Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

18

Коли вони повертаються на кухню, вона розмотує блузку й бачить, яку шкоду він собі заподіяв. Дивлячись на його покалічену руку, вона відчуває, як ще одна хвиля зомління спочатку підносить її вгору до яскравого світла в неї над головою, а потім кидає в темряву; вона мусить докласти великих зусиль, щоб залишитися при тямі, і їй вдається досягти цього, повторюючи собі: «Я йому потрібна. Я потрібна йому, щоб відвезти його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум».

Йому в якийсь спосіб пощастило не порізати вени, які проходять у зап’ястку так близько до поверхні – просто чудо дивовижне, – але його долоня порізана принаймні в чотирьох різних місцях і клапті шкіри там висять, як відклеєні шпалери, порізані й три пальці, які її тато називав «товстими пальцями». Але piece de resistance[15]15
  Головна страва (фр.). Тут – найбільша рана.


[Закрыть] на його руці – це глибока рана між зап’ястком і ліктем, звідки стримить уламок грубого зеленого скла, схожий на плавець акули. У неї лише встигає вихопитися безпорадне: «Ой!», коли він витягує його звідти – майже недбалим жестом – і кидає до сміттєвого кошика. Він тримає її просякнуту кров’ю блузку під своєю долонею і рукою, намагаючись не допустити, щоб кров забруднила підлогу. І хоч кілька крапель падають на лінолеум, проте їх зовсім мало, і згодом їх можна буде легко витерти мокрою ганчіркою. У неї на кухні стоїть високий стілець, на який вона іноді сідає, коли чистить овочі або навіть тоді, коли миє тарілки (коли ти стоїш на ногах по вісім годин на день, то намагаєшся сісти всюди, де для тебе знайдеться якесь сидіння), і Скот сідає на нього верхи так, щоб йому зручно було тримати закривавлену руку над зливальницею і щоб кров капала тільки туди. Зараз він, мовляв, скаже їй що робити.

– Тебе треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги, – каже вона йому. – Скоте, будь розважливим. У тебе оголені сухожилля і все таке. Ти хочеш утратити рухливість лівої руки? Бо ти можеш її втратити! Справді можеш! Якщо ти боїшся їхніх можливих розпитувань, то вигадай якусь історію, адже ти мастак вигадувати історії, а я її підтверджу, от і все…

– Якщо завтра ти все ще захочеш мене туди відвезти, то ми поїдемо, – каже він їй. Тепер він уже цілком повернувся до свого нормального «я», раціонального й чарівного, і майже гіпнотично переконливого. – Сьогодні вночі я не збираюся від цього померти, кровотеча майже зупинилася, а крім того – хіба ти не знаєш, на що схожі пункти невідкладної допомоги в ніч на суботу? Це парад п’яних. З’явитися туди в суботу вранці буде набагато ліпше. – Тепер він усміхається, дивлячись на неї своєю заразливою усмішкою моя люба, я знаю ліпше, усмішкою, яка вимагає усмішки собі у відповідь, і вона намагається вчинити опір такому бажанню, але в цій битві програє. – Крім того, всі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше. Зараз я тобі покажу, що треба робити.

– Ти поводишся так, ніби це вже дванадцята скляна оранжерея, до якої ти встромив руку.

– Ні, – каже він, – і його усмішка трохи в’яне. – Я ніколи не протикав стіну оранжереї до сьогоднішньої ночі. Але я дечого навчився про те, як лікувати рани. І Пол, і я, ми обидва.

– Він був твоїм братом?

– Атож. Він помер. Набери в миску теплої води, Лізі, гаразд? Теплої, але не гарячої.

Вона хоче поставити йому не одне запитання про його брата

(тато казали це мені та Полові знову й знову)

бо досі вона не знала, що в нього був брат, але тепер не час. Не стане вона умовляти його далі, щоб він погодився поїхати до пункту невідкладної допомоги, принаймні не тепер. Бо, з одного боку, якби він погодився туди їхати, то їй би довелося везти його туди, а вона не певна, що змогла б це зробити, адже її всю трясе. І він має слушність щодо кровотечі, вона значно вповільнилася. Дякувати Богові за його бодай дрібні ласки.

Лізі дістає з-під зливальниці свій великий білий пластиковий таз (фірми «Мемонт-Март», куплений за сімдесят дев’ять центів) і наповнює його теплою водою. Він занурює в неї свою пошматовану руку. Спочатку вона дивиться на це спокійно – тоненькі смужки крові, які повільно підіймаються на поверхню, мало її тривожать, – та коли він починає легенько терти руку, вода зафарбовується в рожевий колір, і Лізі відвертається, запитавши в нього, навіщо він примушує свої рани більше кровоточити в такий спосіб.

– Я хочу бути певним, що вони чисті, – каже він. – Вони мають бути чистими, коли я… – Він робить паузу, потім закінчує: —…лягатиму в ліжко. Ти ж дозволиш мені залишитися тут? Будь ласка…

– Так, – відповідає вона, – звичайно, дозволю.

І думає:

«Це зовсім не те, що ти хотів сказати».

Коли він закінчує вимочувати свої рани, то сам виливає закривавлену воду, щоб не доручати цю неприємну роботу їй, а потім показує руку. Намоклі й блискучі порізи здаються менш небезпечними, але в якомусь розумінні більш жахливими, схожими на розкриті риб’ячі зябра, колір під якими змінювався від рожевого до червоного.

– Ти дозволиш мені використати твою коробку з чаєм, Лізі? Я куплю тобі іншу, обіцяю. Скоро мені надішлють чек із гонораром. Понад п’ять тисяч зелених. Мій агент пообіцяв мені таку суму, заприсягнувшись честю своєї матері. Я сказав йому, для мене новина, що він її має. Це жарт, звичайно.

– Я знаю, що це жарт. Не така я вже й тупа.

– Ти взагалі не тупа.

– Скоте, навіщо тобі повна коробка пакетиків із чаєм?

– Подай її мені й побачиш.

Вона подає йому чай. Усе ще сидячи на високому стільці й дуже обережно працюючи однією рукою, Скот доливає в таз не дуже гарячої води. Потім відкриває коробку з пакетиками «Ліптона».

– Цю систему обміркував Ппол, – каже він збуджено.

«Це суто дитяче збудження», – думає вона. Поглянь, яку гарну модель літака зробив я своїми руками, поглянь на невидиме чорнило, яке я приготував зі свого шкільного хімічного приладдя! Він кидає в таз усі пакетики з чаєм, їх там вісімнадцять чи десь так. Вони швидко зафарбовують воду в темно-бурштиновий колір, у міру того як опускаються на дно таза.

– Це трохи кусає, але допомагає дуже й дуже добре. Дивись!

«Дуже й дуже добре», подумки повторює Лізі.

Він опускає руку у слабкий чай, який він приготував, і лише на якусь мить його губи розтягуються, відкриваючи досить криві зуби дещо збляклого кольору.

– Трохи боляче, – каже він, – але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.

– Атож, – каже вона. Вона сама собі дивується, але їй теж здається, що таке вимочування руки в чаї дезінфікує рани або загоює їх, або робить і те, й те. Чакі Джендрон, кухарка в їхньому ресторані, яка спеціалізується на приготуванні страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера»,[16]16
  Insider – добре обізнана людина (англ.).


[Закрыть] і Лізі іноді зазирає до цього журналу. Лише два тижні тому вона прочитала статтю на одній з його останніх сторінок про властивості чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тій самій сторінці була й стаття про те, що в Міннесоті знайдено кістки Біґфута.[17]17
  Bigfoot – велетенська ступня (англ.). Один із варіантів загадкової Снігової Людини.


[Закрыть] – Атож, я думаю, ти маєш слушність.

– Не я, а Пол.

Він збуджений, і його обличчя знову забарвилося в колишній колір.

«Ніби він узагалі ніколи себе не поранив», – думає вона.

Скот показує підборіддям на кишеньку в себе на грудях.

– Дістань мені сигарету, люба моя дитино.

– Невже ти куритимеш із такою рукою…

– Звичайно, звичайно.

Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина.

– Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата?

– Ні. – Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. – Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її вбив, тому що надто забарився з виходом назовні й був надто великий.

Він сміється зі своїх слів, ніби це найкумедніший жарт у світі, але це також нервовий сміх, сміх дитини, яка сміється з брудного жарту, що його не зовсім розуміє.

Вона нічого не каже. Вона боїться що-небудь сказати.

Він дивиться тепер на те місце, де його рука зникає в чаї, який тепер набув червонястого відтінку від розчиненої в ньому крові. Він швидко пахкає своєю «Герберт Тарейтон», і циліндрик попелу стає дуже довгим. Його око досі скошене й примружене, і це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь іншим. Схожим на…

О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер.

– Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли мені настав час вибратися назовні. Він казав, що вона мала поплескати мене по животі й розбудити, але вона цього не зробила, тому я виріс дуже великий, і вона через це померла, отакий у нас вийшов бул.

Він сміється. Попіл падає з його сигарети на прилавок. Він цього, схоже, не помічає. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, і не каже більше нічого.

Це залишає Лізі перед делікатною проблемою. Поставити йому ще одне запитання чи не треба? Вона боїться, він не відповість, що він гарикне на неї (а вона знає, що він може гарикнути; якось це сталося, коли вона переглядала його конспекти, зроблені на семінарі з новітньої літератури). Вона боїться також, що він може їй відповісти. Вона думає, він відповість.

– Скоте… – починає вона дуже лагідним голосом.

– Чого тобі?

Його сигарета вже згоріла на три чверті своєї дороги до того, що скидається на фільтр, але у «Герберт Тарейтон» це лише різновид мундштука.

– А твій тато робив були?

– Криваві були, звичайно. Коли ми бешкетували або коли хотів дати вихід своїм почуттям. Пол робив добрі були. Були для розваги. Щось подібне до пошуку скарбів. Ти користуєшся певними ключами. Потім: «Бул! Кінець!» і одержуєш приз. Цукерку або кока-колу. – Попіл знову впав із його сигарети. Погляд Скота був зосереджений на чаї в тазу. – Але тато дарував нам поцілунок. – Він дивиться на неї, і вона одразу розуміє, він знає все, про що вона так боялася його запитати, і зараз відповість їй, як зможе. Як посміє відповісти. – Таким був приз тата. Поцілунок, після того він припиняв робити нам боляче…

19

Лізі не має бинтів у своїй аптечці, які її задовольняли б, тому відриває довгі смуги від простирадла. Простирадло старе, але їй однаково шкода дерти його на клапті – на платню офіціантки (доповнювану вбогими чайовими від Неприкаяних Хлопчиків та лише трохи ліпшими – від викладачів університету, які обідають у Пета) вона навряд чи може собі дозволити завдавати такої шкоди своїм запасам білизни. Та коли вона згадує про хрестоподібні порізи на його долоні і про глибоко роззявлені зябра на руці між зап’ястком і ліктем, то перестає вагатися.

Скот засинає, можна сказати, раніше, ніж його голова доторкається до подушки на своєму боці її до безглуздя вузького ліжка; Лізі думала, що протягом певного часу не зможе заснути, міркуючи над тим, що сьогодні почула від нього. Натомість засинає майже одразу.

За ніч вона прокидається двічі, першого разу тому, що їй треба попісяти. Ліжко порожнє. Вона сонно рушає до туалету, відтягнувши на ходу свою фірмову теніску Менського університету до самих стегон і бурмочучи:

– Скоте, поквапся, бо мені припекло.

Та коли відчиняє двері до туалету, то у світлі, яке вона завжди залишає на ніч увімкненим, бачить, що там нікого нема. Не підняте й сидіння на унітазі, яке він завжди так залишає, після того як віділлє.

Лізі вмить перехотілося мочитись. Її опанував жах від думки, що він прокинувся від нестерпного болю, згадав про все те, що він їй розповідав, і був розчавлений – як вони це називають в «Інсайдері» Чакі? – своєю розбудженою пам’яттю.

Але чи справді йдеться про речі розбуджені чи про ті, які він досі ховає глибоко в собі? Цього вона напевне не знає, але вона знає, що від дитячої манери, в якій він певний час говорив, віяло чимось моторошним… а що як він знову пішов до оранжереї, щоб закінчити там свою справу? Щоб тепер устромити туди горло замість руки?

Вона спрямовує погляд крізь чорне провалля кухні – її помешкання складається лише зі спальні та кухні – і розрізняє його неясні обриси. Він лежить у ліжку, згорнувшись калачиком, у звичній для нього позі ембріона, підтягти коліна майже до грудей, упершись лобом у стіну (коли вони покинуть це помешкання восени, там залишиться слабка, але помітна позначка – позначка Скота). Вона не раз казала йому, що він мав би набагато більше місця для себе, якби спав із зовнішнього боку, але він не хотів. Тепер він трохи посунувся, пружини зарипіли, й у світлі з вулиці, що вливається крізь вікно, Лізі бачить пасмо чорного волосся, яке спадає йому на щоку.

Його не було в ліжку.

Але ось він лежить у ньому з його внутрішнього боку. Якщо вона в цьому сумнівається, то може просунути руку під чуба, на який вона дивиться, підняти його, відчути його вагу.

То, може, мені наснилося, що його не було?

Таке припущення має сенс – бодай приблизний, – та коли вона повертається до туалету й сідає на унітаз, вона знову думає: «Його там не було. Коли я прокинулася, препаскудне ліжко було порожнім».

20

Удруге вона прокидається не з власної ініціативи.

– Лізі!

Це Скот, він торсає її за плече.

– Моя маленька, маленька Лізі.

Вона чинить йому опір, в неї був тяжкий день – до біса, тяжкий тиждень, – але він не відступається.

– Лізі, прокинься!

Вона думала, що зараз їй у вічі вдарить ранкове світло, але ще поночі.

– Скоте. Чого тобі?

Вона хоче запитати, чи не потекла в нього знову кров, чи, може, сповзла накладена нею пов’язка, але її затуманена сном свідомість неспроможна сформулювати такі складні думки. Чого тобі поки що з нього вистачить.

Його обличчя нависає над її обличчям, він цілком прокинувся. Він здається їй збудженим, але не схоже, щоб він злякався чогось чи йому дуже боліло. Він каже:

– Ми не можемо далі жити так.

Ці слова допомагають їй остаточно прокинутися, бо вони налякали її. Що він має на увазі? Що він хоче порвати з нею?

– Що ти сказав, Скоте?

Вона обмацує підлогу, знаходить там свого годинника зі світляним циферблатом, скошує на нього очі.

– Лише о пів на п’яту ранку!

Її голос звучить стомлено і боязко, бо вона таки справді налякана.

– Лізі, ми повинні мати справжній дім. Купити його. – Він хитає головою. – Ні, це на потім. Я думаю, нам треба одружитися.

На неї напливає відчуття полегкості, й вона відкидається назад. Годинник випадає з її ослаблих пальців і дзенькає об підлогу. Це пусте. Таким годинником марки «Тімекс» можна брязнути об камінь, і він цокатиме далі, мов нічого й не сталося. За почуттям полегкості прийшло почуття подиву. Їй щойно зробили пропозицію, як леді з роману. А за подивом маячило щось подібне до червоної цятки жаху. Чоловік, який запропонував їй свою руку (і зробив це о пів на п’яту ранку, завважте), ще учора ввечері стояв перед нею з пошматованою рукою, яку він перетворив на криваве місиво, коли вона накричала на нього за те, що він запізнився на побачення (щоправда, вона наговорила йому й чимало всякого іншого), це той самий чоловік, який стояв перед нею учора ввечері, який вийшов до неї учора з темряви, перетнувши моріжок і простягаючи їй свою поранену руку, наче клятущий різдвяний подарунок. Це той самий чоловік, що мав небіжчика-брата, про якого вона довідалася тільки вчора, і небіжчицю матір, яку він, схоже, вбив, тому що він – як цей одчаюга-письменник сформулював свою думку? – виріс у її лоні надто великим.

– Лізі, ти мене слухаєш?

– Замовкни, Скоте, я думаю.

Але як важко думати, коли місяць уже зайшов, а час ніякий незалежно від того, що повідомляє тобі твій надійний «Тімекс».

– Я кохаю тебе, – лагідно каже він.

– Я знаю. І я тебе теж кохаю. Але справа не в цьому.

– Це може бути, – каже він. – Що ти мене кохаєш, я хотів сказати. Можливо, для мене це головне. Ніхто мене не любив, після того як помер Пол. – Тривала пауза. – І тато, я думаю.

Вона підвелася на лікті.

– Скоте, багато людей тебе люблять. Коли ти читав уривки зі своєї останньої книжки – і тієї, яку ти пишеш тепер… – Вона наморщила носа. Його нова книжка називається «Порожні демони», і їй зовсім не подобається те, що вона прочитала з неї або чула, як він прочитав. – Коли ти читав, послухати тебе прийшло понад п’ять сотень людей! Їм довелося перейти з Вітальні Мен до Аудиторії Гока! Коли ти закінчив, тебе гучно вітали!

– То не любов, – каже він. – То цікавість. І, між нами кажучи, все це пусте й нічого не варте. Коли тобі щастить опублікувати свій перший роман у двадцять один рік, ти неодмінно опиняєшся в центрі такої пустопорожньої цікавості, навіть якщо твою писанину купують лише бібліотеки і навіть не друкують варіант у паперовій обкладинці. Не варто звертати й увагу на це ідіотське захоплення вундеркіндами, Лізі…

– А я звертаю…

Вона вже цілком або майже цілком прокинулася.

– Дай-но мені ліпше сигарету, люба моя дитино. – Його сигарети лежать на підлозі, на черепаховій таці, яку вона тримає для нього. Вона підіймає тацю, тицяє сигарету йому в зуби і припалює її для нього. Він підсумовує їхню дискусію. – Але ти також звертаєш увагу на те, почистив я сьогодні зуби чи не почистив…

– Ну, знаєш…

– І чи той шампунь, яким я користуюся, допомагає мені позбутися лупи на голові, чи навпаки, побільшує її кількість.

Це нагадує їй про щось.

– Я купила тобі пляшку отого «Теґріна», про який я тобі розповідала. Він у душі. Я хочу, щоб ти його спробував.

Він вибухає сміхом.

– Ось бачиш? Ось бачиш? Чудовий приклад. Ти дотримуєшся холістичного погляду.

– Я не знаю цього слова, – каже вона, спохмурнівши.

Він дістає з рота сигарету, викурену лише на чверть.

– Це означає, що, коли ти дивишся на мене, ти бачиш мене згори донизу й від одного боку до другого, й усе для тебе важить однаково.

Вона обмірковує його слова, потім киває головою.

– Мабуть, так воно і є.

– Ти не знаєш, що це таке. У дитинстві я був одним. Протягом останніх шістьох років я став іншим. Я став кращим, але для більшості людей тут і там, де я жив раніше, в Пітсбурзі, Скот Лендон – це лише такий собі… священний автомат. Укиньте в нього двійко баксів, і звідти вискочить якась паскудно цікава історія.

Його голос не звучить гнівно, але вона відчуває, що він міг би розгніватися. У певний час. Якби він не знайшов собі такого місця, де він міг би почувати себе в безпеці, де його вважали б таким, яким він справді є. Атож, вона може стати для нього такою людиною. Вона може облаштувати йому таке місце. Він допоможе їй це зробити. До певної міри вони уже це удвох зробили.

– Ти зовсім інша, Лізі. Я це зрозумів одразу, коли ми тільки вперше познайомилися на вечорі блюзу у Вітальні Мен – ти пам’ятаєш?

Ісусе, Маріє і святий Йосипе, ще б вона цього не пам’ятала! Вона тоді пішла до університету подивитися виставку Гартґена, яку влаштували просто неба, перед Аудиторією Гока, почула музику, яка долинала з Вітальні, й вирішила зайти туди, лише щоб задовольнити свою миттєву примху. Він прийшов через кілька хвилин, подивився на заповнену залу й запитав, чи не зайнятий протилежний кінець кушетки, на якій вона сиділа. Вона майже не слухала музику. Вона хотіла встигнути на автобус, який підходив о пів на дев’яту до Клівза, а тому в неї не залишилося часу на те, щоб її слухати. Тобто вона була вже зовсім близько до того, щоб укластися спати у своєму ліжку сьогодні самій-одній. Від цієї думки вона спізнала тоді відчуття, яке переживає людина, коли дивиться з високого вікна вниз.

Тепер вона нічого цього не каже, лише киває головою.

– Для мене ти, як… – Скот робить паузу, потім усміхається. Усмішка в нього божественна, криві зуби і все таке. – Ти як озеро, до якого всі ми приходимо, щоб напитися. Я розповідав тобі про озеро?

Вона киває головою, усміхнувшись йому у відповідь. Він їй цього не розповідав – принаймні в безпосередній розмові, – але вона чула, як він говорив про це на своїх читаннях або на лекціях, які вона відвідувала у відповідь на його сповнені ентузіазму запрошення, сидячи десь на задніх лавах аудиторії 101 Бордмена або Малої аудиторії 112. Коли він говорить про озеро, він завжди подається вперед, ніби сам хотів би занурити в нього руки, якби міг, або щось витягти з нього – можливо, риби-слова. Цей жест здається їй дуже милим, якимсь хлоп’ячим. Іноді він називає це озером міфів; іноді – озером слів. Він каже, що кожного разу, коли ви називаєте когось добрим серцем або поганим оком, ви п’єте з цього озера або ловите пуголовків біля його берега; що кожного разу, коли ви посилаєте свого сина на війну та небезпеку смерті, тому що ви любите свій прапор і навчили свого сина любити його, ви плаваєте в цьому озері… плаваєте на глибокому… де плавають також великі створіння з хижими зубами.

– Я приходжу до тебе, й ти бачиш мене цілим, – каже він. – Ти любиш мене по всьому екватору, а не тільки за якесь оповідання, що я написав. Коли твої двері зачиняються і світ опиняється зовні, ми з тобою залишаємося віч-на-віч.

– Ти набагато вищий за мене, Скоте.

– Ти знаєш, про що я кажу.

Мабуть, і справді вона знає. І вона цим надто схвильована й тому не може в мертвій темряві ночі зважитися на щось таке, про що потім жалкуватиме вранці.

– Ми поговоримо завтра, – каже Лізі. Вона бере тацю з його сигаретами й знову ставить її на підлогу. – Ти мене про це запитаєш, якщо захочеш.

– Звісно, захочу, – каже він із глибокою переконаністю.

– Побачимо. А зараз, нумо спати.

Він повертається на свій бік. Зараз він лежить майже випростаний, та коли прийде сон, він почне згинатися. Його коліна поповзуть догори, до його вузьких грудей та його лоба, за яким плавають усі ті дивовижні риби всіляких історій, і він притиснеться до стіни.

Я знаю його. Принаймні, починаю його знати.

На цю думку на неї накочується ще одна хвиля любові до нього, і їй доводиться міцно стулити губи, щоб із її рота не вихопилися небезпечні слова. Слова, які потім буде дуже важко повернути назад, якщо вони вилетять. Чи навіть неможливо. Вона влаштовується так, щоб притиснутися грудьми до його спини, а животом – до його голих сідниць. Трохи згодом за вікном починають сюрчати цвіркуни, а Плутон у черговий раз заходиться своїм нічним гавканням. Вона знову провалюється в сон.

– Лізі…

Його голос долинає ніби з якогось іншого світу.

– Чого тобі?

– Я знаю, тобі не до вподоби «Демони»…

– Умгу… – бурмоче вона, бо це все, до чого вона може дійти у своїх критичних оцінках у такому стані. Вона відпливає, відпливає, відпливає кудись на хвилях сну.

– І ти в цьому не самотня. Але моєму редакторові роман подобається. Він каже, видавці думають, що це роман жахів. Для мене це добре. Знаєш старе прислів’я? «Називай мене, як хочеш, але не забудь покликати на обід».

Вона відпливає. Його голос долинає із глибин довгого чорного коридору.

– Мені не потрібні ані Гарсон Форей, ані мій агент, аби сказати, що «Порожні демони» принесуть мені чимало хліба. Я вже розкрутив себе, Лізі. Я вийшов на свою дорогу, але я не хочу йти по ній сам-один. Я хочу, щоб ти пішла зі мною.

– Тихше, Скоте, спи вже…

Вона не знає, засне він чи не засне, але – о чудо, о дивовижне чудо! – Скот Лендон і справді замовкає.