Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

6

Що ж, на самому початку були інкунки, ці погани, що поклоняються первісним текстам та неопублікованим рукописам, а професор Джозеф Вудбоді був їхнім царем, принаймні так думала Лізі. Одному Богові відомо, скільки він опублікував наукових статей, у яких ішлося про творчість Скота Лендона, і скільки з них навіть сьогодні спокійно збирали на себе пилюку у книжковій змії над їхнім сараєм. Не цікавили Лізі також ті муки, які доводилося терпіти професорові Вудбоді від думки про досі не опубліковані твори Скота, які також тепер збирали пилюку в його кабінеті. Набагато важливішим видався їй той факт, що Вудбоді мав звичай двічі або тричі на тиждень випивати по два-три пива, повертаючись із кампусу додому, причому він зупинявся завжди в одному й тому самому барі, що мав дивну назву «Місце». Біля Пітсбурзького університету було чимало питних закладів – як звичайнісіньких забігайлівок, так і пристойних барів, куди приходили пити викладачі та класово свідомі аспіранти і де на підвіконнях стояли вазони з виткими рослинами, а з музичних автоматів гриміла музика «Ясних очей» замість музики «Мого хімічного романсу».[34]34
  Назви популярних оркестрів.


[Закрыть] «Місце» було баром робітничого люду за милю від кампусу, а найпопулярнішим номером на їхньому музичному автоматі був дует Трейвіса Тріта та Джона Меленкампа.

Вудбоді розповів, що любив ходити туди, бо там було тихо й спокійно, пополудні та ранніми вечорами на вікенд, а також тому, що тамтешня публіка нагадувала йому про батька, який працював на одному зі сталепрокатних заводів Сполучених Штатів. (Лізі були до одного місця будь-які відомості про батька Вудбоді.) Саме в тому барі він і зустрівся з чоловіком, який назвався Джимом Дулеєм. Дулей був іще одним полуднево-вечірнім відвідувачем бару – такий собі хлоп’яга з чемними манерами, який полюбляв приходити в синій бавовняній сорочці, що мала рукави з манжетами, достоту такі, які носив і батько Вудбоді. Вудбоді описав Дулея як чоловіка, що мав зріст приблизно шість футів один дюйм,[35]35
  Приблизно 185 сантиметрів.


[Закрыть] довготелесого, ледь сутулого, з ріденьким темним чубом, який часто спадав йому на очі. На думку Вудбоді, очі в Дулея були синього кольору, але він не був цього певен, хоч вони й пили разом понад шість тижнів і стали, як висловився Вудбоді, чимось подібним до «приятелів по чарці». Вони розповідали один одному не історії зі свого життя, а клапті історій зі свого життя, як роблять зазвичай завсідники барів. Хоч, якщо вірити Вудбоді, то він розповідав своєму «пивному братові» щиру правду. Тепер він мав усі підстави сумніватися в тому, що Дулей робив так само.

Справді, Дулей міг приїхати сюди із Західної Вірджинії дванадцять або чотирнадцять років тому і, цілком імовірно, відтоді працював низькооплачуваним чорноробом на різних роботах. Атож певний час він міг посидіти й у тюрмі; він і справді мав вигляд людини, знайомої з державними інституціями цього виду, завжди намагався побачити себе в дзеркалі біля задньої стіни бару, коли тягся за своїм пивом, завжди бодай один раз дивився назад через плече, коли прямував до туалету. Він і справді міг дістати свій шрам над правим зап’ястком під час короткої, але лютої бійки в тюремній пральні. А може, й ні. Він міг поранити собі руку, впавши зі свого триколісного велосипеда, коли був дитиною і ще не навчився добре ним правувати. Єдине, в чому Вудбоді не мав підстав сумніватися, – це, що Дулей прочитав усі книжки Скота Лендона і був спроможний обговорювати їх зі знанням справи. І, певно, тому він із великим співчуттям вислухав гірку розповідь Вудбоді про непробивну вдову Скота Лендона, яка сидить на неоціненних інтелектуальних скарбах неопублікованих рукописів свого чоловіка, серед яких є навіть незакінчений роман, якщо вірити чуткам. Але співчуття в даному випадку було надто м’яким словом. Він слухав розповіді професора з дедалі більшою люттю.

Згідно з версією Вудбоді, саме Дулей став називати її Йоко.[36]36
  Можливо, він мав на увазі Йоко Оно, вдову Джона Леннона.


[Закрыть]

Вудбоді охарактеризував їхні зустрічі в барі «Місце» як «випадкові, проте близькі до регулярних». Лізі проаналізувала цю інтелектуальну пустопорожню балаканину і дійшла висновку, що Вудбоді та Дулей правили теревені про Йоко Лендон чотири або й п’ять разів на тиждень і коли Вудбоді казав «два або три пива», він, певно, мав на увазі глек або два. Отак вони там і тусувалися, цей інтелектуальний Оскар і той Фелікс,[37]37
  Певно, Лізі має на увазі відомого мультперсонажа, кота Фелікса.


[Закрыть] напиваючись мало не щодня і спочатку розмовляючи про те, які чудові книжки писав великий Скот, а потім цілком природно переходячи на тему про те, якою паскудною відьмою виявилася його вдова.

Якщо вірити Вудбоді, то саме Дулей повертав усі їхні розмови на цю тему. Лізі, що знала, як відреагував Вудбоді, коли вона відмовила йому в тому, чого він просив, сумнівалася, що для цього йому доводилося докладати надто великих зусиль.

На якомусь етапі їхніх розмов Дулей сказав Вудбоді, що він, Дулей, зміг би переконати вдову змінити свою думку щодо неопублікованих рукописів її чоловіка. Зрештою, чого їй упиратися, коли вся літературна спадщина її чоловіка все одно рано чи пізно буде перевезена до бібліотеки Пітсбурзького університету й приєднана до інших матеріалів, які складають Колекцію Лендона. Він уміє змінювати настрій людей, сказав йому Дулей. Він має особливий хист до цього. Цар інкунків (дивлячись на свого нового друга затуманеним поглядом проникливого пияка, Лізі в цьому не мала сумніву) запитав у Дулея, скільки він хоче за таку послугу. Дулей сказав йому, що він не прагне до особистої вигоди. Адже вони розмовляють про те, щоб зробити послугу людству, хіба не так? Вони лише хочуть забрати великий скарб у жінки, яка надто дурна, аби зрозуміти, на чому вона сидить, наче квочка на яйцях. Воно то, звісно, так, відповів йому Вудбоді, але кожен добрий працівник має одержувати винагороду за свої труди. Дулей обміркував його слова і сказав, що він складе список необхідних витрат. А потім, коли вони зустрінуться й він передасть Вудбоді папери, вони зможуть обговорити питання про плату за послуги. І з цими словами Дулей простяг через стійку бару руку своєму новому другові, так, ніби вони й справді уклали між собою угоду, що мала сенс. Вудбоді узяв його руку, відчуваючи водночас захват і зневагу. Він постійно змінював свою думку про Дулея упродовж тих п’ятьох або сімох тижнів, коли він його знав, сказав він Лізі. Були дні, коли Дулей здавався йому серйозним, хоч і самовпевненим до тупості, сформованим в умовах в’язниці вченим, який сам себе поставив на ноги і чиї моторошні історії про пограбування, бійки та виготовлені з ложок ножі були всі правдивими. Але були й такі дні (день потиску рук був одним із них), коли він анітрохи не сумнівався в тому, що Джим Дулей не більш як базіка і що найнебезпечніший злочин, який він будь-коли скоїв, – це крадіжка одного чи двох галонів розчинника фарби, коли він працював на будівництві в Монревілі протягом шести місяців чи трохи більше в 2004 році.

Таким чином та розмова і той потиск рук для Вудбоді були не більш як напівп’яним жартом, надто коли Дулей сказав йому – такими словами чи трохи іншими, – що він переконає Лізі віддати папери її покійного чоловіка з метою послужити Мистецтву. Це були ті самі слова, які Цар Інкунків сказав Лізі того червневого полудня, і цей же таки Цар Інкунків сидів тепер напівп’яний у барі з чоловіком, якого він майже не знав, але чиє самовпевнене нахабство не міг не помічати, й удвох вони називали її Йоко й погоджувалися, що Скот міг тримати її біля себе лише для одного діла, бо хіба вона годилася для чогось іншого? Вудбоді сказав, що, на його думку, вся ця розмова була не більш як жартом, просто сиділи в барі двоє розвеселених чоловіків і базікали казна про що. Справді ці двоє розвеселених чоловіків обмінялися своїми електронними адресами, але в наші дні кожен має свою електронну адресу, хіба не так? Цар Інкунків зустрівся зі своїм лояльним підданим лише один раз після того достопам’ятного потиску рук. Це сталося через два дні по тому. Того дня Дулей дозволив собі випити лише одне пиво, сказавши Вудбоді, що він перебуває «на тренувальному режимі». Випивши це своє одне пиво, він зісковзнув зі стільчика за стійкою бару і сказав, що в нього побачення з одним «хлопом». Він також сказав Вудбоді, що зустрінеться з ним наступного дня, а наступного тижня – то вже точно.

Але Вудбоді вже ніколи не зустрічався з Дулеєм знову. Коли минули два тижні, він перестав шукати його очима. А електронна адреса Zack991 припинила працювати. Він тоді ще подумав, це й непогано, що він загубив слід Джима Дулея. Він забагато пив, і в ньому було щось не зовсім так. (Трохи запізно ти це помітив, професоре, з гірким почуттям подумала Лізі.) Питний режим Вудбоді знову знизився до його колишнього рівня – одне пиво чи два пива на тиждень, і цілком бездумно він переселився до іншого бару, який був за два квартали звідти. І лише згодом до нього дійшло, що він підсвідомо хотів прокласти дистанцію між собою і тим місцем, де він востаннє зустрічався з Дулеєм; він, власне, розкаявся, що дозволив втягти себе в ці дурні балачки. Він також сподівався, що все це було не більш як фантазією, ще одним із надхмарних замків Джима Дулея, який Джо Вудбоді допоміг йому спорудити, цмулячи з ним пиво, щоб у такий спосіб максимально скоротити останні нескінченні тижні жалюгідної пітсбурзької зими. Саме такими очима дивився він на всю цю історію, закінчив свою розповідь професор із тією щирістю, з якою адвокат розмовляє зі своїм клієнтом, коли повідомляє, що йому загрожує смертельна ін’єкція, якщо він дасть маху. Він дійшов висновку, що більшість історій Джима Дулея про його бандитські подвиги та виживання в суворих умовах державної в’язниці Браші-Маунтін були вигадкою чистісінької води, а отже, і його ідея переконати місіс Лендон віддати рукописи покійного чоловіка теж не була чимось більшим. Тож їхня угода була лише такою собі дитячою грою типу «А що як?»

– Якщо все це правда, то скажіть мені одну річ, – запитала Лізі. – Якби Дулей приїхав до вас із фургоном літературних записів Скота, чи відмовилися б ви взяти їх від нього?

– Я не знаю.

Це й справді чесна відповідь, подумала Лізі, і тому запитала його про інше:

– А ви хоч розумієте, що ви накоїли? Що ви привели в рух?

На це професор Вудбоді не сказав нічого, і така реакція теж здалася їй чесною. Настільки чесною, наскільки вона могла бути.

7

Узявши невеличку паузу на роздуми, Лізі сказала:

– Ви дали йому телефонний номер, за яким він мені подзвонив? То я маю дякувати вам і за це?

– Ні! Повірте, я ніякого номера йому не давав!

Лізі йому повірила.

– Ви маєте щось зробити для мене, професоре, – сказала вона. – Якщо Дулей знову вийде з вами на зв’язок, можливо, тільки для того, аби повідомити вам, що він узяв слід і все складається добре, ви скажете йому, що справу залагоджено.

Цілком залагоджено.

– Я скажу. – Готовність цього чоловіка допомагати була їй майже огидною. – Повірте мені, я…

Його урвав жіночий голос, – певно, голос його дружини, тут сумніву не могло бути, – який про щось запитував. Лізі почула шарудіння, коли він прикрив нижню частину слухавки долонею.

Лізі була не проти, щоб їхня розмова на кілька хвилин урвалася. Вона спробувала подумки оцінити свою ситуацію, й у своїх загальних обрисах вона їй не сподобалася. Дулей сказав, вона може розрядити напруження, якщо віддасть Вудбоді папери Скота та його неопубліковані рукописи. Після цього професор зателефонує психові, скаже йому, що все залагоджено, і справа закриється. Але ж колишній Цар Інкунків каже, що втратив будь-яку можливість сконтактуватися з Дулеєм, і Лізі йому вірила. Можливо, то була помилка з боку Дулея? Несподівана проблема, яка виникла в ретельно опрацьованому ним плані? Вона так не думала. Вона думала, що Дулей, мабуть, і справді мав певний туманний намір з’явитися до офісу Вудбоді (або в його заміський дім) із паперами Скота… але перш ніж він це зробить, він планував стероризувати її, а потім поранити її в тих місцях, до яких вона не дозволяла хлопцям доторкатися на шкільних танцях. Але навіщо йому це робити, після того як він доклав стільки зусиль, щоб запевнити і професора, й саму Лізі, що нічого поганого не станеться, якщо вона погодиться співпрацювати.

Можливо, він хоче довести самому собі, що йому все дозволено.

Це схоже було на правду. А згодом – коли вона, можливо, буде мертва або так жахливо покалічена, що їй уже не захочеться жити, – сумління Джима Дулея буде спроможне переконати себе, що Лізі сама в усьому винна. Я дав їй усі шанси, – подумає її новий друг «Зак». – Ніхто в цьому не винен, крім неї самої. Вона вирішила залишитися Йоко до самого свого гіркого кінця.

Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф.

Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі».

– Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, – промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату.

Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі…

– Місіс Лендон? – Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. – Ви ще там?

– Так, – сказала вона. – Ви бачите, до чого це вас привело.

– Пробачте, не зрозумів?

– Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку.

– Місіс Лендон, я не…

– Якщо вам зателефонують із поліції, то я хочу, щоб ви розповіли їм усе те, що розповіли мені. А це означає, що спочатку вам доведеться відповісти на запитання своєї дружини, ви так не вважаєте?

– Місіс Лендон, я вас благаю! – У голосі Вудбоді тепер прозвучала паніка.

– Ви самі завели себе в цей глухий кут. Ви і ваш друг Дулей.

– Не називайте його моїм другом!

Передвістя торнадо на обличчі Лізі набуло ще чіткіших обрисів, а її губи ніби витончилися так, що стало видно кінчики її зубів. Водночас очі в неї звужувалися, доки не перетворилися на крихітні сині іскри. То був нещадний погляд – погляд дівчини з родини Дебушерів.

– Але ж він є ним! – вигукнула вона. – Ви випивали з ним, ви розповіли йому легенду про своє горе і сміялися з ним, коли він називав мене Йоко Лендон. Це ви нацькували його на мене, незалежно від того, чи казали йому про це прямим текстом, чи ні, а тепер з’ясовується, що він божевільний, як нужниковий щур, і ви неспроможні його зупинити. Тому так, професоре, я маю намір звернутися до окружного шерифа, і не сумнівайтеся, я неодмінно назву ваше ім’я, я надам усі відомості, що допоможуть їм знайти вашого друга, бо він на все готовий, і ви це знаєте, він не має наміру зупинитися, він утішається своєю падлючою витівкою, і ви до цього причетні. Ви його купили, ви володієте ним. Чи не так? Атож, саме так.

Ніякої відповіді. Але вона чула вологі звуки його дихання і знала, що Цар Інкунків докладає всіх зусиль, щоб не заплакати. Вона поклала слухавку, схопила на підлозі ще одну сигарету, припалила її. Вона рушила назад до телефону, але потім похитала головою. Вона зателефонує до офісу шерифа за хвилину. Але спершу забере срібну лопату з машини, і вона хотіла зробити це негайно, бо надворі вже посутеніло, і в її частині світу ніч заступила день.

8

Бічне подвір’я – яке вона більше сприймала як подвір’я парадне – було вже надто темне, щоб на ньому можна було почувати себе спокійно, хоч Венера, зірка бажання, ще не вийшла на нічне небо. Там, де сарай межував зі складом сільськогосподарського реманенту, тіні були особливо чорними, а БМВ був припаркований менш як за двадцять футів звідти. Звичайно, Дулей навряд чи ховався в тому чорному колодязі, бо якщо він тут, він може бути де завгодно: може стояти, прихилившись до будиночка для перевдягання біля басейну, виглядати з-за рогу дому, де була кухня, причаїтися біля люка в льох…

На цю думку Лізі обкрутилася на підборах, але світла ще було досить, аби вона могла переконатися, що біля люка в льох нікого немає. До того ж двері надбудови над люком були замкнені, й Лізі могла не боятися, що він ховається в льоху. Хіба що в якийсь спосіб проник у дім і заховався там, перш ніж вона повернулася додому.

Заспокойся, Лізі, й роби свою справу…

Вона завмерла, тримаючись рукою за ручку задніх дверцят БМВ. Так вона простояла хвилин п’ять, потім випустила сигарету з руки й розтоптала недопалок. Хтось стояв у глибокому куті, там, де дотикалися сарай і склад для реманенту. Хтось там стояв, високий і нерухомий.

Лізі відчинила задні дверцята автомобіля і схопила срібну лопату. Світло всередині машини не погасло, коли вона знову зачинила дверцята. Вона зовсім забула, що в нинішніх машинах світло вимикалося не одразу, вони називали це світлом чемності, але вона не знайшла нічого чемного в тому, що Дулей міг побачити її, а вона побачити його не змогла б, бо це паскудне світло обмежувало поле її видимості. Вона відступила від автомобіля, тримаючи держак лопати діагонально на грудях. Світло всередині БМВ нарешті погасло. На якусь мить це тільки погіршило справу. Вона могла тепер бачити лише невиразні темно-червоні форми під фіолетовим небом, яке втрачало колір, і вже приготувалася до того, що зараз він стрибне на неї, називаючи її місус і запитуючи, чому вона його не послухалася, тоді як його пальці зімкнуться їй на горлі, а її дихання урветься.

Цього не сталося в наступні три хвилини або десь так, протягом яких її очі пристосувалися до тьмяного світла. Тепер вона знову могла бачити його, високого й випростаного, серйозного й нерухомого, що стояв у кутку між великою будівлею і малою. Вона помітила якийсь предмет біля його ніг. Якийсь квадратний пакунок. То могла бути валіза.

Господи, він же не думає, що зможе забрати звідси всі папери Скота, чи, може, думає? подумала вона й обережно відступила ще на крок ліворуч, стискаючи в руках держално лопати з такою силою, що відчувала пульс у пальцях.

– Це ви, Заку?

Ще один крок. Два. Три.

Вона почула гуркіт автомобіля на дорозі і зрозуміла, що його фари зараз освітять усе подвір’я і вона побачить його в повному світлі. Коли це станеться, він стрибне на неї. Вона поклала срібну лопату собі на плече, точно так, як зробила це в серпні 1988 p., зупинившись у своєму обертанні тоді, коли автомобіль на дорозі порівнявся з Шуґар Топ, на якусь мить затопивши подвір’я яскравим світлом і освітивши електрокосарку, яку вона сама поставила в кутку між складом і сараєм. Тінь від її ручки стрибнула вгору по стіні сараю, а потім зблякла, коли зблякло світло автомобільних фар. Тепер знову газонокосарка стала схожою на людину з валізою біля ніг, так вона принаймні подумала, хоч тільки щойно роздивилася, що ж то таке…

«У фільмі жахів, – подумала вона, – це саме та мить, коли страховище стрибає з темряви і хапає мене. Саме в ту мить, коли я починаю розслаблюватися».

Ніщо не вистрибнуло на неї з темряви, проте Лізі подумала, що не буде ніякої шкоди в тому, що вона візьме срібну лопату із собою в дім, хай навіть лише на щастя. Тримаючи тепер лопату за держално в одній руці там, де рукоять дотикалася до срібного совка, Лізі повернулася в дім, щоб зателефонувати Норисові Ріджвіку, шерифові округи Касл-Каунті.

VІІ
Лізі й закон
(Невідчепна думка й виснажений розум)

1

Жінка, яка відповіла на дзвінок Лізі, назвалася офіцером служби зв’язку Соумз і сказала, що не може з’єднати Лізі з шерифом Ріджвіком, бо шериф Ріджвік одружився лише тиждень тому. Він та його нова дружина були тепер на острові Мої і перебуватимуть там ще протягом десятьох днів.

– А з ким я можу поговорити? – запитала Лізі.

Їй не сподобався досить різкий голос, але з чого тут дивуватися? Чого тут не розуміти? Адже вона пережила надто довгий і надто клятущий день.

– Не кладіть слухавку, мем, – сказала їй офіцер Соумз.

Після цього Лізі опинилася в ефірній порожнечі, де Полійний Собака Мак-Граф[38]38
  Популярний персонаж мультиплікаційних фільмів, собака, який розслідує злочини, скоєні проти дітей.


[Закрыть] говорив про те, що слід організовувати добровільні групи Самооборони. Лізі сприйняла це як істотне поліпшення супроти пауз, заповнених «Двома тисячами коматозних струн». Через хвилину або дві спілкування з Мак-Ґрафом на лінії цілком міг з’явитися ще й коп на ім’я Скот.

– Це головний заступник шерифа Енді Клатербак, чим я можу допомогти вам?

Уже втретє за сьогоднішній день – третій раз вирішальний, третій раз за всі рази раз, сказала б їхня добра матінка – Лізі відрекомендувалася як місіс Скот Лендон. Після цього розповіла заступникові шерифа Клатербакові дещо підредаговану версію історії із Заком Мак-Кулом, почавши від телефонного дзвінка, який вона одержала вчора увечері, і закінчивши своєю сьогоднішньою телефонною розмовою, в якій виринуло ім’я Джима Дулея. Клатербак задовольнявся реплікою «угу» та її варіаціями, поки вона не закінчила розповідь, а потім запитав, від кого вона довідалася про інше – можливо, справжнє – ім’я «Зака Мак-Кула».

Подолавши легкий опір сумління

(хто базікає отак, нацьковує всіх собак),

що коштувало їй хвилину гіркого подиву, Лізі назвала Царя Інкунків. Але цього разу вона не назвала його Вудлайном.

– Ви допитаєте його, пане заступнику шерифа?

– Я думаю, це зрозуміло само собою, хіба не так?

– Я теж так думаю, – сказала Лізі, запитуючи себе, чи вдасться заступникові шерифа видушити з Вудбоді щось таке, до чого сама вона не змогла докопатися. Вона припустила, що таку можливість не слід виключати, адже вона була тоді надто розлючена. Вона також зрозуміла, що турбує її не це.

– Ви його заарештуєте?

– На основі того, що розповіли мені ви? Про це й мови не може бути. Ви маєте підстави притягти його до суду – проконсультуйтеся зі своїм адвокатом, – але в суді, я переконаний, він скаже, що, наскільки йому було відомо, той суб’єкт Дулей хотів лише зробити вам візит і спробувати переконати вас віддати йому папери, можливо, тільки трохи на вас натиснувши. Він заявить, що йому нічого не відомо ані про вбитих котів у поштових скриньках, ані про погрози покалічити вас… і він скаже правду, судячи з того, що ви мені щойно розповіли. Ви згодні?

Лізі визнала, з деяким спротивом у душі, що він має слушність.

– Мені буде потрібен лист, якого залишив вам цей шантажист, і мені буде потрібен кіт. Що ви зробили з його трупом?

– Ми маємо дерев’яного ящика, прикріпленого до стіни нашого дому, – сказала Лізі. Вона підняла з підлоги сигарету, роздумливо подивилася на неї й кинула її назад. – То була ідея мого чоловіка – мій чоловік мав свої ідеї на всі випадки життя, – але, чесно кажучи, я забула, в чому саме була її суть. У всякому разі, цей ящик допомагає нам віднаджувати єнотів від помийниці. Я поклала труп кота в пластиковий пакет, а пакет засунула в ящик.

Тепер, коли перестала напружено про це думати, вона одразу пригадала, в чому була суть ідеї Скота.

– Так, так, а ви маєте морозильник?

– Звичайно, – сказала Лізі, із жахом чекаючи, що він скаже далі.

– Я хочу, щоб ви поклали кота в морозильник, місіс Лендон. Можете залишити його в пакеті. Я пошлю когось завтра забрати його у вас та відвезти до Кендола і Джеперсона. Це ветеринари, які перебувають у нас на службі. Вони спробують визначити причину смерті…

– Це буде неважко, – сказала Лізі. – Поштова скринька була залита кров’ю.

– Так, так. Шкода, що ви не зробили кілька фотознімків, перш ніж витерти її.

– Гадаю, мені можна це вибачити! – скрикнула Лізі з глибокою образою в голосі.

– Заспокойтеся, – сказав Клатербак. І спокійним голосом додав: – Я розумію, ви були налякані. Кожен на вашому місці був би.

«Але не ти, – з гнівним обуренням подумала Лізі. – Ти залишився холодним… як дохлий кіт у холодильнику».

Вона сказала:

– Це стосується професора Вудбоді та мертвого кота; а як щодо мене?

Клатербак сказав, що він негайно пошле одного із заступників шерифа – заступника Бекмана або заступника Олстона, того з них, який буде ближче, щоб він забрав листа. Крім того, йому спало тепер на думку, що заступник, який її навідає, зможе зробити також кілька знімків убитого кота. Усі заступники мають у своїх автомобілях фотоапарати. Потім цей заступник (а з одинадцятої вечора полісмен, який його змінить, поставить свою машину біля Шосе 19, звідки можна вести спостереження за її будинком. Якщо, звісно, не буде якогось термінового виклику – дорожньої аварії або чогось подібного. Якби Дулей захотів «з’ясувати ситуацію» (у такий кумедно-делікатний спосіб Клатербак згадав про подібну можливість), він би побачив поліційну машину й проїхав мимо.

Лізі хотілося вірити, що так і буде, як передбачив Клатербак.

Такі хлопці, як цей Дулей, провадив Клатербак, більше схильні до хизування, аніж до дій. Якщо їм не вдається залякати людину й домогтися свого, то вони у своїй переважній більшості просто забувають про цю справу.

– Я схильний припустити, що ви більш ніколи його не побачите.

Лізі хотілося вірити, що й у цьому заступник шерифа має рацію. Але в неї були свої сумніви. Найдужче її тривожило те, у який спосіб «Зак» організував свою діяльність. Він організував усе так, щоб його ніхто не міг зупинити, навіть той, хто найняв його для цієї роботи.