355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Цар і раб » Текст книги (страница 20)
Цар і раб
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 04:03

Текст книги "Цар і раб"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

Та древляни билися, мов ті хижі вовки, що потрапили в пастку. Їм навіть пощастило захопити той новий вал, яким відгородили їх од моря понтійці минулої ночі. Та рів зяяв по сей, а не по той бік валу, й по обіді Борис відійшов знову в тісний кут до лиману. Й коли вої з обох боків розчепилися для перепочинку, на гребінь свіжого насипу вийшло кількоро чужих воїв, охищаючи себе римськими «дверима». Лише одна людина стояла безохисна, й усі швидко впізнали в ній свого тисяцького воєводу Богдана, який спробував був уночі пробитися крізь облогу, та там і захряс.

Одяг на боляринові був брудний і геть подертий, а неошоломлена голова заповита кривавим шматтям. Богдан мовчав, сумно дивлячись на стан своїх товаришів і поратників у тісному ріжку між лиманом та двома ровами, але всі й так зрозуміли, що сталося вранці й чим закінчилася спроба болярина Богдана вийти з оточення.

Ті, що стояли за римськими щитами, теж не казали й слова і не примушували полоненого воєводу вмовляти своїх товаришів. Незабаром його потягли назад і сховалися за валом, а Борис наказав рити навпроти нового валу свій рів і свій вал.

Рили неглибоко, бо за сі півдня древляни втратили вбитими й пораненими ще п'ятсот воїв, у стані лишилося зовсім мало ратників, поріділі тисячі вже ніхто тисячами й не називав, бо налічували не більш як по чотири сотні, але до смерку навпроти понтійського рову вищерився ще один, і се підбадьорило зранених і знесилених древлянських воїв.

По першій варті в страшних муках умер Милослав.

А по другій, коли сього найменше чекали чужі й свої, Борис несподівано повів своїх воїв на приступ старого валу. Йшли юрмою, дерлися високим, уже затужавілим після позавчорашньої зливи насипом, і Діофант, який не ждав вилазки, а коли й ждав, то, певно, не тут, не зумів їх стримати.

Подолавши вал. Борис пробився до самого лиману, й тут решта воїв провела коней бродом, уцілілі посідали верхи й зникли в темряві. Діофант не зважився переслідувати їх надто далеко в чужій землі, й над ранок Борис привів решту свого недобитого полку в Бориславль, де лишалася залога в півтисячі воїв.



Розділ 21

Коли він виспавсь і пішов оглядати город, якому ще отець Буйтур дав його ймення, радість від несподіваного збавлення пригасла, поступившись місцем тривозі. Борис у полон не здався, се було так, навіть привів рать у Бориславль, але привів рештки, не більше як півтори тисячі, лишивши супротистата в своєму затиллі, теж добре поскіпаного, але живого, могутнього й підступного.

В Бориславлі було неспокійно. Торжищем, яке раніше збиралося щоранку, тепер бігали пси та кози, люди боялися виходити за брами города, жони тримали дітей на припоні, й од хати до хати ширилися чутки, одна неймовірніша за другу. Вивідники розповіли воєводі Золотану, чільникові бориславльської залоги, що жона померлого Милослава розповідає всім родичам, ніби її між загинув не від отруйної стріли понтійців, а від руки самого князя Бориса.

Обурений Борис велів схопити болярку й піддати тортурам, та коли Милославиху, заплакану й змарнілу від горя, привели – дав повелю тут же одпустити її, бо й малий болярин Золотан, верховинський турич, який уже понад десять літ стеріг Бориславль, уступився за вдову, хоча сам перед обідом і доказав на неї.

– Людина в горі страчає думку, княже, – мовив Золотан, – а жона й поготів утрачає.

У тому була правда, навіть Борис не зміг нічого заперечити. Кумири мстяться мені за недолугість, помислив собі князь і сієї мислі не міг позбутися до кінця дня.

Вранці перед сніданком він зібрав усю старшину й учинив требу крилатій змієхвостій кумирі Дані, сестрі Дажбоговій. Світла кров білої весняної ягниці порснула з горлянки жертви й забарвила кумирину праву руку та золоте горня в руці. Волфи почали волошити, перебираючи між пальцями вербові гілочки з таємничими знаками та словами.

Головний волф, як і всі його товариші, безбородий та безвусий, як і решта, вдягнений у довге грецьке одягало, схоже на жоноче, проказав тоненьким голосом:

– На добре поведеться, княже!

Борис стояв, і досі тримаючи скривавлений священний ніж у правиці, й не бачив ні головного, ні решти волфів, ні жодного зі своєї старшини, хоча кожне слово женоподібного жерця бриніло у вухах цупко й майже видимо.

Наліжниця-роба Кіта, яку Борис тримав у своєму бориславльському хоромці, витягла з його руки священний ніж і віддала головному волфові. Той витер його об вовну вже стихлої ягниці й почав білувати. Шкура теж показувала на добре, стягалася рівно, з легким потріскуванням плівки, та всі чекали найважливішого в жертви – печінки.

Один бік у неї виявився чистий, мов зиркало, другий же бік, зворотній, був у пожилках, і князь побачив себе в ньому смішного й розкришеного.

Старійший волф жалібно глянув на князя, не зважуючись вимовити лихих слів, і Борисові стало шкода волфа. Кумири затямили на мене зло, подумав він те саме, що й учора, та тільки стомлено махнув рукою, бо волф тут нічим не завинив.

– Ходімо? – лагідно заглядаючи йому в вид, спитала наліжниця Кіта, але він і не глянув на неї. Молоденька двадцятилітня роба колись неабияк хвилювала Бориса своєю красою, але тепер йому було не до жінок, і він пішов сам, кивнувши тільки до малого болярина Золотана.

Попереду на нього чекала важка ніч, а він мав багато про що сказати посадникові. У воїнських він сів і заходився слухати. Золотан розповів князеві, як думає влаштувати відсид, коли Діофант вирішить облягати його в Бориславлі.

– Жита скільки маєш? – перебив його князь, коли той почав про чоботи.

– Жита?.. – Малий болярин виважив оком князя, намагаючись приховати хвилювання. Зо два місяці тому він на власний страх і розсуд продав сто міхів озимої пшениці з княжих засік, продав вигідно, та не зважувався сказати, бо головне зараз полягало в хлібі, а не в чомусь іншому.

– Жита, речу, стачить на всіх воїв? – роздратовано повторив князь, і се заспокоїло посадника.

– По дванадесять мір на рот буде, – відповів він.

– А городяни?

Золотан непевно стенув плечима. Сього він не знав, але літо виявилося врожайне, й він почав розповідати, скільки зерна взяв покійний Милослав для своєї тутешньої жони, почім ішла міра пшениці на торгах, і се засвідчило, що хліба бориславльцям вистачить до нового.

Коли сонце схилилось на вечірній опруг, Борис лишив рештки свого побитого війська під началом посадника Золотана, сам же побрав ті п'ять сотень, що досі сиділи в городі, й перейшов річку Черну. Сонце сідало жовте й лискуче, на суху ніч і сухий день, і він мовчки їхав за останніми комонцями вивідної сотні.

Рать посувалася тихо, було чути тільки обережне хоркання коней, які теж перейнялися тривогою людей і неспокійно пряли вухами. Десь зовсім поряд вивідники перестріли крайню сторожу Діофанта, його військо й досі було на правому березі лиману, де ще зовсім недавно гриміла запекла січа й полягло стільки воїв з обох боків.

Князеві Борису сказали, ніби Діофант увів до лиману половину своїх ладь, і се не сходило тепер з думки. Якби він увів їх тоді, коли ми смо були в пастці, сумно зітхнув Борис, я не був би-м теперки тута, а був би-м у кайданах або й невідь де…

Се трохи впокорило його, бо Діофантові теж не в усьому спомагали їхні кумири: змовчали такий простий вихід, якого два дні тому найбільш остерігався Борис. Тоді думка перейшла на першого болярина Богдана, й князь уявки побачив його на валу, кривавого й вимордованого нещастям.

Вивідники спинилися, переколошкавши перші лави, й уся рать спинилась, тривожно дослухаючись. Але згодом рушили далі через перевал, щоб уникнути можливих сутичок з Діофантовими роз'їздами, й заглибились між невисокі гори. Межигір'я потяглось у праву руку, та за перевалом пішли знову на полуніч, удосвіта перебрели річку й опинилися в безпеці.

– Коли споможуть кумири, вечеряти-ймемо в Ховах! – почув Борис жартівливий голос, люди тільки тут відчули себе вільніш, але в голосі незнайомого ратника було більше тривоги, ніж здалось попервах, бо незабаром розмови позаду звелися до одного: чи знають у Ховах про позаминулу ніч і як там думають боронитися.

В Ховах знають, мовчки відповів ратникам князь. А чи відають у Новгороді?.. Се його непокоїло, й неспокій зростав, що ближче підходили до Ховів.

Там уже знали про поразку біля лиману річки Черної – двом десяткам душ із Богданової тисячі пощастило вирватися з оточення, їх півдня переслідували понтійські гопліти, загнали далеко від місця січі й од Бориславля, тож вони опинились аж тут, у Ховах. Настрій у залоги був так само похмурий, як і в Бориславлі, та лад панував у всьому, бо в городі не було ні жін, ні дітей, ні челядників, а лише вої та коні. Борис переночував, уранці, взявши півсотні сторожі, подався знову на полуніч, і над ранок наступного дня був у своєму городі стольному.

Новгород вирував, але й тут усе знали про події останніх днів. Борисів брат князь Ведута сказав, що насамперед слід кинути всіх греків до порубу:

– Вельми вони раді й каламутять, а коли що…

Борис кивнув головою. Коли що, греки могли згуртуватися проти «скіфів» і потягти руку за своїми єдинокревними в Херсонесі.

– Тільки ж чуй: не гамузом! – застеріг його Борис.

– Та нє-е! – Не зважаючи на свої п'ятдесят, Ведута щоразу шарівся, коли молодший брат угадував його думку. Він поквапився вийти, й се занепокоїло Бориса, та почали сходитися боляри, ратні й урядні, й Борис дуже швидко забув про старшого брата. В Новгороді по воїнських домах, у сторожових загонах та власних оселях було тисяч три з половиною рати. Разом із п'ятьма сотнями, що він привів із Борислався, вони становили добрий полк для мирної доби. Тепер же, коли під Болиславлем, у грецькому Корсуні, сидів удвічі більший полк Діофанта, можна було вважати, що війська нема.

Протягом усієї розмови з чинцями Борис думав про се, й усі вони теж про се думали, князь же мав таке враження, наче його роздягли й голого та безборонного кинули до ями з вовком.

П'ятеро Борисових братів, що постійно сиділи в Новгороді, не мали й по півсотні ратників кожен. Полк Вишати налічував зо дві-три тисячі й у гостру потребу міг би чинити діло, та князь Вишата був далеко, десь під Феодосією, до того ж його й зрушити не випадало, аби не оголити того краю Турицької землі.

Якщо Вишатину рать узяти сюди, майнуло Борисові, Діофант негайно піде на Пантікапей. Се сказав Борис у відповідь і своєму братові – князеві Войку, який уже кілька років намагався замістити Вишату під Феодосією. Войко сердито затряс сивою бородою, проте наполягати не став. І вже в пізню пору, коли домовилися не чіпати новгородської залоги, а сукупити полк із сполчення, до столової світлиці ввійшов старезний дід.

Се був грек Посідей, тепер багатий купець, а в минулому, ще за часів князя Будимира, чільник усіх княжих бойових ладь і кораблів. Старий був одягнений «по-скіфському», як і всі новгородці, лише зверху накидався грецьким плащем-гіматієм, а в руках, як личить поважному грекові, тримав довгий ціпок із срібною булавкою. Він прийшов схвильований і заговорив ще з порога:

– Со з то робиться, князе! Ти звелів єси всіх греків у поруби вкинути?.. – За все своє життя в Новгороді Посідей так і не навчився вимовляти важких «скіфських» звуків. – Прийсов брат твій Войко й мовить мені: «Посідею, йди до порубу, поки васі корсуніти котораються!» Забув єси, князе, як був єси дітеський, а я-м тоді вимів усеньке море від піратів-сатархеїв?

Посідей, син Посідеїв, народився тому дев'яносто з гаком літ на острові Родосі, ще малим потрапив до Ольбії, потім був навтілом і навархом ольбійських ладь, коли ж Буйтур приєднав сей город до своєї волости, Посідей сподобався йому й він узяв його за наварха – чільника своїх ладь. У Неаполі-Новгороді старого моряка поважали, й не тільки греки, хоч він власним коштом поставив грецьким кумирам Зевсові, Афіні та Ахіллові Володарю островів мармурові подоби. Поважали Посідея й древляни за багатство, розум та добре до себе ставлення. Пам'ятали новгородці Посідея, сина Посідея, молодшим, коли він розгромив зграю піратів-сатархеїв.

– Отець твій дав мені, хай Аїд полегсить йому поневіряння, ось осе! – сказав сивий наварх і розхристав на собі незграбний грецький плащ. В очі всім сяйнуло золотом важкої гривни, про яку мало хто з присутніх боляр не знав, та навряд чи бачив на власні очі бодай хтось. Тепер вона притягала до себе погляди княжих чинників, і князь теж дивився, бо ту гривну мав тримати в руках отець його Буйтур.

Він труснув головою й крикнув у двері, щоб хтось ізбігав по брата Войка. Незабаром греків «перетрусили», лишивши в порубах тільки найодвертіших прихильників Корсуня-города.

Наступного досвітка четверо братів княжих Станко, Грядич, Стоїл та Ізімир Буйтуровичі рушили в різні кінці Турицької землі збирати сполчення, Борис же подався на захід, до змор'я, де стояв город колись грецький, а з Буйтурових часів свій, Керкенітида, лишивши в стольному Новгороді посадником князя Ведуту, Ведимира.

Якщо Новгород і Бориславль були городами суто древлянськими, а в Ховах стояла чиста рать княжа, то Керкенітида й через півстоліття після приєднання лишалася на добру половину грецькою, так само, як і Красна Заводь – Калос-Лімен чи далека Ольбія. В Керкенітиді сидів брат княжий Рядко, Рядивой Буйтурович з малою дружиною, й Борис, повівши по собі ще в Бориславлі взяту півтисячу, поспішав. Діофант міг підігнати ладді з Корсуня й узяти Керкенітиду в облогу, якщо й не вийняти з ходу копієм.

Чужої рати біля грубостінного міста не було, не застав Борис і чужих ладь у пристані, але те, що він побачив, укинуло його в шал. Обоє воріт города стояли на засовах, навіть висувні містки були повтягувані під брами. Тицьнувшись до рову, Борис наказав гукнути чатників. Ошоломлена голова сторожа незабаром висилилась у бойову розсіль, але тут-таки й сховалася назад, і хоч скільки Борисів вісник гукав, більше не з'явилась ні в бійниці, ні десь-інде.

Борис наказав густи в ріг знак «одчинити брами», та й се не справило враження на сторожів.

– Скачте до теї брами! – гукнув він, кивнувши в бік моря, та незабаром сотенний воєвода, посланий туди, пригнав назад, розгублено кривлячи рота:

– Нікоторого воя там, княже…

За мурами чувся гомін великого міста, брехали собаки, десь поряд по той бік брами кльокав і давивсь індик, а їм ні відчиняли, ні відгукувалися на поклики.

Борис у нестямі зострожив натомленого бойового коня, кінь невдоволено зіщулив вуха й важко побіг попід нескінченними мурами города. Лише де-не-де між визубнями заборола блиснув щит або шолом сторожа, та голови ніхто з них не висиляв, хоча Борис добре бачив у затінку бійниць налякані й цікаві очі. Він об'їхав усю Керкенітиду кругом, знову став перед брамою, де тупцювала приведена ним рать, і вигукнув:

– Бийте в браму!

Се було легше сказати, ніж виконати. Сотники розігнали воїв шукати колод або ще чогось, чим би можна було дістати до дубових ворітниць, і князь, не знаючи, що робити, з розпачу наказав кидати в браму сулицями.

З двох десятків приневолених лиш один воїн зумів докинути, й сулиця його, лунко вдаривши вістрям у дубину, затремтіла, встрявши, й утихла. Тоді Борис наказав стріляти через мури. Оснащені свищиками стріли, що викликали в бою жах, не справили враження на чатників. Тоді хтось уже на власний розсуд примотав до стріли віхтик ціру – просмоленого прядива, й на той бік мурів полетіло пасмо чорного диму. Індик за мурами нарешті вдавився й утих, а між визубнями надбрамної вежі з'явилася голова в шоломі:

– Пощо бавишся вогнем, воїне?

– Відчиняй!!! – загорланили на нього зусібіч. – Не видиш, кого маєш перед більмами?!

– Виджу. А кого?

– Князя! Князя Борислава!

– Не виджу, – притулив долоню до очей сторож. – Як би-м я його видів, коли князя Бориса немає!

– А де ж він, йолопе?

– Вбитий! Убитий наш князь під Корсунем.

– Хто тобі набрехав? Князь – осьде! А ми-смо його дружина!

– Не сте ви дружина Борисова. Ви сте греки.

– Які греки! Хто тобі, дурню, наплів?

Борис махнув рукою, аби припинити балаканину, й пекуча думка змусила його скривитися.

– Поклич мого брата Рядивоя Буйтуровича! – гукнув він щосили.

– А ти хто єси?

– Князь землі Турицької!

– Не єси ти князь. Князем тепер, як Бориса вбито, став у землі Турицькій його брат Рядко. Ти єси вигадник і тать, а твоя дружина – грецька.

Борис погнав коня в холодний нахмарений степ і гнав доти, поки перед ним розляглась неосяжна гладінь озера. Вода в озері була темна, аж бура, й протилежний берег танув у сивій млі. Князь пустив повіддя й спробував зібрати думки, та вони розсипалися, мов недоварена пшоняна каша. Нічого не надумавши, він звелів сісти станом край берега. Звідси бовваніли почорнілі від старости мури города, який не відчинив перед ним воріт, а далеко на всході був ще один город, залишена йому вітцем стольниця, й Бориса раптом пройняло холодом. Неприємний здогад кольнув у серце, й князь унесилено сів на побурілу листопадову траву. Керкенітида не відчинила перед ним брами, й се могло означати що завгодно, коли б у ній сидів посадником завжди мудрий і розважливий, хоча й не вельми ратолюбний син його вітця – Рядивой.

Не може бути, сказав сам до своїх думок Борис, але не зміг їх розігнати. Пам'ять послужливо виставляла перед очі йому нові й давніші вчинки, він підвівся й пішов уздовж озерного берега, зарослого очеретом і шелюгами, й що далі йшов, то дужча тривога заполоняла душу. Я ладен оддати руку за цілоту волости, виправдовував він себе не знати для чого й перед ким. І головою би-м наклав заради сього.

Тоді щось немовби зламалося й скришилось у нього всередині, він озирнувся на стан, од якого відійшов, сам того не помітивши, тоді глянув у бік оддалілої Керкенітиди й сказав уголос:

– А чим я-м ліпший за нього? Гірший єсмь, устократ єсмь гірший. Рядивой не дав би ся так побити, як побили мене в Корсуні. Не дав би ся!

Бо під Корсунем він, Борис, зазнав поразки через власну дурість, і се вже не викликало сумнівів ні в когось іншого, ні в самого Бориса.

– Отець наставив мене над усією браттею, хоча були й ліпші за мене.

Він спроквола потяг ноги до стану, де вже курілися вогнища, й, не склепивши повік усю ніч, раннього ранку майнув до Керкенітиди, вирішивши вилити перед братом душу, мовби то був не брат, хоча й старший і сивий, а небіжчик-отець Буйтур. Як мовить Рядко, твердо сказав він, так і чинити-йму, й не через те, що ледь розвиднилось, а з якихось інших причин, і князь турицький стояв за ровом до самих полуднів. А в полуднє гору взяла знову кров, гаряча й люта кров, кип'ячена й перекип'ячена в січах і ратях. На заборолі не з'явилося жодного шолома, хоч Борис був певен, що звідти стережуть кожен його крок. Тоді лють Борисова перейшла в сором, а далі спалахнула таким вогнем, що Борис просто побіг назад до озера, де на нього чекали п'ять сотень бориславльських воїв. Обліжних веж, кількаповерхових гуляй-городень він тут не мав, не мав навіть звичайних драбин та лізниць, але якщо людину наскрізь пропікає сліпий шал, їй стає геть байдуже до всіх на світі доводів.

П'ять сотень воїв до самого смерку закидали рів трохи взбіч од надбрамної вежі, копаючи землю похідними рискалями, що їх мав кожен воїн біля сідельної потебеньки, й коли закидали добрий відтинок і перейшли на той бік, мури здалися їм ще вищими й неприступнішими.

– Найліпше було б змахати назад до Новгорода, – сказав увечері сотник Гудко, й князь тепер і сам, охоловши, пересвідчився, що то було б справді найліпше. Русявий, але чорнобородий воєвода сотні відверто глузував, але се вже не допікало Борисові.

Переночували на старому місці, вранці ж, коли зібралися вертати до Новгорода, в Керкенітиді почувся дзвін. Се вже було щось несподіване, місто після кількаденного сну подавало ознаки життя, й десяток воїв з Гудкової сотні погнали глянути, що сталося.

Звістка приголомшила Бориса. На полудні понад берегом у бік Керкенітиди пливли ладді, було видко вже навіть густі китиці їхніх весел. Увесь стан обернувсь очима в той бік, і по півгодині часу ладді вже можна було побачити й з-від озера.

– До города! – махнув рукою Борис і вихопився на підведеного коня. Сотні одна по одній вишикувалися вслід князеві, й коли підбігли до вчора засипаного рову, брама виявилась одчиненою. Князь повагався, тоді з розгону прогуркотів крізь браму в городі й гнав аж до братового дому.

Князь Рядивой зустрів його при порозі й навіть очей не ховав, коли Борис кинув йому перегірклі за довгі дні слова:

– Зачинився-с? Продався-с отому?

Рядивий мовчки повів його до найдальшої світлиці й, вирядивши звідти двох челядників чи робів, які лагодили розхитану ніжку довгого столу під вікнами, відповів:

– Я-м не був тута, братку. А про тебе пішло, ніби-с наклав головою під Корсунем.

Він заклопотано дивився в очі молодшому братові, й той теж дивився на старійшого Буйтуровича й не знав, що казати.

– Звели своїм людям викидати землю з рову, – мовив він урешті.

Старий Рядко зітхнув:

– Я-м уже звелів. А чи впораються?..

Й досі не вірячи своєму найстаршому братові, бо то скидалося на байку – ота його відсутність, Борис махнув рукою, що було, те було, а що буде – ввидимо, й разом із Рядивоєм пішов оглянути приготування до оборони. Місто вирувало, Діофантові ладді були вже зовсім близько, й кожен городянин по-своєму лаштувався зустріти лихо.

– Коли що – греків переб'ємо, – сказав Рядивой, але Борис на те не відгукнувся, тож старий Буйтурович мовчки поліз на мури перший. З морської надбрамної вежі море здавалося ширшим, і Борис налічив сімдесят ладь дворядових і трирядових. Старійший брат теж закінчив лічити й пояснив:

– Діофант приплив не всіма кораблями. В заводі по той бік Корсуня його вої почали зводити новий город, Евпаторій речений.

– Хто тобі повідав? – зиркнув на нього Борис.

– Хто? Мої стежі…

– Де за Корсунем?

– На півдня дороги берегом.

– А раті скільки тута маєш? – перевів на геть інше Борис.

– Одну тисячу вповні, а ще п'ять сотень з другої тисячі.

Борис подумки підрахував, що на сімдесяти ладдях можна вмістити й шість тисяч воїв, а двадцятьма сотнями проти такої потуги встояти годі, якщо Діофант займе й берег, і всі рови кругом Керкенітиди.

Незабаром передня ладдя пристала до порожніх чалів, за нею підходили інші й теж ставали взбіч, але на берег іще ніхто не сходив, і дрібненькі люди під надбрамною вежею намагались вигребти з рову всю накидану вчора землю до приходу супротистата.

Діофант почав мірну облогу тільки по обіді. З приколених ладь, мов з бездонного міха, сипонули заборонені латами й калантирями чужі вої. Неширока вервечка їхня на поважній од мурів відставні заходила з лівої й з правої руки города, беручи його в обруч. І коли той обруч зімкнувся, до брами підійшло троє понтійців, а середній з них крикнув:

– Таксакісе!.. Архонте Таксакісе, озовись!

Рядивой висилив голову з бійниці:

– Чого тобі?

– Розчиняй обидві брами!

– Хай перед тобою брами аїду розчиняться! – відповів Рядивой, якого понтяни звали по-грецькому Таксакісом. Борис глянув на свого старійшого брата й уперше повірив, що між ними не пролягла жодна тінь.

Понтяни вмовляли Рядка ще довго, обіцяючи не зайняти ні його, ні городян, ні города, тим часом же з ладь ізсаджували облогові вежі – гуляй-городи й підкочували їх, запрігшись по п'ятдесятеро в кожну, навпроти веж Керкенітиди.

А з гір скочувалася довга чорна хмара, яка могла принести й дощ, і сніг…



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю