Текст книги "Цар і раб"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 30

Скасування страти викликало подив у городян. Навіть евпатриди, чиї сини загинули під час отієї сутички, ремствували на неправедний суд царя-скіфа, роби ж, прості громадяни, відпущеники й особливо скіфи не приховували невдоволення, що Савмак замінив зрадникам смерть каторгою в руднях.

Рудні були розташовані на аґорі за Мірмекієм, які місцеві оратаї-скіфи так і звали Залізна Гора, й Савмак вирішив глянути, що діється на руднях. Він поїхав туди з архонтом Евтихієм, та коло заміського хорому Асклепія до них пристав євнух.

– Навідував свого друга? – неприязно спитав Савмак.

Євнух відповів йому так само вороже:

– Ти забув, володарю, що під Мірмекієм у мене винарня.

– Як сьогорічне вино? – втрутився між них Евтихій, аби впередити сварку.

– Вино?.. Ще тільки чавлять. – Євнух одходив повільно, й так само повільно розплутувалися зморшки на його жовтавому виду. – Мій актор Сінд каже, що сього року начавить більше, ніж торік. – Свого ойконома євнух назвав латинським словом «актор», і між ними мовби з'явилася тінь старого римського сенатора Публія Муція Сцеволи.

– Гукай пити сік, – сказав цар лоґоґрафові, аби загладити свій нестримний вибух. Про римлянина зараз не хотілося й згадувати.

Лоґоґраф уже зовсім одійшов і посміхнувся:

– Радітиму. Ще жодний цар не бував у моїй винарні! Ходімте зараз?

– Дорогою назад, – відповів збайдужілим голосом Савмак і глянув з пагорба. Звідси видно було священний гай хорому Асклепія, й він заквапився далі. Колісниця котилась низом, а вони втрьох ішли навпрошки, чужими виноградниками й садочками, до самої рудні. Євнух зірвав гроно білого хересу й підніс цареві:

– Вже готовий.

Се було виявом примирення, й Савмак охоче заходився дзьобати солодкі випрозорілі зерна. Поки дістались рудні, білі гіматії в усіх трьох укрилися пилком «синього каменю» та вапна, якими пантікапейці обприскували виноградники. Спершу цар, а тоді й супутники його розповили свої гіматії й почали обтрушуватись.

– Ти тут родичів маєш? – спитав Савмак в Евтихія.

– Всі евпатриди в Пантікапеї – так чи так родаки. – Евтихій недбало махнув рукою: – Хай се тобі не пече.

– Зате я не маю в рудні жодного родича, – втрутився євнух, і се було натяком.

Савмак мовчки виважив його поглядом. Евтихій махнув рукою, й з-од дальньої ями, над якою стояло кілька робів у самих пов'язках навколо стегон, підбіг ойконом. Се був одноокий чолов'яга з бичем при поясі, й Евтихій розповів, що той утратив око під час повстання супроти Діофантових воїв минулої зими.

– Як звешся? – спитав Савмак, якому здавалось, ніби він десь уже бачив сього ратника.

– Аполлодор, басилевсе.

Савмак аж тепер згадав балакучого чатника з Валової брами на Феодосійському шляху. Тоді Аполлодор мало не до білого розпік своєю занудливою цікавістю Никонового сотника Лісія, що супроводжував Публія Муція Сцеволу. Аполлодор теж згадав той випадок і почав розповідати, як гектарх Лісій нарадив Діофантові задурити робів, і роби клюнули на вудочку й упустили понтян у Феодосію.

– Але й він, кажуть, здох, – закінчив Аполлодор. – Перська стріла, від неї людина вмирає в той самий час наступного дня.

Тепер Савмак охочіше послухав би, де зараз римський сенатор, що розумує й що чинить. Про нього багато розповіла Елена, розповіла сама, без припрошень, а разом і про себе, й Савмак, отямившись, часто згадував її безжальні слова.

…Я від народження – македонка, сказала Елена. Мій батько та мати були вільними людьми, купцями, й жили в своєму власному домі над аґорою Тесалоніки. Батько мав добру ладдю, діеру, й торгував шкурами: закуповував їх у селах фракійського племені крестонців, що жили понад озером Больба, й продавав на іонійських островах. Усе йшло гаразд, поки римляни, «визволивши» Грецію й Македонію, скинули з себе машкару визволителів.

У Пелі поселився багатий вершник Максімус, він почав торгувати з фракійцями, та наші македонські купці заважали йому. Максімус мав у Тесалоніці, яку римляни перейменували на Терму, ваговитого родича, що стояв на чолі всіх тамтешніх римських кораблів, і тепер, коли котрийсь грецький чи македонський купець перебігав Максімусові дорогу, він скаржився родичеві, й судно нещасного купця таємничим способом зникало.

Тесалонікські купці пробували скаржитись римському намісникові, та хоч усі сліди вели до Максімусового родича, домогтися правди не могли. Рим був зацікавлений у тому, щоб його купці витіснили з ринку купців місцевих, і ніяка сила не могла зарадити «визволеним».

Мій батько довго викручувавсь, та нарешті черга дійшла й до нього, й у таргеліоні місяці наша діера затонула в найтихіший день біля острова Скіроса. Нас підстерегло те саме лихо, що вже спіткало багатьох тесалонікських купців, і мій отець, хоч і відзначався витриманістю, кинувся з факелом до будинку Максімуса. Максімусові роби впіймали його й привели до господаря, тато два місяці просидів у вогкому порубі римського вершника та купця. Максімус був, незважаючи на своє прізвище, дрібненький і лютий, мов шакал, до того ще й злопам'ятний. Для мого батька він вигадав найстрашнішу кару.

Поклявшись Юпітером Аппійським, він сказав, що не має жодної провини в загибелі нашої діери, батька тримав у порубі тільки за те, що той хотів був його спалити, тепер же серце вгамувалося й очахло, й оскільки батько мій – людина добра й щира, він, Максімус, навіть допоможе йому придбати нову діеру.

Й запропонував свої старі ночви з геть потрухлими й поїденими черепашкою боками. Не мавши іншого виходу, батько підписав йому кабальний пожд, бо останнім часом, одколи в Тесалоніці з'явився Максімус, наші справи йшли погано й навіть будинок був закладений, а згодом – перезакладений удруге.

Сталося те, що передбачала мама: куплений навиплату корабель розбила буря відразу ж за Палленою – найближчим з трьох півостровів Халкідіки: так сказали нам римляни з морської сторожі. Мама дякувала кумирам, що хоч тато лишився живий, бо він теж хотів пливти тією діерою, а мама ледве якось умовила його лишитися вдома.

Та радіти було ні з чого. Наш будинок продали, й вирученого срібла не вистачило, щоб сплатити й старий борг і по закладу, й накинуту батькові діеру Максімуса. Батька мого, й маму, й двох старших братів моїх та сестру віддали робами Максімусові, я ж уже й народилась у неволі.

Максімус помстився, як справжній римлянин, і наша сім'я виконувала в його великому домі найчорнішу роботу. Батько ще сподівався викупитись, але борг зростав набагато швидше, й надії його почали згасати. Він так і помер, прикутий до весла діери, й труп його кинули просто в море, як і належало робові. Коли Максімус розпродав моїх сестру та братів не знати й у які краї за море, мама теж почала згасати й урешті згасла; мені виповнилося дев'ять літ. І тільки мене римлянин нікому не продавав, а заходивсь навчати, разом зі ще кількома дівчатками-невільницями, в своїй домашній школі.

Ми цілими днями зазубрювали старих і молодших софістів, трагіків і комедійців, грали на кітарах, арфах і співали всіляких пісень під доглядом суворої й злої навчительки Глафіри, яка не випускала з рук бича, потім перебирались у нові туніки й ішли прислужувати Максімусовим гостям, бо їх збиралося в нього щовечора десятками. Вони пили, розлігшись, вино, їли смачні страви, а коли котромусь уже далі не лізло, він виходив на подвір'я, і я чи котрась із-поміж моїх подруг мусили лоскотати йому гусячою пір'їною в горлянці, щоб він виблював і знову міг їсти та пити разом з усіма пирувальниками.

Так минуло кілька років, ми підросли, й коли якось одну з моїх подруг, найстаршу, Іраїду, лишив при собі на ніч можновладний Максімусів гість із рима, я вперше почула слово «гетера» й по-справжньому замислилась над тим, що чекає на мене попереду. Максімус виховував собі дорогих невільниць, освічених жінок для втіхи й розваг, і ніщо, здавалося, не могло зарадити долі молоденької дівчини, яка й народилася невільницею.

Я була нещасна й зовсім самотня, й за єдину розраду мені правив невеличкий золотий статер із подобою Александра Македонянина. Вільної часини я діставала його з грудей і годинами дивилась на обличчя прекрасного юнака. Мені здавалося навіть, що він оживає й починає блимати, я розмовляла з ним уголос, благаючи, щоб Александр повернувсь із Царства тіней і визволив мене:

– Я ж така сама, як і ти, македонянка…

Хтозна чому Максімус не зривав у мене з шиї тієї золотої номисми, що висіла на тонкому шнурочку. Певно, боявся чарів, бо се був амулет моєї покійної мами, й тінь її витала наді мною.

Та минув ще якийсь рік, і я зрозуміла, що марно чекала допомоги від Александра Македонянина, покладатися можна тільки на саму себе. Моїх подруг одну по одній продавали в Рим, і в Афіни, й в Антіохію, я ж дозрівала повільніш і жоден римлянин, грек, персіянин чи сірієць не хотів мати в своєму ложу таку розумну й освічену, але кістляву й безгруду наліжницю. Хтозна, який би се мало край, коли б у Тесалоніці не з'явився сенатор і віцеконсул Публій Муцій Сцевола…

Кілька разів побувавши гостем у господаря мого, він чомусь дуже пильно придивлявся до мене, й коли після чергового пиру Максімус наказав мені супроводжувати сенатора, я зімліла, раптом уявивши, що буде зі мною. Проте сенатор, хоч і був тоді значно молодший, переспавши зі мною ніч, негайно повіз через море в Азію й лишив у своєму маєтку під Іпсом, у Великій Фріґії, яку римляни щойно завоювали в батька нинішнього понтійського царя Мітрідата.

Та за три місяці, напровесні, він повернувся знову й заходивсь навчати мене іншої науки. Про те, що я – невільниця, він в Іпсі нікому не казав, мені навіть дозволили мати власну робу-служницю. За се я мусила жити в окремому домі, приймати гостей, а тоді про все, що від них почула, повідомляти сенатора.

Се здавалось мені так бридко, що я втекла, та мене впіймали в сусідньому ж місті Кеструпедії, повернули назад, і сенатор лагідно промовив:

– Дівчинко моя люба, коли ти ще раз утечеш, я накажу своїм ескулапам заразити тебе лепрою чи ще чимось. А якщо слухатимешся мене, то визначу тобі викуп, і ти зможеш згодом стати вільною.

Від останніх слів я ледве втрималася на ногах, усе інше втратило для мене зміст і лишалася тільки його обіцянка. Я впала перед ним навколішки й залляла його сандалії слізьми. Він визначив мені викуп у два таланти золотом, я ще не знала, що то таке, й почала ревно виконувати всі його накази. Рим боявся засилля Понтійського царства, й у тому, що царевич Мітрідат після батькової смерти втік у ліси від рідної неньки та її братів, моя рука була не останньою.

Коли ж молодий Мітрідат урешті зумів повернути собі вітчий трон, мій господар перевіз мене до римської провінції Сирії й купив для мене маленький, але гарний будиночок в Антіохії. Ся провінція теж хиталася під ногами в римлян, сенат побоювався перевороту, бо прибічників парфянського царя в тій провінції більшало день у день.

Антіохія – то кублище багатих купців усіх азійських племен і народів, та сенатор дозволив мені купити ще двох роб, я купила дівчаток Раїс і Клеопатру й тепер уже могла бодай не йти в ложе до хтивих азіатів. Кожна приносила мені вранці по золотому статеру, я брала, кажучи, що колись одпущу їх обох на волю, сама ж підло копичила номисму до номисми, бо Сцевола про них і не думав. Коли б так ішло й далі, я через літ п'ять або шість могла б назбирати потрібну суму й визволитись із сенаторового ярма. Навіть благала кумирів, щоб у Сирії ставало ще неспокійніше.

Але кумири не прийняли моєї молитви, Рим зумів домовитись із великим парфянським царем, натомість земля почала хитатися під римлянами в іншому кінці, й сенатор звелів мені їхати сюди, до Пантікапея.

У Пантікапеї сенат мав багатьох друзів, і я мусила через них знати все, що тут діється, бо стало відомо про зазіхання на ваше Боспорське царство молодого Мітрідата. Мітрідат не збирався навічно дарувати римлянам утрачену ще за батькових часів Велику Фріґію, лаштувався до війни з Римом, а для сього мусив обома ногами стати на Боспорі Кіммерійському.

Спершу старанно виконувала все, що мусила виконувати, бо сенатор сказав:

– Отут я тобі, дівчинко, й дам волю, тільки ще трошки постарайся.

Та я раптом закохалася в Архелая, се дуже розсердило сенатора, бо ж Архелай – сам царської кістки, Рим же сподівався при нагоді вмовити Перісада прийняти на себе титул «друг сенату й римського народу». Коли б Архелай одружився з Веронікою, він би згодивсь на всі вимоги римлян, а я могла б тільки перешкодити сьому, бо Перісад ненавидів вас обох, віддати ж доньку міг тільки за тебе, й ти знаєш чому.

Сенатор переказав мені свою волю вустами брудного жерця з мірмекійського хорому Асклепія, та я в своєму щасті геть осліпла й забулася, хто я й для чого перебуваю в Пантікапеї. Й мало не стала жертвою Перісада, була б таки загинула, коли б не євнух Полікрат. У Полікрата були на се свої міркування, й він урятував мене. Він же, певно, й тобі сказав, що я не вільна жінка, яку вдаю тут, а роба, й викупитися можу лише за два таланти золотом. Євнух був би дав тобі ті два таланти, коли б не стримала жадоба, й ніхто не відає, чим би все скінчилося тоді.

А євнух уже давно шукав допомоги з боку Риму, бо й сам належить до династії Археанактідів і воліє бачити на пантікапейському троні Архелая, хоч для початку й з хвостиком «друг сенату та римського народу». Рим далеко, Синопа ж поряд, ось вона, через море, й далекий «друг» кращий за близького.

Й коли сенатор довідався, що я викрила себе, зрадила його й Рим і про мене в Пантікапеї вже всі все знають, він перебрався на той бік Боспору, де євнух мене мовби сховав, подивився мені в очі такими страшними порожніми очима, що я зрозуміла: настав кінець. І я вже не могла більш опиратися ні йому, ні собі, й покірливо повернулася сюди, вже знаючи, кому він подарував мене й для чого. Про того нечупару Асклепіда я знала й давніш: і хто він, і чому в хоромі Асклепія вмирають люди…

Савмак тоді перепитав:

– А в Ґорґіппії?

Елена відповіла йому не зразу, бо й сама довідалася про лаштований на нього замах під час гермей чисто випадково, попередила про всяк випадок, і тільки події дальших років ствердили її підозру, що замах той готували всі разом: і сенатор, і Дамон, і Дамонів шуряк Архелай, і євнух, усюдисущий євнух Полікрат, через те тільки воля кумирів могла врятувати Савмака.

То були події давно минулих років, минулих і забутих, його ж хвилювало сьогодення, й він знову спитав:

– А до мене ти прийшла тому, що я став басилевсом? І можу визволити з неволі?

Елена довго дивилася на людину, яка зовсім не зрозуміла її й навряд чи колись могла б зрозуміти. Сльози здавили Елені груди, й вона, кленучи себе й свою слабкість, виказала те, чого не слід було б казати ніколи й нікому:

– Побачила в тобі такого ж нещасливця, як і сама, тому й прийшла.

– Щоб мене підтримати?

Вона кивнула, подумавши, що доля й розлучає, й зводить людей, а Савмака її слова впекли за серце, й він вигукнув:

– Я цар і буду царем, Елено!

Та вічі її заслало туманом невіри, Савмак аж закипів обуренням, але в серці народилося й інше почуття, й він тепер був певен, що не зла користь, а спочуття привело Елену до нього.

Тепер теревені одноокого наглядача Аполлодора нагадали йому сю розмову, й він гірко пошкодував, що з такою шаною вирядив тоді перестаркуватого сенатора, вивідника, крутія й коротуна, замість того, щоб на голову вкоротити його гладке збаблене тіло.

Євнух Полікрат був чимось схожий на сенатора, й цар, заглядаючи в яму рудні, думав про се. Й коли двоє робів почали витягати з ями важке мідне котлище, повне руди, він уже міг сказати, що єднає сих двох таких різних і далеких між собою людей.

– Так то ти хотів тоді моєї смерти? – Він сів на брівку й звісив ноги в глибоку яму, звідки тхнуло мокрим залізом.

– Коли се?

– Вельми коротку пам'ять маєш, учителю, – лихо засміявся Савмак і притяг його за полу білого гіматія. Євнух випручався й одійшов, але переляку в очах його Савмак не побачив.

– Я багато разів кликав смерть на твою голову, басилевсе. Й що з того? Люди хочуть, а кумири можуть. Ми вже з тобою про се говорили, й не раз. І ти нахвалявся, що колись мене вб'єш, але для сієї риби ще не вдарено в дзвони.

Архонт Евтихій марно силкувався розплутати незрозумілі перемовляння сих людей, хоч і добре знав удачу євнуха, згодом відійшов, потягши за собою одноокого наглядача Аполлодора, й коли за півгодини повернулися назад, Савмак лаштувавсь улазити в мідну бодню, євнух же тихо посміхався.

– Ти хочеш до ями, басилевсе? – здивувавсь Евтихій.

– Хоче побачити, як живуть його підданці, – замість басилевса відповів євнух, коли двоє робів-рудників почали вже обережно спускати бодню. Линва розпускалася й розпускалась, незмащена корба прикро скреготала, і в такому скреготові Савмак не міг чути його. – В нас тепер настало Царство Сонця, архонте.

Та коли згодом рудники так само обережно витягли царя нагору, й Евтихій, і євнух зрозуміли, що він усе чув.

– Царство Геліоса, лоґоґрафе, творять чистими руками! – сказав він і засміявся, бо євнух, розгубившись, мимоволі глянув на свої долоні й, тут-таки схаменувшись, поховав їх у згинках гіматія.

– Як там у рудні? – Євнух надто щиро подивився на царя, й той одчув підступ. – Довбають?

– Довбають!

– А ти ж кажеш «Царство Геліоса»!

Се був лихий натяк, і басилевс аж тепер зрозумів справжню вагу того вдалого щирого погляду євнуха. Царство Сонця означало рівність, а рудниками в руднях були закуті в кайдани невільники.

– То – супротистати, лоґоґрафе, – прийшов на підмогу Евтихій, бачачи розгублення Савмака.

Євнух зареготав:

– Кажеш, супротистати?

– Вороги. Понтійські бранці та ті, що зрадили…

– Роби завжди були ворогами господарям, архонте, – сказав лоґоґраф Евтихієві, але слова його стосувалися царя, й Савмак мовчки пішов оглядати решту Залізногірських рудень. Бранців було мало, ковалі ж вимагали руди ще й ще, залізо стало тепер для Пантікапея й усього царства чимось найголовнішим, і Савмак кидав у рудні кого тільки можна було.

Вождь відпущеників Платон по п'ятому дні сказав Савмакові, й при сьому сидів От:

– Знову-с уярмив людей до рудень, царю…

От змовчав, се знакувало, що він теж засуджує той учинок, і цар у нестямі «по-скіфському» крикнув на колишнього роба:

– То – до часу! До часу! Заліза треба, бо Діофант у Феодосії не наліжницями бавиться. Хто ж копати-йме руду?!

Платон теж тямив, що залізо тепер – над усе, дорожче від хліба й соли, та з робами жартувати не можна було. Для сих людей найголовнішим у житті лишалася воля, вони повірили Савмакові раз, а вдруге можуть не повірити, як Діофантові, коли той надурив їх.

Усі сиділи похнюпившись. От сказав, що можна спробувати пошукати охочих серед його воїв. Але повсталі скіфи згодилися б на будь-що, тільки не на рудні, навіть тепер, коли всі розуміли, що таке залізо, бо рудниками споконвік були роби, й саме вже слово викликало опір.

– Кумири неприхильні до нас, – підсумував великий колісничий, і Савмак пересвідчивсь у сьому вже наступного дня.

Вранці цар зібрав верховних жерців Пантікапея, й вони, порадившись, вирішили вмилостивити Зевса Вседержителя, Зевса Робітного та Кібелу Кіммерійську багатими жертвами. Треби біля святилищ відбулись в обіднє сонце, по заході ж спалахнули хлібні комори в приморських рядах аґори. Савмак сам пішов глянути на пожежу, й коли входив до площі, хтось метнув у нього чадною головешкою.

Савмак обтрусивсь, удавши, що се була випадковість, але серед величезного натовпу, який тирлувався віддалік охоплених пожежею комір, почувсь несхвальний гомін. Комори згоріли, бо майже ніхто не гасив вогню, до того ж вони були порожні. Перш ніж підпалили, з них розтягли все зерно, й мед, і шкури. Платон провів допити й похмуро визнав:

– Заводіями були одпущеники, ті, що ти-с кинув у рудні.

Савмак наказав одіслати Аполлодорові не тільки заводіїв, а й кожного, хто грабував чи палив минулої ночі. Платон підкоривсь і виконав його волю, та після заходу сонця вулицями пішли факельники. Сього разу вони не спалили нічого, зате кричали, що цар продавсь евпатридам і зрадив демос.

Цар наказав негайно звільнити всіх, кого було послано в рудні, а Отові пощастило вмовити сімдесятьох воїв замінити їх. Факельні процесії припинились, але ніхто не міг ручитися, що не почнуться знову. Пантікапейці жили надголодь, бо й торжок на аґорі збирався вранці тільки так, за старою звичкою. Купці з чужих земель боялися Діофанта, й торгівля вмерла. Кожен прагнув щось продати, але то були здебільшого мосяжники й гончарі, людям же хотілося їсти. Тільки місцеві рибалки часом привозили скумбрію, яка вже втікала з Меотіди в теплі полудневі води на той бік моря й ще далі, в Боспор Фракійський і Пропонтиду. На дзвін рибалок збігався мало не ввесь Пантікапей, але й скумбрії, навіть дорогої, теж було мало, й Савмак хапався за голову: що буде потім, коли пантікапейці доїдять свої нужденні запаси хліба, часнику та садовини?

І він наказав Отові негайно збиратись у дорогу:

– Речи братові мому старійшому, хай веде полк сюди. Проспали-смо ми Феодосію, проспимо й Пантікапей. Так і речи князеві Борису.

– Ефебе, два ритони вина!

Та й після частування От пішов не зразу, й очі його блимали втомою й ваганням. І коли цар нарешті лишився сам і випростався на цупкому краваті, щоб обмислити новину й усе, з нею пов'язане, в переходах дальніх анфілад почувся тонкий пронизливий голос, гуркіт і веремія. Савмак пішов туди. Двоє слуг тримали Вероніку, геть розбурхану й страшну, вона випручувалася й кусалась, гіматій з неї впав додолу, а з-під порваного хітона прозирала голота. Савмак уперше бачив її такою нестямною й крикнув:

– Пустіть її!

Роби несміливо відійшли, знесилена борнею царівна опустилась на підлогу, й Савмак жахнувся. Тіло Вероніки було вкрите струпами лишаїв. Від страшного здогаду волосся стало диба, й він квапливо пішов геть, неспроможний далі дивитися на жінку, що була в дитинстві царівною його мрій. Усе в житті повторюється, згадав він давню істину й уперше подумав, що Ясон учинив так, як і мусив чинити, бо й люди, й речі, й істини такі самі старі, як і сей світ, рухаються по колу й кожне рано чи пізно повертається знову.

– Ти чув єси про Демокріта? – спитав Савмак, побачивши в своїх покоях ґорґіппійського намісника Добривоя-Каллістрата.

– Трохи-м чув, великий княже, – сказав нащадок общинних жупанів. – Осе-м видів допіру Ота…

– Й що на те вречеш?

– Добре тому, хто має брата! – вигукнув жупан. Савмак одгукнувся:

– Добре… – Перед очима й досі стояла недужа царівна, й сей чинець дратував його. – Для того-с і прийшов до мене?

– Для того… й не тільки для того, великий княже… Помислив єсмь по стрічі з Отом, же півтьми полку – то ліпо, бардзо ліпо, та ще ліпше було б, коли б ті тисячі були не п'ять, а… вісім чи бодай сім.

Савмак підозріливо глянув на свого намісника, й той потупив очі.

– Просишся додому?

Добривой-Каллістрат кивнув головою, так само не підводячи погляду:

– Приведу дві чи й три тисячі полку, великий княже. Діофант – воєвода хитрий і вельми вдачливий. Так на так його не здужаєш… треба полку доброго.

Савмак роздратовано махнув на його докази:

– Їдь, жупане, їдь!

І коли Добривой-Каллістрат, удячно схиливши голову, вийшов, Савмак теж вийшов. Якщо людині в чомусь пощастить, невесело посміхнувся він сам до себе, заздрі кумири тут-таки зіпсують їй радість, лукавий дідуган Геродот мов у воду дивився…

Савмак блукав між подобами колишніх боспорських царів добру годину, вдихаючи гіркуваті пахощі вже зжухлої над осінь бузини, й коли вийшов на вільну площу, побачив здоровенного воїна в обладунку. Воїн видався йому знайомим, але Савмак не міг пригадати: хто се?

– Великий княже, – сказав прийшлий і підняв руку для привітання. Хламида сковзнула з його плеча, Савмак уздрів рясні синюваті наколи й упізнав у воєві ґорґіппійського палемона-борця, який колись переміг його на гермеях.

– Ти єси десятник Добривоєвих комонців? – спитав Савмак. – Я-м упізнав тебе не зразу. Ще-с не кинув боріння?

– Жупан Добривой має хіть одкинутися від тебе, – сказав десятник, не відповівши на його запитання. – Не йми віри йому. Про се в нашому полку всі відають.

– Як звешся, палемоне? – спитав Савмак, сам не знаючи, що дасть йому ймення сього велета. Й, не дочекавшись відповіди вдруге, втомлено зітхнув: – Я-м знав про се, палемоне… – Йому стало раптом соромно, що забув те слово по-своєму й двічі вжив грецьке, та тільки знову зітхнув і подався через площу басиліки до хорому. Й уже вслід собі почув:

– Звуся Далімилом! – Савмак, не обертаючись, кивнув: – Ти тільки речи, княже! Наші всі далебі лишаться тута!

Цар аж тепер обернувся й глянув на величезного воїна:

– Силою не тримати-йму, Далімиле. – Й пішов.

А ввечері перед радою прибіг От:

– Навіщо-с одпустив ґорґіппійців, великий княже?

– Що вчинено, те вчинено… Всі вони пішли?

– Всі!

Се трохи здивувало Савмака, та він спитав у великого колісничного:

– Що ти мав ректи мні зраня?

От спохмурнів:

– Їдучи назад, ми смо зустріли сольство.

– Чиє?

– Діофантове. Їхали сли до брата твого. Отой Діофантів чорнопикий дрібненький мечоносець і ще кількоро.

Се була несподіванка, й Савмак аж тепер збагнув, чому От не сказав йому про того дрібненького, схожого на халдея, чорнявця. Від Елени він уже знав, що то – Мітрідат, сам понтійський цар із знаком Ахеменідів на грудях.

Тепер усе залежить од брата, подумав Савмак, бо й усе, що лаштувався сказати на сьогоднішній раді й що мали відповісти йому радники, залежало від князя Борислава, Бориса. Десь промайнула думка, що було б не піддаватися на хитрощі Добривоя-Каллістрата, але се теж змаліло й знецінилося, бо жменькою ґорґіппійців однаково нічого не зарадив би. Й він знову повторив, не слухаючи радісних, щирих і нещирих, промов: усе залежати-йме від брата Бориса. Від Бориса й від осих – скільки хто протримається й коли зрадить.

А євнух дивився на нього щиро й віддано, й се тільки потверджувало Савмакову думку.