Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

На старовинному троні Спартакідів сиділа Елена з діадемою на голові, невірогідно вродлива й ще невірогідніше спокійна, поряд же стояв Савмак без меча та бороні й зовсім байдуже дивився на чорнявого, розпашілого від бігу Архелая.

– Де бассиліса?! – крикнув, затнувшись од несподіванки, молодий нащадок Археанактидів.

– Вона перед тобою, – сказав Савмак. – Уклонись Елені, цариці Боспору.

Він одверто глузував, Архелаєві ж було не до того, й він кинувся назад. Але єдиний, кого побачив у спорожнілому царському хоромі, була стара Лія, колишня роба й годувальниця Савмакова.

– Басиліса Вероніка померла, – сказала вона йому. – Повісилась.

Архелай у нестямі турнув стару жінку й побіг анфіладами назад, витягаючи з піхов довгу фракійську рамфею. Знадвору вже линули збуджені голоси понтійських воїв, і коли Архелай наближався до головного входу, перші з них уже вдерлись у хором. Він силкувався не відстати, випередити їх, уже знаючи, для чого тримає напоготові рамфею, та понтян понабігало багато, й Архелай ледве встиг до тронного екуса першим.

Обоє лишались на своїх місцях: Елена сиділа, Савмак стояв обіч неї. Архелай нестямним поглядом утупився в жінку з царською діадемою на голові, й Савмак затулив Елену собою:

– Не руш її, вона врятувала тобі життя.

– Про себе клопочися, брудний робе! – вигукнув Архелай і замахнувсь обома руками впоперек Савмакової шиї, та хтось ударив його по руках, і рамфея брязнулась об мармурову взірчату підлогу. Молодий Археанактід зопалу обернувся, ладен учепитись пазурями в того, хто перешкодив йому звершити роками вимріяну помсту, – хоч хай би хто він був. Та ззаду стояв Мітрідат і зверхньо реготав йому в вічі. Архелай зів'яв і поступився цареві, й тільки тепер помітив, що права рука висить, перебита нижче від ліктя. Він схопив її лівицею й ледве втримав болісний зойк, а Мітрідат наказав своїм воям:

– Одведіть осих двох… до Діофанта.

Савмака з Еленою схопили й повели.

Розділ 33

Страта приречених мала відбутися дня нумені́я місяця скірофоріо́на – першого дня Нового року, відразу ж після врочистого обмивання мармурової Деметри в змілілих водах Сухої річки. Хрести вже зловіщо розчепірювались довгою низкою понад Феодосійським шляхом од Полунічного пілона до брами Тірітакського валу. Колись увесь сей відтинок шляху, завдовжки десять стадіїв, був утикав хрестами останній Перісад, хоча Савмак і не дав тоді виконати вироку й познімав розіп'ятих невільників. Але тепер хрести стояли вдвічі густіше, до того ж з обох боків дороги: одна низка – під царськими садками, друга – з боку царських огородів. Смертники мали повиснути обличчям один до одного, щоб страждання товаришів ще дужче посилювало муки кожного.

Мітрідат зумисне обрав для страти день Нового року, хоча в Пантікапей увійшов ще в середині минулого місяця.

– Так легше запам'ятають і відтепер будуть обачніші. В сей день я вперше явлюся своїм новим підданцям і хочу позначити його кров'ю.

Хрестів було рівно тисяча, й то теж мало стати своєрідним знаменням. Такої кількости живих ворогів не виявилося, та Мітрідат наказав Діофантові будь що виконати його волю, й понтійські гопліти хапали всіх, хто бодай необережним словом виказав або свою прихильність до Савмака та його прибічників, або незгоду з новими володарями – тепер чи раніше. Діофантові допомагали пантікапейські евпатриди, всі, крім Тімокреона, Гіпподама та Евтихія, котрі продалися були Савмакові, слугували йому й тепер теж мали бути розіп'яті на хрестах разом з усіма приреченими.

Евпатриди сиділи цілу ніч і навіть після сходу сонця, проте за два дні до Нового року списки були складені, занесені на десять перґаменових сувоїв, і в кожному перґамені було рівно по сто душ.

– Кругле число тішить і смертного, й олімпійця, – сказав на те Мітрідат.

Уранці мала священна учта вирушила з хорому Деметри на аґорі до містка над гирлом річки Сухої. За головним жерцем ішло двоє простих священиків, уквітчаних вінками з перших зел дванадесятеро хоромних невільників несли мармурову подобу хліборобської кумири Деметри, ще шестеро йшли слідом за ними, тримаючи на плечах ноші з її донькою Корою, тобто Персефоною, що була вособленням весни, хоромний хор співав драматичний пеан про те, як Деметра шукала доньку і на небі, й на землі, аж нарешті знайшла її в підземному царстві, й, оскільки Кора-Персефона тим часом уже стала жоною Плутона, то Деметра, натішившись донькою, мусила знову виряджати її назад, до аїду.

За процесією йшов демос. Іншими роками його назбирувалося кілька тисяч, але сьогодні було десятків усього п'ять або шість. Прості громадяни підтягували пеан, увінчавши голови на честь Деметри й Персефони, співали впівголосу, але ніхто їх сьогодні за се не гудив.

А між містком та Полунічним пілоном упоперек Феодосійського шляху стояв поміст, іще зовсім порожній, укритий килимом з царського хорому та вінками. Понад шляхом, що тягся між муром Пантікапея та огорожею некрополя, двома рядами шикувались хрести, зникаючи в буйній зелені, ще теж порожні й загрозливі.

Нашвидкуруч перехамаркавши священний обряд обмивання хліборобської кумири, жерці повернулися назад, і ще довго між мостом та пілоном стояла незвична тиша, яку порушував тільки брязкіт зброї нових чатників коло брами та квиління чайок над щоглами чужих ладь. І тільки по обіді, коли на вежах змінилася друга денна варта, з брами вийшли дві сотні понтійських воїв у врочистих обладунках, за ними потяглися всі жерці пантікапейських кумирів, сяючи золотом і сріблом святкових омофорів, а потім викотилися бойові колісниці, що колись належали Перісадові й Савмакові. Тепер на них їхали нові володарі, яких з мурів ударами мечів об щити вітали їхні ж вої. Колісниць було рівно дванадцять, на передній їхав цар Понту, а тепер і Боспору, Мітрідат, який уперше відкрив свій сонячний лик підданцям, за ним у майже так само багато прибраній колісниці стояв Діофант, на інших біґах в усьому сяйві обладунків пишалися Дорілай, Неоптолем та інші начільники таґм і тисяч.

Бїґи один за одним підкочувались до помосту, колісничі зіскакували й хапали коней за гвуздечки, й по тому, як їздець ступав на килими, швидко їхали далі, щоб не заважати іншим. За понтійськими начільниками з'явились евпатриди місцеві, кожен був убраний у найдорожчий гіматій чи омофор, та всі йшли пішки, лише Дамон із сином Теодосієм та царський улюбленець Архелай прибули колісницями, й се, звичайно, нікого не дивувало. Кумири й царі люблять людей далекоглядних, а Дамон з Архелаєм уміли дивитися вперед.

За евпатридами посунув усякий надійний демос: купці, власники ерґастеріїв та садків, жерці й землевласники. Не мавши місця на помості, вони ставали збоку, й поміст обростав гронами білих, чорних, синіх, червоних та яких завгодно інших омофорів і гіматіїв. А представникам чорного демосу визначали місце під мурами Пантікапея, між надгробками некрополя та на самих мурах, полущених і подзьобаних катапультами.

Й коли на майдані за Полунічним пілоном стало ніде яблукові впасти, Діофант махнув з помосту рукою, на вежах почувсь удар мечем об щит, і з брами, закутих ланцюгами по четверо, почали виводити приречених. Майже всі були брудні, скуйовджені й голі, в самих пов'язках навколо стегон. Спершу вивели заколотних робів, і роби йшли, понуро нахиливши голови, повільно й змирено, й коли перша ланка дійшла до помосту, вої довгими бичами змусили всіх чотирьох упасти ниць. Роби падали в пилюку, й коли хтось чинив се не досить охоче, його валили додолу бичами.

– Скільки худоби марнується! – вигукнув тихеньким чемним голосом євнух, але Мітрідат почув його й озирнувся. Євнух квапливо докинув: – Але така воля кумирів. Кумири люблять жертви, й кожен свою: котрий бика, котрий ягницю, а котрий і…

Він не доказав тільки тому, що Мітрідат перестав його слухати. З боку Полудневого пілона четверо здорових ефіопів несли ноші, й коли зрівнялися з останніми глядачами біля Полунічного пілона, до них підійшов із ніг до голови закутий у золото й срібло молоденький таксіарх Неоптолем:

– Сенаторе! Рівний кумирам просить тебе на поміст. Публій Муцій Сцевола сидячи кивнув, виліз із нош і подався до помосту між городянами, які неохоче розступалися перед ним. П'ять устелених килимом сходинок він подолав, підтримуваний ефіопами, й з гідністю римського сенатора вклонився цареві. Мітрідат у червонім омофорі по-хлоп'ячому глузливо зареготав:

– Як печінка, сенаторе? Вже, бачу, трохи попустила? – Він іще з вечора послав запросити його на прилюдну страту, та Сцевола відписав цареві, що нездужає.

– Такої гекатомби, сонцеликий, – сказав римлянин, – випадає побачити не кожному смертному. Се воістину східний розмах, гідний нащадка Кіра й Дарія, й що перед ним мої нікчемні хвороби!

Вигляд у нього був і справді не вельми здоровий, і се втішило Мітрідата. Він сказав:

– Ти не спізнився. Ще тільки йдуть роби. Приречені падали четвірками в порох під ноги цареві та його наближеним, а тоді йшли далі, бо хрести для робів стояли обабіч Феодосійського шляху аж біля валу. За робами, теж пов'язаних четвірками, вигнали греків, які так чи так опинилися на боці Савмака. Серед них були й молоді, й уже зовсім літні та сиві люди, й вони падали перед Мітрідатом навколішки без особливого примучування з боку воїв, плекаючи в душі надію на м'яке серце царя-завойовника. Та на місце одних приречених надходили інші, голова ж вервечки губилася вже десь між царськими огородами та виноградниками.

Разом з тими, хто мав бути незабаром розіп'ятий, ішли охочі до такої розваги пантікапейці, й сторожа тільки пильнувала, щоб ніхто з них не заходив між хрести, зате ніхто не боронив нещасних од насмішок, прокльонів та груддя.

Найдовшою, вдвічі численнішою за робську та грецьку разом, виявилася валка приречених до страти скіфів, і коли між вежами пілона з'явились перші з них, серед натовпу то тут, то там почулися сердиті крики.

– Пантікапейці задоволені, – сказав Діофант. – Вони славлять тебе, сонцеликий, хоч і самі того не підозрюють. А се ще ліпше, бо щиро.

Мітрідат охоче погодився б, але зараз думку його займало інше. Він згадував свою останню розмову зі скіфським царем Борисом-Палаком і намагавсь уявити, як би той подивився на все те.

– Всі люди рівні перед Мітрою й Ахурамаздою, – примирливо сказав він, але се не означало, ніби він ставить і себе разом з усіма, й Діофант розуміюче кивнув головою. Одколи відпала потреба гратися з царем у піджмурки, він одчув навіть полегкість.

Гамір серед натовпу ще дужче посилився, коли перша четвірка скіфів одмовилася ставати навколішки перед Мітрідатом. Вої ляскали бичами, здираючи з бранців шкіру, та се теж не впливало, й Діофант почав махати рукою: швидше, швидше!!!.. Глядачі теж чекали найважливішого, хоч було цікаво дивитися на впертих варварів, які падали під ударами страшних бичів, а навколішки ставати відмовлялись. Пантікапейці проводжали кожну четвірку скіфів збудженим галасом, дехто шпурляв у них каміння й груддя, дехто ж навіть закладався на півдрахми й драхму, котрий скіф скільки ударів бича витримає.

Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:

– Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:

– Ватажків наостанок?

– Авжеж! – відповів старий таксіарх.

– А Савмака – на закуску, – докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.

Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.

Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.

– Платон!..

– Расин!..

Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.

– От!..

– Евтихій!..

– Деспот покійного Перісада – Евтихій!..

– Тімокреон і Гіпподам!..

– Евпатриди-зрадники!..

– Сухотний Гіпподам!..

– А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?

– А се хто? – спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.

– Се Тімотей, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида! – охоче пояснив йому євнух. – Він у нас був епістатом суддівського ареопаґу, сенаторе. Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.

– Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?

– Тепер се не важить, – сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. – Сонцеликий! – звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. – Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! – Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. – Але де ж Савмак?

Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:

– Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!

Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.

– Один хрест вільний таки є! – сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:

– Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…

Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.

Розіп'яті обабіч дороги висіли мовчки, прив'язані ремінням до перекладин, бо страждання ще не почались. Вони мали початися трохи згодом, кому за годину, кому за п'ять, бо в кожного різні сили й різна витримка. Й смерть мала настати для кожного розп'ятого теж у різний час: найслабші вмруть до вечора, дужчі побачать світанок, а найдужчі зможуть спостерігати захід сонця й другого дня Нового року: тоді їхні посинілі кулаки зчорніють, смертна чорнота перекинеться через ремені й охопить спершу груди, тоді й серце.

Пронісшись між мовчазними хрестами до Тірітакського валу, Мітрідат звелів гнати колісницю через рів у степ, і тільки коли вся низка біґів опинилася по сей бік, перебрав од колісничого віжки й стьобнув озвірілих коней, і стьобав їх до самого помосту. Й тільки тут одчув, що страшенно стомився: виголодавсь і мусить бодай трохи відпочити. Два дні тому він ковтав миш'як, сього разу подвійна проти минулого року мірка не здолала його. То було знаком, що тіло звикло й можна збільшувати мірку, але нинішнє свято таки втомило царя, й він вирішив перепочити.

Коли Мітрідат, поспавши зо дві години й підкріпившись добрим обідом, знову виїхав за брами Полунічного пілона, демос і не лаштувався розходитись. Усі чекали головного злочинця, й на площі біля містка та на всьому відтинку Феодосійського шляху тільки й розмовляли, що про Савмака.

Мітрідат наказав везти себе в бік Тірітакського валу. Страждання тут уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.

На роздоріжжі, де кінчалися царські виноградники й починались царські таки садки, одноногий керамевт Хірісоф, пітніючи від утіхи, бо йому свого часу теж довелося повисіти на хресті, добре заплативши понтійському десятникові, знущався з розп'ятого юнака Ґеланіка на очах у його рідного батька, теж Ґеланіка, який висів через дорогу. Кульгаючи кругом хреста на дерев'яній нозі, Хірісоф підносив малому робичеві то губку з водою, то горючий факел: раз те й тричі – друге. Якщо Ґеланік-молодший, не закричавши, витримував три опіки, він давав йому посмоктати губку; коли ж не витримував, усе починалося знову. На малому Ґеланікові вже не було живого місця, та озвірілий грек не знав упину.

З хреста ж навпроти все те бачив Ґеланік-старший, і без того ледве живий од пекельного болю в уже до ліктів почорнілих руках. Він лише закликав порепаними вустами прокляття всіх кумирів на голову Хірісофа, та коли втрачав надію, що кумири відгукнуться на його хрипкі заклики, починав благати Хірісофа:

– Годі вже його… годі… Перейди до мене… Хірісофе, до мене…

Мітрідат, попереду якого двоє комонців розганяло з дороги народ, проїхав між рядами розіп'ятих до валу, й коли повернувся назад, усі евпатриди та чинні люди вже стояли на помості й дивилися йому в вічі повними сподівання очима.

– Ждеш, лоґоґрафе? – єдиного з-поміж усіх виділив Мітрідат євнуха, й той аж розквітнув.

– Один хрест і досі порожній, басилевсе! – сказав він. – Усі ждуть головного!

Мітрідат, розглядаючи євнуха, мов бачив його вперше, раптом прибрав вигляду всмерть ізнудьгованої людини. Помітивши се, Діофант перезирнувсь із Архелаєм і Неоптолемом, а Мітрідат сказав:

– Тобі б, лоґоґрафе, не личило так побиватися за тим порожнім хрестом! – По тому стусонув його кулаком у м'яке висле черево й зареготав зимно й моторошно: – Читав я твої писання, лоґоґрафе!..

– Як-кі? – сторопів євнух.

– Твої! Вельми красно пишеш. Хвалю! Хотів би, щоб і про мене написали так.

– Про тебе напишуть іще краще, сонцесяйний! – пискляво вигукнув лоґоґраф.

– Краще – можливо. Але я б хотів саме так.

– Я напишу й так!

Мітрідат зітхнув:

– Ні, лоґоґрафе, не напишеш…

– Ч-чому?.. – Лоґоґрафові похололо в животі, й м'які синюваті губи так і заклякли дудочкою, та Мітрідат уже схилився з помосту й звелів одному з чатників перевірити, чи живі ще крайні злочинці.

Воїн-персіянин, ощасливлений увагою царя, побіг до хрестів і заходився штрикати розіп'ятих вістрям списа. Епістат ареопаґу, верховний жрець Зевса Евпатрида Тімотей, був уже давно мертвий, зовсім голе миршаве тіло його почало дубіти. Сухотний архонт Гіпподам, а також архонт Тімокреон теж не виказували ознак життя, скільки й штрикав їх воїн списом. От і Платон стрепенулись од першого ж уколу, та очей розплющувати не хотіли. Тільки купець Евтихій, деспот покійного царя Перісада, звернув сповнений благання погляд на Мітрідата й щось нечувано зашепотів неслухняними вустами.

– Просить помилування! – крикнув цареві воїн-перс.

Мітрідат махнув рукою:

– Помилуй його сам.

Воїн уважно прицілився й підтяв Евтихієві бойову жилу на в'язах. Із жили вдарила цівка крови, й голова розіп'ятого евпатрида повисла. Й коли він одійшов у царство тіней, на дорозі між двома рядами хрестів зчинився галас. Люди шарпнулися до розіп'ятих, вої – теж, і раптом стало вільно, й почувся нестрункий дзенькіт. Між хрестами з-за повороту виринула благенька вервечка людей. Здалеку можна було вирізнити сутулястого чоловіка в дуже високому червоному ковпаку. Він мірно ступав, і з кожним кроком його три дзвоники на високому ціпку розбивалися зловісним кульгавим калатанням. То були прокажені жебраки, й лоґоґраф першим на всьому помості впізнав їх. І що ближче вони підходили, то ближче відступав євнух до понтійського царя Мітрідата. Тремкий неспокій охопив євнуха, й той напружив зір, аби не вґавити чогось лише йому відомого. Начільник прокажених уже проминув крайні хрести, калатаючи своїми дзвониками, за ним на милицях і без милиць один одному вслід ішло ще душ двадцять лепрофорів, простягаючи до людей під хрестами кухлики на довгих жердинах. Вряди-годи хтось кидав у кухлик мідний халкус, обол або й драхму, й вервечка тяглася далі під наляканими поглядами здорових людей обабіч дороги та на помості. Заднім ішов кремезний чоловік із хусткою на обличчі й теж калатав у дзвін. Чоловік вихлясто кульгав, залишаючи по собі порожню смугу, бо люди не зважувалися виходити на шлях, де ще не прохололи сліди лепрофорів.

І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.

– Що вони хочуть? – роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. – Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! – Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.

Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:

– Цар скіфський Палак, басилевсе!

– Де?.. – Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.

– Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…

– Не дуриш?

– Хай поглине мене тартар!

Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.

Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув і заворушився. Настав урочий час, якого всі чекали від самого полудня, не розходячись по домівках. Коли згодом Савмак опинився внизу, його раптом повели не до порожнього хреста, що й досі чекав на останню жертву, а до вкритого килимом помосту, де стояли евпатриди й новий цар.

У Савмакових очах застигла тривога, коли Діофант підвів його й поставив оправуруч Мітрідата.

– Що єси намислив? – хрипко запитав він понтійського царя-переможця не грецькою, а своєю, «скіфською», мовою.

Мітрідат одповів йому так само:

– Жити-ймеш! – І кивнув Діофантові.

Діофант вийшов наперед і прокричав, аби його змогли почути якнайдалі:

– Наймилостивіший, син Мітри й Зевса, Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс дарує життя переможеному супротивникові! Савмак поїде до Синопи, города стольного, й житиме там як заручник, нехай се всі чують і восхваляють великого й сонцесяйного володаря нашого!

Довкіл панувала тиша, розгублені й розчаровані люди стояли приголомшені, тільки дальші, до котрих Діофантові слова ще не докотились, обережно виходили на шлях і випинали в'язи. Савмак глянув на ближні хрести й спаленів. Платон і От зорили в його бік, От із подивом, а Платон – похмуро й зневажливо.

– Се ти так надумав із самого початку? – сяйнув на Мітрідата зморшками євнух. Мітрідат кивнув головою. – Я так і знав!

– Ти – вельми мудра людина, лоґоґрафе! – втрутився Діофант, глузливо посміхаючись.

– Я ввесь вік черпав мудрість із колодязя давніх софістів, таксіарше. Тепер восхвалю нашого сонцеликого володаря найурочистішим гекзаметром!

– Ти не матимеш на се часу, робе! – бридливо поморщився Мітрідат і звелів Діофантові: – Заберіть сього євнуха звідси…

Діофант кивнув головою, й на поміст вихопилося четверо дужих чатників. Євнуха стягли додолу й, не зважаючи на його пискляве репетування, здерли ввесь одяг і зовсім голого, як перед тим верховного жерця Тімотея, потягли за руки до вільного хреста, обминаючи прокажених, що заклякли серед дороги.

Хрест витягли з ямки, поклали на землю, розчепірили на ньому євнуха, прикрутили руки до перекладини, тоді встромили хрест у ямку, і євнух одразу повиснув, наче рудий сиричний міх, досередини виповнений борошном, одразу зів'яв і знепритомнів, бо кволі жіночі руки не могли витримати його важкого наллятого тіла.

Знову почувся нестрункий дзенькіт, і прокажені пішли далі, в браму, та незабаром повернулися, й коли їхній останній, заповитий хусткою, проминав поміст, Мітрідат усміхнувся до нього нікому не зрозумілим усміхом.

Савмак, певно, теж упізнав брата, бо змарнілий вид його то бліднув, то заливався знітом, то бравсь од вух до чола буряковими плямами. Такої ганьби від Мітрідата він не сподівавсь, бо муки на хресті в жодне порівняння не йшли з муками серця й сумління. Коли вервечка справжніх чи вдаваних жебраків зникла за деревами й надгробками некрополя, Савмак спробував вихопити меч із піхов Діофанта, щоб заколоти себе, та Дорілай з Неоптолемом скрутили йому руки, а новий володар Боспору кивнув їм, аби відпустили, й сказав Савмакові по-скіфському:

– Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми з твоїм братом Борисом смо стали друзі, й ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани й посадовлю до порубу.

Він жодного разу не згадав слова «Рим», але думав про нього ввесь час і ввесь час тайкома косував на сенатора, не знаючи, скільки зрозумів і скільки не втямив старий римлянин з усього, що допіру тут відбулось. І коли євнух на хресті прочнувся й залементував, Мітрідат сказав Публієві Сцеволі:

– Поїдемо, сенаторе? Глянемо, чи раді кумири з моєї гекатомби.

Римлянин вибрався на його колісницю, й вони ще раз проїхали між розіп'ятими, і над шляхом стояв суцільний лемент.

Біля царських виноградників Мітрідат зліз і повів сенатора вздовж непасинкованих і добре витолочених кущів. Сенатор зрозумів се по-своєму й простяг цареві сувій перґамену.

– Що се?

– Купча на сей твій виноградник, басилевсе, – сказав сенатор. – Савмак продав був його мені, щоб викупити на волю одну мою робу… Але я повертаю тобі купчу. Та роба потрібна мені.

– Ти про Елену? – спитав Мітрідат.

Сенатор кивнув головою:

– Смертному помста буває дорожча від золота.

Й довгим некліпним поглядом утупився в очі цареві Мітрідату. Цар його розумів.