Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

2

Менш як через двадцять хвилин після того, як вона закінчила розмову з головним заступником шерифа Клатербаком (якого її стомлений розум тепер був схильний називати або Батерклаком, або Камербоком – певне, тут у неї виникла асоціація з фотокамерою, яка зніматиме вбитого кота), стрункий чоловік в уніформі хакі і з великим пістолетом у кобурі на стегні з’явився біля її парадних дверей. Він відрекомендувався як заступник шерифа Ден Бекман і сказав їй, що йому доручено забрати «певного листа» для його подальшого використання в розслідуванні справи та сфотографувати «певну покійну тварину». Лізі при цьому зберегла незворушний вираз обличчя, хоч їй довелося боляче прикусити собі щоки всередині рота, щоб стримати напад реготу. Бекман помістив листа (разом із чистим білим конвертом) у пакет, який знайшла для нього Лізі, а потім запитав, чи вона поклала «покійну тварину» в морозильник. Лізі зробила це одразу, щойно закінчила розмову з Клатербаком, засунувши зелений пакет для сміття в лівий куток свого великого «Тролзена», де не було нічого, крім стосика застарілих стейків із оленини в покритих памороззю пластикових пакетах – то був подарунок їй і Скотові від їхнього електрика Смайлі Фландерса. Смайлі виграв собі дозвіл на полювання в мисливській лотереї 01 чи 02 – Лізі не могла згадати, у якій саме, – і завалив «великого рогача» в Сент-Джон Велі. Там, де Чарлі Коріво вполював свою молоду наречену, відзначила тепер Лізі, коли це спало їй на думку. Біля купки цього м’яса, яке вона напевне ніколи не стане їсти (крім хіба у випадку ядерної війни) було єдине вільне місце, де вона могла покласти дохлого коморного кота Ґеловеїв, і вона попросила шерифового заступника Бекмана, щоб він поклав його назад на те саме місце, коли закінчить своє фотографування. Він із цілковитою серйозністю пообіцяв «піти їй назустріч у її проханні», і їй знову довелося боляче прикусити щоки. Але навіть це не дуже допомогло. І коли його важкі кроки затупотіли на сходах, що спускалися на нижній поверх, Лізі обернулася обличчям до стіни, як вередлива дитина, притиснувшись лобом до тиньку, й, затуливши рота долонями, затрусилася від здушеного реготу, радше схожого на уривчастий стогін або розтягнутий у часі зойк.

Та коли минув цей напад конвульсивного реготу, вона знову почала думати про кедрову скриньку доброї матінки (ця скринька належала Лізі вже понад тридцять п’ять років, але вона ніколи не думала про неї як про свою). Згадка про скриньку та про невеличкі пам’ятні речі, що в ній зберігалися, допомогла їй полегшити істерію, яка булькотіла всередині неї. Ще більше допомогла їй упевненість, яка дедалі зростала, що вона поставила цю скриньку десь на горищі. Це припущення до того ж було цілком логічним. Рештки від трудового життя Скота зберігалися на другому поверсі сараю, де він обладнав собі кабінет; рештки життя, яке прожила вона, поки він працював, треба шукати тут, у будинку, який вона обрала і який згодом полюбили вони обоє.

На горищі лежали також чотири коштовні турецькі килими, які їй колись дуже подобалися і які потім із незбагненної для неї причини почали її дратувати…

Там були щонайменше три комплекти відставних валіз, що служили їм на всіх двох десятках авіаліній, серед них і маленькі валізки, які було зручно закидати в невеликі літачки місцевих авіарейсів, обшарпані ветерани, що заслуговували на ордени й паради, а проте мусили задовольнитися почесною відставкою на горищі (спочивайте, хлопці, й забудьте про свою колишню славу)…

Модерні данські меблі для облаштування вітальні, які Скот вважав надто претензійними – і яка ж вона була на нього сердита, а переважно тому, що розуміла: мабуть, він і справді має рацію…

Письмовий стіл із рухомою стільницею, «дешева і зручна» мебля, що, як з’ясувалося, мав одну коротшу ніжку, тож під неї треба було підкладати прокладку, але та прокладка постійно вислизала, й одного дня рухома стільниця впала на її пальці, й тоді унікальний стіл було винесено на горище, де він зберігається й сьогодні…

Попільнички на високих підставках – пам’ять про ті дні, коли обоє вони курили…

Стара друкарська машинка Скота марки IBM, якою вона користувалася для листування, поки стало важко знаходити для неї чорнильну та коректорську стрічку.

Речі такі, речі сякі, речі всілякі й різні. Власне, то був зовсім інший світ, а проте він був тут, поруч, або принаймні тут, недалеко. І десь тут же таки, мабуть, за кучугурою старих журналів або поставлена на шезлонг із ненадійною розколотою спинкою, була кедрова скринька. Думати про неї було те саме, що думати про холодну воду, коли тобі нестерпно хочеться пити у спекотний день. Вона не знала чому, але це було саме так.

На той час, коли заступник шерифа Бекман вийшов із підвалу зі своїми поляроїдними знімками, Лізі вже не терпілося, щоб він якнайшвидше пішов. Але він явно не поспішав (приліпився, як зубний біль, сказав би тато Дебушер) і став їй пояснювати, що кота, схоже, забито якимсь інструментом (можливо, коркотягом), а потім почав запевняти її, що припаркує свою машину зовсім поруч, біля її будинку. Зрештою девізом їхніх формувань (він так і висловився – формувань) було СЛУЖИ Й ЗАХИЩАЙ, він подумки буде тут присутній щохвилини, і вона може почувати себе в цілковитій безпеці. Лізі сказала, що й справді почуває себе в безпеці, настільки добре почуває, що вже думає лягти спати – день для неї сьогодні видався дуже довгий, їй довелося залагоджувати одну нелегку проблему сімейного характеру, а тут іще ця історія з шантажистом, і вона почувається цілком виснаженою. Заступник шерифа Бекман зрештою зрозумів натяк і пішов, востаннє її запевнивши, що вона може почувати себе в такій безпеці, яка тільки можлива на цьому світі, і що їй немає потреби спати, як то кажуть, із одним розплющеним оком. Далі він затупотів, спускаючись сходами її ґанку, не менш гучно, аніж тоді, коли спускався сходами до її льоху, переглянувши свої знімки вбитого кота востаннє, поки ще мав досить світла, щоб добре їх роздивитися. Через хвилину або дві вона почула, як загуркотів двигун його великої-великої довбаної машини. Світло фар ковзнуло над моріжком і будинком, потім раптово погасло. Їй раптом уявилося, як заступник шерифа Деніел Бекман сидить просто посеред дороги, а його автомобіль припаркований на узбіччі. Вона посміхнулася. Потім піднялася на горище, не здогадуючись про те, що через дві години лежатиме у своєму ліжку, вдягнена й гірко плачучи.

3

Виснажений розум стає легкою жертвою невідчепних думок, і через півгодини невдалих пошуків на горищі, де повітря було гаряче й застояне, світло погане, а тіні начебто умисне намагалися сховати кожен куточок, який вона хотіла обстежити, Лізі потрапила під повну владу невідчепної думки, навіть не усвідомлюючи собі цього. У неї не було очевидних причин, які вимагали б негайно знайти скриньку, й лише сильна інтуїція підказувала їй, що якась річ у тій скриньці, якийсь спогад із ранніх років її шлюбного життя буде для неї наступним етапом була. Проте через певний час уже сама скринька стала метою її пошуків, кедрова скринька її доброї матінки. Нехай будуть прокляті усі були, але якщо їй не вдасться одержати у своє розпорядження ту кедрову скриньку – завдовжки один фут, десь приблизно дев’ять дюймів завширшки і шість дюймів завглибшки, – то вона ніколи не зможе заснути. Вона лише лежатиме там, катована думками про мертвих котів і мертвих чоловіків, про порожні ліжка, про войовничих інкунків, про сестер, які ріжуть себе, і батьків, які ріжуть…

(цить, Лізі, цить)

Вона просто лежатиме там, зупинімося на цьому.

Години марних пошуків вистачило, аби переконати її, що кедрової скриньки на горищі нема. Але на той час вона вже була цілком певна, що кедрова скринька стоїть десь у порожній спальні. Було цілком раціонально припустити, що скринька зрештою переселилася туди… доти, доки ще сорок хвилин пошуку (включаючи обстеження верхньої полиці у стінній шафі, коли вона стояла на хистких щаблях переносної драбини і насилу втримувала там рівновагу) переконали її в тому, що порожня спальня – це ще одна безнадійна дірка. Отже, скринька була внизу, в підвалі. Мусила там бути. Цілком можливо, вона знайшла собі притулок за сходами, де стояла піраміда картонних ящиків, наповнених шторами, рештками від подертих килимів, компонентами старих стереосистем та деякими речами спортивного призначення: ковзанами, обладнанням для гри в крокет, сіткою для гри в бадмінтон із діркою в ній. Поквапно спускаючись сходами до підвалу (і зовсім не думаючи про дохлого кота, що лежав тепер біля купи замерзлої лосятини в її морозильнику), Лізі встигла переконати себе, що вона навіть бачила скриньку там, унизу. На той час вона була вже дуже стомлена, проте майже не усвідомлювала собі цього.

Їй знадобилося двадцять хвилин, щоб повитягувати всі картонні ящики з їхньої схованки, де вони стояли вже дуже давно. Деякі з них були просякнуті водою й розлізлися. На той час, коли вона закінчила колупатися в тому мотлосі, її руки й ноги тремтіли від перевиснаження, одежа прилипла до тіла, а в задній частині черепа став пульсувати гострий головний біль. Вона повідсувала картонні коробки, які ще трималися купи, й залишила ті, що розлізлися, там, де вони були. Певно, скринька доброї матінки стоїть десь усе ж таки на горищі. Вона мусить бути там, і весь цей час вона там була.

Поки вона марнувала тут час, длубаючись посеред іржавих ковзанів та забутих картинок-загадок, кедрова скринька терпляче чекала її на горищі. Тепер Лізі пригадувала з півдесятка закутнів, які вона забула там обшукати, включаючи місця під карнизом, де можна було лише проповзти. Саме там найімовірніше і була захована скринька. Певно, вона запхала її туди й давно про це забула…

Її думка різко урвалася, коли вона відчула, що хтось за нею стоїть. Вона могла бачити його кутиком ока. Незалежно від того, чи вона назве його Джимом Дулеєм чи Заком Мак-Кулом, у наступну мить він покладе руку на її спітніле плече і назве її місус. Отоді в неї і справді виникнуть проблеми.

Відчуття було таким реальним, що Лізі справді почула, як шарудять кроки Дулея. Вона рвучко обернулася, захищаючи обличчя піднятими долонями, і їй знадобилася лише мить, щоб побачити пилосос «Гувер», який вона сама ж таки витягла з-під сходів. Потім вона перечепилася через картонну коробку, в яку було запхано сітку для гри в бадмінтон. Змахнула руками, щоб утримати рівновагу, майже втримала її, знову втратила, встигла подумати: «От паскудство!» і беркицьнула додолу. Маківка її голови лише на якийсь міліметр не дістала до нижньої частини сходів, і в цьому було її щастя, бо якби вона вдарилася об них головою, це закінчилося б для неї погано, й, можливо, вона навіть би знепритомніла. А могла б і втратити життя, якби вдарилася потім головою об цементну підлогу. Лізі вдалося пом’якшити падіння, виставивши перед собою руки, одне її коліно безпечно зіткнулося з пругкою матою роздертої сітки для бадмінтону, друге вдарилося сильніше об підлогу підвалу. На щастя, вона ще була у джинсах.

З падінням їй пощастило також в іншому розумінні, думала вона через п’ятнадцять хвилин по тому, коли лежала у своєму ліжку, ще цілком одягнена, але вже добре виплакавшись; тепер її стрясали лише окремі схлипування і гіркі, сльозливі зітхання, які завжди приходять після пережитих сильних емоцій. Падіння – і страх, який йому передував, так вона думала – прочистили їй голову. Бо вона могла б шукати ту клятущу скриньку ще години зо дві, а може, й довше, якби вистачило сил. Знову повернулася б на горище, знову до порожньої спальні, знову – до підвалу. Назад до майбутнього, безперечно, докинув би Скот; він мав талант висловлювати мудрі думки в найменш підходящі для цього хвилини. Або, як згодом з'ясовувалося, саме тоді, коли в них була потреба.

Хай там як, а вона могла б вовтузитися до світанку, спливаючи потом у задушливому повітрі безлічі закапелків і створивши неймовірний розгардіяш у тих купах мотлоху, які зберігалися в домі. Лізі була тепер переконана, що скринька або стояла в такому очевидному місці, що вона пройшла повз неї з десяток разів, або вона просто зникла, можливо, вкрадена однією з прибиральниць, які працювали у Лендонів протягом багатьох років, або якимсь робітником, котрий помітив їі й подумав, що його дружині сподобається ця скринька, а Лендонова місус (дивовижно, як це слово запхалося тепер їй у голову) пречудово без неї обійдеться.

Це все дурниці, маленька Лізі, – сказав Скот, який і далі перебував на своєму місці в її голові. – Ти подумаєш про це завтра, бо завтра буде інший день.

– Справді, – сказала Лізі й сіла в ліжку, несподівано усвідомивши, що вона була мокрою від поту жінкою з неприємним запахом у просякнутій потом брудній одежі.

Вона роздяглася так швидко, як тільки змогла, склала брудний одяг на купу біля ліжка й попрямувала в душ. Вона подряпала долоні обох рук, коли намагалася пом'якшити своє падіння в підвалі, подряпини щеміли, але вона не звернула на це уваги й двічі намилила собі волосся, дозволивши мильній піні стікати по обидва боки від обличчя. Потім, мало не задрімавши під гарячою водою, якою обливалася хвилин п'ять або й більше, рішуче повернула перемикач душу до кінця на позначку «С», обмилася під різкими струменями холодної, майже крижаної води і вийшла з-під душу, важко відсапуючись. Витерлася одним із великих рушників і, кинувши його в кошик із брудною білизною, знову відчула себе собою, жінкою здоровою й готовою закінчити цей нелегкий день.

Вона вклалася спати, й останньою її думкою, перед тим як вона провалилася в чорну порожнечу сну, була думка про заступника шерифа Бекмана, який стоїть на варті. Ця думка принесла їй заспокоєння, а надто після того, як вона перелякалася в підвалі, й вона заснула глибоким сном, без сновидінь, і спала, доки її не розбудив телефонний дзвінок.

4

Це була Кантата, вона телефонувала з Бостона. Звичайно ж, то була вона. Дарла повідомила її про все, що було. Дарла завжди телефонувала Кантаті, коли виникали якісь проблеми, здебільшого раніше, ніж пізніше. Канті хотіла знати, чи треба їй повернутися додому. Лізі запевнила сестру, що їй немає абсолютно ніякої потреби повертатися з Бостона раніше, ніж вона планувала, хоч би чого наговорила їй там стривожена Дарла. Аменда спочиває в комфортних умовах, і Канті нічим не змогла б їй допомогти.

– Ти можеш приїхати побачитися з нею, проте якщо не буде великої переміни – а доктор Олберніс не вселив нам надії на те, що вона буде, – то ти навіть не зрозумієш, упізнала вона тебе чи ні.

– Господи, – сказала Канті. – Це так жахливо, Лізо.

– Атож. Але вона перебуває з людьми, які розуміють її стан чи принаймні знають, як треба лікувати людей у її стані. І ми з Дарлою, безперечно, триматимемо тебе в курсі под…

Ліза ходила по спальні зі слухавкою радіотелефону в руці. Зненацька вона замовкла, дивлячись на блокнот, що висунувся більш як наполовину з кишені її синіх джинсів, які вона вчора скинула. Це був той самий блокнот, у якому Аменда позначила публікації, що викликали в неї гострий осуд. Але тепер Лізі мала відчуття, що Аменда осуджувала саме її.

– Лізо, ти мене слухаєш? – Канті була єдиною із сестер, яка телефонувала їй регулярно, і це завжди змушувало її почувати себе жінкою, яка рекламує призи на телевізійному ток-шоу. Лізо, покажіть Генку й Марті, що вони виграли! – Лізо, ти ще там?

– Я тут, сестричко. – Лізі не відривала очей від блокнота. Маленькі кільця, що блищать на сонці. Маленькі дротяні кільця. – Я тобі сказала, ми з Дарлою триматимемо тебе в курсі подій.

Блокнот досі був зігнутий у формі сідниці, до якої він був притиснутий протягом багатьох годин, і коли вона подивилася на нього, голос Канті стих і ніби розтанув. Лізі чула тепер тільки себе саму, чула, як вона каже, що Канті зробила б те саме, що й вони, якби була на місці події. Вона нахилилася й потягла блокнот, щоб він повністю випав із кишені. Сказала Кантаті, що зателефонує ввечері, сказала Кантаті, що вона її любить, сказала Кантаті «до побачення» і кинула слухавку радіотелефону на ліжко, навіть не подивившись, куди вона летить. Вона дивилася тільки на обтріпаний невеличкий блокнот, який можна було купити за сімдесят дев’ять центів у будь-якій крамниці товарів канцелярського призначення. Але чим вона була тепер так зачарована? Тепер, коли вже настав ранок і вона непогано відпочила? Непогано відпочила і була чиста? Тепер, коли у вікна вливалося свіже вранішнє світло, її вчорашні знервовані пошуки кедрової скриньки здавалися дурістю, таким собі підсвідомим перенесенням на вечір денних тривог, але цей блокнот не здавався їй чимось дурним, аж ніяк не здавався.

І ніби щоб підсилити атмосферу зачарування, яка огорнула її в ці хвилини, голос Скота заговорив до неї ясніше й виразніше, аніж будь-коли. Господи, яким же чистим був цей голос! І яким сильним.

Я залишив тобі цидулку, люба моя дитино. Я залишив тобі бул.

Вона подумала про Скота під деревом ням-ням, Скота у дивному вбранні з жовтневого снігу, Скота, який сказав їй, що іноді Пол дражнив його тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким. Вона не думала про це багато років. Відштовхнула цей спогад від себе, звичайно, як і багато інших речей, про які не хотіла думати; вона помістила їх за багряною завісою. Але що в цьому поганого?

– Він ніколи не був підлим, – сказав тоді Скот. У його очах блищали сльози, але в голосі їх не було; його голос був чистий і рівний. Як і завжди, коли він розповідав якусь історію, він хотів бути почутим. – Коли я був малим, Пол ніколи не був підлим у своєму ставленні до мене і я ніколи не був підлим у своєму ставленні до нього. Ми горнулися один до одного. Ми не мали іншої ради. Я любив його, Лізі. Я дуже його любив.

Вона вже перегорнула сторінки, списані цифрами – незугарними Амендиними цифрами, що божевільно налізали одна на одну. Далі вона не знайшла нічого, крім чистих сторінок. Лізі гортала їх усе швидше й швидше, і її впевненість у тому, що вона там щось знайде, швидко розвіювалася, але зрештою вона добулася до сторінки, однієї з останніх, на якій були написані друкованими літерами лише два слова:

РОЖЕВІ ТРОЯНДИ

Що вона побачила в них знайомого? Спочатку вона не могла пригадати, потім до неї дійшло. Яким буде мій приз? запитала вона в істоти, що лежала в Амендиній нічній сорочці, істоти, що відвернулася від неї. Трунок, відповіла істота. Кока-кола? Кока Роял-Краун? запитала вона, й істота відповіла…

– Вона відповіла… вона або він… «Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди», – прошепотіла Лізі.

Атож, саме так відповіла їй та істота чи майже так; якщо вона й припустилася якоїсь помилки, то вона несуттєва. Ця фраза нічого не означала для неї; а проте щось таки означала. Вона дивилася на це слово хвилину чи дві, потім перегорнула сторінки, які залишилися до кінця блокнота. Усі вони були чисті. Вона вже хотіла відкинути блокнот геть, коли побачила ніби привиди якихось слів по той бік останньої сторінки. Перегорнула її і прочитала таку фразу на внутрішньому боці обкладинки блокнота:

4-й етап: подивися під ліжком

Але перш ніж нахилитися й заглянути під ліжко, Лізі перегорнула сторінки, спершу назад до цифр на початку блокнота, а потім знову до рожевих троянд, які були за дванадцять сторінок від кінця, підтвердивши те, що вона вже знала: Аменда писала цифру «чотири» ставлячи риски під прямим кутом i пишучи їх згори вниз, як навчали в початкових класах середньої школи, Ч. Зате Скот писав свої четвірки схожими на знак кон’юнкції:4. І не хто інший, як Скот, іноді з’єднував свої літери і мав звичай підкреслювати свої нотатки. І це Аменда мала звичку, коли писала друкарськими літерами, виводити їх у формі зменшених великих літер, дещо недбало виводячи заокруглені літери: Р, О, В, Я та ін.

Лізі знову й знову гортала сторінки між рожевими трояндами та 4-й етап: подивися під ліжком Вона подумала, що якби вона показала ці два зразки письма Дарлі й Кантаті, вони, не вагаючись, упізнали б у першому руку Аменди, а в другому – руку Скота.

А та істота в ліжку, учора вранці…

– Вона говорила, як обоє вони, – прошепотіла Лізі. Її тіло якось дивно засмикалося. Вона й уявити собі не могла раніше, що воно може так смикатися. – Люди можуть назвати мене божевільною, але та істота справді говорила таким голосом, ніби то були вони обоє.

Подивися під ліжком.

Нарешті вона зробила так, як порадив їй запис в Амендиному нотатнику. Але єдиним булом, який вона там побачила, були старі кімнатні капці.