Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 18

Городу, як осей, Савмакові ще не доводилося бачити. Все дивувало його в землі, що виявилася рідною, ну, а місто просто вражало. Після чотириденної подорожі вони з Отом дісталися Новгорода, але стадіїв за вісім чи десять до нього зустрічні вої сказали їм, що князя Бориса в стольному городі немає, його слід шукати в Ховах, й ось вони тут.

Бойовий кутий біґ із прибраними назад, мов прищулені віслючі вуха, ножами стояв на високому крутому пагорбі. Далі починався звір – долина, покучерявлена дубами та буком, а над урвищем протилежної, ще вищої гори видніли цупкі мури та вежі Хов.

Зітхнувши й остережно блимнувши на товариша, якого теж схвилював вигляд незвичайного міста, Савмак торкнув його за плече. От попустив віжки, й коні пішли вниз, легко втримуючи колісницю мокрими спітнілими крупами. Савмак сподівався побачити в зворі всю княжу рать, та навстріч їм траплялися лише поодинокі комонники та вози, незнайомців на грецькій колісниці спинили аж угорі, на вузькій крутій дорозі неподалік брами з вежами:

– Куди сте ся розігнали?

– До городу! – тією самою говіркою відповів От.

– А хто сте й звідкуду?

– Осе – брат князя Бориса! – От кивнув позад себе й заходився розводитись: – Їздили смо до Новгорода, речуть, князя там не є. Питаємо, де є, речуть, у Ховах, тож ми й сюди!

– Се ж котрий брат єси князеві? – спитав знову воїн. – Вишата?

– Ні!

– Може, Маломир?

– Ні…

– То котрий же?

От перезирнувся з Савмаком і сказав:

– А ти хіба всіх братів знаєш?

Воїн одповів:

– Спаси Біг, не всіх, а хіба їдного з кожного десятка. То всіх – ого!..

– Так осе й є Маломир, Мал, Малко! – не моргнувши оком, заявив молодий колісничий.

– Я-м же ж і питав тебе, чи не Маломир, так же ж речеш «ні»… А князя однаково в Ховах не застали-сте.

– Де ж він є?

Ратник тільки здвигнув плечима:

– Коли би-м я відав усьо про князя, був би-м не тутки на чатах, а десь межи соцьких альбо тисяцьких воєвід.

Савмак торкнув Ота за плече, й От ворухнув віжками, спрямовуючи коней у браму.

– А пощо сте на грецькому двоколі? – спитав їм услід чатник, але Савмак лише махнув рукою.

Та тут-таки сам потяг за віжки з-поза Отових пліч і гукнув назад немолодому вже воєві:

– Як ся звеш?

– Як і ти: Маломиром, Малом! – відгукнувся чатник, і Савмакові похололо в грудях. Се була перша в землі людина, котра спитала його ймення, й він збрехав. Савмак перейняв од Ота віжки й далі правував кіньми сам, думаючи про те, що поганий знак добра не вістує.

Князя Бориса в Ховав і справді не було, й Савмак, чекаючи на нього цілу сідмицю, благав кумирів, щоб те лихе знамення й околошилося на довгому чеканні. Він здебільшого блукав вузенькими вуличками сам, давши Отові повну волю. Город ізсередини був ще дивніший, і незабаром Савмак перестав навіть городом його називати. В Ховах ніхто не жив, на вулицях, вузеньких і кривих, було повно воїв, пішаків і комонних, і жодної жони, дитини чи старця. В своєму грецькому вбранні Савмак вирізнявся серед мешканців сього диво-города, та на нього й уваги ніхто не звертав, бо в такому строї в Новгороді, як запевняв От, ходило чимало народу.

Се справжня твердь, не без захоплення думав Савмак, блукаючи вуличками города. Тут не було жодної людської хати, а воїнські оселі, розраховані на сотню воїв кожна, були вирубані просто в скелях. Навіть хором князя, якщо величезну, перегороджену муром на дві нерівних частини оселю взагалі можна було назвати хоромом, теж вирубали в кам'яній кручі. Сю твердь не може взяти жодна рать світу, казав Савмак сам собі. Хіба що роками облоги, бо й води тут вистачає, кілька потужних джерел.

Перше побачення з Борисом у нього відбулось пізнього вчора, коли перед воїнськими оселями зайнялись вогнища й От пішов просити дров. Княжий хором, куди Савмака поселив тисяцький болярин Богдан як княжого брата, тиснула на душу невимовною силою скелі. Савмак вийшов, сів у порозі, чекаючи на Ота, й у сей час, тримаючи в руці смолоскипа, підійшов Борис, а за ним – Богдан та ще двоє незнайомих воєвод чи воїв.

– Осе й він? – почувся голос князя. Болярин Богдан підтакнув:

– Осе.

Борис підійшов ближчпе й присвітив смолоскипом:

– Ти хто єси?

– Твій брат… єсмь, – відповів, нелегко добираючи слова «скіфські», Савмак. – А ти сподівавсь-с побачити Аполлона?

– Я-м і сам не Аполлон, – сприйняв його жарт Борис і перепитав тут-таки: – То ти єси й справді Маломир?

– Н-ні, я-м – Савмак.

– Хто?!

Князь Борис присвітив ще ближче, тоді махнув болярам, щоб ішли собі, й попхнув Савмака в двері. Й лише тут перепитав:

– Який… Савмак? Отой? – Він махнув рукою за вікно, на схід сонця, й Савмак одмахнув у тому ж напрямку.

– Отой…

– Сьомак?..

Борис і досі дивувався, та Савмак із прикрістю відчув, що в голосі його мало радости. Він якось не так уявляв собі сю зустріч і лише тепер збагнув, що все те повинно було статись, бо роки є й лишаються роками, хоч би як намагалася людина забути про них. Роки й розстані, подумав він по-грецькому й спитав уже мовою, яку ще донедавна вважав чужою й варварською:

– Се мене так… звати?

– Як?

– Сьомаком?

– Угу…

Борис виглянув у двері й гукнув, нікого не бачачи:

– Богдане!.. Най там їсти чогось…

Незабаром до передньої світлиці ввійшов ратник із котелком, мідною амфоркою та двома келишками, Борис умостився за столом посередині й закивав до Савмака:

– Підвечеряємо?

Савмак сів і, не торкнувшись до їжі, почав розповідати про своє життя-буття, Борис слухав із цікавістю, та раз-у-раз перепитував, і Савмак збагнув, що той думає свою думу й переважує власні клопоти, тож по довгій мовчанці запитав:

– Хто ж я ємсь… насправді?

Борис уважно глянув на нього, тоді перевів погляд у темний куток, де сонно блимало око смолоскипа, й нічого не відповів, а Савмак, упіймавши себе на тому, що намагається мислити однією з Борисом мовою, подумав: я вельми старанно й чітко речу кожне слово, не так, як він, і се різнить нас із Борисом. Але справа була не в тому, а в чомусь іншому, й тепер Савмак намагався збагнути причину.

– Повірив би ти-с, коли б я назвався Маломиром? – спитав він, раптом згадавши перші хвилини їхньої зустрічі.

– Маломир ма бути старший… – невпевнено відповів Борис.

Ім'я ще одного брата повисло між ними, Савмак спробував пов'язати його з якимось обличчям, але воно лишалося тільки словом, і він сказав:

– У нас є ще один брат? Його звуть Вишата?..

Борис умислився й лише по хвилі відповів:

– Сімдесятеро й дев'ятеро братів, а ти єси вісімдесятий. Маломира я видів єсмь їдного разу, ще дітеським отрочам…

– А Вишату? – Савмакові стало навіть смішно.

– Вишеслава знаю добре. Він сидить під вами.

– Де «під нами»?

– По сей бік Феодосії.

Савмака неприємно вразило те Борисове діління на ваших і наших, але він уявив себе на місці брата, а його – на своєму, й відтак лишалося тільки налити вина й теж випити. Істини для всіх не буває, сказав він у думці й так само глянув на себе та Бориса чужими очима. Голодному риба пахне, а ситому – смердить.

Се вже можна було б назвати якоюсь безсторонньою істиною, та в неї теж виявилося два кінці й два виміри, й думка повернулася до свого початку. Савмак ураз охмелів, і всі протиріччя втратили будь-яке значення. Та се тривало всього мить, і голова запрацювала ще ясніше.

– Речи мені, хто я єсмь! – нахилився Савмак через стіл і торкнув свого незнайомого брата за руку, що тримала грецький кубок. То було майже диво, але він одчув струмінь якоїсь досі невідчуваної сили, що перебігла з братових пальців до його, й він сказав собі: я п'яний, я таки п'яний, коли навіть у такому доторкові мені вчувається промисел кумирів. Але з тим самим тремом він сприйняв і братову відповідь:

– Ти єси таль, Сьомаче, – сказав Борис. – Тому двадесять і три літа наш отець Будимир оддав тебе талем Перісадові.

– Перісад здолав його в раті? – здивувався Савмак.

– Ні! Пощо се нікчемний гречин мав би побити древлянина! Талів дають і так, для вічної любови. Й Перісад нашому вітцеві дав таля – сина єдинорідного.

– У нього є син?

– Був, – одказав князь, і з його виразу та голосу Савмакові стало ясно, що брат не волів би про се говорити з новознайденим братом.

Савмак лише спитав у князя Бориса:

– А де мій друг От?

Борис потиснув плечима:

– Відомо де. Коли князі гомонять між собою, підлому не місце серед них.

Одна думка лишилася Савмакові з сієї розмови: мене продано, виміняно на щорічну дань, мов останнього вола й послідущу, хоча й дорогу, наліжницю. Й се зробив мій отець, якого я ні сном, ні духом не знав і не знаю.

Й то було найприкріше, й з тим, коли змінилася перша варта, Савмак і заснув. Але вранці, згадавши мудрості старого Арістотеля про те, що підданці належать цареві, а сам цар – престолові, Савмак трохи іншим оком поглянув і на брата Бориса, й на вже померлого вітця, й навіть на себе.

Князь видався йому привітнішим, ніж учора, й се теж було зрозуміло. Вони ходили вчотирьох, і Савмак мимоволі дослухався, як щиро гомонять із ледве знайомим болярином Богданом його друг От. Нагадавши вчорашню розповідь Савмака, Борис почав удруге про євнуха:

– Я-м знав його, ще коли наш отець Будимир вештався на сьому світі.

– Звідки? – спитав Савмак.

Але Борис, не знати чому глянувши на свого тисяцького воєводу Богдана, тільки плюнув:

– Старий вирізаний лис. У нього вся міжня сила пішла в зад і в хитрощі.

Савмак швидко глянув на брата й раптом з усією виразністю згадав химерну картину: він із лоґоґрафом-євнухом стоїть на городському мурі, висиливши голову між двома визубнями заборола, а там, унизу, з дзвониками та червленими клобуками повзе валка жахливих лепрофорів. Савмак подивився на чисті й дужі, загрубілі від меча та кінської зброї руки Бориса й на його пружні, міцно напнені щоки, марно шукаючи слідів прокази. То було явним безглуздям. Князь Турицької землі пашів здоров'ям, красивий і ставний, з випещеною борідкою, довгим, на плечі, темнорусим волоссям, без жодної плямочки на шкірі, та Савмак зненацька спитав:

– Ти був єси в Пантікапеї?

– Бував єсмь у всіх землях і городах, – усміхнувся князь, – кої платять мені дань. А що?

Савмак знизав плечима:

– Так… Я-м тебе, мабути, видів…

Уявки пов'язавши Бориса чорною хусткою під самі вічі, він упевнився, що євнух тоді не збрехав, і мовчання Борисове лише втвердило його на думці. Під мурами Ховів дорога звузилася настільки, що Савмак аж сам собі подивував, як тиждень тому провів сією стрічечкою колісницю й коней четвериком.

– Добрий город маєш, – сказав він Борисові, коли вони проминули перекидний місток і ввійшли під браму.

– То не є город, лише хови для відсидки рати, – сказав болярин Богдан, порівнявшись із князем. – Їх висік у скелях іще князь Будимир, а ми тепер тільки лагодимо.

– Для чого? – спитав Савмак.

– Як то? Твердь князеві завсігди до потребу.

Савмак мовив, ураз пригадавши своє:

– Мати-ймете валку з Мітрідатом?

Борис уклопотано кивнув головою:

– Мабути, так…

– Діофант, воєвода його, відплив до Синопи.

– Хай собі.

– Поплив збирати рать! – вигукнув Савмак, але й се не справило враження на Бориса та тисяцького болярина. От схвильовано заглядав їм у вічі, поривався щось мовити, але не смів.

– Діофанта я не боюся, – сказав Борис. – А цар Мітрідат іще вельми дітеський. Три літа, як сів на столі.

– Дітеський, але, речуть, вельми міжний! – палко заперечив Савмак.

Борис розповів йому, як нещодавно зумів поламати їхні заміри, й докинув:

– Котрий би се воєвода рушив у витягу, коли супротивець розкрив його задуми!

Вони йшли вузькою дорогою просто через Хови. З лівої руки здіймався невисокий, до пліч, мурик, за ним був стрімкий бескид, майже сторчова скеля. По праву ж руку тяглися довгим рядом вирубані в скелі воїнські княжих сотень. Уже біля свого «хорому» князь проказав, докінчуючи раніше підхоплену думку:

– Мітрідатові теперки не до мене. Най зуперш маму свою приборкає.

Князь із малою дружиною рушив до своєї стольниці Новгорода наступного дня, Савмак теж зібрався їхати з братом. Йому здалось, ніби князь Борис хоче щось мовити й не зважується, тож він усю дорогу тримався поблизу, їхали ввесь час неглибоким звором, що вів на полунічний схід, ліворуч тяглися низкою кругляві пагорби, по праву ж руку починалися справжні гори, що їх Савмак знав під назвою Таврійських, а Борис називав Турицькими.

– Хто ж ми смо насправді? – спитав Савмак, коли проминули, напоївши коней, маленьку верховинську річку. На правому березі її в округлому зворі видніло село з городцем, ся місцина вважалася серединою між Ховами та Новгородом. – Земля твоя речеться Турицькою, сам же ти гомониш по-руському, мов полянин, а всі на вас кажуть «скіфи»…

– Ми смо туричі, древляни, – повагом одповів Борис. – А ся земля колись належала до наших родаків-туричів: теперки вони сидять лише на верховині. Чотири князі мають, і до всіх я ходю в дань. Се ще від нашого Богумила, велійого жупана древлянського. Греки речуть на нього Атей. Чував єси про нього?

Савмак зітхнув. Йому було неясно, чому ж і сам Борис, і всі довкіл гомонять, мов русини. Та позаду лишилися дві високі гори, перш ніж Борис, уклопотаний своїми думками, відповів йому. Той Богумил-Атей, сказав він, був сином велійого жупана Осмогруда, що наказав скарати на горло рідного брата Соболя, який перекинувсь у грецьку віру. Вітцем Осмогрудовим був велій жупан Велеслав (його на підмову греків отруїли лютичі), а дідом – отой жупан Боримисл, що переміг Дарія Персіянина. Всі вони були древляни, яких греки прозивають по-своєму паралатами. Але мати Богумилова, Данка, належала до руського княжого роду, тож Богумил і розмовляв мовою русинів, і вабив до своєї служби всілякий руський полянський люд. Бо Древлянська земля таки далеко, за Тетеревом та Ірпенем, а Полянська – осьдечки, на Росі. Тоді Богумил і стольницю свою переніс із-над Прип'яти ближче до ратного Стану – в Кам'янець на Данапрі. Коли ж Філіпп Македонянин та його син Олександр у двох ратях мали гору над Богумилом, то піднялися руські князі полянські й Священний меч Юра Побідника перейшов знову до них.

– Осе відтоді й ми, турицькі древляни, гомонимо тута по-руському, – закінчив Борис.

Із писань давніх лоґоґрафів Савмак знав про ті часи. Після поразки Богумила-Атея від македонян, Перісад Перший Безсмертний поширив свої володіння в Азії й тут до самої Феодосії. Се було схоже на байку Есопа: коли два леви зчепилися за здобич, шакали тим часом обгризли її до кісток.

Вони з братом їхали верхи попереду, колісницю ж От вів у самому хвості витяги, й Савмак не бачив його цілий день. А ввечері, вже в Новгороді, був страшенно здивований. Від Отового захоплення не лишилося й сліду, юнак мав пригнічений вигляд і мовчав. Коли Савмак поцікавився, в чім річ, От махнув рукою:

– Дивляться на нас, мов ми смо чужаки. А все – через наше грецьке лахміття!

З нагоди повернення князя в хоромі зібралося болярство й усякий чинний люд. Багато хто й справді прийшов у грецьких гіматіях, і Савмак пересвідчився, що причину холодного ставлення до них слід шукати не в тому «лахмітті» а десь-інде. Й він упевнився на сій думці, коли Борис, хоча й узяв його до свого ошатного хорому, а не вселив, як чужинця, в гостиний дім, – проте жодного разу й не звернувся до нього впродовж усього пиру. Він уникав навіть дивитися в його бік, і се боляче дошкуляло Савмакові. Поряд із ним не було навіть Ота, й Савмак почувався непроханим гостем на чужому пиру.

Він спідлоба дивився на пирувальників, що обсіли довжелезний стіл у великій, з мармуровими колонами, світлиці на п'ятеро високих кругловерхих вікон, і думав про те, що життя скрізь однакове, хоч хай би якою мовою люди говорили, й тут, у сьому Новгороді, за сим багатим дубовим столом, так само нудно, як і в троннім екусі Перісадового хорому. Тільки й різниці, що скіфські чинці розмовляють по-скіфському й називають себе не евпатридами, а болярами, сказав собі Савмак і твердо вирішив поговорити з братом одверто.

Після пиру такої нагоди не трапилось, уранці князь кудись поїхав ще до східсонця, й Савмак з Отом блукали між ошатними хоромами та високими, на два, три й чотири поверхи хатами новгородців до пізніх полуднів. От не знати в кого здобув собі справжній «скіфський» одяг, настрій його знову покращав, зате Савмак почувався зовсім чужим у сьому незнайомому місті, де нібито народивсь і жив перші три літа свого життя.

Князь Борис повернувся стомлений і заклопотаний, і зморшки на чолі й над вусами робили його сорокарічний вид значно старішим. Князь перший увійшов до відведеної Савмакові спочивальні на третім поверсі й без передмов узяв за плечі:

– Ти надовго до мого Новгорода?

Се було те, чого Савмак очікував ще дорогою з Ховів, і ласкавий погляд Бориса та сей його доторк не заводив Савмака в оману. Тим упертіше він витримав погляд брата:

– Назавше!

– Як «назавше»? Й не думаєш вертати до Пантікапея?

– Не думаю, бо там у мене многі «друзі». Чи хочеш позбутися вісімдесятого брата?.. – Савмак спробував усміхнутись і перевести все на жарт, але смішного в тому було вельми мало, й очі його сховались у підбрів'я.

– Сього ніхто не посміє, – сказав Борис, опустивши руки з його плечей і сіпнувши вусом. – Я виряджу сольство до Перісада! – Він одійшов до невеликого вікна, зашибленого слюдою, й додав, не обертаючись: – Або й сам піду, коли хочеш, дарма що не маю часу для такого… – Й гримнув, озирнувшись на Савмака: – Нишкнути-ймуть, яко пацюки в норах! – Тоді люто реготнув, уклонився й вийшов, кинувши з порога через плече: – Помисли, Сьомаче!

Савмак мислив іще кілька днів, та кожен схід сонця й кожен захід утверджував його на думці, що він тут чужий, одламана гілка дерева, яку жодними чарами не приклеїш назад і не приживиш.

А двадцять другого травня, коли в Пантікапеї відзначали початок останнього, дванадцятого місяця року за афінським численням, до Новгорода прибуло сольство: лоґоґраф боспорського царя євнух Полікрат і царський деспот, німфейський купець Евтихій.

Савмак зустрів їх вороже, але сього почуття вистачило з нього ненадовго, й він сам собі визнав, що радіє людям, до яких звик од малих років.

– Вертайся назад, великий лоґофете! – дружньо тьопаючи Савмака по спині ручищем, прогримів Евтихій.

Савмак і досі не міг відтанути:

– Чого се раптом? Комусь моя голова смердить?

– У кожного в голові свої гниди! – зареготав Евтихій, не перестаючи ляскати Савмака по хребті.

Євнух поважно перебив німфейського купця й сказав Савмакові:

– Ми приїхали не з власної примхи, лоґофете. Нас прислав басилевс.

– А ти з власної волі не приїхав би навідати свого учня? – Савмак знав, яке відразливе стає в нього обличчя, коли він починає так ото кпити, але втриматися не міг.

– Чи ти зрадив свого коханого родича Архелая?

Розмова заходила в глухий кут, і євнух міркував, як ліпше вийти з нього.

– Усі тепер у Пантікапеї за тебе, великий лоґофете. – Чинні слова дуже не личили, та він мав на оці щось набагато значніше й незворушно провадив далі: – Й Евтихій за тебе, й я, недостойний, також. І знаєш чому? Бо Перісад ліпше віддасть вінець римському сенаторові, ніж людині з роду Археанактідів. Або ж підляже Мітрідатові, й се ще гірше, бо багато хто з-поміж евпатридів уже зневіривсь у Перісадові, сі люди стануть під Мітрідатову руку. Як не віриш – поспитай у нього.

Лоґоґраф кивнув пухкенькими пальчиками на Евтихія, й той закивав сивим огривком:

– Атож, атож. Я перший. Ніж іти під чобіт римських леґіонів, то вже ліпше – Мітрідат, хай би його Харібда ковтнула або Ґорґона зробила каменем! – Він раптом схопив євнуха за круглі плечі й заходився ним трясти: – Слухай, чого ж тобі заціпило? Скажи ж йому й про оте, гладка бабо! Речуть же, що коли чоловіка вихолостити, він стане ганчіркою. Чого ж мовчиш?

Савмак здивовано глянув на євнуха. Полікрат сидів і сором'язливо тупився додолу, ховаючи посмішку в жовтих складках жіночого виду.

– Та вже сам і доказуй, коли вже почав, – обізвався він тоненьким голосом.

Евтихій другого припрошення чекати не став:

– У тебе, великий лоґофете, більше друзів, ніж ти думаєш! Хай я провалюся в тартар, коли се не так! Вона жде тебе в Ґорґіппії…

– Хто? – Савмак іще боявся вірити власному здогадові.

– Елена… – тихо проспівав євнух.

Евтихій докинув, гуркочучи голосом на всю світлицю:

– Елена ж, Елена! Її посадовили на мою трухляву діеру й звеліли діерархові везти в Тесалоніки, бо сьому женоподібному чоловікові вже перестали довіряти. Ну, мій діерарх і повіз, а мене саме не було в Пантікапеї. Коли се вертається й каже, мовляв, евпатриде, господарю, твою діеру спалили пірати, все позабиравши! Як то, кажу, спалили, ми ж, кажу, відкупилися в Одноокого Дібоспорита. Каже, спалили й годі. Ми з веслярами заледве випросились, каже, а то були б і нас потопили, як цуценят. Ну, я в крик, у бійку, мало не вбив того злодія. Тоді приходить от сей гладкий розбишака: «У Фанаґорії, кажуть, прибило до берега якусь діеру, мотай подивися, чи не твоя!» Й так масно лиже мене своїми очицями… Я через протоку – та туди. Гойдається якась діера, й ніхто не знає, де її господар. Ні, кажу, не моя. Один фанаґорієць каже: а ти придивися ліпше. Ні, кажу, вже б я не знав своєї трухлявки! А то геть нова, ще й насади не потемніли. Той фанаґорієць мені вдруге: подивився ліпше, всередину заглянь! Я поліз у короб – а там усе моє: й линви, й скрині з тонким скіфським полотном, і міхи з ячменем та пшеницею, й амфори з медом, і на кожному мій характер викарбуваний: ЕН – Евтихій з Німфея. Ще й сокира моя, колись у сьому-таки Неаполі Скіфському купив, стримить у щоглі. Оттака замашна, одне слово – скіфська! – Деспот Евтихій з любов'ю глянув на свого давнього друга євнуха й закінчив: – Тоді ся безборода потвора сказала, що до чого. Й про твою Елену, хай Афродіта дарує їй вічну молодість, я від нього ж довідався: сидить у Ґорґіппії жива й здорова! А як се він викрутив – і мовчить, жовтощока баба, хай би нею об землю тіпнуло!..

Більше Савмак нічого не довідався, євнух теж скромно замовчував свої таємничі зв'язки з піратами Одноокого Дібоспорита, й ніяка сила не владна була стулити Савмакових очей. Він просидів у ліжку до сходу сонця, й коли з'явивсь От, котрого поселили в гостиному домі, сказав:

– Поїдемо.

Лоґоґраф Полікрат і німфейський деспот ушанували володаря землі Турицької дарами Перісада – срібною амфорою, й князь прикликав свого наймолодшого серед вісімдесяти братів.

– Видиш, – сказав він, – усе потекло на ліпше.

Савмак ображено супився, й не тому, ніби не хотів їхати до Пантікапея взворот, се минулої ночі він уже вирішив, а тому, що його від'їздові так радів Борис. Хотілося сказати йому щось дошкульне й лихе, та він тільки глибше вдихнув повітря:

– Хочеш мати на пантікапейському столі свою людину?

– Авжеж! – погодився князь Турицький. – А котрий би сього не хотів. Та ще коли ся людина є тобі рідним братом… – Він замовк, аби Савмакові не здалися надто слинявими його речіння, й додав по довгій хвилі: – Інакше я мусив би підібгати Перісадів стіл під ноги собі…

– А мене й не питаєш, – таки вилив свої образи Савмак, але на пам'ять знову припливли Арістотелеві мудрощі, й хоч вони тепер і здавалися йому безсторонньою істиною, він у думці повторив їх собі, бо зовсім виправдовували й дії брата, й його радість од так удало розплутаного клубка.

– Тебе не питаю, бо й сам єси між і маєш у жилах кров вітця мого. – Борис підвівся й провів його до дверей увішаної золотими й срібляними щитами світлиці. – Коли ж надумаєш повести царівну жоною, гукни: буду тобі за садженого вітця чи бодай за кума. Коли се в вас весільний місяць: в антестеріоні?

– В гамеліоні, – без жодного смаку відповів наймолодший Будимирович. Весілля з Веронікою було тим, про що б він зараз найменше хотів думати.

Борис полічив на пальцях і, зіставивши місяці грецького року зі своїми, сказав:

– У місяці стичні. Молись кумирам, аби-м я був живий до твого весілля: – Він уклонивсь молодшому братові, а потім гукнув уже через поріг: – Я-м звелів сольству рушати сьогодні!

Савмакові кортіло спитати в нього про євнуха, та він уже знав, що може відповісти на се Борис. Кожна людина прокидається не тим, ким лягла звечора, сказав він собі подумки, й се була правда.