Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Скот, нехай йому грець, покинув її. І...

– І він пролив кров за вас, люди, – прошепотіла вона обуреним голосом, який пролунав із моторошним призвуком, як голос Менди. – Він мало не помер за вас, люди. Це неймовірне чудо, що він тоді залишився живий.

І Скот знову заговорив до неї, як мав звичай робити. Вона знала, що це тільки черевомовець усередині неї, який підлаштовується під його голос, – бо хто знав його краще, аніж вона, чи пам’ятав його ліпше? – але почуття підказували їй інше. Почуття запевняли її, що це його голос.

Ти була моїм чудом, – сказав Скот. – Ти була моїм синьооким чудом. І не лише в той день, а завжди. Лише ти відганяла від мене темряву, Лізі. Ти світилася.

– Мабуть, і справді був час, коли ти так думав, – сказала вона неуважно.

– Жарко було, правда ж?

Атож. Було жарко. Але не тільки жарко. Мені було також...

– Парко, – сказала Лізі. – Душно і парко. І я від самого початку мала погане передчуття.

Сидячи біля книжкової змії з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» на колінах, Лізі побачила миттєве, але яскраве видіння бабусі Дебушер, яка годує курей на подвір’ї їхнього домашнього пташника.

«Це було в туалетній кімнаті, коли я відчула погане. Бо я розбила...»

3

Вона ніяк не може забути про дзеркало, про те клятуще розбите дзеркало. Ці думки так обсіли її, що вона зовсім неспроможна думати про те, як би їй хотілося заховатися від спеки.

Лізі стоїть позаду Скота й трохи від нього праворуч, скромно склавши перед собою руки, дивлячись, як він балансує на одній нозі, а другою натискає на плече ідіотської маленької лопати, що наполовину занурилася у м’яку землю, яку спеціально привезли сюди для церемонії. День безумно спекотний, божевільно вологий, божевільно паркий, а досить великий натовп, який тут зібрався, тільки погіршує ситуацію. На відміну від офіційних осіб, роззяви не прийшли сюди, вдягнені у свої найліпші костюми, та навіть у своїх джинсах, шортах і тенісках вони також навряд чи розкошують у цьому насиченому вологою гарячому повітрі, Лізі все одно їм заздрить, стоячи перед юрбою, бо почуває себе так на цій полудневій спеці, типовій для штату Теннессі, ніби підсмажується в розжареній духовці. Просто стоячи нерухомо, у своєму найліпшому літньому одязі, вона знемагає від спеки й тривоги, адже знає, що незабаром піт виступить чорними колами на її світло-брунатному лляному топі, який вона носить поверх бюстгальтера з голубими півкулями. Вона навмисно вдягає в жарку погоду завеликий бюстгальтер, та однаково він уже так люто кусає її в цицьки, що годі витерпіти. Щасливі то були дні, люба моя дитино.

А тим часом Скот і далі балансує на одній нозі, тоді як його волосся, занадто довге на потилиці, – його конче треба було б підстригти, вона знає, що він дивиться в дзеркало й бачить перед собою рок-зірку, а вона бачить лише брудного волоцюгу з пісні Вуді Ґатрі, – майорить у подмухах гарячого вітру. Він має спортивний вигляд, і фотограф ходить навколо, обираючи найзручнішу точку для знімання. До дідька добрий спортивний вигляд. Ліворуч від нього стоїть хлоп’яга на ім’я Тоні Еддінґтон, який має намір описати всю цю ідіотську радісну церемонію для тієї чи тієї кампусної газетки, а праворуч – представник англійського факультету на ім’я Роджер Драпаел. Драпаел – один із тих людей, які здаються старшими, ніж вони є, і не тільки тому, що втратили багато волосся й наїли чимале черево, а й тому, що завжди створюють навколо себе важку, майже задушливу атмосферу. Навіть його жарти нагадують Лізі усне зачитування пунктів страхового полісу. Ще погіршує становище той факт, що Драпаел не любить її чоловіка. Лізі відчула його ставлення одразу (це було неважко, адже більшість чоловіків почувають те саме), і в такий спосіб знайшла ту точку, на якій могла зосередити свою стурбованість. Бо вона стурбована, глибоко стурбована. Вона намагається переконати себе в тому, що до цього спричинилася лише висока вологість та хмари, які купчаться на заході, провіщаючи надвечір сильні грози, а може, навіть торнадо; усе, що пов’язане з низьким атмосферним тиском. Але барометр не показував низького тиску в штаті Мен, коли вона підвелася з ліжка сьогодні вранці за чверть до сьомої; уже стояв чудовий літній ранок, сонце, яке щойно виглянуло з-за обрію, мерехтіло в трильйонах росинок на траві між будинком і кабінетом Скота. На небі не було жодної хмарки, погода була такою, яку старий Денді Дейв Дебушер назвав би «справжня яєшня дня». Але в ту мить, коли її босі ноги доторкнулися до дубових дощок підлоги у спальні, а думки повернулися до сьогоднішньої поїздки в Нешвіл – від’їзд до Портлендського аеропорту о восьмій, відліт до Дельти о пів на десяту, – її серце провалилося в моторошне відчуття жаху, а її порожній уранці шлунок, зазвичай лагідний і спокійний, зашумував невмотивованим страхом. Вона вітала ці відчуття з подивом і тривогою, бо зазвичай любила подорожувати, а надто зі Скотом: обоє в такі години приязно сиділи поруч, вона зі своєю розкритою книжкою, він – зі своєю. Іноді він читав їй якийсь уривок зі своєї, а іноді було навпаки. Іноді її опановувало відчуття його присутності, вона підводила погляд і шукала його очі. Його врочистий погляд. Ніби вона досі була для нього таємницею. А іноді літак потрапляв у турбулентні потоки, і це їй подобалося також. Було схоже на катання на каруселі під час ярмарку в Топшемі, коли вона та її сестри ще були юними, на Божевільних Чашах або на Дикій Миші. Скот також ніколи не був проти цих турбулентних інтерлюдій. Їй запам’ятався один випадок особливо шаленого розгулу стихій, коли підлітали до Денвера, – ураганний вітер, удари грому, невеличкий турбовентиляторний літак місцевої авіалінії «Мертва голова» в розбурханому небі – і як вона побачила, що Скот весело підстрибує на своєму сидінні, як малий хлопчик, якому припекло пісяти, побачила ту божевільно-щасливу усмішку на його обличчі. Навпаки, Скот боявся, коли політ проходив дуже гладко, як іноді бувало в середині ночі. Іноді він говорив – цілком зрозуміло, навіть усміхаючись, – про те, що йому бачилося на екрані вимкненого телевізора. Або в келишку, якщо нахилити його під правильним кутом. Їй ставало страшно, коли він починав таке говорити. Тому, що це була божевільна маячня, і тому, що вона почасти знала, про що він каже, навіть якщо їй не хотілося цього знати.

Тому не низькі показники атмосферного тиску стурбували її того ранку й, безперечно, не перспектива ще однієї подорожі в літаку. Але в туалетній кімнаті, коли вона простягла руку, щоб увімкнути світло над зливальницею, – а вона робила це без будь-яких інцидентів чи пригод протягом усіх вісьмох років, коли вони жили в Шуґар Топ, на Гіл-роуд, що дорівнювало приблизно трьом тисячам днів, за винятком часу, проведеного в подорожах, – тильним боком долоні вона зачепила склянку з їхніми зубними щітками, яка впала на кахляну підлогу, де розбилася приблизно на три тисячі ідіотських скалок.

– Розтуди його так, скло паскудне! – вигукнула вона, наполохана й роздратована цією несподіванкою… бо вона не вірила у віщі ознаки та лихі прикмети, ані Лізі Лендон, дружина письменника, ані маленька Лізі Дебушер із вулиці Саббатус у Лісбон Фолз. Прикмети були для дикунів-ірландців.

Скот, який щойно повернувся до спальні з двома філіжанками кави і тарілкою з намащеними маслом грінками, став як укопаний.

– Що ти розбила, люба дитино?

– А ту каку, яка випала в собаки! – сказала Лізі з люттю в голосі й сама собі здивувалася.

Адже це була одна з приказок бабусі Дебушер, а бабуся Дебушер, поза всяким сумнівом, вірила у знаки та ознаки, але ця стара бабуля простягла ноги, ще коли Лізі навряд чи виповнилося й чотири роки. Невже було можливо, щоб Лізі взагалі її пам’ятала? Але скидалося на те, що так, бо коли вона стояла там, дивлячись на скалки розбитої склянки, точне формулювання цієї прикмети пролунало в її вухах, вимовлене надтріснутим від тютюну голосом бабулі Дебушер… і воно знову пролунало тепер, коли вона стоїть і милується спортивним виглядом свого чоловіка в його надзвичайно легенькому літньому спортивному піджаку (крізь який, проте, незабаром проступлять під пахвами чорні плями від поту).

– Розбите скло вранці – розбиті серця увечері.

Це теж був улюблений вислів бабусі Дебушер, що його запам’ятала принаймні одна маленька дівчинка ще до того дня, як бабуся Дебушер, захрипівши, впала, коли пішла годувати курей, тримаючи у фартусі корм для синьошийок, а на плечі торбину зі шкаралупками від букових горішків.

Ось так.

Справа була не у спеці, не в переїзді і не в тому бевзі на ім’я Драпаел, який прийшов зустрічати їх та вітати лише тому, що декан англійського факультету лежав у лікарні після термінової операції з видалення жовчного міхура, яка відбулася вчора. Ні, справа була… в паскудній… розбитій склянці для зубних щіток у сполученні з давно померлою бабусею-ірландкою. І найкумедніше (як згодом сказав їй Скот), що цього було якраз досить для того, аби її нерви напружилися до краю. Аби вивести її з рівноваги принаймні наполовину.

Іноді, сказав він їй незабаром по тому, говорячи з лікарняного ліжка (о, йому було неважко все обміркувати після кількох безсонних, заповнених думками ночей), говорячи тим своїм новим, свистячим, напруженим голосом, іноді того, чого якраз досить, буває і цілком досить. Як говориться у відомій приказці.

4

Роджер Драпаел мав сьогодні свою частку головного болю, Лізі це знає, хоч це анітрохи не додає йому привабливості в її очах. Якщо й існував заздалегідь опрацьований сценарій церемонії, професорові Геґстрому (тому самому, який пережив напад гострого болю в зоні жовчного міхура) після операції було не до того, щоб розповісти його Драпаелу чи нехай там кому. Таким чином, Драпаел мав у своєму розпорядженні не більше дня для того, щоб підібрати виконавців на всі необхідні ролі в церемоніалі зустрічі письменника, і він примудрився підібрати таких, до яких Скот відчув моментальну неприязнь. Коли невеличка група офіційних осіб покинула Інмен-Хол і вирушила в коротку подорож під палючим сонцем до місця закладин майбутньої бібліотеки Шипмена, Драпаел сказав Скотові, що вся церемонія відбудеться усно. Скот добродушно стенув плечима. Його це абсолютно влаштовувало. Усне спілкування – це був спосіб життя для Скота Лендона.

– Я вас відрекомендую, – сказав чоловік, про якого Лізі в подальші роки думатиме як про спеченого на південному сонці паскудника.

Він сказав це, коли вони йшли до обпаленої ділянки землі, що мерехтіла під сонцем, де мала бути збудована нова бібліотека (у вимові Драпаела це звучало як біблійтекай). Фотограф, якому було доручено зафіксувати сьогоднішню церемонію для безсмертя, вистрибував навколо, клацаючи і клацаючи камерою, заклопотаний, як комар. Лізі побачила прямокутник свіжої брунатної землі недалеко попереду, розміром десь дев’ять на п’ять футів, як їй здалося, й розпушеної цього ранку, судячи з її кольору, який тільки щойно почав блякнути. Ніхто не здогадався зробити над цим місцем навіс. І вже поверхня свіжорозритого ґрунту набула сіруватого лискучого кольору.

– Нехай би ліпше це зробив хтось інший, – зауважив Скот.

Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнів, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зітхнувши, він продовжив:

– Після вітальних оплесків – вступна частина…

– Як після ночі – день, – промурмотів Скот.

– А потім ви скажете кілька слів, – закінчив Драпаел.

За випаленим пустирем, який чекав на бібліотеку, блищала в сонячному світлі нещодавно залита гудроном гладенька поверхня паркувального майданчика, покреслена яскравими жовтими лініями. Лізі побачила з її протилежного боку фантастичні брижі на поверхні води, якої насправді там не було.

– З превеликим задоволенням, – погодився Скот.

Незмінно добрий гумор, яким супроводжувалися його відповіді, здавалося, занепокоїв Драпаела.

– Я сподіваюся, ви не станете говорити дуже багато на відкритті будівельного майданчика, – сказав він Скотові, коли вони підійшли до обтягнутої мотузяним бар’єром ділянки.

Сама ділянка була порожньою, але досить великий натовп уже з’юрмився навкруг неї, розтягшись майже до паркувального майданчика, який був значно далі. Ще численніша юрба прийшла слідом за Драпаелом і Лендонами від Інмен-Холу. Незабаром обидва натовпи злилися, й Лізі, яка зазвичай не мала нічого проти натовпу, як і проти турбулентності на висоті двадцять тисяч футів, чомусь налаштувалася вороже до цього великого збіговиська людей. Їй спало на думку, що так багато людей у такий спекотний день висмокчуть усе повітря з навколишнього простору. Ідіотська думка, але…

– Щось дуже жарко навіть для Нешвіла в серпні, чи не так, Тоней?

Тоні Еддінґтон із готовністю кивнув, але не сказав нічого. Єдиною його реплікою досі була та, якою він ідентифікував фотографа, що невтомно вистрибував навколо них, як Стівена Квінсленда з Нешвілської газети «Америкен», що працював також і для щорічника «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю».

– Сподіваюся, всі ви йому допоможете, якщо зможете, – сказав Тоні Еддінґтон Скотові, коли вони розпочали свій похід туди.

– Коли ви закінчите говорити, – сказав Драпаел, – пролунають іще одні оплески. – Тоді ви, містей Лендон…

– Скот.

Крива посмішка зблиснула на обличчі Драпаела, але за мить вона зникла.

– Тоді, Скоте, ви підете й пегекинете ту пегшу надзвичайно важливу лопайту зеймлі.

Пегекинете? Пегшу? Лопайту? Зеймлі? Лізі на мить замислилася, перш ніж до неї дійшло, що це Драпаел на своєму неймовірному тягучому луїзіанському діалекті сказав перекинете ту першу надзвичайно важливу лопату землі.

– Мене це цілком улаштовує, – відповів Скот, а більше нічого вже не встиг сказати, бо вони прибули на місце.

5

Можливо, спогад про розбиту склянку – пов’язаний із поганим передчуттям – впливає на Лізі, але прямокутник розпушеної землі нагадує їй могилу. Це могила розміру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неї і створюють щось подібне до відчуття всмоктувального отвору посередині. Працівники кампусної служби безпеки стоять тепер біля кожного кута прямокутного бар’єра з оксамитової стрічки, під яку пірнули Драпаел, Скот і «Тоней» Еддінґтон. Фотограф Квінсленд невтомно танцює з великим «Ніконом» у руках, якого тримає перед своїм обличчям. Працює для фотовиставки, – думає Лізі й усвідомлює, що вона йому заздрить. Він такий вільний, літає навколо, наче комар у спекотному задушливому повітрі; йому лише двадцять п’ять років, і всі кляті органи його тіла досі працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалі більшим роздратуванням, якого Квінсленд умисно не помічає, доки не робить той знімок, що його прагнув зробити. Лізі припускає, що то знімок одного Скота з ногою на ідіотській срібній лопаті та з розвіяним на вітрі волоссям. У кожному разі, молодий представник фотоцеху опускає свою велику камеру й відступає до натовпу. І саме тоді, коли Ліза проводжає його очима, вона вперше бачить того психа. Він має такий вигляд, про який місцевий репортер згодом напише: «Він скидався на Джона Леннона в останні дні його інтриги з героїном – глибоко запалі, спостережливі очі дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому замисленим обличчям».

Проте тієї миті Лізі навряд чи помітила щось інше, крім розкуйовдженої чуприни того суб’єкта. Сьогодні спостереження за людьми її не цікавлять. Усі її думки зосереджені на тому, коли ж це закінчиться й вона нарешті зможе зачинитися у ванній в будівлі англійського факультету, яку видно за паркувальним майданчиком, і витягти неслухняну тканину трусиків із розколини між своїми сідницями. Вона муситиме також попісяти, але в дану мить це бажання видається їй другорядним.

– Леді і джентльмени! – сказав Драпаел протяглим голосом. – Для мене надзвичайно велика приємність відрекомендувати вам пана Скота Лендона, лауреата Пуліцерівської премії за роман «Мощі» і премії Національної Книги – за «Дочку торговця рибою». Він приїхав сюди до нас із далекого штату Мен зі своєю чарівною дружиною Лізою на церемонію врочистого відкриття будівництва – атож, воно нарешті розпочинається – нашої власної біблійтекай Шипмена. Отже, люди, привітаймо нашого дорогого гостя Скота Лендона добрими нешвілськими оплесками!

Публіка зааплодувала одразу соn brio.[3]3
  Жваво – музичний термін (іт.).


[Закрыть] Чарівна дружина приєдналася до аплодисментів, плескаючи в долоні, дивлячись на Драпаела й думаючи: «Він здобув премію Національної Книги за „Дочку матроса“. Не „торговця рибою“, а „матроса“. І я певна, тобі це відомо. Я певна, ти перекрутив назву книжки свідомо. Чому ти так не злюбив його, ти, дріб’язковий паскуднику?»

Потім її погляд ковзає повз нього, й цього разу вона справді помічає Ґерда Аллена Коула, який стоїть там із тією дивовижною копицею русявого волосся, що спадає йому на очі, в підкасаних до самих ненормально опуклих біцепсів рукавах завеликої для нього білої сорочки. Сорочку він одягнув навипуск, і вона висить майже до білих плям на його джинсах, що протерлися на колінах. На ногах у нього грубі черевики з бічними пряжками. Напевне, ногам у таких черевиках неймовірно жарко, думає Лізі. Замість аплодувати, Білявчик склав свої руки досить манірним жестом, а на його устах грає примарна усмішка, й вони ледь помітно ворушаться, ніби він мовчки молиться. Його погляд прикипів до Скота, й він його не відводить. Цей Білявчик одразу привертає до себе увагу Лізі. Існують хлопці, – а це майже завжди хлопці, – що їх вона сприймає як космічних ковбоїв, прихильних до Скота. Космічні ковбої мають багато чого сказати. Вони прагнуть схопити Скота за руку й сказати йому, що вони розуміють таємні послання, які він зашифровує у своїх книжках; вони розуміють, що насправді його книжки – це путівники, які вказують дорогу до Бога, Сатани або, можливо, до гностичних євангелій. Космічні ковбої люблять поговорити про сцієнтологію або нумерологію, або (в одному з випадків) про космічні вигадки Бріґема Янґа. Іноді вони хочуть поговорити про інші світи. Два роки тому один космічний ковбой подолав автостопом усю відстань від Техасу до Мену, аби поговорити зі Скотом про те, що він називав рештками. Рештки такого виду, вважав він, зазвичай знаходять на безлюдних островах у південній півкулі. Він, мовляв, розуміє, що саме про них Скот писав у своїх «Мощах». Він показав Скотові підкреслені слова, які це підтверджували. Лізі дуже нервувалася, дивлячись на того хлопця – у його погляді вона помітила якусь відсутність, що нагадувала їй стіну, – проте Скот погодився поговорити з ним, почастував його пивом, протягом певного часу розмовляв із ним про кам’яних велетів на острові Пасхи, узяв кілька його памфлетів, підписав хлопцеві свіжий примірник «Мощей», і той поїхав додому, радісний і щасливий. Щасливий? Та він мало не танцював в ідіотській атмосфері, що оточувала генія. Коли на Скота находить, він стає дивовижним. Іншого слова тут не добереш.

Думка про близький акт насильства – про те, що Білявчик незабаром націлить на її чоловіка «Марка Девіда Чепмена», – не приходить у голову Лізі. «Мій розум не був на це налаштований, – могла б вона сказати згодом. – Мені лише не сподобалося, як ворушаться його губи».

Скот відповідає на оплески – і на кілька хрипких осудливих вигуків – знаменитою усмішкою Скота Лендона, яка з’являлася на мільйонах книжкових палітурок, не прибираючи ногу з ідіотської лопати, тоді як її совок повільно вгороджується в привезену сюди землю. Він дозволяє, щоб оплески лунали упродовж десятьох або п’ятнадцятьох секунд, керуючись інтуїцією (а вона в таких випадках підводить його рідко), потім заспокійливо махає рукою. І оплески стихають. Одразу. Просто дивовижно. Тиша вмить западає така, аж стає трохи моторошно.

Коли він починає говорити, голос його звучить далеко не так гучно, як голос Драпаела, але Лізі знає, що навіть без мікрофона й без гучномовця на батарейках (відсутність того й того на цій церемонії, певно, пояснювалася чиїмось недоглядом) він долетить до найдальших рядів натовпу. Бо натовп напружує слух, щоб не пропустити жодного його слова. Адже до них прийшов Славетний Чоловік. Мислитель і Письменник. Зараз він почне розкидати серед них перли мудрості.

«Перли перед свиньми, – подумала Лізі. – Перед спітнілими свиньми цього разу». А проте хіба батько не сказав їй одного разу, що свині не пітніють?

Стоячи навпроти неї, Білявчик відгортає з гарного білого лоба своє скуйовджене волосся. Його руки так само білі, як і лоб, і Лізі думає: «Цей кабанчик, певно, не дуже любить виходити з дому. Такий собі домашній свин, чом би йому ним і не бути? Адже у нього в голові надто багато химерних ідей, які треба оберігати».

Вона переносить вагу тіла з однієї ноги на другу, й шовкова тканина трусиків аж заскрипіла в розколині її гепи. О, прокляття! Вона знову забуває про Білявчика, намагаючись прикинути, чи зможе вона… поки Скот там розбалакує… дуже обережно, дуже непомітно…

Але в ній одразу озивається добропорядна дама. Вона промовляє три суворі слова, які не терплять заперечення: «Ні, Лізі. Чекай».

– Я тут не для того, щоб читати вам проповідь, – каже Скот, і Лізі впізнає голос Ґаллі Фойла, головного персонажа з книжки Елфреда Бестера «Зорі освітлюють мені шлях», його улюбленого роману. – Надто спекотно, щоб слухати проповіді.

– А ти лиш просвіти нас, Скоте! – радісно й гучно вигукує хтось у шостому чи сьомому ряді, з боку паркувального майданчика.

– Не можу, брате, – відповідає йому Скот. – Транспортери зламалися, й у нас немає кристалів літія.

Публіка, яка вперше почула цю фразу і якій вона здалася дуже влучною (Лізі чула її щонайменше разів п’ятдесят), висловлює своє схвалення ревом і оплесками. Білявчик, стоячи навпроти неї в натовпі, посміхається тонкою, не зрошеною потом посмішкою і хапає свій делікатний лівий зап’ясток довгими пальцями своєї правої руки. Скот знімає ногу з лопати, не з таким виразом, ніби йому набридло там її тримати, а так, ніби – принаймні на дану мить – він знайшов для неї інше застосування. І, здається, справді-таки знайшов. Лізі дивиться на чоловіка не без зачарування, бо бачить його перед собою в усьому його блиску – він просто став махати нею.

– Сьогодні тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмий рік, і світ провалюється в темряву, – каже він.

Він ковзає своїми не туго стиснутими пальцями по дерев’яному держалні церемоніальної лопати, срібний совок на мить віддзеркалює в очі Лізі пучок сонячного проміння, а потім майже ховається за рукавом легкого літнього піджака Скота. Тримаючи тепер церемоніальну лопату за совок, він застосовує тонке дерев’яне держално як указівку, тицяючи ним у лихо й трагедію, які висять у навколишньому повітрі.

– У березні Олівера Норта та віце-адмірала Джона Пойндекстера було звинувачено у змові – такий ми маємо чудовий світ Іран-Контра, де гармати керують політикою, а гроші керують світом.

У Гібралтарі працівники безпеки Повітряної Служби Британії вбивають трьох неозброєних членів ІРА. Мабуть, їм слід змінити гасло ПСБ з «Хто відважний – перемагає» на «Стріляй спочатку – запитуй потім».

У натовпі почувся сміх. Роджер Драпаел, схоже, страждає від спеки і збитий з пантелику цією несподіваною лекцією, але Тоні Еддінґтон нарешті починає робити нотатки.

– Або візьмімо нас. У липні ми помиляємось і збиваємо іранський пасажирський літак, у якому було двісті дев’яносто цивільних осіб. Шістдесят шість із них були дітьми.

Епідемія СНІДу вбиває тисячі людей, ним заражені… А втім, ми не знаємо, скільки людей ним заражені, чи не так? Сотні тисяч? Мільйони?

Світ стає чорним. Кривава хвиля містера Їтса перетворилася на повінь. Вона здіймається дедалі вище. Вона здіймається.

Він дивиться лише вниз, не відриваючи очей від прямокутничка сірої землі, й Лізі спадає жахлива думка, що він бачить її тепер, бачить дивну істоту з плямистим боком нескінченної довжини, що він може зірватися, а може навіть пережити той напад, якого, вона знає, він дуже боїться (насправді вона боїться його не менше, ніж він). Та не встигає її серце зробити щось більше, як просто лунко закалатати, а він уже підіймає голову, всміхається, як усміхається дитина на окружному ярмарку, і стріляє держалном лопати крізь свій кулак до його середини. Це артистичний і рвучкий рух, і люди, що стоять у передніх рядах натовпу, від несподіванки дружно скрикують: «Ох!» Але для Скота то був лише початок. Витягши лопату перед собою, він вправно став крутити держално у своїх пальцях, прискоривши цей обертовий рух до неймовірної швидкості. Це справляло не менше враження, аніж виступ жонглера, який крутить у руках палицю, через яскраві зблиски срібного совка на сонці й завдяки ефекту несподіванки. Вона була одружена з ним від 1979 р. і навіть не здогадувалася про те, що він має у своєму репертуарі такий приголомшливий фокус. (Скільки має минути років, з подивом думатиме вона через дві ночі, лежачи в постелі сама-одна, в дуже скромному, з характеристиками, нижчими за стандартні, номері мотелю і слухаючи, як гавкають собаки на гарячий червоний місяць, перш ніж сама ідіотська вага накопичених днів у кінцевому підсумку засмокче всі чари шлюбного життя? Яке то щастя, коли ваша любов вирветься за межі відведеного їй часу!) Срібний циліндр, який утворюється від швидкого обертання лопати, випромінює заклик «Прокиньтеся! Прокиньтеся!» до придавленої спекою, липучої від поту поверхні натовпу. Чоловік Лізі враз перетворюється на вправного бейсболіста, й вона ще ніколи не відчувала такої полегкості, як тоді, коли побачила ту дивну усмішку рекламного актора на його обличчі, усмішку, що говорила: «Моя люба, я о’кей!» Він задовбав їх і приголомшив; а тепер намагається запхати в їхні горлянки сумнівні ліки від іпохондрії, за допомогою яких він сподівається переконати їх, щоб вони розійшлися по домівках. І вона думає, що вони на це купляться, незалежно від того, чи це відбувається в спекотний серпневий день, чи відбувалося б у якийсь інший. Коли Скот перебуває в такому настрої, він спроможний продати кригу ескімосам, як говориться у прислів’ї… і нехай Бог благословить те озеро мови, з якого всі ми п’ємо, як, безперечно, сказав би й сам Скот (і таки сказав).

– Але якщо кожна книжка бодай трохи світить у цій темряві – а я в це вірю, я мушу в це вірити, серйозно чи жартома, бо інакше навіщо я писав би всі ці триклятущі повісті та романи? – тоді кожна бібліотека – то велике і яскраве багаття, яке ніколи не згасає і навколо якого збираються десятки тисяч людей і гріються там щодня та щоночі. І там ідеться не про 451 градус за Фаренгейтом.[4]4
  233 °C. Натяк на роман Рея Бредбері, який має назву «451 градус за Фаренгейтом».


[Закрыть] А чи не хотіли б ви, люди, погрітися біля вогнища з температурою чотири тисячі за Фаренгейтом,[5]5
  2204 °C.


[Закрыть] бо тут ви маєте не кухонну піч, тут ми говоримо про великі доменні печі мозку, про розжарені до червоного плавильні печі інтелекту. Ми сьогодні святкуємо закладини такого великого вогнища, і я вважаю за велику честь для себе брати участь у цій церемонії. Саме тут ми плюємо в очі забудькуватості, а невігластву даємо копняка в пах. Гей, фотографе!

Стівен Квінсленд клацає затвором, усміхаючись.

Скот, також усміхаючись, каже:

– Зробіть цей знімок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашої колекції він буде добрий, ладен об заклад побитися.

Скот знову простягає перед собою орнаментальний інструмент, ніби знову хоче його закрутити. Публіка обнадійливо глибоко вдихає й затримує у грудях повітря, але цього разу Скот лише її дражнить. Він опускає ліву руку на держално лопати, ставить совок на землю і занурює у ґрунт, заховавши його жаркий блиск у глибині. Він перекидає викопаний шмат землі вбік і голосно вигукує:

– Я проголошую будівництво бібліотеки Шипмена відкритим для бізнесу!

Оплески, які лунають після цього, перетворюють попередні аплодисменти на щось подібне до чемного поплескування в долоні, яке можна почути на тенісних матчах учнів підготовчої школи. Лізі не знає, чи молодий містер Квінсленд зумів зняти перший церемоніальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здіймає ідіотську срібну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олімпійський герой, то Квінсленд задокументовує цю врочисту мить, напевне, сміючись за своїм фотоапаратом, коли він її знімає. Скот на якусь хвилину залишається в такій позі (саме тоді Лізі переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у містера Еддінґтона – Тонея). Потім Скот прикладає лопату собі до грудей, ніби рушницю після відповідної команди, і тримає її так із усмішкою на устах. На його щоках і на лобі виблискують великі краплі поту. Оплески починають стихати. Публіка думає, що він свою роль закінчив. Але Лізі має всі підстави думати, що він лише включив другу передачу.

Коли він переконується в тому, що вони знову можуть його чути, то занурює лопату в землю вдруге й перевертає землю ще раз.

– А цей кидок я присвячую Дикому Білові Їтсу! – вигукує він. – Цьому цинікові! А цей – Едґарові По, відомому також як Балтиморський Едді! А цей – Елфі Бестерові, і якщо ви його не читали, вам має бути соромно!

Він збивається з дихання, і Лізі починає трохи тривожитися. Адже так жарко. Вона намагається пригадати, що він з’їв за сніданком – щось легеньке чи щось важке?

– А цей… – Він занурює лопату в землю й тепер уже підважує чималенький клапоть дерну й підіймає його на лопаті вгору. Його сорочка на животі потемніла від поту. – А тепер прошу вас, згадайте про того, хто написав ту першу книжку, яка вам сподобалась. Я говорю про того автора, який ніби підклав під вас чарівний килим, і ви злетіли на ньому вгору. Ви розумієте, про кого я говорю?

Вони розуміли. Це було написано на кожному обернутому до нього обличчі.

– Я говорю про того письменника, чию книжку в ідеальному світі ви замовили б першою, коли бібліотека Шипмена нарешті відкриє перед вами двері. Отже, цей клапоть землі я перевертаю на честь того, хто написав таку книжку. – Він робить свій прощальний кидок лопатою, а тоді обертається до Драпаела, який мав би бути дуже задоволений акторською винахідливістю Скота – адже, поставлений перед необхідністю усної імпровізації, Скот зіграв свою роль просто блискуче, – але який, проте, має вигляд людини, що знемагає від спеки і якій усе страшенно остогидло. – Я думаю, на цьому закінчимо, – каже Скот і намагається віддати Драпаелу лопату.

– Ні, ні, вона ваша, – заперечує Драпаел. – Прийміть її як сувенір, як знак нашої вдячності. Разом із вашим чеком, звичайно. – На обличчі в нього з’являється крива посмішка й переходить у гримасу, що, на його думку, відповідає ситуації. – Чи не час нам піти пошукати, де працюють бодай якісь кондиціонери?