Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

VIII
Лізі і Скот
(Під деревом ням-ням)

1

Не встигла вона увійти до осяяної сонцем кухні з кедровою скринькою в руках, як задзвонив телефон. Вона поставила скриньку на стіл, узяла слухавку й відповіла неуважним «алло», більше не боячись голосу Джима Дулея. Якби то був він, вона просто сказала б йому, що викликала поліцію, й поклала слухавку. Зараз вона була надто заклопотана, щоб боятися.

То була Дарла, а не Дулей, вона телефонувала з кімнати для гостей у Ґрінлоні, й Лізі анітрохи не здивувалася, що Дарла стала відчувати комплекс провини, після того як зателефонувала Кантаті в Бостон. Ніби якби Канті була в Мені, а Дарла в Бостоні, то в такому разі щось змінилося б. Лізі вважала, що все відбулося б однаковісінько. Вона не знала, наскільки Канті й Дарла досі люблять одна одну, але вони досі використовували одна одну в тому розумінні, в якому пияки використовують спиртне. Коли вони були дітьми, добра матінка мала звичай казати, що коли Кантата підхоплює грип, то Дарла відбуває за неї гарячку.

Лізі спробувала дати на все правильні відповіді, як і тоді, коли вона нещодавно розмовляла по телефону з Канті, причому в обох випадках причина була одна: вона прагнула якомога швидше покінчити з цією пустопорожньою балаканиною й повернутися до своїх справ. Вона виходила з припущення, що згодом вона повернеться до турбот про своїх сестер – так принаймні вона сподівалася, – але в цю мить провинне сумління Дарли означало для неї так само мало, як і психопатний стан Аменди. Так само мало, зрештою, як і нинішнє місце перебування Дулея, принаймні доти, доки він не проникне до цієї кімнати й не почне вимахувати над нею ножем.

Ні, запевнила вона Дарлу, вона не вчинила неправильно, зателефонувавши Канті. Атож, вона вчинила цілком слушно, коли сказала Канті, щоб та залишалася в Бостоні. І так, Лізі неодмінно завтра провідає Аменду.

– Це жахливо, – сказала Дарла, й, попри всю свою заклопотаність, Лізі почула жалібні нотки в голосі Дарли. – Вона просто жахлива. – А тоді одним духом продовжила: – Я не те мала на увазі, я хотіла сказати не те, що вона жахлива, а що жахливо на неї дивитися. Вона просто сидить там, Лізі. Сонце освітлювало частину її обличчя, коли я там була, вранішнє сонце, і її шкіра здалася мені такою сірою і старою...

– Не переймайся, люба, – сказала Лізі, пробігши пучками пальців по гладенькій, лакованій поверхні кедрової скриньки їхньої доброї матінки.

Хоч скринька й була закрита, Лізі відчувала її пахощі. Коли вона відкриє скриньку, то порине в її аромат, і це буде однаково, що вдихати в себе минуле.

– Вони годують її через рурочку, – сказала Дарла. – Вони її вставляють, а потім витягують. Якщо вона не почне їсти сама, то боюся вони залишать рурочку там назавжди. – Вона зробила довгий, із бульканням, вдих. – Вони годують її через рурочку, й вона вже так схудла й не хоче розмовляти, і я говорила з медсестрою, і сестра сказала мені, що іноді вони перебувають у такому стані довгі роки, а іноді вже ніколи не повертаються до реальності, о Лізі, я не певна, що зможу це витримати!

Лізі слабко усміхнулася на цей потік балачки, тим часом як її пальці ковзнули до шарнірів по той бік скриньки. Це була усмішка полегкості. Перед нею була Дарла – Королева Драми, Дарла – Примадонна, й це означало, що вони обидві були на твердому ґрунті, дві сестри з двома давно обкатаними сценаріями поведінки в кожної. На одному кінці дроту ви бачите Дарлу Сентиментальну. Подайте їй руку втішання, леді та джентльмени. На протилежному кінці – Лізі, Маленька, але Тверда Духом. Послухаймо, що вона каже.

– Я приїду туди пополудні, Дарло, і ще раз поговорю з доктором Олбернісом. На той час вони матимуть перед собою ясніше уявлення про її стан…

Дарла, із сумнівом у голосі:

– А ти в цьому впевнена?

Лізі, що не мала ніякої довбаної впевненості ні в чому:

– Абсолютно. А тобі насамперед треба поїхати додому й задерти ноги. Можливо, подрімати трохи.

Дарла – тоном драматичної саможертовності:

– О Лізі, мені здається, я ніколи не зможу заснути!

Лізі було байдужісінько до того, чи Дарла поїла, чи пограбувала банк, чи випорожнилася в бегоніях. Вона хотіла лише якнайшвидше закінчити цю телефонну розмову.

– Гаразд, люба, ти повертайся додому й розслабся бодай на короткий час. Мені треба відлучитися від телефону – я поставила дещо в духовку.

Дарла негайно прийшла в захват.

– Ой, Лізі! Ти? – Тон її голосу роздратував Лізі, можна подумати, вона не готувала у своєму житті нічого складнішого… ну, скажімо, ніж розігріти кілька гамбургерів. – Може, це банановий пиріг?

– Майже вгадала. Це пиріг із журавлиною. Піду подивлюся, як він там.

– Але ти приїдеш навідати Менду пізніше, чи не так?

Лізі хотілося залементувати. Натомість вона сказала:

– Так, приїду. Сьогодні пополудні.

– Ну, тоді гаразд… – Сумнів знову зазвучав у її голосі. Переконай мене, – казав він. – Залишайся на телефоні ще хвилин п’ятнадцять або десь так і переконай мене. – Я думаю, що поїду додому.

– Це добра думка. До побачення, Дарло.

– І ти справді думаєш, я не припустилася помилки, зателефонувавши Кантаті?

Ні! Зателефонуй Брусові Спрінхстіну! Зателефонуй Голу Голбрукові! Зателефонуй Конді Довбаній Райс! Тільки ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ!

– Звичайно ж, ні. Я думаю, це добре, що ти їй зателефонувала. Тримай її… – Лізі пригадала довжелезні записи в Амен-диному блокноті… – Тримай її на кінчику пера, тобто в курсі подій, гаразд?

– Гаразд… О’кей. До побачення, Лізі. Сподіваюся, ми скоро побачимося.

– До побачення, Дарло.

Клац.

Нарешті.

Лізі заплющила очі, відкрила скриньку і втягла в носа п’янкі пахощі кедрового дерева. На якусь мить вона дозволила собі повернутися у свої п’ять років, коли вона носила коротенькі штанці, які дісталися їй у спадок від Дарли, і свої власні зношені, але улюблені ковбойські чоботи зі злинялими рожевими смугами на халявах.

Потім заглянула у скриньку подивитися, що там є і куди воно її приведе.

2

Нагорі був пакетик, загорнутий у фольгу, завдовжки шість або вісім дюймів, десь чотири дюйми завширшки й два дюйми завтовшки. Усередині пакетика були якісь два предмети, що випинали крізь фольгу. Вона не знала, що то таке, коли підняла пакетик, вдихаючи гострі пахощі м’яти, – чи вона вже вдихала їх і раніше, разом із пахощами кедрового дерева? – але згадала про це ще до того, як відгорнула фольгу з одного боку й побачила твердий, як камінь, шматок весільного пирога. У той шматок пирога були вдавлені дві пластмасові статуетки: лялька хлопчика в сюртучку та з капелюхом-циліндром на голові й лялька дівчинки в білій весільній сукні. Лізі мала намір зберегти цю композицію протягом року, а потім розділити її зі Скотом на першу річницю їхнього шлюбу. Чи ж не було це забобоном? Якщо так, то їй би слід було покласти цю річ у морозильник. Натомість вона чомусь опинилася у скриньці.

Лізі відколупнула шматок глазурі нігтем і поклала собі в рот. Вона майже не мала смаку, лише слабкий натяк на те, що колись була солодкою, і слабкий, як шепіт, запах м’яти. Вони взяли шлюб у каплиці Ньюмена Менського університету, церемонія була суто світською. Приїхали всі її сестри, навіть Джоді. Лінкольн, тоді ще живий брат тата Дебушера, приїхав із Саббатуса, щоб видати наречену. Були там і друзі Скота з Пітсбурзького та Менського університетів, ушанував своєю присутністю свого перспективного клієнта і його літературний агент. Від родини Лендонів не було, звичайно ж, нікого. Усі близькі родичі Скота були вже на тому світі.

Під закам’янілим шматком пирога лежало кілька весільних запрошень. Вона й Скот написали їх від руки, кожному дісталася половина, й Лізі зберегла одне запрошення, написане її рукою, й одне, написане рукою Скота. Ще нижче лежала сувенірна книжечка з паперовими сірниками. Вони обговорювали тоді можливість надрукування запрошень і сувенірних книжечок, вони могли б собі дозволити такі витрати, хоча гроші за продаж накладу «Порожніх демонів» у паперовій обкладинці тоді ще не почали надходити, але зрештою вирішили виготовити всі ці тексти від руки для більшої інтимності (а тим більше – екзотичності). Вона пам’ятала, як купила коробку, в якій було півсотні простих паперових сірників, у Клівз Мілз і сама виготовила з них літери, допомагаючи собі авторучкою з червоним чорнилом і тонким кінчиком.

Виготовлена нею сірникова книжечка мало чим відрізнялася від інших експонатів цього зразка, і вона тепер досліджувала її з цікавістю археолога та болем людини закоханої.

Скот і Ліза Лендон

19 листопада, 1979 р.

«Тепер нас двоє»

Лізі відчула, як очі їй набігають слізьми. Тепер нас двоє був варіант напису, який запропонував Скот, він сказав, що так називається афоризм, надрукований під назвою книжки про Вінні-Пуха. Вона згадала цей напис одразу, коли він його запропонував, – скільки разів вона надокучала Джодоті або Аменді, просячи почитати їй книжку, яка привела б її до Лісу Площею Сто Акрів? – і вона тоді подумала, що Тепер нас двоє – це просто блискуче, просто чудово. Вона поцілувала його за це. Але тепер вона майже не могла дивитися на сувенірну книжечку з її оптимістичним девізом. Тепер вона, Лізі, залишилася одним відламаним кінцем райдуги, залишилася одна, і яким безглуздим здавався їй цей девіз. Вона запхала сувенірну книжечку в нагрудну кишеню блузки, а тоді втерла собі щоки від сліз – кілька з них усе ж таки викотилися з її очей. Атож, повертатися в минуле, либонь, неможливо без сліз.

Що зі мною діється?

Вона заплатила б ціну свого дорогого БМВ, аби знайти відповідь на це запитання. Адже здавалося, що з нею все цілком нормально. Вона оплакала його смерть і змогла жити далі. Ось уже понад два роки слова старої пісні здавалися їй цілком правдивими: «Я успішно даю собі раду й без тебе». І ось вона заходилася наводити лад у його кабінеті, і ця робота розбудила його привид, причому розбудила не в якомусь потойбічному світі духів, а в ній самій. Вона навіть знала, коли й де це почалося: у кінці першого дня, у тому не-зовсім-трикутному кутку, який Скот полюбляв називати своїм меморіальним закутнем. Це почалося там, де на стіні висіли його літературні грамоти, цитати під склом: його премія Національної Книги, його Пуліцерівська премія, його премія Світової Фантастики за «Порожніх демонів». І що ж тоді з нею сталося?

– Я зламалася, – сказала собі Лізі тонким, зляканим голосом і знову загорнула у фольгу викопні рештки весільного пирога.

Атож, тут не можна було знайти інше слово. Вона зламалася. Її спогад про це не був абсолютно чітким, але вона добре пам’ятала: усе почалося тому, що їй дуже захотілося пити. Вона пішла, щоб набрати склянку води в тому ідіотському довбаному алькові бару – ідіотському тому, що Скот покинув пити, хоч його пригоди з алкоголем мали набагато довшу історію, аніж його любовний роман із курінням, – отож вона пішла туди набрати у склянку води, але вода з крану не потекла, нічого звідти не вийшло, крім бридкого сопіння в трубах, із яких вилітали лише подмухи повітря, і вона могла почекати воду, зрештою вона все ж таки потекла б, але натомість закрутила кран і рушила назад до дверей між альковом і меморіальним закутнем Скота. На той час верхнє світло горіло, але воно регулювалося реостатом і було поставлене на низький рівень. У такому світлі все здавалося нормальним – усе так само, ха-ха! Здавалося, зараз він відчинить двері з боку зовнішніх сходів, увійде, увімкне свою гучну музику й почне писати. Так, ніби й не відійшов у вічність. І що ж вона тоді відчула? Смуток? Тугу? Справді? Невже й справді її опанувало таке шляхетне почуття, як туга? Якщо так, то з нею тоді таки сталася неймовірна історія, водночас гаряча, як лихоманка, й холодна, як крига

3

Що за почуття опанувало її, практичну Лізі, Лізі, яка завжди залишається холодною і врівноваженою (за винятком, можливо, того дня, коли їй довелося застосувати срібну лопату, але вона лестить собі, що навіть у той день діяла з ефективною і холодною врівноваженістю), маленьку Лізі, яка зберігає присутність духу навіть тоді, коли всі навколо неї її втрачають, – що за почуття опанувало її, як не твердий і невтримний гнів, що ніби виштовхав із неї розум і захопив цілковиту владу над її тілом. Проте (вона не знає, парадокс це чи не парадокс) цей гнів також, схоже, прочищає її думки, напевне їх прочищає, бо вона нарешті все почала розуміти. Два роки – це довгий час, але монета нарешті впала в карнавку. Вона бачить повну картину. Вона бачить світло.

Він зіграв у ящик, як каже давня приказка. (Тобі це подобається?)

Він відійшов у вічність. (А це, либонь, звучить краще?)

Він з’їв брудний сандвіч. (Великий і брудний, який я виловила в озері, до якого всі ми приходимо пити й рибалити.)

А коли ти все це переварила, то що тобі залишається? Ти розумієш, що він тебе обманув. Узяв ноги на плечі. Поклав яйце у свого черевика й роздушив його, подався в далеку дорогу, сів на швидкого поїзда й покинув місто. Помчав на Далекий Захід. Покинув жінку, яка любила його кожною клітинкою свого тіла і кожною клітиною мозку в її не надто тямущій голові, й усе, що їй тепер залишилося, це лише паскудна… довбана… оболонка.

Вона ламається. Лізі ламається. Коли вона проникає в його ідіотський хріновий меморіальний закутень, їй здається, вона чує, як він їй каже ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, – Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба, а потім його слова завмирають, і вона починає зривати зі стіни його почесні грамоти та цитати в рамках. Вона хапає бюст Лавкрафта[47]47
  Гауерд Філіпс Лавкрафт (1890–1937) – відомий американський письменник, автор творів фантастичної, науково-фантастичної літератури та літератури жахів.


[Закрыть] – головний приз, яким нагородило його журі конкурсу світової фантастики за роман «Порожні демони», цю ненависну їй книжку, і жбурляє його в протилежний кінець кабінету, дико зарепетувавши: «Будь ти проклятий, Скоте, будь ти проклятий!» Це вперше вона прокляла його в такій різкій та очевидній формі після тієї ночі, коли він застромив свою руку в оранжерею крізь зелене скло, ночі його кривавого була. Вона була тоді страшенно на нього розлючена, але ніколи у своєму житті вона не була так на нього розлючена, як тепер; якби він був тут, вона могла б його знову вбити. Вона просто не тямиться від шаленої люті, зриваючи весь цей непотріб зі стін, аж поки вони стали зовсім голі (небагато з тих речей, які вона кинула на підлогу, розбилися, бо підлога тут застелена м’яким грубим килимом – на щастя для неї, подумає вона згодом, коли до неї повернуться витримка та здоровий глузд). Рвучко обертаючись на всі боки, перетворившись тепер на справжнє торнадо, вона знову й знову викрикує його ім’я, волає: «Скоте!» і «Скоте!», і «Скоте!», кричить від горя, від болю втрати, кричить від люті; кричить, щоб він пояснив їй, як він міг її так покинути, кричить, щоб він повернувся, ох, як вона хоче, щоб він повернувся! До дідька усе так само, ніщо не залишилося тим самим без нього, вона ненавидить його, їй його бракує, у ній утворилася дірка, вітер, навіть холодніший за той, який налітав тоді з боку Єлоунайфа, тепер віє крізь неї, світ стає таким порожнім і таким нецікавим, коли в ньому немає нікого, хто вигукнув би твоє ім’я і покликав тебе додому. Наприкінець вона хапає монітор комп’ютера, який стоїть у меморіальному куточку, і щось у її спині застережливо тріщить, коли вона його підіймає, але трахати вона хотіла цю спину, голі стіни сміються з неї, сміються з її нестямної люті. Вона незграбно обертається з монітором у руках і з розмаху опускає його на стіну. Лунає оглушливий тріск – чи радше звук, схожий на брязь! – а потім знову тиша.

Не зовсім тиша, бо знадвору долинає сюрчання цвіркунів.

Лізі падає на засмічений килим, тихо схлипуючи десь у глибині себе. Кличе вона його тепер у якийсь спосіб чи вже ні? Чи кличе вона його назад у життя самою силою свого сердитого запізнілого горя? Чи прийде він до неї, як приходить вода крізь порожні труби? Вона думає, що відповідь на це буде

4

– Ні, – прошепотіла Лізі.

Тому що – хоч це припущення й здавалося божевільним – Скот, схоже, розташував етапи пошуку цього була для неї задовго до того, як він помер. Одним із таких етапів стала для неї розмова з доктором Олбернісом, наприклад, що виявився таким шанувальником великої-великої пихатої дірки на людині. Скот якось зумів роздобути Амендину історію хвороби і приніс її на ланч, на який запросив доктора Олберніса. А потім головний прикол: Містер Лендон сказав, якщо я коли-небудь зустрінуся з вами, я повинен розпитати вас про те, як він одурив медсестру того разу, в Нешвілі.

І… коли це він підсунув скриньку доброї матінки Дебушер під бременське ліжко, яке стоїть у сараї? Бо то був Скот, вона знає, що вона її ніколи туди не ставила.

У 1996 році?

(мовчи)

Узимку 1996 року, коли розум Скота зламався і вона мусила

(замовкни ж ти нарешті, Лізі!)

Гаразд… гаразд, вона мовчатиме про зиму 1996 року – поки що, – але це сталося саме тоді, відчуття не може її обманути. І…

Пошуки була. Але навіщо? З якою метою? Щоб на його етапах вона змогла подивитись у вічі істині, якої вона не може сприйняти одразу? Може бути. Можливо. Скот, певно, знав про все це, він співчував їй і тому намагався заховати найжахливіші таємниці за завісами або в скриньках, які так чудово пахнуть.

Добрий бул.

О Скоте, що в цьому доброго? Що може бути доброго в цьому болі та цьому смуткові?

Короткий бул.

Якщо так, то кедрова скринька була або кінцем пошуку або етапом, близьким до кінця, і в неї виникла думка, що коли вона подивиться трохи далі, то повернення назад уже не буде.

Моя дитино, зітхнув Скот… але тільки в її голові. Тут не було привидів. Лише спогади. Лише голос її мертвого чоловіка. Вона в це вірила. Вона це знала. Вона могла зачинити скриньку. Вона могла закрити завісу. Вона могла залишити минуле минулим.

Люба моя дитино.

Він завжди говорить так, як йому до вподоби. Навіть мертвий, він говорить лише так, як йому до вподоби.

Вона зітхнула – то був жалюгідний, самотній звук навіть для її власних вух – і вирішила не зупинятися. Зіграти роль Пандори, якщо так треба.

5

Єдиною іншою річчю, яку вона поклала сюди, щоб зберегти якісь спогади про ощадливий, не релігійний (але він був не менш урочистий, аж ніяк не менше) день їхнього шлюбу, була фотографія, зроблена на вечірці, яка відбулася в барі під назвою «Рок» – найнепристойнішому, найвульгарнішому, найзанедбанішому та найбруднішому рок-н-рольному барі у Клівз Мілз. На тій фотографії були зняті вона й Скот, коли вони починали свій перший танець. Вона була в білій сукні з мереживом, а Скот у простому чорному костюмі – мій костюм трунаря, називав він його, – який він купив спеціально для цієї події (а потім одягав його знову й знову, коли в ту зиму вони їздили по книжкових ярмарках із його «Порожніми демонами»). На задньому тлі тієї світлини вона могла бачити Джодоту й Аменду, обидві до неймовірності молоді й гарні, з високими зачісками, з долонями, піднятими для оплесків. Вона дивилася на Скота, а він усміхався до неї, обхопивши руками її за стан, і, о Господи, яким довгим було тоді його волосся, воно майже спадало йому на плечі, а вона й забула про це.

Лізі помацала поверхню фотографії пучками пальців, ковзаючи ними над людьми, що були присутні на події, яку можна було б назвати СКОТ І ЛІЗІ, ПОЧАТОК!, і відкрила для себе, що вона навіть пам’ятає, як називався той оркестр із Бостона («Розгойдані Джонсони», дуже кумедна назва) і пісня, під яку вони танцювали перед своїми друзями: «Надто пізно – і повернення нема!» у виконанні «Братів Корнеліус та Сестри Рози».

– О Скоте! – сказала вона.

Ще одна сльоза скотилася по її щоці, й вона недбало витерла її. Потім поставила фотографію на освітлений сонцем кухонний стіл і стала нишпорити у скриньці глибше. Там був тоненький стосик меню, серветок із різних барів та сувенірних сірникових книжечок із мотелів на Середньому Заході, а ще програма Індіанського університету у Блумінґтоні з повідомленням, що відбудеться читання уривків із «Порожніх демонів» у виконанні автора Скота Ліндена. Вона пригадала, як вона вирішила зберегти цю програму в той далекий день, через цю друкарську помилку, сказавши йому, що колись цей папірець коштуватиме цілу маєтність, а він тоді їй відповів Ти надто фантазуєш, люба моя дитино. На цій програмі стояла дата 19 березня 1980 р… але де ж її спогади з «Оленячих рогів»? Невже вона не зберегла нічого? У ті дні вона майже завжди щось зберігала, це стало для неї своєрідним хобі, й вона ладна заприсягтися…

Вона дістала зі скриньки програму виступу «Скота Ліндена» й побачила під нею темно-червоне меню, на якому золотими літерами було надруковано «Оленячі роги» і Рим, Нью-Гемпшир. І почула голос Скота так виразно, ніби він говорив їй на вухо. Коли ти в Римі, роби все так, як робили римляни. Він сказав це того вечора в їдальні (у якій нікого не було, крім них та самітної офіціантки), замовляючи для них обох спеціальну страву місцевого шеф-кухаря. Він повторив її і згодом у ліжку, коли накрив її голе тіло своїм голим тілом.

– Я хотіла купити в них це меню, – прошепотіла вона, переносячи його до освітленої сонцем порожньої кухні, – а той чоловік сказав, що я можу взяти його просто так. Бо ми були єдиними гостями. І тому, що там випав несподіваний о тій порі року сніг і почалася справжня завірюха.

Та дивовижна сніжна буря в місяці жовтні. Вони були там дві ночі замість однієї за планом, і коли настала друга ніч, то вона довго не могла склепити очі після того, як Скот заснув. Холодний фронт, який приніс із собою цей незвичайний сніг, уже почав відступати, і вона чула, як тала вода капає, стікаючи з даху та з карнизів. Вона лежала там, у тому дивному ліжку (одному з багатьох дивних ліжок, які вона ділила зі Скотом), думаючи про Ендрю «Скаженого» Лендона, про Пола Лендона і про Скота Лендона – Скота, якому пощастило вижити. Думаючи про були. Про добрі були та криваві були.

Думаючи про багряну завісу. Думаючи про неї теж.

У якусь мить хмари розійшлися, й вітряне місячне світло затопило кімнату. У цьому світлі вона нарешті заснула. Наступного дня, в неділю, вони перетнули ту сільську місцевість, яка поверталася від зими до осені, а менш як через місяць уже танцювали під музику «Розгойданих Джонсонів»: «Надто пізно – і повернення нема!»

Вона розгорнула меню з його золотими літерами подивитися, якою ж була тоді спеціальна страва тамтешнього шеф-кухаря, і звідти випала фотографія. Лізі одразу все пригадала. Власник закладу зробив той знімок на маленькому «Ніконі» Скота. Той чоловік десь роздобув дві пари снігоступів (його власні лижви для кросу були десь на складі в Норт-Конвеї, сказав він, разом із його аеросаньми) і умовив Скота та Лізі сходити на прогулянку по сліду, який тягся від готелю. Засніжений ліс здається казковим, пригадує Лізі, як він їм сказав, і ви матимете його весь у своєму розпорядженні – ви не побачите там сьогодні жодного лижника, жодної снігової машини. Така нагода випадає один раз у житті.

Він навіть спакував для них пікніковий ланч із пляшкою червоного вина. І ось вони стоять, у теплих штанях, парках та в шапках із навушниками, які знайшла для них люб’язна дружина власника закладу (парка Лізі комічно велика на неї, вона сягає їй майже до колін), стоять, позуючи для цієї фотографії біля сільського готелю, який забезпечує своїх постояльців сніданком та ночівлею, стоять посеред дивної заметілі, ніби створеної спеціальними ефектами голлівудського фільму, стоять на своїх снігоступах і всміхаються, наче двійко веселих ідіотів. Ранець, який одягнув на себе Скот, щоб покласти туди їхній ланч та пляшку вина, теж позичили їм у цьому готелі. Скот і Лізі в дорозі до свого дерева ням-ням, хоч вони тоді ще й не знали про його існування. Готові до подорожі дорогою Пам’яті. Але для Скота Лендона дорога Пам’яті була дорогою Божевілля, тож не дивно, що він вирушав по ній не так часто.

А проте, думала вона, погладжуючи цю фотографію пучками пальців, як вона погладжувала ту, де вони були зображені зі Скотом у танці, ти, певно, знав, що ти повинен вирушити нею бодай один раз до того, як я вийду за тебе заміж, хотілося тобі цього чи не хотілося. Ти мав розповісти мені щось, чи не так? Розповісти історію, яка пояснила б мені твій сумнівний стан. Мабуть, ти шукав зручного місця протягом не одного тижня. І коли побачив те дерево, ту вербу, чиї віти так низько нахилилися під вагою снігу, що під нею утворилося щось подібне до затишного гроту, ти зрозумів, що ти нарешті знайшов таке місце і відкладати цю розмову надалі не можна. Чи дуже ти нервувався, хотілося б мені знати? Чи дуже боявся, що, почувши твою розповідь, я скажу тобі, що не зможу вийти за тебе заміж?

Лізі була певна, що він усе ж таки нервувався, нервувався справді. Вона пам’ятає його мовчанку в автомобілі. Чи вона вже тоді не подумала, що він має щось на думці? Це було очевидно, адже Скот завжди був таким балакучим.

– Але вже тоді ти знав мене дуже добре… – почала вона й одразу замовкла.

Розмовляти із самим собою дуже зручно вже тому, що майже завжди ти можеш урвати свою фразу, де тобі заманеться. На жовтень 1979 року він уже знав її надто добре, аби не сумніватися в тому, що вона його не покине. Якщо, нехай воно все западеться, вона не відрядила його геть після того, як він пошматував свою руку на клапті, просунувши її крізь скло оранжереї, то він просто не міг не вірити, що вона приліпилася до нього міцно й надовго. Але хіба він не мав причин нервуватися, збираючись розбудити ці старі спогади, доторкнутися до дуже давніх, але ще живих струн? Вона переконана в тому, що він тоді більше, ніж нервувався. Вона переконана, що він був тоді наляканий до паскудної смерті.

І все ж таки він узяв її сховану в рукавиці руку в одну зі своїх рук, показав другою рукою і промовив:

– Пообідаймо он там, Лізі, під отим