти лише поглиблювали його. Мешканці крайніх, підмурних вулиць виселилися вгору, хто куди міг, і се створювало враження ще більшого безладу, бо рать під час обстрілу була вже внизу, в мертвій смузі, неприступній для каміння Діофантових катапульт.

– А взавтра вже підуть приступом, – сказав архонт Евтихій, і цар теж знав, що се колись мусить початися: коли не взавтра, то за день або два. Товсті циклопічні мури Пантікапея ще не зазнали шкоди – вони могли витримати й не таке. Найбільше, чого б домігся Діофант, – се позбавити визубні заборола, яких лишалося стирчати дедалі менше. Та се не дуже непокоїло Савмака. Головне лишалося попереду й воно було найстрашніше. Чи витримають оборонці перший приступ? Головне – перший, бо все подальше залежатиме від нього. Коли вої з обох боків муру вмиються третім потом і сьомою кров'ю, долю січі визначатиме воля до перемоги.

А що я скажу своїм воям, спитав себе Савмак. Якими словами поведу в січу й в ім'я чого? Думки про Царство Сонця виявилися гарною мрією, що розвіялась од першого ж вітру. Він дав невільникам волю, а вони її не прийняли, бо не повірили в неї. А хліба не дав, і се вирішуватиме завтрашню січу, сказав він.

Евтихій уже не мав роботи в городі, розладнаному обстрілом, страхом та зневірою, й разом із Савмаком дивився на ворожий стан просто з Царського акрополя. З сієї найвищої точки города люди по той бік мурів здавалися дрібними й нікчемними, й катапульти теж нагадували перекинуті догори колесами візки для снопів. Вони стояли кількома низками – п'ятеро навпроти Полунічного пілону, п'ятеро – трохи вище, серед надгробків некрополя, дев'ять чи десять катапульт раз по раз мелькали кидунами в евпатридських садках, приблизно стільки ж у садках царських, а дві низки розтяглись уздовж усього правого берега Сухої річки. Незайнятим лишався тільки приморський мур, але Савмак подумав, що таке впродовж віків траплялося вже не раз і не двічі: ворог ішов на приступ зовсім не там, звідки його чекали.

Вони з Евтихієм полізли на західну вежу Акрополя, яка вивищувалася над городом і всією околицею, та се теж нічого не додало. Евтихій присмирнів і геть утратив балакучість, і то найдужче гнітило Савмака. Зрадливість – у крові людини, подумав він. Сей теж уже готується до зради: готується, тільки совісті в ньому трохи більше, ніж в інших, і він і досі не зміг упоратися з нею.

Савмак пропустив Евтихія поперед себе, й коли побачив спину свого архонта, вражено спинився. Людина вміє приховувати свої почуття тільки на обличчі, вирішив цар, бо Евтихієва спина виказувала все, що діялося в душі сієї людини.

– Тобі Діофант нічого не заподіє, – сказав Савмак, і голова Евтихія мимоволі втяглась у плечі, а лопатки під нетовстим весняним гіматієм заворушилися й майже стулились.

– Чому ти про се?.. – сказав Евтихій, але озирнутися не знайшов у собі сили. Та навіть таке несміливе відпирання втішило Савмака. Євнух і так не сказав би, подумав цар. У нього все простіше й виразніш. Але йому раптом стало тоскно поряд із сим чоловіком і захотілось гіркого отруйного слова лоґоґрафа.

Біля царських стаєнь, куди виходили сходи з мурів, Савмак звернув до воріт євнухового будинку:

– Я не серджуся на тебе, Евтихію.

Й увійшов у хвірку, закарбувавши в пам'яті розгублений погляд архонта. Іфімедія, тримаючи малого Ніколая за руку, сказала, що тієї свині нема вдома, але повела царя до екуса. Савмак увійшов і не повірив своїм очам. На одному з трьох ліж сиділа Елена.

Вона теж підвелася, хоч його поява тут і не здивувала її, Савмак се бачив.

– Чого ти тут?

– Завтра почнеться приступ, – сказала вона й глянула на нього невидющими очима. Савмак уже добре знав сей її погляд, який, проте, щоразу лякав його, нагадуючи про Вероніку. За три дні перед смертю до неї повернувся глузд, і вона дивилася на нього так само, хоч і впізнала і його, й усіх інших людей.

– Се сказав тобі євнух? – Елена кивнула. – Чого ж він не сказав сього мені?

– Він пішов до тебе.

– Я був на мурах. І то все?

– Ні, – сказала Елена. – Я завтра вмру.

Савмак ошелешено глипнув на неї, знову пригадавши Вероніку, тоді стомлено сів на ложе, з якого щойно встала Елена.

– Завтра… – Цар хотів сказати, що завтра й він умре, та не зважився й докинув: – Завтра багато хто вмре в сьому городі.

– А я все життя мріяла про волю… – Елена раптом підійшла, впала перед ним навколішки й пригорнулася до його ніг. – Зроби, щоб я хоч умерла вільною, чуєш… Зроби!

– Я не маю жодного золотого статера, – сказав Савмак, одчуваючи, як голос починає зраджувати його. – А тобі ж треба… два таланти… – Й раптом підвівся й, щоб передужити хвилювання, вигукнув: – А хочеш – я зроблю тебе царицею?!

Елена теж схопилася й затулила себе руками, наче він мав ударити її по обличчі:

– Що ти… що ти…

Вона задкувала, відмахуючись і широко розплющивши очі, які в сю мить не були схожі на Афродітині, а швидше на Веронічині, й задкувала, доки до дверей улилось міхувате тіло євнуха.

– Басилевсе, – сказав євнух, – узавтра Діофант іде на приступ, вийматиме город копієм. Що чинитимеш, басилевсе?

Цар дивився на всмерть перелякану Елену, але відповів господареві сього дому:

– Ти все знаєш, лоґоґрафе. Одного не міг передбачити – що чинитиме взавтра басилевс.

Із сусідньої світлиці в двері заглянула євнухова роба Іфімедія з гарним малюком на грудях, важких і провислих. Савмак подумав, що стара невільниця мусила чути всю їхню розмову, та се вже втрачало вагу. Завтра Діофант піде на приступ города всіма своїми таґмами й Пантікапей не боронитиметься й півдня. Городяни втратили віру в свого царя, й то була головна причина. Але вони ще не були під робою, – подумав із утіхою Савмак, та я примушу їх бодай на день стати підданцями цариці-роби.

Раннього ранку на вежах Пантікапея почулись удари в щит. Се було знаком, що почався приступ, і город затамував подих. Але калатання тривало й не припинялось, і всі, хто тільки міг і мав дух під очкуром, полізли на мури. За Тірітакським валом праворуч од Феодосійського шляху стояла рать. Найближчі царські кургани рябіли вершниками, й з блиску шоломів, багатої кінської зброї та полкових значків і корогов пантікапейці відразу впізнали їх. То були скіфи царя Бориса-Палака, й чутка враз охопила ввесь город і приреченість поступилася місцем новому настроєві.

З мурів сипонуло ще лункіше калатання в щити. Його навряд чи почули б вої по той бік Тірітакського валу, та оборонці гатили, не шкодуючи ні сулиць, ні щитів, бемкали й бемкали, бо се було потрібне їм, мов ковток води спраглому й повітря для хворого на ядуху. Ввесь народ висипав на вулиці та площі Пантікапея, й мури теж мало не хиталися від людей, збройних і незбройних.

– Скіфи!..

– Палак!..

– Борис!.. Князь Борислав!..

Городяни, які вже давно змирилися зі своєю долею й ладні були відчинити брами понтійцям Діофанта, тепер щиро раділи приходові скіфської рати. Де-не-де повитягали з дому жерців і під хоромами закурілись перші вівтарі кумирів. На перехресті Головного узвозу з Другою терасою, біля святилища Зевса Робітного роби й відпущеники закололи кощавого, мов безхвоста камбала, бугая, якого не знати відки й видобули, бо всю худобу в Пантікапеї було з'їдено ще в місяці гамеліоні. Втворилося велике коло, й жрець із двома допоміжниками обносили рогату голову на товстому тирсі. Почувся врочистий пеан на честь визволення, й знайомі слова молитви підхопили спочатку на полунічному, ввігнутому дугою мурі, тоді ще далі, до Полунічного й Західного пілонів, і незабаром заспівав увесь Пантікапей, охоплений чадом радости й смаженої жертвини.

Ледве стримуючи себе, Савмак теж виліз на геть обсиджені мури Акрополя, не слухаючи захоплених вітань. Кургани за Тірітакським валом ворушилися, мов живі, й зрадливий клубок підкотився Савмакові до горла. Від лихого до радісного був лише крок відстани, й од людської щирости до зради – теж. Він обернувся й пішов між визубнями заборола, вслід за євнухом, який хтозна де й узявся й тепер покрикував на демос, аби дав дорогу басилевсові. Бориса-Палака вже давно перестали чекати в Пантікапеї, й загальний подив найяскравіше відбивсь на жовтавому виду євнуха.

Демос не злазив із мурів до полудня, голосно обговорюючи кожен помічений у скіфському стані рух, а стан понтійський, нашорошившись усіма списами, теж принишк, але ним уже ніхто не цікавився. Та ополудні з усіх катапульт на охоплений тріумфом город раптом полетіло каміння, справжня злива гострих і важких брил, на мурах знялась веремія, і всі, хто там був з ділом і без діла, ринулися вниз, давлячи одне одного й скидаючи на сей і на той бік мурів. А каміння летіло й летіло з хурчанням і гуркотом гірського зсуву, наздоганяючи живих і мертвих. І коли на мурах не лишилося й душі, катапульти почали кидати на город важкі стріли й сулиці, прості й з горючим ціром. На головному узвозі під аґорою спалахнуло два дерев'яних будинки, а згодом – і хором Діоніса з протилежного боку Пантікапея, та ніхто не гасив пожеж, кожне стерегло своєї хати й свого живота, город виповнився стогоном, і криком, і димом, і нудотними випарами теплої крови. Нестерпний тріумф змінивсь іншим настроєм і змінився так швидко, як і вранці, й людей охопила втома й загальний розпач, і жодна сила не могла вже підняти його дух.

Коли ввірвалося жахливе рипіння катапульт і важкі стріли та сулиці з вогняними хвостами теж застигли на тятивах, приступом пішла відразу кожна друга понтійська таґма, пантікапеяни майже не боронились. Першими побігли сходами з мурів грецькі сотні, набрані ще Дамоном, побігли, турляючи з розбитих катапультами заборол своїх же земляків – скіфів Ота. Скіфи спробували зупинити їх, мечі схрестилися з мечами, списи – зі списами, декотрі греки отямились і заходилися пліч-о-пліч зі скіфами відбивати перших приступників, які лізли вгору високими драбинами вздовж усього муру, та тут оружжя почали кидати колишні роби та відпущеники Платона, й доки тривала ся межисобна борня, понтійці теж ступили ногою на мури.

Кинувши греків та відпущеників, пантікапейські скіфи спробували звільнити мури самі, власним щитом і копієм, та на кожного скіфа вже було по троє й п'ятеро приступників, а з-за муру напирали нові й нові, сили танули швидко, мов крижини в окропі, й доки ще точилася січа на мурах, деякі понтійці проскочили вниз і відчинили зсередини браму Полунічного пілона. Вої Діофанта гунули в город, мов вода в розірвану греблю, й останні захисники марно вдивлялися в той бік, де вже заходило сонце й де незрушно стояли полки скіфського царя.

Першим ухопився в розчинену браму закутий у калантир Архелай. Увесь головний узвіз до Акрополя, п'ять стадій крутого схилу, він біг, не перевівши подиху. Брама Царського пілона теж стояла навстіж, і він понісся між вежами далі. Приспинивсь лише на Восьмій, евпатридській терасі, де був його дім і лишилася мати, кірія Галина, та се вагання тривало мить, Архелай дістався царського клімакса з ґрифонами, проминув їх і, хрипко дихаючи, став аж на порозі тронного екуса.