Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

12

Нареш Пейтл, власник крамниці, сам був на чергуванні, коли Лізі увійшла туди одразу по п’ятій у цей довгий, довгий четвер. Він сидів за касовим апаратом на обтягнутому батистом стільці, полуднував і дивився, як виляє задом Шанія Твейн у телепрограмі, присвяченій музиці кантрі. Він відставив убік свою тарілку з керрі й підвівся, вітаючи Лізі. На його тенісці був напис Я ♥ ОЗЕРО ДАРК СКОР.

– Мені пачку «Салем лайтс», будь ласка, – сказала Лізі. – Або навіть дайте мені ліпше дві.

Містер Пейтл працював продавцем – спочатку у крамниці свого батька в Нью-Джерсі, а потім у своїй власній – майже сорок років, і тому він мав досить олії в голові, щоб не дивуватися, коли люди непитущі просили продати їм оковиту або відомі некурці приходили до нього, щоб купити сигарет. Він просто знайшов ту специфічну отруту, яку йому замовила ця пані, на своїх добре впорядкованих полицях із товарами, виклав її на прилавок і заговорив про погоду. Він прикинувся, ніби не помітив майже шокованого виразу на обличчі в місіс Лендон, коли він назвав їй ціну її отрути. Це лише показало йому, наскільки тривалою була перерва між тією датою, коли вона відмовилася від куріння, і тією, коли вона до нього повернулася. Принаймні ця дама могла дозволяти собі купити отруту. Містер Пейтл мав таких покупців, які ладні були заморити своїх дітей голодом, аби заощадити гроші на це лайно.

– Дякую, – сказала вона.

– Будь ласка, приходьте знову, – сказав містер Пейтл і знову сів на своє місце перед телеекраном, де Дерил Ворлі[31]31
  Сучасний американський співак (нар. 19*4 p.).


[Закрыть] співав «Жахливе, прекрасне життя». То була одна з його найулюбленіших пісень.

13

Лізі зупинила машину біля крамниці так, щоб не блокувати доступу до жодної з бензинових помп – їх було чотирнадцять на сімох великих острівцях, – і коли вона знову сіла за кермо, то увімкнула мотор, щоб опустити вікно. Водночас тихо увімкнулося супутникове радіо під панеллю приладів (як би сподобалися Скотові всі ці музичні канали!). Радіо було настроєне на 50 на п’ятому каналі, й Лізі не дуже здивувалася, почувши пісню «Життя може бути мрією». Хоча не у виконанні «Струн»; це була рекламна версія, записана квартетом, який Скот уперто називав «Чотири білі хлопці». Окрім тих моментів, коли він п’яний. Тоді він називав їх «Чотирма блідолицими бевзями».

Вона розірвала одну з щойно куплених пачок і тицьнула сигарету собі між зуби уперше за… скільки ж минуло часу відтоді, як вона покинула? П’ять років тому? Сім? Коли клацнув запал БМВ, вона притулила до нього кінчик сигарети й обережно затяглася ментоловим димом. Вона одразу закашлялася зі слізьми в очах. Спробувала затягтися ще раз. Ця затяжка вдалася їй ліпше, але тепер її голова начебто кудись попливла. Третя затяжка. Цього разу вона вже зовсім не кашляла, але почувала себе так, ніби зараз зомліє. Якщо вона впаде грудьми на кермо, машина засигналить, і містер Пейтл вибіжить подивитися, що там сталося. Можливо, він прибіжить учасно і встигне перешкодити тому, щоб вона спалила своє ідіотське «я» – це було б добровільним жертвоприношенням чи самопокаранням? Скот би це знав, як він знав, хто зробив чорну версію пісні «Життя може бути мрією» – «Струни» і хто володів басейном у кінофільмі «Останній кіносеанс» – Сем зе Лаєн.

Але Скот, «Струни», Сем зе Лаєн – усі вони відійшли.

Лізі роздушила сигарету на досі дзеркально чистій попільничці. Вона також не могла пригадати, як називався той мотель у Нешвілі, той, до якого вона повернулася, коли нарешті покинула лікарню («Атож, ти повертаєшся туди, як п’яний до свого вина і як собака до своєї блювотини», – почула вона голос Скота у своїй голові), пам’ятала тільки, що клерк за конторкою дав їй одну з найгірших кімнат біля задньої стіни, де з вікна не видно було нічого, крім високого дощаного паркану. Їй здавалося, всі собаки Нешвіла зібралися під ним, гавкаючи, гавкаючи і гавкаючи. Супроти тих собак її давній знайомий Плутон здавався боязким і нерішучим цуциком. Вона лежала на одному ліжку з двох здвоєних, знаючи, що ніколи не зможе заснути, що кожного разу, як тільки вона наблизиться до сну, вона побачить Білявчика, побачить, як він наводить дуло свого маленького довбаного пістолета на серце Скота, почує, як Білявчик каже Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і сон миттю розвіється. Але зрештою вона все ж таки заснула, поспала якраз досить для того, щоб бодай на хистких ногах витримати завтрашній день, – поспала три години, а може, навіть чотири, – і як же їй пощастило здійснити такий великий подвиг? За допомогою срібної лопати, ось як. Вона поклала її на підлогу поруч із ліжком, так, щоб могла дотягтися до неї щоразу, коли починала думати, що біжить надто повільно й може не встигнути. Або що Скотові вночі може погіршати. І це було чимось таким, про що вона ніколи більше не думала в наступні роки. Лізі потяглася рукою назад і доторкнулася до срібної лопати тепер. Вона припалила ще одну «Салем лайтс» своєю вільною рукою і змусила себе пригадати, як наступного ранку пішла з ним побачитися, піднявшись на четвертий поверх лікарні в уже задушливій спеці, бо на обох ліфтах, які були в тому крилі лікарні, висіли таблички Не працює. Вона подумала про те, що сталося, коли вона підійшла до його палати. Усе тоді відбулося вкрай по-дурному, то була одна з тих

14

То була одна з тих подій, коли ви можете до смерті когось налякати, не маючи наміру це робити. Лізі йшла коридором від сходів, які були в самому його кінці, а медсестра саме виходила з палати 319 із тацею в руках, дивлячись назад через плече в палату з насупленим обличчям. Лізі каже «добридень» сестрі (якій не більше двадцяти трьох років, а на вигляд навіть значно менше), аби дати їй знати, що вона тут. Лізі вітається з нею тихо й лагідно, то було не більш як привітання маленької Лізі, але сестра перелякано зойкає тоненьким і нажаханим голосом і випускає тацю з рук. Тарілка та філіжанка з кавою виживають обидві – то міцні ветерани кафетерійної служби, – але карафа із соком розлітається на друзки, сік виливається на лінолеум та на бездоганно білі черевички медсестри. Дівчина дивиться на Лізі широко розкритими очима, очима наполоханої лані, що потрапила у світло автомобільних фар, і якусь мить Лізі здається, що зараз вона чкурне навтікача, проте зрештою вона таки себе опановує і кидає конвенційну фразу: «О, даруйте, ви злякали мене». Вона присідає навпочіпки, поділ її лікарняного халата підсмикується над білими медлікарняними панчохами, і вона ставить тарілку та філіжанку назад на тацю. Потім, рухаючись зі спритною і водночас дбайливою грацією, починає підбирати скалки розбитого скла. Лізі теж присідає навпочіпки й починає допомагати їй.

– О мем, ви не зобов’язані це робити, – каже медсестра. Вона говорить із глибоким південним акцентом. – То була лише моя провина. Я не дивилася, куди йду.

– Гаразд, гаразд, – каже Лізі. Вона встигає підібрати на кілька черепків більше, ніж молода сестра, й кладе їх на тацю. Потім серветкою витирає розлитий сік. – Це таця зі сніданком мого чоловіка. Я почувала б себе винною, якби не допомогла вам.

Медсестра дивиться на неї дивним поглядом – схожим на погляд То ви його дружина?, до якого Лізі вже більш або менш звикла, – але це не точно такий погляд. Тоді знову опускає очі на підлогу й починає дозбирувати скалки від розбитої карафи, яких раніше не помітила.

– Він поїв, чи не так? – усміхаючись запитує Лізі.

– Атож, мем. Він поїв дуже добре, якщо взяти до уваги, що йому довелося вчора пережити. Випив півфіліжанки кави – рівно стільки, скільки йому тепер дозволено, – з’їв підсмажене яйце, випив трохи яблучного соку і з’їв чашку желе. Сік він трохи не допив. Як бачите. – Вона підводиться з тацею. – Я візьму рушника для рук у сестринській і витру рештки.

Молода сестра вагається, потім сміється коротким, нервовим сміхом.

– А ваш чоловік трохи чарівник, хіба ні?

Без будь-якої на те причини Лізі думає: ПеЗКаПеТе: Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Але вона лише всміхається й каже:

– Він знає багато трюків, це правда. Який він застосував на вас?

І десь у глибині душі згадує про ніч першого була, згадує, як ішла сонна до туалету у своєму помешканні у кварталі Клівз Мілз, кажучи Скоте, поквапся. Вона так казала, тому що він мусив бути там, бо в ліжку з нею його тоді не було.

– Я увійшла подивитись, як він себе почуває, – каже медсестра, – і я можу заприсягтися, що ліжко було порожнє. Тобто штанга для переливання крові була там і з неї, як завжди, звисали пакети, але… Я подумала, що він витяг голку й пішов до туалету. Хворі можуть викидати будь-які коники, коли вони начинені ліками.

Лізі киває головою, а на обличчі в неї, як вона сподівається, грає усмішка розуміння. Усмішка, яка каже Я вже чула цю історію раніше, але мені ще не набридло слухати її.

– Тоді я зазирнула в туалет, але він був порожній. А коли я обернулася…

– То побачила його в ліжку, – докінчує за неї Лізі. Вона говорить лагідно, усе ще з усмішкою. – Мене не було, а тепер я є, абракадабра.

І бул, кінець, думає вона.

– Справді так, а звідки ви знаєте?

– Річ у тому, – каже Лізі, все ще усміхаючись, – що Скот уміє зливатися з навколишнім оточенням.

Таке пояснення має звучати украй по-дурному – невдала брехня людини, позбавленої будь-якої уяви, – але насправді воно зовсім не дурне. Бо це не брехня. Вона завжди губила його слід у супермаркетах та універмагах (місцях, де з якоїсь незбагненної причини його ніколи не впізнають), а одного разу вона шукала його понад півгодини в бібліотеці Менського університету, перш ніж знайшла в залі періодики, яку перед тим оглядала вже двічі. Коли вона почала сварити його за те, що він примусив її чекати його та розшукувати в такому місці, де вона не може навіть підвищити голос, щоб покликати його, Скот лише знизав плечима й заперечив, що він протягом усього цього часу був у залі періодики, де переглядав нові журнали поезії. І вона не сумнівалася в тому, що він не перекручує істину, а тим більше не бреше. Просто вона… якимсь чином не помітила його.

Обличчя в медсестри проясніло, й вона каже:

– Саме так пояснив мені цей випадок і Скот – він просто зливається з навколишнім середовищем. – Вона червоніє. – Він попросив, щоб ми називали його Скотом. Навіть не попросив, а поставив таку вимогу. Сподіваюся, ви не будете проти, місіс Лендон.

У цієї молодої сестри з півдня «місіс» звучить майже як «мізіз», але її акцент не дратує Лізі так, як дратував акцент Драпаела.

– Звичайно, я не проти. Він каже це всім дівчатам, надто вродливим.

Медсестра усміхається і ще густіше червоніє.

– Він сказав, що бачив, як я проминула його й подивилася просто на нього. Він сказав приблизно таке: «Я завжди був одним із найбіліших серед білих чоловіків, а що я втратив стільки крові, то тепер мушу бути в першій десятці».

Лізі чемно сміється, долаючи якийсь дивний біль у животі.

– І, звичайно ж, на білих простирадлах та в білій сорочці, яка на ньому… – Молода медсестра раптом уповільнює свою мову. Вона хоче в це вірити, і, звичайно ж, вона в це повірила, коли Скот розмовляв із нею і дивився на неї своїми осяйними карими очима, але тепер вона починає відчувати, як безглуздо звучить те, про що вона розповідає.

Лізі квапиться прийти їй на допомогу.

– І він уміє поводитися так тихо, – каже вона, хоча Скот найстрибучіший серед усіх тих чоловіків, яких вона знала. Навіть, коли він читає книжку, він безперервно совається у своєму кріслі, гризе нігті (звичка, від якої він на короткий час відмовився після її вичитувань, але повернувся до неї знову), чухає собі руки, як наркоман, що потребує дози, а іноді навіть крутить у руках невеличкі п’ятифунтові гантелі, які завжди лежать напоготові під його улюбленим легеньким стільцем. Вона бачила його спокійним лише у глибокому сні й тоді, коли він пише і пишеться йому дуже добре. Але в очах медсестри вона досі бачить сумнів, і тоді Лізі розвиває свої міркування далі й говорить веселим тоном, який видається неймовірно фальшивим навіть для її власних вух: – А буває, він наче перетворюється на якусь меблю. Мені самій доводилося безліч разів проходити повз нього, не помітивши його. – Вона доторкається до медсестриної руки. – Я певна, саме це відбулося і з вами, люба.

Вона ні в чому такому не певна, але медсестра дарує їй подячну усмішку, і на цьому вони закривають тему зникнення Скота.

«Або, радше, ми обминаємо її, – думає Лізі. – Як малий камінець у нирці».

– Йому набагато краще сьогодні, – каже сестра. – Доктор Вендлештадт робив уранішній обхід, і він просто вражений.

Лізі це аж ніяк не дивує. І вона каже медсестрі те, що Скот сказав їй багато років тому в її помешканні у передмісті Клівз Мілз. Колись вона думала, що він сказав це, аби тільки щось сказати, але тепер вона в це вірить. Атож, тепер вона абсолютна переконана в тому, що саме так воно і є.

– Усі Лендони зцілюються швидко, – каже вона і йде провідати свого чоловіка.

15

Він лежить у палаті із заплющеними очима, повернувши голову вбік, дуже білий чоловік у дуже білому ліжку, – це й справді так, – проте ніяк неможливо не помітити цієї кучми темного волосся, яке майже спадає йому на плечі. Стілець, на якому вона сиділа минулої ночі, стоїть там, де й стояв, і вона сідає на своє колишнє місце біля ліжка. Дістає свою книжку – «Дикуни» Ширлі Конрен. Відкриває книжку на закладці, що позначає місце, до якого вона вчора дійшла, але тут відчуває на собі погляд Скота й підводить голову.

– Як ти почуваєш себе сьогодні вранці, любий? – запитує вона його.

Він довго нічого не відповідає. Дихає зі свистом, але в ньому вже не чується того скрипу, з яким він дихав тоді, коли лежав на розпеченому гудроні паркувального майданчика й просив льоду. «Йому й справді краще», – думає вона. Потім, із певним зусиллям, він рухає свою руку, аж поки вона опиняється на її руці. Стискає її пальці. Його губи (які здаються жахливо сухими, згодом вона змастить їх кремом або вазеліном) розтуляються в усмішці.

– Лізі, – каже він. – Моя маленька Лізі.

І знову засинає, залишивши свою долоню на її руці, й це надзвичайно приємно Лізі. Вона зможе перегортати сторінки своєї книжки й однією рукою.

16

Лізі стрепенулася, ніби щойно очуняла після дози, виглянула у віконце свого БМВ і побачила, що тінь від її автомобіля значно подовжилася на рівному чорному асфальті майданчика перед закладом містера Пейтла. У попільничці був уже не один недопалок і навіть не два, а цілих три. Вона подивилася назовні крізь вітрове скло й побачила, що з малого віконечка, на задній стіні крамниці, де, схоже, було складське приміщення, на неї дивиться чиєсь обличчя. Воно зникло, перш ніж вона зрозуміла, чи то було обличчя дружини містера Пейтла, чи однієї з його дочок-тінейджерів, але вона встигла помітити вираз на тому обличчі – то був вираз цікавості чи, може, навіть стурбованості. Хай там як, а їй час було рушати. Лізі виїхала заднім ходом із того закутня, у якому стояла її машина, радіючи, що принаймні роздушила сигарети у своїй власній попільничці, замість викинути їх на цей моторошно чистий асфальт, і знову вирушила в напрямку свого дому.

Спогади про той день у лікарні – і про те, що сказала тоді сестра, – це був ще один із етапів була.

Невже справді? Атож.

Щось лежало з нею в ліжку сьогодні вранці, й вона досі вірила в те, що то був Скот. З якоїсь невідомої їй причини він послав її на пошуки була, схожі на ті, які влаштовував для нього його старший брат Пол, коли вони були двійком нещасливих хлопчаків, які росли в сільській місцевості Пенсільванії. Але замість загадок, які вели б її від етапу до етапу, її вели…

– Ти ведеш мене в минуле, – промовила вона вголос. – Але навіщо ти це робиш? Навіщо – якщо там чатує на мене психодіотизм?

Бул, який ти шукаєш, – це добрий бул. Він – за багряною завісою.

– Скоте, я не хочу йти за багряну завісу. – Вона вже наближалася до свого будинку. – Нехай мене трахнуть, якщо я хочу опинитися по той бік багряної завіси.

Але навряд чи в мене є вибір.

Якщо це справді так і наступним етапом була має стати для неї їхня поїздка на вікенд до «Оленячих рогів» – наперед прожитий медовий місяць Скота, – тоді їй буде потрібна кедрова скринька їхньої доброї матінки. Це все, що залишилося їй від матері тепер, коли

(африканки)

афґанки кудись заподілися, і Лізі думає, що та скринька – то її скромна версія меморіального куточка в кабінеті Скота. Саме там вона зберігала всі види пам’яток, що нагадували про

(СКОТ І ЛІЗІ! РАННІ РОКИ!)

перше десятиліття їхнього шлюбу: фотографії, поштові листівки, серветки, книжечки картонних сірників, меню, підстаканники і всілякі подібні дрібнички. Скільки часу витратила вона на збирання тих речей? Десять років? Ні, не так багато. Шість років щонайбільше. А може, й менше. Після «Порожніх демонів» у їхньому житті стали відбуватися швидкі й радикальні зміни – вони знайшли свій вияв не тільки в експерименті з Німеччиною, а й у всьому. Їхнє шлюбне життя перетворилося на щось подібне до божевільної каруселі (радісні й веселі, закрутилися вони у шлюбній каруселі, іронічно подумала тепер Лізі, й так воно насправді було), як у кінці роману Алфреда Гічкока «Чужі в поїзді». Вона перестала зберігати такі речі, як серветки з-під коктейлю або сувенірні коробки із сірниками, бо їм доводилося бувати в надто багатьох вітальнях і надто багатьох ресторанах надто багатьох готелів. А незабаром вона вже не збирала анічогісінько. Та де ж їй тепер шукати кедрову скриньку своєї доброї матінки, яка так чудово пахне, коли її відкриваєш? Десь у домі, вона була цього певна, і вона сповнилася рішучістю неодмінно її знайти.

«Можливо, це й буде моїм наступним етапом була», – подумала вона, а тоді побачила далеко попереду свою поштову скриньку. Її дверцята були опущені, і стосик листів був прикріплений до скриньки резинкою. Лізі розібрала цікавість, і вона під’їхала до стовпа. Коли Скот був живий, їй не раз доводилося бачити свою поштову скриньку повною. Але після його смерті її кореспонденція стала значно тоншою, і дуже часто ці листи були адресовані просто мешканцям або власникам дому. Власне, й сьогоднішній стосик був досить-таки тоненьким: чотири конверти й одна поштова листівка. Містер Симонс, їхній листоноша, має запихати листи у скриньку, хоча в погожі дні він полюбляв використовувати резинку або дві, щоб прикріпляти пошту до міцної металевої кришки. Лізі подивилася на листи – рахунки, рекламні проспекти, листівка від Кантати, – а тоді відкрила скриньку. Вона намацала там щось м’яке, пухнасте й мокре. Вона здивовано скрикнула, відсмикнула руку, побачила кров на своїх пальцях і знову скрикнула, цього разу від жаху. Вона була майже певна, що її вкусила якась істота. Щось залізло вгору по кедровому стовпі, а потім заповзло й у скриньку. Можливо, пацюк, а може, навіть щось гірше – щось скажене, лісовий байбак або дитинча єнота.

Вона витерла руку об свою блузку, важко дихаючи й мало не стогнучи, й примусила себе підняти руку, щоб подивитися, скільки там ранок. І наскільки вони глибокі. На якусь мить її переконаність у тому, що її вкушено, була такою сильною, що вона реально побачила сліди зубів. Потім закліпала очима, й справжня реальність відкрилася перед нею. На пальцях вона побачила плями крові, але ніяких ні укусів, ні подряпин на шкірі там не було. Щось і справді ховалося в її поштовій скриньці, якась жахлива пухнаста несподіванка, але кусатися воно було вже явно неспроможне.

Лізі відкрила свій бардачок, і звідти випала її нерозкрита пачка сигарет. Вона понишпорила там, поки знайшла невеличкого ліхтарика, вона колись перенесла його сюди зі свого останнього автомобіля, «Лекса», який водила протягом чотирьох років. То була дуже добра машина, той «Лекс». Вона продала його лише тому, що він нагадував їй про Скота, який називав його «Лексом-Сексом» Лізі. Просто дивно, якого болю можуть завдавати нам дрібниці, коли помирає дуже близька людина; це щось схоже на принцесу та довбану горошину. Тепер же Лізі сподівалася тільки на те, що батарейка в ліхтарику ще жива.

Вона була жива. Пучок світла був ясним, стійким і надійним. Лізі відійшла трохи вбік, зробила глибокий вдих і спрямувала світло ліхтарика в поштову скриньку. Вона неясно усвідомила собі, що затулила зуби губами і зціпила їх так міцно, що їй стало боляче. Спочатку вона побачила лише якусь темну грудку й зеленавий відблиск, який буває, коли світло віддзеркалюється від мармуру. Побачила також вологу на гофрованому металевому дні скриньки. Лізі припустила, що то кров, якою вона вимастила собі пальці. Вона змістилася ще трохи ліворуч, притулившись боком до дверцят автомобіля й обережно просунувши ліхтарика глибше у скриньку. На темній формі тепер було видно шерсть, вуха та ніс, який у денному світлі, мабуть, був рожевим. А коли вона побачила очі, то сумнівів уже не було; навіть неживі, вони зберегли свою специфічну форму. У її поштовій скриньці лежав мертвий кіт.

Лізі засміялася. Це не був зовсім нормальний її сміх, проте й цілком істеричним назвати його було не можна. У ньому звучали нотки очевидного гумору. Вона не потребувала Скота, який би їй пояснив, що вбитий кіт у поштовій скриньці означає дуже й дуже Фатальну пристрасть.[32]32
  Назва популярного американського трилера (1987 p.).


[Закрыть] Це був не ідіотський шведський фільм із субтитрами, й вона бачила його аж двічі. А кумедною ця пригода здалася Лізі тому, що вона не мала свого кота.

Вона не стала уривати свій сміх, поки він не затих сам собою, а тоді припалила одну зі своїх «Салем лайтс» і звернула на під’їзну алею до свого будинку.