Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

21

Лізі Дебушер прокидається вранці в суботу в неможливо блаженний для себе час, о дев’ятій годині, й під запах смаженого бекону. Сонячне світло лежить на підлозі та на ліжку осяйною стрічкою. Вона виходить на кухню. Скот у трусах смажить бекон, і вона з жахом бачить, що він розмотав пов’язку, яку вона з такою ретельністю йому накладала. Коли вона намагається дорікнути йому за це, Скот їй просто відповідає, що в нього дуже засвербіла рука.

– Крім того, – каже він і простягає до неї руку (це так яскраво нагадує їй про вчорашній вечір, коли він вийшов до неї з темряви, що їй доводиться долати тремтіння), – на світлі дня це має не такий поганий вигляд, чи не так?

Вона бере його руку, згинає її, ніби хоче прочитати знаки на його долоні, й дивиться на неї, аж поки він забирає її назад, сказавши, що йому треба перевернути бекон, бо інакше він згорить. Вона не приголомшена, навіть не здивована; ці почуття, мабуть, притаманні лише темним ночам та зануреним у темінь кімнатам, а не сонячним суботнім ранкам, коли зі старенького радіоприймача «Філко», який стоїть на підвіконні, линуть звуки давньої пісні у стилі кантрі, слів якої вона ніколи не розуміла, але яка їй завжди подобалася. Вона не приголомшена, не здивована… але вона спантеличена. Мабуть, учора порізи здалися їй, до дідька, набагато страшнішими, аніж вони насправді були, – це все, що вона спроможна подумати. Мабуть, вона просто запанікувала. Бо ці рани, хоч їх і не назвеш легенькими порізами, далеко не такі тяжкі, як вона думала. Вони не просто затяглися, а й почали зарубцьовуватися. Якби вона вчора повезла його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум, вони, мабуть, подумали б, що вона схибнулася.

Усі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше.

Тим часом Скот дістає виделкою підсмажений бекон зі сковорідки і викладає його на дві складені докупи паперові серветки. Можливо, він і справді добрий письменник, думає Лізі, але немає ніякого сумніву в тому, що він великий кухар у галузі смажених страв. Принаймні в тих випадках, коли він налаштовує себе на цю діяльність. Хоч йому потрібен новий спідній одяг; задня частина його трусів звисає досить кумедно, а резинка ледве їх утримує на животі. Вона неодмінно подбає про те, щоб він купив собі нові труси, коли надійде сподіваний чек із гонораром за роман, про який він згадував, хоча, звичайно ж, не його труси перебувають нині в центрі її думок; її розум напружено силкується порівняти те, що вона бачила учора вночі – ті глибокі й страхітливі на вигляд роззявлені зябра, колір яких змінювався від рожевого до темно-червоного кольору печінки, – і те, що він показав їй сьогодні вранці. Це різниця між звичайними порізами і глибокими ранами. І невже вона й справді вірить, що хтось може вилікувати це так швидко, якщо ми забудемо про біблійні історії? Невже вірить? Адже він поранив свою руку не віконним склом, а грубим зеленим склом оранжереї, і це нагадує їй про те, що вони мають якось залагодити цю справу, Скотові доведеться…

– Лізі…

Вона пробудилася зі своїх марень і виявила, що сидить за кухонним столом, нервово запихаючи край своєї теніски собі між стегна.

– Чого тобі?

– Одне яйце чи два?

Якусь мить вона міркує.

– Два, я думаю.

– Змішувати жовток і білок чи не змішувати?

– Не змішувати.

– Ми одружимося? – запитує він достоту тим самим тоном, розбиваючи обидва яйця своєю неушкодженою рукою і виплескуючи їх на сковорідку.

Вона легенько всміхається, не тому, що він запитав про це таким буденним, майже діловим тоном, а тому, що сформулював своє запитання в такий архаїчний спосіб і усвідомлює, що вона зовсім не здивована. Вона сподівалася цього, як-би-його-назвати, цього продовження; мабуть, обмірковувала його пропозицію з усіх боків десь у глибинах свого розуму навіть тоді, коли спала.

– А ти впевнений? – запитує вона.

– Абсолютно, – відповідає він. – А що ти скажеш мені, люба моя дитино?

– Твоя люба дитина думає, що це варто обміркувати.

От і добре, – каже він. – От і гаразд. – Потім пауза. – Дякую тобі.

Упродовж хвилини або двох ніхто з них не озивається. Старий потрісканий «Філко» на підвіконні передає музику, якої тато Дебушер ніколи не слухав. На сковорідці пострілюють яйця. Вона голодна. І вона щаслива.

– Восени, – каже вона.

Він киває головою й дістає тарілки.

– Гаразд. Жовтень?

– Можливо, це надто рано. Скажімо, десь на День Подяки.[18]18
  Офіційне свято Сполучених Штатів у пам’ять перших колоністів Массачусетса. Відзначається в останній четвер листопада.


[Закрыть] Для тебе яйця ще залишилися?

– Залишилося одне, але одного мені якраз вистачить.

Вона каже:

– Я не вийду за тебе заміж, якщо ти не купиш собі нові труси.

Він не сміється.

– У такому разі я ставлю це першим пунктом своїх планів на майбутнє.

Він ставить перед нею тарілку. Бекон і яйця. Вона така голодна. Вона починає їсти, а він тим часом розбиває над сковорідкою останнє яйце.

– Ліза Лендон, – каже він. – Тобі подобається?

– Тут одне підтримує друге. Як ти називаєш той випадок, коли всі слова починаються одним звуком?

– Алітерація.

– Саме так. – Тепер і вона повторює: – Ліза Лендон.

Як і яйця, це їй смакує.

– Маленька Лізі Лендон, – каже він і підкидає своє яйце в повітря. Воно робить два оберти і падає в жир, натоплений із бекону, – плюсь!

– А ти, Скоте Лендон, обіцяєш мені не пручатися й не брикатися, мов кінь? – запитує вона.

– Не пручатимусь у хворобі й не брикатимусь у здоров'ї, – обіцяє він, і обоє починають реготати, як божевільні, під звуки радіо, що грає в сонячному світлі.

22

Зі Скотом вона завжди багато сміялася. А через тиждень порізи на його руці й навіть глибока рана між зап'ястком і ліктем добре загоїлися.

Навіть шрамів не залишилося.

23

Коли Лізі знову прокидається, вона більше не знає, у якому часі вона перебуває – тоді чи тепер. Але вже досить уранішнього світла просоталося до кімнати, тож вона може бачити холодні сині шпалери і морський пейзаж на стіні. Отже, це спальня Аменди, і все начебто правильно, але щось видається їй тут і неправильним; їй здається, що це сон про майбутнє, який вона бачить у вузенькому ліжку свого малого помешкання, ліжку, яке вона досі ділить зі Скотом більшість ночей, і так триватиме до їхнього одруження в листопаді.

Що її розбудило?

Аменда відвернулася від неї, і Лізі досі притискалася до неї, наче ложка, притулившись грудьми до Амендиної спини, а животом – до її худих сідниць, і що ж це її розбудило? Пісяти їй не хочеться, принаймні не припекло, тоді в чому ж річ?..

Амендо, ти щось сказала? Тобі чогось треба? Можливо, ти хочеш пити? Можливо, тобі потрібне зелене скло оранжереї, щоб порізати собі зап’ястки?

Ці думки промчали крізь її мозок, але Лізі насправді нічого не хотіла казати, бо їй спала дивна думка. Ця думка полягала в тому, що хоч вона й бачила перед собою кучму майже зовсім сивого Амендиного волосся та мереживо нічної сорочки на її шиї, проте насправді вона була в ліжку зі Скотом. Так! Що в якусь мить ночі Скот… що? Проник у спогади Лізі та в тіло Аменди? Щось подібне до цього. Це справді була кумедна думка, проте Лізі не хотіла нічого казати, остерігаючись, що якби вона це зробила, то Аменда могла б відповісти їй голосом Скота. І як би вона тоді повелася? Зойкнула б від жаху? Таким зойком, від якого й мертві прокинуться, як говориться у відомій приказці? Це думка, звичайно, безглузда, але ж…

Але ж подивися на неї. Подивися, як вона спить, із підтягнутими коліньми і нахиленою головою. Якби там була стіна, вона торкалася б її лобом. Тож не дивно, що мені здалося…

А тоді, в густій темряві, яка передує світанку, з обличчям, обернутим так, що Лізі не могла його бачити, Аменда раптом заговорила.

– Дитино моя, – сказала вона.

Пауза.

А тоді:

– Люба моя дитино.

Якщо температура тіла в Лізі учора ввечері, здавалося, впала на тридцять градусів, то тепер вона, мабуть, упала на шістдесят,[19]19
  Лізі, певно, мислить градусами шкали Фаренгейта. 30°F = 17 °C, 60 °F = 33 °C.


[Закрыть] бо хоч голос, який це сказав, був, безперечно, жіночим, але він був також голосом Скота. Адже Лізі жила з ним понад двадцять років і не може не впізнати його голос.

Це сон, – сказала вона собі. – Тому я навіть не можу зрозуміти, коли це відбувається – тоді чи тепер. Якщо я добре роздивлюся навколо, то побачу десь у кутку кімнати чарівний килим-самоліт із написом НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, що витає в повітрі.

Але вона не могла розглянутися навкруги. Протягом якогось часу вона взагалі не могла ворухнутися. Не могла й озватися, бо їй заважало світло, якого ставало дедалі більше й більше. Ніч майже закінчилася. Якщо Скот повернувся – тобто якщо вона справді прокинулася й усе це їй не приснилося, – тоді для цього має бути якась причина. І, звичайно ж, він прийшов не для того, щоб зробити їй боляче. Він не міг би зробити їй боляче. Щонайменше… він повернувся б без якоїсь певної мети. Але вона почуває, що неспроможна вимовити ані його ім’я, ані ім’я Аменди. Адже вона могла помилитися к обох випадках. У своїй уяві вона бачила, як хапає Аменду за плече й примушує її обернутися. Чиє обличчя побачить вона під посивілим волоссям Аменди? А що як це буде обличчя Скота? О святий Боже, а що як це буде воно?

Світло дня наближалося. І несподівано її опанувала переконаність, що коли вона дозволить сонцю увійти до кімнати, не заговоривши, то двері між минулим і теперішнім зачиняться і будь-яка можливість одержати відповіді зникне.

Отже, не звертай уваги на імена. Не зважай на те, хто там, у біса, лежить у цій нічній сорочці.

– Чому Аменда сказала бул? – запитує вона.

Її голос у цій спальні, де темрява вже розсіювалася, прозвучав хрипко, невпевнено.

– Я залишив тобі бул, – відповідає їй особа, з якою вона лежить у ліжку і до чиїх сідниць притуляється живіт Лізі.

О Боже, о Боже, це вже справді психодіотизм, якщо він існує, нехай йому біс…

А тоді:

Візьми себе в руки. Пручайся, тримайся, не дозволяй себе заморочити… Запитай про це тепер, негайно…

– А який він… – Її голос звучить хрипкіше й невпевненіше, ніж будь-коли. І тепер їй здається, що розвидняється в кімнаті надто швидко. Сонце може викотитися з-за обрію на сході будь-якої миті. – Це кривавий бул?

– Ти скоро матимеш кривавий бул, – відповідає їй голос, і в ньому звучить певний жаль.

І він такий схожий на голос Скота. Але тепер він більше схожий і на голос Аменди, і це лякає Лізі дужче, аніж будь-коли.

Потім голос повеселішав:

– Але той бул, який ти шукаєш тепер, це добрий бул, Лізі. Щоб його знайти, ти маєш проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька – і ти одержиш свій приз.

– А яким буде мій приз? – запитує вона.

– Трунок. – Відповідь була миттєвою.

– Кока-кола? Кока Роял-Краун?

– Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди.

Голос пронизувала якась дивна й незглибима туга, і в ньому пролунало щось напрочуд знайоме. І чому останнє слово здалося їй чиїмось ім’ям, а не просто квітами? Чи це одна з тих речей, яких вона не може бачити за багряною завісою, що іноді ховає від неї її власну пам’ять? У неї не залишилося часу, щоб про це подумати, а тим більше, запитати про це, бо смужка червоного світла вже просоталася крізь вікно. Лізі відчула, що час повертається у свій фокус і, крім того, що була дуже налякана, пережила напад гострого жалю, що нічого не встигла.

– А коли я матиму кривавий бул? – запитала вона. – Скажи мені.

Але відповіді не було. Вона знала, що відповіді не буде, але її розчарування підсилилося, заповнивши весь той простір, де панували її жах і розгубленість до того, як сонце викотилося з-за обрію, розсіявши все своїм промінням.

– Коли я його матиму? Прокляття, скажи мені, коли? – вона тепер кричала і трясла плече, прикрите нічною сорочкою, аж підскакувало волосся… але відповіді не було. Зрештою, Лізі вгамувала свою лють. – Не дражни мене отак, Скоте, скажи мені, коли він прийде – коли?

Цього разу вона смикнула за плече, прикрите нічною сорочкою, замість просто труснути його, і тіло в ліжку повільно перекотилося на другий бік. Це була Аменда, звичайно ж. Очі в неї були розплющені, й вона дихала, а щоки навіть були забарвлені, хоч і не дуже яскраво, проте Лізі впізнала той далекий і відсутній погляд своє великої сестри Менди-Кролика, яким вона дивилася в ті хвилини, коли уривала будь-які зв’язки з дійсністю. І цей погляд належав не тільки їй. Лізі вже не була певна, чи Скот справді приходив до неї, чи вона просто перебувала в якомусь напівпробудженому стані, але в одному вона була переконана: протягом якогось часу вночі Аменда знову була десь далеко. Можливо, цього разу її далека мандрівка була спрямована на добро.

Частина друга
ПеЗКаПеТе

Вона обернулася й побачила великий білий місяць, який дивився на неї, зависши над пагорбом. І її груди відкрилися перед ним, і місячні промені проникли крізь неї, наче крізь прозорий діамант. Вона стояла, наповнена місяцем, ніби пропонуючи себе в жертву.

Її перса розтулилися, щоб прийняти його в себе, її тіло відкрилося, мов тремтячий анемон, лагідне, щедре запрошення, осяяне місяцем.

Д. Г. Лоуренс. Райдуга

V
Лізі й довгий, довгий четвер
(Етапи була)

1

Лізі не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що цей розрив Аменди з реальністю був набагато гірший, аніж три попередні – її періоди «пасивного напівступору», якщо скористатися терміном її психіатра. Враження було таке, ніби її зазвичай дратівлива й іноді нестерпна сестра перетворилася на велику ляльку з автоматичним диханням. Лізі спромоглася (доклавши значних зусиль) перевести Аменду в сидячу позу й повернути її, тож тепер вона сиділа, звісивши ноги з ліжка, але ця жінка в білій нічній сорочці – яка розмовляла, а може, й не розмовляла голосом померлого чоловіка Лізі за кілька хвилин перед світанком – ніяк не відповідала, коли Лізі називала або гукала її на ім’я, або навіть люто й розпачливо викрикувала його їй просто в обличчя. Вона лише сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася пильним поглядом на молодшу сестру. А коли Лізі відступила вбік, то Аменда й далі невідривно дивилася на те місце, де вона щойно була.

Лізі пішла до ванної кімнати, щоб намочити рушник холодною водою, а коли повернулася, Аменда вже знову лежала, причому лежала лише верхня половина її тіла, а ноги спускалися з ліжка. Лізі знову стала її підводити, але припинила це робити, коли сідниці Аменди, що були надто близько до краю ліжка, почали ковзати вниз. Якби вона не зупинилася, Аменда сповзла б на підлогу.

– Мендо-Кролику!

Цього разу її старша сестра ніяк не відповіла на своє дитяче прізвисько. Лізі вирішила спробувати всі варіанти.

– Велика сестричко, Мендо-Кролику!

Ніякої реакції. Замість злякатися (вона злякається незабаром) Лізі відчула напад такої люті, до якої Аменді дуже рідко вдавалося довести свою молодшу сестру, коли вона справді до цього прагнула.

– Облиш! Облиш це й відсунь свій зад на ліжко, щоб ти могла сидіти!

Реакція нульова.

Лізі нахилилася, витерла безвиразне обличчя Аменди холодним рушником, але чогось більшого не домоглася. Очі не закліпали навіть тоді, коли мокрий рушник доторкнувся до них. Тепер Лізі почала відчувати страх. Вона подивилася на цифровий годинник на радіо біля ліжка й побачила, що вже шоста ранку. Вона могла б зателефонувати Дарлі, не боячись розбудити Мета, який, певно, спить тепер сном праведника в Монреалі, але вона не хотіла цього робити. Зателефонувати Дарлі було б тим самим, що визнати свою поразку, а вона не була до цього готова.

Вона обійшла ліжко, схопила Аменду під пахви й потягла її назад. Це було важче, аніж вона сподівалася, адже тіло Аменди було дуже худе.

Бо це зараз мертва вага, люба моя дитино. Ось чому.

– Заткнися, – сказала вона, без найменшого уявлення про те, з ким розмовляє. – Просто заткнися та й годі.

Вона залізла на ліжко сама, ставши коліньми по обидва боки від стегон Аменди, а руками впершись по обидва боки від її шиї. У цій позі, позі верхнього коханця, вона могла подивитися просто в обернуте вгору обличчя своєї сестри з її застиглим поглядом. Під час своїх попередніх нападів Аменда була піддатлива… чимось схожа на людину, що перебуває під гіпнозом, так тоді здавалося Лізі. Цього разу ситуація була зовсім іншою. Вона тільки могла сподіватися, що насправді іншою вона не була, адже вранці кожна людина мусить виконати певні дії. Якщо ця людина і справді хоче й далі жити приватним життям у своєму власному будиночку, що називається Кейп-Код.

– Амендо! – закричала вона, дивлячись сестрі в обличчя. Потім, майже не відчуваючи кумедності того, що відбувається (адже їх, зрештою, тут було тільки двоє), вона заволала не своїм голосом: – Сестричко!.. Велика Мендо!.. Мендо-Кролику!.. Тобі треба стати на ноги… і сходити в туалет… і сісти на унітаз! Тобі треба сісти на унітаз, Мендо-Кролику! Ну ж бо, підводься… Я починаю рахувати… ОДИН!.. і ДВА!.. і ТРИ!

На ТРИ вона знову підняла верхню частину тіла Аменди в сидячу позу, але чогось більшого не домоглася.

Одного разу, десь приблизно о двадцятій хвилині на сьому, Лізі вдалося стягти Аменду з ліжка й поставити на ноги в дивній напівзігнутій позі. Вона пережила приблизно таке саме відчуття, як тоді, коли в 1974-му купила свій перший автомобіль, марки «Пінто», і після двох нескінченних хвилин безперервного натискання на стартер мотор нарешті загуркотів і завівся, перш ніж остаточно розрядився акумулятор. Але замість випростатись і дозволити Лізі відвести себе до туалету, Аменда знову впала на ліжко – причому впала якось криво й косо, тож Лізі мусила підхопити її під руки і, лаючись, з усіх сил штовхнути, щоб вона не беркицьнула на підлогу.

– Ти прикидаєшся, сучко! – закричала вона на Аменду, чудово знаючи, що Аменда не прикидається. – Ну ж бо, ворушися! – Вона почула, як голосно кричить – вона розбудить місіс Джоне через дорогу, якщо не стишить голос, – і таки стишила його. – Лягай собі й лежи, якщо так. Гаразд. Але не сподівайся, що я тут танцюватиму весь ранок біля тебе, ти, смердюча купо лайна. Зараз я піду вниз зготувати каву та зварити вівсянку. Якщо вашій королівській величності смакуватиме те чи те, то покличете мене. Отже, дозвольте вашому довбаному ліврейному лакею спуститись на кухню.

Вона не знала, чи запропоновані нею варіанти смакували великій сестричці Менді-Кролику, але їй, Лізі, вони смакували, надто кава. Вона випила філіжанку чорної, потім з’їла миску вівсянки, потім випила ще чашечку з подвійною порцією вершків і цукром. Смакуючи цю останню, вона думала: «Тепер би мені сигаретку, і тоді я гасала б весь цей клятущий день, наче кінь. Одну з тих хрінових „Салем лайтс“».

Її розум хотів був повернутися до снів і спогадів, які не давали їй спокою минулої ночі (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ, так би я це назвала, подумала вона), але вона йому не дозволила. Не дозволила йому також проаналізувати те, що сталося з нею, коли вона сьогодні прокинулася. Можливо, згодом вона знайде для цього час, але не тепер. Тепер у неї на руках велика сестричка, і їй треба якось давати раду.

«А що як моя велика сестричка знайде бритву у своїй аптечці або десь поруч і захоче порізати собі нею зап’ястки? Або горлянку?»

Лізі похапцем підвелася з-за столу, плекаючи надію, що Дарла здогадалася прибрати всі гострі предмети з ванної кімнати… чи з інших кімнат там, нагорі. Вона майже збігла нагору сходами, зі страхом уявляючи собі те, що чекає її у великій спальні, знервовано думаючи про те, що може побачити там лише двійко подушок у мереживних наволочках.

Аменда була досі там, її погляд досі був утуплений у стелю. Здавалося, вона не пересунулася на жоден дюйм. Полегкість, яку в першу мить відчула Лізі, змінилася поганим передчуттям. Вона сіла на ліжко й узяла руку сестри у свою руку. Рука була тепла, але вона ніяк не відповіла на її потиск. Лізі хотілося, щоб пальці Менди зімкнулися на її пальцях, але вони залишалися м’якими й нечутливими. Наче виліпленими з воску.

– Амендо, що нам із тобою робити?

Відповіді не було.

А тоді, позаяк вони були тут самі-одні, крім їхніх віддзеркалень у дзеркалах, Лізі запитала:

– Скот цього не робив чи робив, Мендо? Скажи, будь ласка, Скот не робив цього… ну, я не знаю… приходячи сюди?

Аменда не сказала ні «так», ні «ні», й через короткий час Лізі пішла до ванної кімнати перевірити, чи там немає гострих предметів. Вона зрозуміла, що Дарла й справді приходила сюди перед нею, бо все, що вона там знайшла, були маленькі ножиці для зрізання нігтів у глибині нижньої шухляди невеличкого туалетного столика Менди. Звичайно, за великого бажання, навіть ними можна було б багато чого зробити. Адже навіть батько Скота

(мовчи, Лізі, не треба, Лізі)

– Гаразд, – сказала вона, стривожена тією панікою, яка заповнила її рот смаком міді, і багряним світлом, що спалахнуло десь за її очима, і тим, як конвульсивно вона стиснула в руках ножиці. – Гаразд, не звертай уваги. Забудь про це.

Вона заховала ножиці за купкою запилюжених пакетиків шампуню у тій шухляді, де Аменда тримала свої рушники, а потім – оскільки їй не спало на думку нічого кращого, прийняла душ. Коли вийшла з ванної кімнати, то побачила, що Аменда обмотала великий рушник, який вона раніше намочила водою, щоб витерти їй обличчя, навколо своїх стегон, і зрозуміла, що це вже така ситуація, якій самі сестри Дебушер навряд чи зможуть дати раду. Вона витягла рушник із-під мокрого заду Аменди. Потім подивилася на годинник, який стояв на нічному столику, зітхнула, взяла телефонну слухавку й набрала номер Дарли.