Текст книги "Історія Лізі"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]
– Я приїду так швидко, як тільки зможу, – пообіцяла вона. – Ти мене чуєш, Дарло?
Ніякої відповіді, й лише ті ж таки здушені звуки – буль, буль, буль, так вони звучали по телефону.
– Якщо вона почує, що ти смієшся, то застосує свого ножа проти тебе.
Після цієї репліки звуки здушеного сміху затихли. Лізі почула, як Дарла зробила глибокий заспокійливий вдих.
– Її психіатра тепер тут немає, ти знаєш? – озвалася нарешті Дарла. – Жінки на прізвище Вітлоу. Тієї, яка носила намисто. Вона переїхала жити до Аляски, наскільки мені відомо.
Лізі думала, що та переїхала до Монтани, але це навряд чи мало якесь значення.
– Що ж ми подивимося, наскільки їй погано. Я знаю одне місце, куди звертався Скот… Ґрінлон, у Твін Сітіз…
– Ой, Лізі! – Це був голос їхньої любої матінки, точнісінько її голос.
– Що Лізі? – гостро запитала вона. – Що Лізі? Чи, може, ти збираєшся переселитися до неї і стежити за тим, щоб вона не вирізала ініціали Чарлі Коріво на своїх цицьках, коли її знову опанує цей дур? Чи, може, ти умовиш Канті, щоб вона її стерегла?
– Лізі, я не хотіла…
– Чи, може, Біллі захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом більше чи менше – яка різниця?
– Лізі…
– То що ж ти пропонуєш?
Лізі почула образливий менторський тон у своєму голосі, який вона просто ненавиділа. Це була ще одна прикра річ, яку роблять із людиною гроші після десятьох або двадцятьох років, – вони навіюють переконаність, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятає, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своїх будинках більш як по два унітази, бо це навіює їм ілюзію величі. Лізі знову подивилася на лопату. Вона сяйнула їй у відповідь своїм блиском. Заспокоїла її. «Ти врятувала його», – сказала вона їй. «Але ти його не встерегла», – сказала вона також. Де ж істина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подій, про які вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедія. Яка гірка кумедія.
– Лізі, пробач мені… Я лише…
– Я знаю. – Вона знала тільки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собі так роздратуватися. – Ми все обміркуємо. Я вже їду. О’кей?
– Атож. – У голосі Дарли почулася очевидна полегкість. – О’кей.
– Цей француз, – сказала Лізі. – Яка нікчема. Добре, що ми позбулися цього сміття.
– Приїзди якнайскоріш.
– Гаразд, їду. До побачення.
Лізі поклала слухавку. Вона пішла в північно-східний куток кімнати і схопила за держално срібну лопату. Їй здалося, вона вперше у неї в руках, і з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав її їй, уся її увага була прикута до блискучого срібного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, її руки рухалися самі собою… чи так їй здалося. Чи, радше, якась первісна, спрямована на виживання частину її мозку привела їх у рух замість неї, замість Цілком Сучасної Лізі.
Вона провела долонею по гладенькому дереву, відчуваючи приємність від дотику до відшліфованої поверхні, й коли нахилилася, її погляд знову впав на три поставлені один на один ящики з красномовним написом на боці кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберігався джин «Джилбі», і його краї були просто стулені, але не заклеєні стрічкою. Лізі стерла з ящика порох, дивуючись із того, яким товстим шаром він там лежав, дивуючись усвідомленню того, що руки, які востаннє торкалися цього ящика – які наповнили його, закрили й поклали на два інші ящики, – тепер лежать згорнуті під землею.
У ящику було повно паперів. «Мабуть, рукописи», – подумала вона. На злегка пожовклому титульному аркуші нагорі був напис, зроблений великими літерами, підкреслений і поставлений у самому центрі. Усе це вона одразу впізнала, як упізнала б його усмішку – це був його стиль оформлення титульних аркушів, характерний для нього тоді, коли вона зустріла його в молодості, і який потім ніколи не змінювався. Але сам цей заголовок вона бачила вперше:
АЙК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
Скот Лендон
Це роман? Чи оповідання? Просто зазирнувши в ящик, це було неможливо визначити. Але тут було не менш як тисяча сторінок, і більшість із них лежала в одному стосику під цим титульним аркушем, а ще більше було напхано обабіч ніби для того, щоб туго напакувати ящик. Якщо йдеться про роман і він весь укладений у цей ящик, то він має бути довшим, аніж «Звіяні вітром». Чи це можливо? Лізі припускала, що так. Скот завжди показував їй свою роботу, коли вона була зроблена, і завжди залюбки показував їй свої твори, які ще були в процесі написання, якщо вона його про це просила (привілей, якого він не надавав більше нікому, навіть своєму постійному редакторові Гарсонові Форею), але якщо вона не просила, він зазвичай тримав усе при собі. А писав він дуже багато до самого дня своєї смерті. Чи в дорозі, чи вдома Скот постійно писав.
Але роман на тисячу сторінок? Не може бути, щоб він про нього навіть не згадав. Можу об заклад побитися, що це тільки оповідання, і, до того ж, воно йому не сподобалося. Але ж у цьому ящику дуже багато списаних аркушів, і тих, які лежать унизу, і тих, які напхані обабіч. Мабуть, це копії його двох перших романів. Або аркуші верстки. Те, що він називав «паперовим сміттям».
Але хіба ж він не відсилав усе своє «паперове сміття» до Пітсбурґа, після того як закінчував його переглядати, для колекції Скота Лендона в їхній бібліотеці? Для того щоб інкунки мали в чому поколупатися, одне слово. І сумнівно, щоб у цих ящиках були складені копії його ранніх рукописів, адже набагато більше копій (зроблених під чорну копірку, з темного періоду їхнього життя переважно) зберігалося у стінних шафах нагорі, позначених написом Склад. І якщо вже вона про це подумала, то що зберігається в закапелках по обидва боки від колишнього курника?
Вона подивилася вгору, так, ніби була Супержінкою і могла знайти відповідь за допомогою свого бачення навколишнього простору в рентгенівському світлі, але саме цієї миті на її письмовому столі знову задзвонив телефон.
4Вона підійшла до письмового столу і схопила слухавку зі змішаним страхом і роздратуванням… але роздратування в її почуттях було більше. Не можна було виключати – звичайно ж, не можна, – що Аменда вирішила відтяти собі вухо у стилі Ван-Ґоґа або перерізати горло замість робити порізи на руках і стегнах, але щодо цього Лізі мала сумнів. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зі словами я щойно згадала або я забула тобі сказати.
– Що там у тебе, Дарло?
На хвилину або дві запала мовчанка, а тоді чоловічий голос – він видався їй знайомим – запитав:
– Місіс Лендон?
Тепер настала черга Лізі зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловічих імен. У цей період її життя він був у неї досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловіка скорочує кількість твоїх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, їхній адвокат у Портленді; Артур Вільямс, їхній бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить і долара, поки орел на банкноті не попросить пощади або не помре від задухи; Дік Вільямс – ніякий не родич Артурові – будівельний підрядник із Брайтону, який перебудував горище над сараєм у кабінет Скота й переобладнав другий поверх їхнього будинку, перетворивши раніше темні приміщення на залиті сонячним світлом кімнати; Смайлі Фландерс, сантехнік із Мотона, який знає безліч анекдотів, і брудних, і цілком пристойних; Чарлі Гедонфілд, агент Скота, який час від часу заходив сюди у справах (іноземні права та антології коротких оповідань здебільшого); і ще кілька друзів Скота, котрі зберігали з нею зв’язок. Але жоден із тих чоловіків не зателефонував би на цей номер, безперечно, навіть якби він був у нього записаний. У всякому разі жодне з цих імен не асоціювалося в неї з голосом, який вона впізнала (чи їй лише здалося, що впізнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт…
– Місус Лендон?
– Хто це? – запитала вона.
– Моє ім’я не має значення, місіс, – відказав голос, і перед Лізі несподівано постав яскравий образ Ґерда Аллена Коула, чиї губи ворушилися ніби в молитві. Лише в його поетичній руці з довгими пальцями не було пістолета. Господи, не допусти, щоб цей теж був одним із них, – подумала вона. – Не допусти, щоб це був іще один Білявчик. Але тут вона помітила, що срібна лопата знову у неї в руках – вона бездумно вхопилася за її дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, – і це здалося їй провістям того, що він був ним, він був.
– Для мене воно має значення, – сказала вона, і була здивована спокійним, діловим тоном свого голосу. Як могло таке лаконічне, змістовне речення вихопитися з так несподівано пересохлого рота? І потім раптом їй пригадалося, де вона вже чула цей голос раніше: сьогодні на автоматичному відповідачі, приєднаному до цього ж таки телефону. І не було нічого дивного в тому, що вона не змогла одразу згадати, де його чула, тому що цей голос промовив тільки три слова: «Я зателефоную ще». – Назвіть себе негайно, бо інакше я покладу слухавку.
На другому кінці лінії почулося зітхання. Воно водночас прозвучало стомлено й добродушно.
– Не будьте до мене в претензії, місус. Я намагаюся допомогти вам. Справді намагаюся.
Лізі подумала про нецікаві голоси з улюбленого фільму Скота «Останній кіносеанс»; їй знову пригадалося, як Генк Вільямс співає свою пісню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала:
– Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успіхів.
Проте вона навіть не відірвала слухавку від вуха. Поки що.
– Можете називати мене, Зак, місус. Це ім’я не гірше, аніж будь-яке інше. Домовилися?
– Зак, а далі?
– Зак Мак-Кул.
– Дуже добре, а я тоді буду Ліз Тейлор.
– Ви хотіли, щоб я вам назвав ім’я. Я вам його назвав.
Лізі не знайшлася на відповідь.
– А звідки ви взяли цей номер, Заку?
– З телефонного довідника. – Отже, він був занесений до списків. Це все пояснювало. Можливо. – Ви послухаєте мене хвилинку?
– Я слухаю.
Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі.
– Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату.
Лізі пустила повз вуха ці останні слова.
– Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. – Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. – Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім…
– Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там.
Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою.
І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мен, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Мак-Кул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.
Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:
– Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.
На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:
– Я не зовсім вас розумію, місус.
Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.
– Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, цар інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… – Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. – Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді?
– Це вас не стосується, місус.
Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним
(вас не стосується)
безглуздям.
– І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. – Пауза. – Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте?
Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого.
– Я чую, як ви дихаєте, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, місус, то син моєї матері не намагається, він робить. Ви мене не знаєте, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повірте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловікові все, чого йому треба, гаразд? Він зателефонує або надішле мені листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повідомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотів». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас і зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності.
Лізі заплющила очі на якомусь місці цієї довгої промови, схожої на завчений напам’ять монолог із п’єси. Вона відчувала, як гарячі сльози котяться по її щоках, і не знала, чи то були сльози гніву, чи…
Сорому? Чи справді вони могли бути слізьми сорому? Атож, вона могла заплакати й від сорому, що якийсь незнайомець розмовляє з нею в такому тоні. Вона почувала себе так, як почуває себе мала дівчинка, коли її приводять до нової школи, і вчителька висварить її у перший же день.
Пошли його до дідька, моя люба дитино, – сказав Скот. – Ти знаєш, що робити.
Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацію, ти або знайдеш у собі сили виплутатися з неї, або ні. Вона ще ніколи не була в такій ситуації, але це було для неї цілком очевидно.
– Місус? Ви зрозуміли те, що я вам сказав?
Вона знала, що вона хоче йому сказати, проте він міг не зрозуміти її. Тому Лізі вирішила скористатися більш узвичаєною мовою.
– Заку, ви мене слухаєте? – запитала вона тихим голосом.
– Так, місус, – він так само одразу перейшов на дуже тихий голос. Мабуть, подумав, вона стишила голос із міркувань конспірації.
– Ви спроможні чути мене?
– Ви говорите надто тихо, але… так, місус, я вас чую.
Вона втягла повітря глибоко в легені. Затримала там його на мить, уявляючи собі цього чоловіка, який казав місус і човік і намагатися робити нічого замість намагатися робити щось. Уявила, як він притискає слухавку до вуха, силкуючись розчути кожне її слово. Коли ця картина чітко постала перед її внутрішнім зором, вона з усієї сили прокричала в те вухо:
– Тоді пішов ти на (три літери).
Лізі поклала слухавку на місце з таким виляском, що над апаратом знялася хмара пилюки.
5Телефон почав дзвонити майже одразу, але Лізі втратила будь-який інтерес до подальшої розмови із «Заком Мак-Кулом». Вона дійшла висновку, що будь-які шанси на так званий діалог (принаймні так це називали розумники з телебачення) тепер зникли. Вона тепер його не хотіла. Не хотіла також почути його голос на автоматичному відповідачі і з’ясувати, чи не втратив він свій співчутливий доброзичливий тон і тепер назве її сучкою, стервою або й діркою. Її погляд ковзнув по телефонних дротах до стіни – пульт перемикання був поруч зі стосом ящиків – й натисла на вимикач. Телефон замовк десь на третьому дзвінку. Отже, із «Заком Мак-Кулом» покінчено, принаймні на певний час. Їй ще, можливо, доведеться мати з ним справу – або справу, пов’язану з ним, – але на даний момент насамперед треба було щось робити з Мендою. Не кажучи вже про Дарлу, яка чекає її й розраховує на неї. Зараз вона піде до кухні, зніме з кілочка ключі… і загається ще хвилини на дві, щоб замкнути дім, чим вона рідко клопотала собі голову в денний час.
Замкне дім і сарай, і кабінет.
Атож, насамперед кабінет, хоч хай вона буде проклята, якщо вона приділить цьому стільки уваги, скільки приділяв Скот, для якого це було особливо важливою справою, Справою з Великої Літери. До речі, якщо вона вже згадала про великі літери…
Вона зловила себе на тому, що знову дивиться на горішній ящик. Вона його не закрила, а тому їй було неважко знову побачити заголовковий напис:
Айк повертається додому
Скот Лендон
Цікаво, – і це, зрештою, забере не більш як секунду, – а що там далі, подумала Лізі, тож вона прихилила до стіни срібну лопату, підняла титульну сторінку й подивилася на ту, яка була під нею. На другій сторінці вона прочитала:
Айк повернувся додому з бума,
і все було чудово.
Бул! Кінець!
І більше нічого.
Лізі дивилася на ці два рядки протягом не менш як хвилини, хоч Богові було відомо: вона мала невідкладні справи і мала негайно виїхати. Її шкіра знову вкрилася сиротами, але тепер це відчуття було майже приємним… і, прокляття, на цьому «великий роман» Скота й закінчувався, чи не так? Ледь помітна, спантеличена усмішка грала на її устах. Відколи вона почала роботу з наведення ладу в його кабінеті – відколи вона відчинила його й стала розчищати те, що Скот мав звичай називати своїми «меморіальними завалами», якщо висловитися точніше, – вона відчувала його присутність… але ця присутність ніколи не була такою близькою, як тепер. Ніколи вона не була такою реальною. Вона засунула руку в ящик і стала перебирати пальцями грубий шар аркушів, точно знаючи, що саме вона там знайде. І так воно й було, як вона припустила. Усі аркуші були чистими. Вона витягла жмут тих, які були розіпхані обабіч, і вони виявилися несписаними теж.
У дитячому словнику Скота «бум» означало коротку подорож, а «бул»… було складніше для зрозуміння, але в цьому контексті воно, безперечно, означало якийсь жарт або безневинну витівку. Скот вигадав цей величезний фіктивний роман, певно, маючи на меті розіграти когось абощо.
А що ж тоді зберігається в двох інших ящиках із цього стосу – також були? А в тих, які складені в закромах і стійлах навпроти? Невже його жарт набув таких масштабів? А якщо так, то кого саме він хотів у такий спосіб розіграти? Її? Інкунків, таких як Вудбоді? Таке припущення було цілком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких він називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила її припустити ще одну жахливу можливість: Скот інтуїтивно відчував
(адже він помер молодим)
наближення кінця
(помер завчасно)
і нічого їй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повірила б вона йому, якби він сказав? Її першим імпульсом було відповісти на це запитання «ні» – сказати, хай навіть лише самій собі, я була людиною повсякденних потреб, тією, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спідньої білизни, і з’ясовувала по телефону, чи не відкладено той або той авіарейс. Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмішку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу він їй сказав – і сказав це, як їй здалося, у стані цілковитої ясності розуму, – що небезпечно їсти будь-які свіжі фрукти по заході сонця, а між північчю та шостою ранку слід утримуватися від споживання будь-якої їжі. На думку Скота, «нічна їжа» часто буває отруйною, і коли він їй це сказав, його слова прозвучали цілком логічно. Тому що
(мовчи)
«Я не могла йому не повірити, обмежмося цим», – прошепотіла вона й опустила голову, й затулила очі долонями, щоб утримати сльози, які так і не полилися. Очі, які плакали, коли вона слухала заздалегідь підготовлену промову «Зака Мак-Кула», тепер були сухі, як два камені. Дурні, паскудні очі!
Рукописи, напхом напхані в усі шухляди його письмових столів, і архіви, що зберігалися в найбільшому з кабінетів, безперечно, булами не були; це Лізі знала напевне. Деякі з них були копіями опублікованих оповідань, інші – альтернативними версіями тих самих оповідань. У письмовому столі, який Скот називав Великим Слоном Ідіота, вона вже виявила три незакінчені романи і щось схоже на закінчену новелу – зрештою, Вудбоді не став би молоти саму нісенітницю. Було там також із півдесятка закінчених оповідань, які, Скот, мабуть, ніколи не збирався публікувати, більшість із них дуже давні, судячи зі стану рукописів. Вона не була достатньо кваліфікованою, аби визначити, що там було сміттям, а що – скарбом, хоч і не сумнівалася в тому, що ці оповідання становлять інтерес для дослідників творчості Скота.
Проте… цей бул, якщо застосувати слово Скота…
Вона вхопилася за держално срібної лопати і вхопилася міцно. Це була справжня реальна річ у світі, який раптом здався їй зітканим із павутини. Вона знову розплющила очі й сказала:
– Скоте, чи це тільки безневинний жарт, чи ти знову хочеш заморочити мене?
Ніякої відповіді. А чого ж вона сподівалася? І вона має двох сестер, які потребують її допомоги. Безперечно, Скот її зрозуміє, якщо вона відкладе все це на потім.
У всякому разі, вона вирішила взяти лопату з собою.
Їй було приємно відчувати її у своїй руці.