Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

4

Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко – так жарко! – і ти дала мені льоду.

Голос Скота.

Лізі розплющила очі й зазнала такого відчуття, ніби дуже стомилася від якоїсь денної праці й на мить поринула в короткий, але надзвичайно деталізований сон, у якому Скот помер, а вона взялася за геркулесівську працю, вичищаючи його письменницькі стайні. Та лежачи з розплющеними очима, вона одразу зрозуміла, що Скот справді помер; вона спить у своєму власному ліжку, після того як відрядила Менду додому, і їй сниться сон.

Вона ніби плавала на хвилях місячного світла. Вдихала пахощі екзотичних квітів. Лагідний літній вітер відгортав волосся з її скронь, то був вітер, який віє після півночі у якомусь потаємному місці, далеко від дому. Але це був її дім, це мав бути її дім, бо просто перед собою вона бачила сарай, де Скот обладнав свою письменницьку майстерню, яка тепер становила особливий інтерес для інкунків. І завдяки Аменді вона знала, що там зберігається безліч фотографій – її та її небіжчика чоловіка. Справжній захований скарб, її велика емоційна здобич.

Ліпше тобі не дивитись на ці фотографії, прошепотів їй на вухо вітер.

О, вона й сама це чудово знала. Але їй хочеться подивитись на них. Вона була неспроможна заборонити собі не дивитися на них, знаючи тепер, що вони там є.

Вона була в захваті, побачивши, що пливе на широкій, осяяній місячним світлом ряднині, на якій знову й знову друкувалися слова НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ; на кутах ряднина була зав’язана вузлами. Вона була зачарована химерною вигадливістю цієї картини; відчуття було те саме, ніби вона плаває на хмарі.

Скоте. Вона спробувала промовити його ім’я голосно, але не могла. Сон не міг їй цього дозволити. Вона побачила, що дорога до сараю зникла. Зник і двір між сараєм та будинком. На їх місці тепер було неозоре поле, вкрите червоними квітами, що дрімали в місячному світлі, населеному привидами. Скоте, я кохала тебе, я врятувала тебе, я

5

Потім вона прокинулася й чула, як знову й знову повторює в темряві, мов декламуючи мантру: «Я кохала тебе, я врятувала тебе, я дала тобі льоду».

Вона лежала так довго, пригадуючи спекотний червневий день у Нешвілі й думаючи – уже не вперше, – що бути одній, після того як ти так довго була вдвох, дивно і бридко. Вона думала, два роки – досить для того, аби подив розвіявся, проте вона помилялася; їй було очевидно, що час лише затупив гостре лезо горя, і тепер воно рубало її, радше, ніж різало. Бо все тепер не було так само. Ні зовні, ні всередині, ні в її уяві. Лежачи в ліжку, в якому колись лежали двоє, Лізі думала про те, що самотня людина ніколи не почуває себе більш самотньою, ніж тоді, коли вона прокидається й відкриває, що весь дім належить лише їй одній. Що вона та миші в норах під стінами – єдині створіння, які досі тут дихають.

II
Лізі та Псих
(Темрява Його Любить)

1

Наступного ранку Лізі сиділа по-турецькому на підлозі в меморіальному кутку Скота й дивилася на купи та стоси часописів, збірників, підготовлених випускниками університетів, бюлетенів англійського факультету та університетських журналів, що громадилися попід південною стіною кабінету. Їй спало на думку, що, можливо, простого споглядання вистачить для того, щоб визволитися з того полону, в який узяли її уяву ці досі-не-бачені фотографії. Тепер, коли вона сюди прийшла, вона зрозуміла, що це марна надія. Обійдеться вона й без невеличкого блокнота Менди з його м’якими палітурками та занотованими в ньому цифрами. Він лежав неподалік від неї на підлозі, й Лізі запхала його в задню кишеню джинсів. Їй не хотілося дивитися на нього, на цей дорогоцінний артефакт не-зовсім-урівноваженого розуму.

Вона ще раз зміряла поглядом довгу кучугуру книжок і журналів під південною стіною, запилюжену книжкову змію чотири фути заввишки і не менш як тридцять футів завдовжки. Якби не Аменда, вона, певно, запакувала б їх усі до одного в ящики для напоїв, навіть не подивившись на них або дивуючись, навіщо Скот поназбирував їх так багато.

Мій розум просто не думає в цьому напрямі, сказала вона собі. З мене справді поганий мислитель.

Може, й ні, але пам’ять у тебе завжди була дірявою.

Це був Скот із його іронічною, чарівною і завжди майже неспростовною логікою, але вона й справді відзначалася великим умінням забувати. Як і він, до речі, й обоє мали на це свої причини. І наче для того, щоб не мати підстав сумніватися у правоті його слів, вона підслухала уривок розмови між якимись привидами. Один зі співрозмовників – Скот – був їй знайомий. Другий говорив із легким південним акцентом. А може, він лише мав претензію на цей акцент, і тому він був у нього ледь помітний.

– Тоні напише про все це для [такого-то, того-то чи якогось там]. Вам надіслати примірник, містере Лендон?

– Га? Звісно, надішліть.

Навколо – гомін голосів. Скот навряд чи й почув, що Тоні про все це напише, його увага була цілком поглинута тонким політичним завданням – налагодити якнайтісніший контакт із публікою, яка прийшла подивитись на нього. Скот прислухався до голосів натовпу, який щодалі збільшувався перед ним, і думав про те, як йому знайти точку підключення, не пропустити тієї блаженної миті, коли електричний струм потече від нього до них, а потім назад, до нього, підсилений удвічі або й утричі, він любив цей струм, але Лізі була переконана, що мить підключення він любив ще більше. Проте він не пожалкував часу на те, щоб відповісти:

– Надсилайте фотографії, статті або огляди в газетах кампусу, факультету, будь-який подібний матеріал. Кабінет, РФД-2, Шуґар Топ, вулиця Гіл-poyд, Касл Рок, штат Мен, Лізі знає код, а я його ніколи не пам’ятаю.

Ото й усе, що він про неї сказав, – Лізі знає код. Як би обурено зарепетувала Менда, якби це почула! Але Лізі хотіла, щоб про неї забували в цих поїздках, і там, і не там. Вона любила спостерігати, сама залишаючись непоміченою.

Як той, хто підглядає крізь замкову шпарину у порнофільмі? якось запитав її Скот, і вона відповіла йому тонкою осяйною усмішкою, показуючи, що їй до вподоби ходити по лезу.

Авжеж, якщо тобі так здається, любий, відповіла вона.

Він завжди відрекомендовував її, коли вони кудись прибували, якщо в цьому була необхідність, але така необхідність виникала рідко. Поза сферою своєї професійної діяльності люди з академічного світу майже нічим не цікавилися. Більшість просто була в захваті від того, що бачить так близько перед собою автора «Дочки матроса» (премія Національної Книги) та «Мощей» (Пуліцерівська премія). Був також період тривалістю приблизно десять років, коли Скот став грандіознішим, ніж саме життя, для інших, а іноді – й для самого себе. (Але не для Лізі, бо саме вона завжди тицяла йому рулон свіжого туалетного паперу, коли потреба примушувала його зірватися з унітаза й кудись терміново бігти.) Ніхто не заряджав сцену, коли він стояв там із мікрофоном у руці, але навіть Лізі відчувала той струм, який переливався від нього до публіки. То був струм високої напруги. І він був мало пов’язаний із його діяльністю чи його обдаруванням письменника. А може, й зовсім не був пов’язаний. Він міг видобути з себе цю енергію завдяки своїй Скотності, якщо можна так висловитися. Це звучить абсурдно, але так воно було. І це дуже мало змінювало його, не завдавало йому якоїсь шкоди, принаймні доти…

Її погляд раптом зупинився, прикипівши до спинки публікації у твердих палітурках і витиснених золотом літер «У-Тенн,[2]2
  Університет штату Теннессі.


[Закрыть] Нешвіл. Рев’ю 1988».

1988 рік, рік роману про кантрі-рок. Роману, так н іколи й не написаного.

1988 рік, рік психа.

– Тоні напише про все це…

«Ні, – заперечила собі Лізі. – Він сказав не „Тоні“, він сказав:

Тоней…»

І справді, він сказав Тоней, він сказав:

– Тоней про все це напишей…

– …напише для «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988», – промовила Лізі. – Він сказав:

– Я міг би надіслати вам примірник експрес-поштою.

Але хай вона буде проклята, якщо той малий шанувальник Теннессі Вільямса не сказав «спрес-поштою». Таким справді був його голос, таким справді був той випечений на півдні паскудний акцент. Драпмар? Драпмен? Той чоловічок і справді драпонув, як довбаний чемпіон трекових гонок, але ні, його звали інакше. Його звали…

– Драпаел! – прошепотіла Лізі, звертаючись до порожніх кімнат, і стиснула кулаки. Вона дивилася на книгу із золотим тисненням на спинці так, ніби вона могла зникнути в ту саму мить, коли вона відведе від неї погляд. – Того нікчемного дрібного південця звали Драпаел, і він тоді драпонув, як кролик від лиса!

Скот, певно, відхилив пропозицію скористатися експрес-поштою або послугами федеральної системи експрес-пересилань; він вважав це непотрібним марнотратством. Він ніколи не квапився одержувати свою кореспонденцію – коли вона надходила йому безперервним потоком, він її просто нехтував. Коли йшлося про рецензії на його романи, він завжди був готовий звернутися до агенцій, які прискорювали надходження пошти, та щодо тих статей, у яких ішлося про його виступи перед публікою, регулярна поштова служба цілком задовольняла його. Оскільки Кабінет мав свою окрему адресу, Лізі усвідомлювала, що навряд вона зможе побачити всі ці речі, коли вони надійдуть. А коли вони були вже тут… то ці добре провітрювані й добре освітлені кімнати були, зрештою, творчим майданчиком Скота, а не її територією… такий собі дуже затишний клуб одного чоловіка, де він писав книжки і слухав музику на повну гучність, бо міг це собі дозволити у звуконепроникній кімнаті, яку він називав «Моя Ватяна Камера». На його дверях ніколи не висіла табличка з написом ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ, і Лізі приходила сюди безліч разів, коли він був живий, і Скот завжди був радий її бачити, але тільки Аменді спало на думку подивитися, що було в череві книжкової змії, яка дрімала під південною стіною. Вразливій Аменді, підозріливій Аменді, вічно настороженій Аменді, котра невідомо в який спосіб переконала себе в тому, що її дім згорить дощенту, якщо вона не підкладатиме у свою піч на кухні рівно по три кленові поліна за один раз, не більше й не менше. Аменді, чиєю незмінною звичкою було нахилитися й тричі обкрутитися навкруг себе, якщо їй треба було повернутися в дім, бо вона забула там щось узяти. Варто було подивитися на все це (або почути, як вона рахує, скільки разів провела щіткою, коли чистить зуби), і ви легко могли б списати Менду як ще одну пришелепувату стару діву, а хтось би рекомендував їй регулярно приймати антидепресанти, золофт або прозак. Але якби не було Менди, чи маленька Лізі коли-небудь згадала б про те, що тут лежать сотні фотографій її небіжчика чоловіка, чекаючи лише, щоб вона подивилася на них? Сотні фрагментів пам’яті, що ждуть, коли їх буде покликано? І більшість із них, безперечно, набагато приємніші, аніж спогад про Драпаела, цього спеченого на південному сонці паскудного боягуза…

– Перестань, – прошепотіла вона собі. – Перестань дуріти, Лізі Дебушер Лендон, і дай собі спокій.

Але вона явно була не готова прислухатися до поради, яку давав їй здоровий глузд, бо підвелася, перейшла кімнату і стала навколішки перед стосом книг. Її права рука сама собою ковзнула вперед, наче виконувала якийсь магічний фокус, і вхопила том, позначений написом «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Її серце лунко калатало, але не від збудження, а від страху. Голова могла розповісти серцю про все, що сталося вісімнадцять років тому, та коли йдеться про емоції, серце завжди користується своїм власним, неповторним словником. Русяве волосся психа було майже білим. Той псих був аспірантом, і його балачка не була цілковитою тарабарщиною. Наступного дня після пострілів – коли стан Скота поліпшився від критичного до стабільного – вона запитала його, чи божевільний аспірант міг щось обміркувати. Щось обміркувати було героїчним актом, актом волі, а психи навряд чи наділені бодай якоюсь волею… чи, може, вона думає інакше?

– Я не знаю, Скоте. Я про це подумаю.

Але вона сказала йому неправду. Вона мала твердий намір ніколи про це не думати, якщо їй тільки вдасться. На думку Лізі, паскудний псих із маленьким пістолетом мав бути приєднаний до інших речей, про які вона успішно забула, після того як зустрілася зі Скотом.

– Було дуже жарко, чи не так?

Він запитав це, лежачи в ліжку. Ще блідий, занадто блідий, але його звичний колір уже почав повертатися. Він сказав це без якогось наміру, не подивився на неї якось особливо, а просто для того, щоб підтримати розмову. І Лізі, тепер Лізі Сама-Одна, вдова Лізі здригнулася.

– Він нічого не пам’ятав, – прошепотіла вона.

Вона була майже впевнена в тому, що він нічого не пам’ятав. Нічого не пам’ятав про те, як він лежав на тротуарі, й обоє вони думали, що він уже ніколи не підведеться. Що він помирає, і між ними вже не відбудеться нічого, крім того, що від бувалося між ними тоді, і це між ними, які мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужності поговорити, сказав, що забуття навколо травматичної події – норма людської поведінки, що люди, яким щастить пережити таку подію, часто відкривають, що на плівці їхньої пам’яті те місце випалене й там немає нічого, крім чорної плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днів. Іноді розірвані фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навіть десятки років. Невролог назвав це механізмом захисту.

Для Лізі ця теорія була дуже зрозумілою.

З лікарні вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кімната – вікна виходили на задній двір, і там не було на що подивитися, крім дощаного паркану, й нічого послухати, крім гавкання десь близько сотні собак, але в ті дні Лізі залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, їй хотілося не мати нічого спільного з кампусом, де підстрелили її чоловіка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне ліжко, то подумала: Темрява його любить.

Чи це й справді було так?

Звідки вона могла знати, коли не знала навіть, що це означає?

Ти знаєш. Татовим призом був поцілунок.

Лізі так швидко обкрутила голову на подушці, ніби одержала невидимого ляпаса. Заткнися про це!

Ніякої відповіді… ніякої відповіді… а потім тихо й лукаво: Темрява його любить. Він танцює з нею, як закоханий, а місяць підіймається над пурпуровим пагорбом, і те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута.

Вона знову обернула голову назад. А за вікнами мотелю собаки – кожен паскудний пес у Нешвілі, так їй здалося – лунко загавкали, коли сонце зайшло, огорнуте помаранчевим серпневим димом, відкриваючи дорогу для ночі. Коли вона була малою дитиною, мати їй казала, що в темряві немає чого боятись, і, певно, вона казала правду. Їй було завжди весело в темряві, навіть тоді, коли її розпанахували спалахи блискавок і розтрощували перекоти грому. Тоді як її на багато років старша сестра Менда боязко ховалася під ковдрою, маленька Лізі сиділа на своєму ліжечку, смокчучи пальчик і просячи, щоб хтось приніс ліхтарика і почитав їй казку. Якось вона розповіла про це Скотові, й він узяв її за руки й сказав: «Тоді ти будь моїм світлом. Будь моїм світлом, Лізі». І вона намагалася, але…

– «Я був у темряві», – прошепотіла Лізі, сидячи в його осиротілому кабінеті з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» у руках. – Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав?

– Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Ти врятувала мене.

Можливо, у Нешвілі так воно й справді було. Але не в кінці.

– Ти завжди рятувала мене, Лізі. Ти пам’ятаєш ту першу ніч, коли я залишився у твоєму помешканні?

Сидячи тепер із книгою на колінах, Лізі посміхнулася. Звісно ж, вона її пам’ятає. Найсильніший спогад залишився в неї від шнапсу, настояного на перцевій м’яті, від нього в неї була печія у шлунку. А він мав проблему з ерекцією, спочатку в нього нічого не виходило, але потім усе стало добре. Вона тоді думала, що причиною був алкоголь. І лише згодом він розповів, що до неї ніколи не домагався успіху; вона була в нього першою і єдиною, і всі ті історії, які він розповідав їй або комусь іншому про своє божевільне життя в підлітковому сексі, як голубому, так і нормальному, були брехнею. А що Лізі? Лізі дивилася на нього як на незакінчений проект, як на справу, яку треба зробити перед сном. Наглянути за посудомийною машиною, поки вона зчиняє великий шум; замочити на ніч інший посуд; підбадьорити зневіреного молодого письменника, який ще не набув упевненості в собі.

– Коли все було зроблено й ти заснула, я лежав із розплющеними очима і слухав цокання годинника на твоєму нічному столику та завивання вітру зовні, і зрозумів, що я справді вдома, що з тобою в ліжку – це мій дім, і щось невідоме, яке наблизилося до мене в темряві, несподівано відійшло. Воно не могло залишитися. Воно було прогнане. Воно знало, як повернутися, я в цьому не сумнівався, але воно не могло залишитися, і я міг тепер справді заснути. Моє серце було переповнене вдячністю. Я думаю, то було перше почуття вдячності, яке мені довелося пережити. Я лежав там, поруч із тобою, і сльози котилися в мене по щоках і падали на подушку. Я кохав тебе тоді, і я кохаю тебе тепер, і я кохав тебе кожну мить у проміжку між цими моментами. Мені байдуже, чи ти мене розумієш. Порозуміння дуже переоцінюють, бо ніхто ніколи не може почувати себе в достатній безпеці. Тому я ніколи не забуду, в якій безпеці я себе почував, хоч та проява і вийшла з темряви.

«Татовим призом був поцілунок».

Лізі промовила цю фразу тепер уголос, і, хоч у порожньому кабінеті було тепло, вона затремтіла. Їй досі було невідомо, що вона означає, але вона ні на мить не сумнівалася, що пам’ятає, коли Скот сказав їй, що татовим призом був поцілунок, що вона була його першою жінкою і що ніхто не може почувати себе в достатній безпеці: це було саме перед тим, коли вони побралися. Вона дала йому стільки безпеки, скільки могла, але цього виявилося не досить. Кінець кінцем, Скотова проява знову повернулася до нього – та проява, яку він іноді мигцем бачив у дзеркалах та на поверхні води, проява з довгим плямистим боком. Довгий хлопець.

На якусь мить Лізі опанував страх, і вона швидко оглянула кабінет – чи Довгий хлопець не дивиться на неї наразі.

2

Вона розгорнула «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Спинка книги хруснула, як пістолетний постріл. Це примусило її здивовано скрикнути, й книга випала з її рук на підлогу. Тоді вона засміялася (дещо нервово, треба визнати).

– Яка ж ти дурепа, Лізі!

Коли книжка впала, з неї вилетіла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографію з написом під нею, на якій був знятий молодик років двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своєму обличчі. У правій руці він тримав лопату з короткою ручкою і срібним совком. На совкові були вигравіювані слова, котрі на фотографії не можна було прочитати, але Лізі їх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА.

Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, і як Лізі бачила не лише з виразу його обличчя, а й з усієї незграбної пози його довготелесого тіла, він не мав жодного уявлення про те, що бачив перед собою. Це могли бути артилерійський снаряд, карликове дерево, детектор радіації або китайська свинка з прорізом на спині для вкидання монет; це могли бути казна-яка чортівня, любовний амулет або дамський капелюх «дзвін», пошитий зі шкіри койота. Це міг бути пеніс поета Піндара. Цей хлопець зайшов надто далеко, аби щось розуміти. Вона не наважилася б також стверджувати, чи він помітив, що за його ліву руку вхопився, також навіки застигши роями чорних фотоцяток, чоловік, одягнений у щось схоже на уніформу дорожньої патрульної служби: пістолета в нього не було, але його груди перехоплювала шкіряна портупея марки «Сем Браун», і було у всій його поставі щось таке, що Скот, сміючись і роблячи великі очі, міг би назвати «великою-великою пихатою діркою на людині». На його обличчі грала також усмішка великої-великої пихатої дірки, поєднана з усмішкою полегкості та вдячності Богові, яка промовляла: Сину, тобі більше не доведеться купувати собі випивку в тому барі, де трапиться бути й мені, якщо в моїй кишені один долар тертиметься об інший. На задньому тлі вона побачила Драпаела, маленького миршавого південця, який утікав геть. Роджер П. Драпаел, і їй раптом спало на думку, що П. – це скорочене Паскудник.

Чи бачила вона, Лізі Лендон, як щасливий коп служби охорони кампусу тиснув руку приголомшеному молодикові? Ні, але… стривайте…

Сссс-стривайте… ну ж бо… чи не хотіли б ви побачити правдивий образ із життя, не гірший за казкові картини, як ті, де Аліса падає в кролячу нору або жаба в капелюсі-циліндрі їде на мотоциклі? Тоді добре придивіться до цієї світлини, з її правого боку.

Лізі нахилилася так низько, що її ніс майже торкався пожовклої фотографії з Нешвілської «Америкен». У широкій центральній шухляді головного письмового столу Скота зберігалося збільшувальне скло. Вона бачила його багато разів, воно лежало між найдавнішою у світі нерозкритою пачкою сигарет «Герберт Тарейтон» і найдавнішою у світі книгою невикористаних зелених марок «Ґрін Шилд». Вона могла б його взяти, але не захотіла цим клопотатися. Вона не потребувала ніякого збільшення, аби воно підтвердило їй те, що вона вже й без того побачила: половину брунатного мокасина. Половину мокасина з кордовської шкіри з приклеєним до підошви тонким підбором. Якими вони були зручними! І вона взула їх теж того дня, хіба ні? Вона вже не бачила ані щасливого копа, ані приголомшеного молодика (Тоні, вона була в цьому певна, або славнозвісний Тоней про все це напишей…), не помічала більше й Драпаела, спеченого на південному сонці паскудника, після того як побачила головне. Усі вони враз перестали щось означати для неї, вся їхня нікчемна зграя. Тепер лише одне було в неї на думці – Скот. Він був, безперечно, не більш як за десять футів від неї, але вона знала, що коли не проштовхається до нього одразу, натовп, який скупчиться навколо нього, її не пропустить… а якщо вона до нього не проб’ється, юрба може затоптати його. Може вбити його своєю небезпечною любов’ю та зажерливою цікавістю. А може бути, він уже помирає. І вона повинна бути присутньою при тому, як він відійде. Коли він переступить через поріг, як сказали б люди з генерації її матері й батька.

– Я була певна, він помре, – сказала Лізі, звертаючись до мовчазної осяяної сонцем кімнати, до запилюженого, звивистого тіла книжкової змії.

Тож вона кинулася бігти до свого чоловіка, який щойно впав, і фотокореспондент – хоч він і був там лише для того, щоб зробити необхідний знімок високих осіб коледжу та славетного письменника-гостя, які зібралися для врочистого ритуалу Першого Занурення Лопати в Землю там, де мала бути споруджена нова бібліотека, – зрештою зумів зробити набагато динамічнішу фотографію, хіба ні? Це була світлина для першої сторінки, а може, навіть для виставки в залі слави, така світлина, яка примушує вас під час сніданку зупинити ложку з вівсяною кашею напівдорозі від миски до рота, капаючи на рекламні заголовки, схожа на фото Освальда, коли той притиснув руки до живота й роззявив рота в останній передсмертній судомі, застиглий образ, забути який неможливо. Лише Лізі була спроможна помітити, що дружина письменника також була на цій фотографії. А точніше, на ній було видно один підбор від її мокасина.

Під фотографією був такий підпис:

Капітан С. Гефернан зі служби охорони кампусу Теннесського університету дякує Тоні Еддінґтону, який урятував життя знаменитого письменника-гостя Скота Лендона лише за кілька секунд до того, як було зняте це фото.

«Він справжній герой, – сказав капітан Гефернан. – Ніхто інший не був так близько, щоб змогти втрутитися» (Додаток, с. 4, 9).

Праворуч від фотографії, знизу вгору, було надруковано досить довге послання, написане від руки не знайомим їй почерком. Ліворуч, знову ж таки знизу вгору, бігли два рядки, написані неохайним почерком Скота, причому перший рядок був трохи ширший, ніж другий… і там була також стрілочка, яка – о Боже! – вказувала на мокасин! Що ж до історії його дружини – назвімо її Лізі та Псих, драматична розповідь про справжню пригоду, – то він зрозумів геть усе. Чи розлютився він? Ні. Бо він знав, що його дружина не розлютилася. Він знав, їй усе це здасться кумедним, і то таки справді була кумедія, безглуздий акт порушення громадського порядку, то чому ж їй тепер так хочеться плакати? Ніколи за все своє життя не була вона така приголомшена, ніколи не почувала себе такою одуреною, ніколи її не затоплювала така хвиля емоцій, як у ці останні кілька днів.

Лізі впустила вирізку з газети на книгу, налякана тим, що несподівана повінь сліз може розчинити її, як слина розчиняє в роті цукерку. Вона затулила очі долонями і завмерла в чеканні. Коли відчула впевненість у тому, що сльози не потечуть, то підняла вирізку й прочитала, що там написав Скот:

Я мушу показати це Лізі! як вона сміятиметься! Але чи зрозуміє вона?

(Наша газета стверджує: Так.)

Він перетворив крапку під знаком оклику на осяяне сонячною усмішкою обличчя у стилі сімдесятих років, ніби хотів побажати їй чудового дня. І Лізі його зрозуміла. Через вісімнадцять років, але яка різниця? Пам’ять – відносна.

Дуже й дуже, любий друже, – міг би сказати Скот.

– Дуже й не байдуже. Цікаво, що сьогодні робить Тоні, справді дуже цікаво. Рятівник знаменитого Скота Лендона.

Вона засміялася, і сльози, які досі стояли у неї в очах, покотилися вниз по її щоках.

Вона обернула фото на 90 градусів і прочитала іншу, довшу цидулку:

8-18-88

Дорогий Скоте (якщо ви мені дозволите так себе називати): я думаю, ви захочете мати цю фотографію К. Ентоні («Тоні») Еддінґтона, молодого аспіранта, який урятував вам життя. Теннесський університет, безперечно, віддасть йому належні почесті; ми подумали, що ви теж, певно, захочете бути в курсі подій. Його адреса – 748 Колд В'ю-авеню, Нешвіл-Норт, Нешвіл, Теннессі 37235. Містер Еддінґтон, «Убогий, але Гордий», походить із порядної родини південного Теннессі і є чудовим студентським поетом. Ви, звичайно, захочете подякувати йому (і, можливо, винагородити його) у свій власний спосіб.

З повагою

Роджер П. Драпаел, ад’юнкт-професор англійського факультету Теннесського університету, Нешвіл

Лізі прочитала це один раз, двічі («двічі-тричі, скільки ще», проспівав би в цьому місці Скот), усе ще всміхаючись, але тепер вона робила це зі змішаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розуміння. Роджер Драпаел, певно, був настільки ж необізнаний із тим, що там насправді сталося, як і кампусний коп. А це означало, що лише двоє людей у цілому світі знали правду про те, що відбулося в той день: Лізі Лендон і Тоні Еддінґтон, хлопець, який опишей це для університетського щорічника. Але цілком можливо, що навіть сам «Тоней» не зрозумів як слід, що сталося, після того як церемоніальна лопата виконала свій ритуал і зробила перший кидок землі. Можливо, страх примусив його цілком відключитися, як і всіх інших. Хай йому біс: він міг і справді повірити в те, що саме він урятував Скота Лендона від смерті.

Ні, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирізка й поспіхом накидана улеслива цидулка були дріб’язковою помстою Драпаела Скотові... але за що?

За те, що він був надто чемний?

За те, що він дивився на Месьє від Літератури Драпаела й не помічав його?

За те, що був геніальним літературним піжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларів лише за те, що він сказав кілька урочистих слів і один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко.

З усіх цих причин. І навіть більше того. На думку Лізі, Драпаел так чи інакше був переконаний, що у правдивішому, справедливішому світі вони помінялися б місцями, і він, Роджер Драпаел, перебував би в центрі інтелектуального інтересу та студентського захвату, тоді як Скот Лендон – не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навіть-якби-від-цього-залежало-її-життя – гарував би на проблемному полі кампусу, завжди домагаючись прихильності начальства, намагаючись угадати напрямки вітрів, які віяли звідти, де творилася факультетна політика, не зупиняючись ні перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступінь.

– Хоч би якою була причина, але він не любив Скота й захотів помститися в такий спосіб, – повідомила вона порожнім кімнатам, розташованим на горищі сараю, що були осяяні світлом сонця. – Ця газетна вирізка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненависті пера.

Вона трохи поміркувала над цим своїм припущенням, а потім вибухнула веселим сміхом, ляпаючи долонями по пласкій частині своїх грудей, над персами.

Коли трохи заспокоїлася, то стала гортати «Ревю», доки натрапила на ту статтю, яку шукала: НАЙСЛАВЕТНІШИЙ РОМАНІСТ АМЕРИКИ УРОЧИСТО ЗАПОЧАТКОВУЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ДАВНЬОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ МРІЇ. Автором статті було названо Ентоні Еддінґтона, відомого також як Тоней. І коли Лізі переглянула статтю, вона виявила, що таки спроможна розгніватися. Навіть розлютитися. Бо там не було жодної згадки ані про те, чим закінчилися влаштовані в той день торжества, ані про вигаданий героїзм автора цієї статті. Єдиний натяк на божевільну несподіванку, яка тоді сталася, можна було знайти в завершальних рядках: «Промову містера Лендона, яку він мав намір виголосити після ритуального занурення в землю лопати, та його лекцію в студентському холі довелося скасувати внаслідок непередбаченого розвитку подій, але ми сподіваємося, що цей велет американської літератури незабаром знову буде гостем нашого кампусу. Можливо, він приїде, щоб перетяти стрічку, коли Шипмен урочисто відчинить свої двері в 1991 р.!»

Нагадавши собі, що це було університетське «Ревю», Бог тому свідок, дорога книга в твердих глянцевих палітурках, яку надсилали поштою тим випускникам, яких вважали людьми заможними, вона певного мірою пом’якшила свій гнів; невже вона й справді могла припустити, що «У-Тенн Ревю» дозволить свої найманим писакам розповісти про криваву подію, що сталася того дня? Чи гака репутація своєї альма-матер заохотила б грошовитих випускників наповнювати доларами її скрині? Нагадавши собі, що Скот, певно, лише посміявся, прочитавши цю публікацію, вона трохи заспокоїлася, але не зовсім. Адже Скота не було поруч, щоб обняти її, поцілувати в щоку, відвернути її увагу, ніжно вщипнувши її за грудь і сказавши їй, що на все свій час – час на те, щоб сіяти, час на те, щоб жати, час на те, щоб зав’язувати, й так само час на те, щоб розв’язувати, атож, на все свій час.