Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

6

Лізі увімкнула телефон і поспішила геть, поки клятуща штуковина не почала дзеленчати знову. Надворі вже сідало сонце, і знявся сильний західний вітер, який пояснив їй, звідки взявся протяг, що просвистів повз неї, коли вона відчинила двері до свого ніколи не облаштованого до кінця кабінету, аби підняти слухавку після першого з тих двох дзвінків, які завдали їй сьогодні стільки прикрості: ніяких привидів тут немає, люба моя дитино. Їй здавалося, що сьогоднішній день тривав для неї не менш як місяць, але цей вітер, приємний і, в якомусь розумінні, дрібнозернистий, як той, який її обдував попередньої ночі, в її сні, заспокоїв і освіжив її. Вона пройшла від сараю до кухні, не боячись, що «Зак Мак-Кул» десь чатує на неї поблизу. Вона знала, як звучать дзвінки, зроблені з мобільних телефонів: потріскуючи й іноді уриваючись. Скот пояснював це особливостями силових ліній, які він полюбляв називати «станціями живлення НЛО». Голос її приятеля «Зака» звучав у слухавці чисто і ясно, як дзвіночок. Цей космічний ковбой телефонував зі стаціонарного телефону, й вона дуже боялася, що це її найближчий сусід дозволив йому подзвонити зі свого телефону, щоб він міг залякати її.

Вона взяла ключі від автомобіля й поклала їх до бічної кишені джинсів (забувши про те, що вона досі носить невеличкий блокнот Аменди у задній кишені – хоч вона і згадає про це в належний час); вона взяла також із собою більше кільце з усіма ключами від Скотового королівства, кожен із яких мав етикетку, зроблену акуратним почерком Лендона. Вона замкнула будинок, а потім замкнула й зовнішні розсувні двері сараю та двері до кабінету Скота нагорі зовнішніх сходів. Зробивши все це, пішла до свого автомобіля з лопатою на плечі, і її довга тінь ковзала поруч із нею по запилюженому подвір’ю в червонястому світлі червневого дня, яке швидко згасало.

IV
Лізі й кривавий бул
(Психодіотизм у дії)

1

Поїздка до Аменди по нещодавно розширеному й замощеному Сімнадцятому шосе забирала не більш як чверть години, навіть якщо доводилося зупинятись біля світлофора, де Сімнадцяте перетиналося з дорогою до Гарлоу, прокладеною по дну глибокого рову. Лізі більшість часу, поки їхала, попри власну хіть, провела в роздумах про були загалом і про один конкретний бул зокрема – той, із яким вона вперше зустрілася. Цей бул не був тільки жартом.

– Але одна маленька ідіотка з Лісбон Фолз не побоялася вийти за нього заміж, – сказала вона собі, сміючись, і зняла ногу з педалі газу.

Ліворуч виринула крамниця Пейтла – помпи самообслуговування Техаської компанії на чистому чорному асфальті під сліпучими лампами денного освітлення, – і вона відчула надзвичайно сильне бажання зупинитися й купити пачку сигарет. Пачку добрих «Салем лайтс». І там-таки вона купить і смажених пиріжків Ніссена, які так любить Аменда, з дрібною начинкою, і кілька цукерок для себе.

– Ти божевільна дитино, – сказала вона, усміхаючись, і знову різко натиснула на газ. Крамниця Пейтла залишилася позаду. Вона їхала тепер з увімкненими фарами, хоча вечірнього світла було ще досить. Вона подивилася у дзеркало заднього огляду, побачила там ідіотську срібну лопату, що лежала на задньому сидінні, й повторила, цього разу голосно засміявшись: – Ти божевільна дитино, їй-бо, божевільна!

Ну то й що, як вона божевільна?

2

Лізі поставила свою машину за «Пріусом» Дарли й не встигла пройти половину відстані до охайного Амендиного будиночка Кейп-Код, як Дарла вийшла їй назустріч, намагаючись не бігти й не заплакати.

– Слава Богу, ти тут, – сказала вона, і коли Лізі побачила кров на руках Дарли, вона знову подумала про були, уявила собі, як її чоловік виходить до неї з темряви і подає їй свою руку, але вона вже більше не схожа на руку.

– Дарло, що там…

– Вона знову це зробила! Ця психована відьма знову себе порізала! Я відлучилася лише в туалет… Вона пила чай у кухні, і я… «З тобою все гаразд, Мендо», – спитала я і…

– Тихше, Дарло, – сказала їй Лізі, присилувавши себе поставитися до повідомлення сестри з тверезим спокоєм.

Вона завжди була тією, хто зберігає спокій, або тією, хто вдає, ніби вона спокійна. Тією, котра каже «Тихше» або «Заспокойтеся», або «Можливо, не так уже все й погано». Хіба така поведінка не мала бути притаманною найстаршій серед сестер? Мабуть-таки, ні, якщо найстарша сестра стала жертвою паскудного психічного захворювання.

– О, вона не помре, але яка це гидь, – сказала Дарла, давши нарешті волю сльозам.

«Авжеж, тепер, коли я тут, ти собі це дозволяєш, – подумала Лізі. – Вам ніколи навіть на думку не спадає, що маленька Лізі може мати і кілька власних проблем, чи не так?»

Дарлі висякала спочатку одну половину носа, а потім і другу на вже покритий сутінками моріжок Аменди, видавши два непристойні як для леді звуки.

– Яке це свинство, яка гидь, може, ти й маєш слушність, може, таке місце, як Ґрінлон, розв’яже всі проблеми… якщо це заклад приватний… і поводяться там коректно… Я не знаю… може, тобі вдасться якось уплинути на неї, мабуть, ти зможеш, вона слухається тебе, вона тебе завжди слухається, а я вже голову втратила…

– Заспокойся, Дарлі, – сказала Лізі й раптом зробила несподіване відкриття: виявляється, вона не має анінайменшого бажання закурити. Сигарети – це вчорашня погана звичка. Сигарети померли разом із її чоловіком, якому стало погано на лекції два роки тому і який через дві години по тому помер у лікарні штату Кентуккі, бул, кінець. Єдине, чого їй було треба, – це тримати в руках не пачку «Салем лайтс», а держално срібної лопати.

Ця лопата вселяла їй таке відчуття спокою, що не треба було й курити.

3

Це бул, Лізі!

Вона почула цю фразу знову, коли увімкнула світло в кухні Аменди. І побачила його знову, побачила, як він наближається до неї, перетинаючи затінений моріжок позаду її помешкання у Клівз Мілз. Скот, який міг бути божевільним, Скот, який міг бути хоробрим, Скот, який міг бути обома водночас, якщо тому сприяли обставини.

І то був не просто такий собі бул, то був кривавий бул.

Вона бачила його позад свого помешкання, у якому навчила його трахатися, а він навчив її казати: «От паскудство!», і вони навчили одне одного чекати, чекати й чекати, поки вітер змінить напрямок. Бачила Скота, який пробивався до неї крізь важкі, п’янкі пахощі змішаних квітів, бо було вже майже літо, і трохи далі був парк Ґрінгауз, і жалюзі були відкриті, щоб до кімнати вільно вливалося нічне повітря. Вона бачила Скота, який виходив із тих напоєних п’янкими пахощами випарів, із тієї теплої весняної ночі, виходив на світло дверей чорного ходу, де вона стояла, чекаючи. Вона хотіла відшити його, але це бажання не було дуже категоричним; вона була майже готова піддатися. Зрештою, її обманювали й раніше (але він – ніколи), і вона мала бойфрендів, які й раніше поверталися до неї п’яні (зокрема, й він). Та коли вона його побачила…

Її перший кривавий бул.

І ось тепер вона бачила перед собою інший. Кухня Аменди була вимазана, забруднена й заляпана тим, що Скот іноді любив називати – здебільшого в поганому наслідуванні Говарда Козела[13]13
  Відомий спортивний коментатор.


[Закрыть] – «червоним вином». Червоними краплями був обляпаний прегарний жовтий прилавок Менди, покритий пластиком марки «Форміка»; червона рідина була також розмазана на передньому склі мікрохвильової печі; на лінолеумі підлоги теж червоніли плями і навіть слід від ноги. Рушник для витирання посуду, кинутий у зливальницю, був наскрізь просякнутий нею.

Лізі подивилася на все, і серце в неї лунко закалатало. Це природно, сказала вона собі; видовище крові завжди так впливає на людей. До того ж вона сьогодні пережила довгий і наповнений стресами день. Ти маєш пам’ятати, що все завжди здається гіршим, аніж воно насправді є. Можна об заклад побитися, вона розбризкала кров навколо умисно – Аменду ніколи не підводило її відчуття драматичного. А ти бачила й гірші випадки, Лізі. Наприклад те, що вона зробила зі своїм пупом. Або Скота, який повертається в Клівз. Чи не так?

– Що ти сказала? – запитала Дарла.

– Я нічого не казала, – відповіла їй Лізі.

Вони стояли у дверях, дивлячись на свою нещасну старшу сестру, що сиділа за кухонним столом – поверхня якого була теж покрита яскравою жовтою формікою, – голова її була похилена, а волосся спадало на обличчя.

– Ні, сказала, ти сказала «Чи не так?»

– Гаразд, я сказала «Чи не так?», – різко підтвердила Лізі. – Наша добра матінка запевняла, що люди, які розмовляють самі з собою, мають гроші в банку.

І вона їх мала. Завдяки Скотові в неї їх було трохи більше або трохи менше як двадцять мільйонів, залежно від кон’юнктури на ринку акцій та цінних паперів.

Проте згадка про гроші не могла вимити кухню, яка була вся заляпана кров’ю. Лізі подумала, що Аменда ніколи не користується для своїх витівок лайном, певно, тільки тому, що. Їй це ніколи не спадало на думку. Якщо так, то їм пощастило з нею бодай у цьому.

– Ти заховала ножі? – запитала вона Дарлу, sotto voce.[14]14
  Упівголоса – музичний термін (іт.).


[Закрыть]

– Звісно, заховала! – з обуренням відповіла Дарла… і стишила голос: – Вона порізалася скалками свого паскудного розбитого блюдця, Лізі. Поки я робила пі-пі.

Лізі вже й сама це зрозуміла й вирішила якнайшвидше поїхати до супермаркету й купити для Аменди новий посуд. Бажано жовтий, у тон з усією обставою кухні, якщо можливо, та головне, щоб він був пластиковий із наліпленими на ньому етикетками і не бився.

Вона опустилася навколішки перед Амендою, щоб узяти її руку. Дарла сказала:

– Саме тут вона й порізалася, Лізі. Обидві долоні.

Дуже обережно Лізі підняла обидві долоні Аменди, обернула їх угору тильним боком і спохмурніла. Порізи вже почали затягуватися, та все одно, глянувши на них, вона відчула порожнечу та біль у шлунку. І, звичайно ж, долоні Аменди знову нагадали їй про Скота, який виходить із літньої темряви з простягнутою вперед закривавленою рукою, ніби хоче принести довбану жертву коханню, спокутувати свій жахливий гріх – адже він напився й забув про їхнє побачення. Тож хто був більше божевільним, вони чи Коул?

Аменда зробила діагональні порізи від основи своїх великих пальців до основи інших рожевих пальців, повирізавши там серця та інші любовні символи. Лізі могла уявити собі, як вона робила перший поріз, але другий? Для цього треба було бути справді міцним горішком, як то кажуть. Але вона це зробила, а потім ще й стала ходити по кухні, ніби жінка, яка посипає цукровою пудрою величезного торта, Гей, усі дивіться на мене! Дивіться на мене! Це я божевільна дитина, а не ви! Я справжня божевільна дитина, а ви ні! Менда й справді божевільна дитина, який тут може бути сумнів? Упродовж тих хвилин, поки Дарла була в туалеті, зливаючи в унітаз трохи випитого лимонаду, божевільна дитина Аменда втішалася так несподівано одержаною волею.

– Дарло, тут не допоможуть ані бинти, ані перекис водню, її треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги.

– От свинство, – засмучено кинула Дарла і знову почала скиглити.

Лізі подивилася в обличчя Аменді, яке досі було майже невидиме за густими пасмами її волосся.

– Амендо! – покликала вона.

Ніякої відповіді. Ніякого руху.

– Мендо!

Нічого. Голова її висіла, як голова ляльки. «Клятущий Шарль Коріво! – подумала Лізі. – Клятущий паскудний французик Коріво!» Хоч якби не було Зеленого Боба, то знайшовся б хтось інший або щось інше. Тому що всі Аменди цього світу були створені саме такими. Ви постійно чекаєте, коли вони зірвуться з ланцюга, і вважаєте чудом, якщо цього не станеться, але чудо довго тривати не може, воно зрештою стомлюється бути, переживає напад і вмирає.

– Мендо-Кролику!

Це було її дитяче прізвисько, й воно нарешті дійшло. Аменда повільно підвела голову. І Лізі побачила на її обличчі не криваву порожнечу, яку сподівалася там побачити (щоправда, губи в Аменди були дуже червоні й зовсім не тому, що вона намастила їх помадою), а радше іскристий, дитячий, лукавий вираз зверхності та бешкету, той самий, який означав, що Аменда замислила якусь капость і скоро комусь доведеться плакати.

– Бул, – прошепотіла вона, і внутрішня температура Лізі Лендон в одну мить упала на тридцять градусів.

4

Вони відвели її до вітальні – Аменда слухняно йшла між ними – й посадили там на кушетку. Потім Лізі й Дарла вийшли назад на кухню і стали біля розчинених дверей так, щоб вони водночас могли стежити за нею і щоб вона не чула, про що вони розмовляють.

– Що вона сказала тобі, Лізі? Ти біла, як клятий привид.

Лізі почувала б себе ліпше, якби Дарла сказала «біла як крейда». Вона не любила слово «привид», а надто не хотіла чути його тепер, коли сонце вже сховалося за обрій. Це були дурниці, але саме так вона себе почувала.

– Та нічого, – відповіла вона. – Ну, щось подібне до «Ой, Лізі, я вся вимазана кров’ю, як ти на це дивишся?» Знаєш, Дарло, не ти одна перебуваєш у стані стресу.

– Якщо ми відвеземо її до невідкладної, що вони з нею зроблять? Стерегтимуть, щоб вона не наклала на себе руки, чи як?

– Цілком можливо, – погодилася Лізі.

У неї в голові тепер трохи прояснилося. Це слово, цей бул, подіяло на неї, як ляпас або подмух вітру, просякнутий гострим запахом нюхальної солі. Воно також страшенно її налякало, проте якщо Аменда хотіла їй щось сказати, Лізі хотіла б знати, що саме. Вона мала таке відчуття, що всі події, які відбуваються з нею, можливо, навіть телефонний дзвінок від «Мак-Кула», у якийсь спосіб були між собою пов’язані… але чим? Привидом Скота? Безглуздо. Тоді, може, кривавим булом Скота? Що ти скажеш на це, Лізі?

А може, Довгим хлопцем? Отією істотою з нескінченним плямистим боком?

Ця проява не існує, Лізі, вона ніколи не існувала поза його уявою… яка іноді була такою могутньою, що підкоряла собі людей, які були поруч нього. Настільки могутньою, що іноді ти відчувала страх, коли з’їдала якийсь фрукт після того, як настане темрява, наприклад, хоч ти й знала, що це лише дитячий забобон, якого, проте, нелегко позбутися. І про Довгого хлопця можна було сказати те саме. Ти ж знаєш це, чи не так?

А чи й справді вона це знає? Тоді чому, коли вона намагається зібрати докупи ці думки, вони ніби поринають у якийсь туман і губляться в ньому? Чому внутрішній голос наказує їй мовчати?

Дарла дивилася на неї дивним поглядом. Лізі спробувала опанувати себе й повернутися назад, до нинішнього моменту, до нинішніх людей, до нинішньої проблеми. І вперше вона помітила, який стомлений вигляд має Дарла; помітила глибокі зморшки навколо її рота й темні півкола в неї під очима. Вона взяла сестру за руки вище ліктів, і їй не сподобалося, які вони кощаві, і те, як вільно вона змогла просунути свої великі пальці між бретельками Дарлиного ліфчика і заглибинами на її плечах. Лізі досі пам’ятала, як її старші сестри вирушали до Лісбон Гай, у гості до Ґрейгаундів. Тепер Аменді майже шістдесят, а Дарла недалеко відстала від неї.

– Послухай мене, люба, – сказала вона Дарлі. – Вони не стерегтимуть її, щоб вона не наклала на себе руки. Вони називають це спостереженням. – Вона не знала, звідки їй про це відомо, проте не сумнівалася, що саме так воно і є. – Вони тримають їх у себе двадцять чотири години, я думаю. Можливо, сорок вісім.

– А вони можуть робити це без дозволу?

– Якщо людина не скоїла злочин і її не привели копи, то не думаю.

– Може, тобі слід зателефонувати своєму адвокатові і з’ясувати точно. Тому хлопцеві з Монтани.

– Монтаною його звуть, і він зараз, мабуть, удома. Проте його домашнього телефону в довідниках немає. Він записаний у моєму нотатнику, але я залишила його вдома. Дарло, я думаю, нам треба відвезти її до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа, й вона там буде о’кей.

Но-Саупа – так місцеві жителі називали Норвей-Саут і Париж у сусідньому Оксфордському окрузі, два сусідні містечка, які були також не більш як за день автомобільної їзди від інших придорожніх населених пунктів із не менш екзотичними назвами, такими як Мехіко, Мадрид, Ґілеад, Китай і Коринф. На відміну від міських лікарень у Портленді та Левістоні, невеличка Меморіальна лікарня Святого Стефана була сонним і тихим місцем.

– Я думаю, вони перев’яжуть їй рани на руках і дозволять нам забрати її додому без особливих проблем, – сказала Лізі. – Якщо тільки…

– Якщо тільки?

– Якщо тільки ми захочемо забрати її додому. І якщо вона захоче поїхати з нами. Я маю на увазі, ми не станемо брехати й вигадувати якусь історію, гаразд? Коли вони запитають, що сталося, – а я певна, вони запитають, – ми розповімо правду. Так, вона робила це й раніше, у стані депресії, але це було давно.

– П’ять років – це не так уже й давно.

– Усе відносно, – сказала Лізі. – І вона може пояснити, що її багаторічний бойфренд щойно приїхав до міста з новою дружиною, а тому вона почуває себе препогано.

– А якщо вона не захоче говорити?

– Якщо вона не захоче говорити, Дарло, то я думаю, вони затримають її принаймні на двадцять чотири години, і ми обидві дамо їм на це дозвіл. Тобто я хочу сказати, невже ти захочеш, щоб вона повернулася сюди, якщо вона досі перебуває на якійсь іншій планеті?

Дарла трохи подумала, зітхнула й похитала головою.

– Я думаю, багато залежатиме від самої Аменди, – сказала Лізі. – Насамперед треба її добре вимити. Я сама стану з нею під душ, якщо буде треба.

– Справді, – сказала Дарла, провівши долонею по своєму коротко підстриженому волоссю. – Мабуть, треба почати з цього.

Несподівано вона позіхнула. Це був напрочуд широкий позіх, що виставив би напоказ її мигдалеподібні залози, якби вона досі їх мала. Лізі подивилася на темні півкола під її очима і зрозуміла щось таке, що могла б зрозуміти значно раніше, якби не дзвінок від «Зака».

Вона знову взяла Дарлу за руки, легенько, але наполегливо.

– Місіс Джонc телефонувала тобі сьогодні?

Дарла подивилася на неї з похмурим подивом.

– Ні, моя люба, – відповіла вона. – Вона зателефонувала мені вчора. Учора надвечір. Я приїхала, перев’язала її рани, як змогла, і просиділа біля неї майже всю ніч. Хіба я тобі не казала?

– Ні. Я думаю, все це сталося сьогодні.

– Дурненька Лізі, – сказала Дарла й сумно усміхнулася.

– Чому ти не зателефонувала мені раніше?

– Не хотіла тебе турбувати. Ти робиш так багато для всіх нас.

– Це неправда, – сказала Лізі. Їй завжди було прикро, коли Дарла або Канті (або навіть Джодота, по телефону) верзли таку нісенітницю. Вона знала, що мислить не зовсім нормально як на загал, але нормально це було чи ненормально, вона мислила саме так. – Це лише гроші Скота.

– Ні, Лізі. Це ти. Завжди ти. – Дарла помовчала мить, а тоді похитала головою. – Та менше з тим. Я просто думала, ми владнаємо цю справу лише вдвох. Але я помилилася.

Лізі цмокнула сестру в щоку, обняла її, а тоді підійшла до Аменди й сіла поруч неї на кушетку.

5

– Мендо.

Жодної реакції.

– Мендо-Кролику.

Хай йому біс, але раніше це спрацювало.

І справді, Аменда підвела голову.

– Що таке? Чого ти від мене хочеш?

– Ми відвеземо тебе до лікарні, Мендо-Кролику.

– Я. Не поїду. Не хочу. Їхати туди.

Лізі коротко кивала упродовж цієї уривчастої репліки й почала розстібати заляпану кров’ю блузку Аменди.

– Я тебе розумію, але твої нещасні долоні потребують серйознішого лікування, аніж на це спроможні ми з Дарлою. Питання лише в тому, чи ти захочеш одразу повернутися додому, чи залишишся перебути ніч у лікарні в Но-Саупа. Якщо ти хочеш повернутися сюди, тоді я залишуся тут і ляжу спати з тобою в одній кімнаті. І, можливо, ми поговоримо про були взагалі та про криваві були зокрема. То що скажеш, Мендо? Ти хочеш одразу повернутися додому чи, може, думаєш, що тобі треба буде залишитися на якийсь час у лікарні Святого Стефана?

– Хочу. Повернутися. Сюди.

Коли Лізі попросила Аменду підвестися на ноги, щоб вона могла зняти з неї шорти, Аменда підвелася, не вчинивши опору, але дивилася таким поглядом, ніби вивчала, як розподіляються світлотіні в кімнаті. Якщо це було й не те, що психіатр Аменди називала «напівступором», то цей стан був надто близький до нього, щоб Лізі могла почувати себе спокійно, й тому вона відчула глибоку полегкість, коли наступні слова Аменди прозвучали майже як звичайні людські слова, а не слова робота:

– Якщо ми кудись… Їдемо… тоді навіщо ти мене роздягаєш?

– Бо тобі треба прийняти душ, – сказала Лізі, ведучи її до ванної кімнати. – І вдягти чистий одяг. Те, що на тобі… брудне.

Вона подивилася назад і побачила, що Дарла підібрала скинуту блузку і шорти. Тим часом Аменда рушила до ванної досить слухняно, але серце в Лізі стислося, коли вона побачила, як вона туди йде. І її навіть не так вразило видовище порізаного й покритого струпами тіла Аменди, як задня частина її білих трусів. Протягом багатьох років Аменда носила чоловічі шорти; вони пасували до її кутастого тіла, навіть робили її сексуальною. Сьогодні ж права половина її трусів була заляпана ззаду рідиною червоно-брунатного кольору.

«О, Мендо, – подумала Лізі. – О, моя люба сестро!»

Аменда увійшла у двері ванної кімнати, схожа не так на людину, як на привид, побачений у рентгенівському промінні, одягнена в бюстгальтер, труси та білі гетри. Лізі обернула голову, щоб подивитися на Дарлу. Дарла стояла там, де й була. На мить вона ніби повернулася в ті роки, коли навколо неї звучали веселі голоси дівчат родини Дебушерів. Потім Лізі обернулася назад і зайшла до ванної кімнати слідом за тією, кого вона колись називала великою сестричкою Мендою-Кроликом, яка тепер стояла на маті, опустивши голову, з обвислими руками, чекаючи, поки її роздягнуть до голого тіла.

Лізі потяглася рукою до гачків на бюстгальтері сестри, коли та раптом обернулася і схопила її за руку. Її руки були жахливо холодні. На якусь мить Лізі здалося, що велика сестричка Менда-Кролик знову візьметься за своє, за криваві були й усе таке інше. Натомість вона подивилася на Лізі дивовижно ясними очима, очима, які були тут, і сказала:

– Мій Шарль одружився з іншою.

Потім притулила свій жовтий, як віск, холодний лоб до плеча Лізі й гірко заплакала.