Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

VI
Лізі й професор
(Ось де справжня причина)

1

Тепер Лізі не відчувала страху, і її скороминущий перехід до зачудованого подиву швидко змінився нападом нестямної люті. Вона припаркувала БМВ перед зачиненими дверима сараю і розмашистою ходою попрямувала в дім, запитуючи себе, чи не знайде послання від свого нового друга біля дверей на кухню або парадних дверей. Вона не мала найменшого сумніву в тому, що послання буде, і не помилилася. Білий конверт був застромлений між дверима чорного ходу та одвірком. Затиснувши сигарету між зубами, Лізі розірвала конверт і розгорнула єдиний аркуш паперу, який був у ньому. Лист був надрукований на машинці.

«Місус, пробачте мені, що я це зробив, я люблю тварин, але ліпше пришити вашого кота, ніж вас. Я не хочу завдати вам шкоди. Я вас не скривджу, але ви повинні зателефонувати за номером 412-298-8188 і сказати тому чоловікові, що віддасте папери, про які ми з вами говорили, бібліотеці, якою керує він. Я не радив би вам баритися з цією справою, місус, а тому зателефонуйте йому сьогодні о восьмій вечора, а він потім подзвонить мені. Закінчімо цю справу так, щоб мені не довелося кокнути більше нікого, крім вашого любого котика, якого мені дуже шкода, повірте.

Ваш друг

Зак

P.S. Я на вас анітрохи не розгнівався за те, що ви мене послали на Три літери.

Я знаю, ви були в поганому гуморі».

Лізі подивилася на З, з якого починалося вигадане ім’я її нового друга, й згадала про Зорро,[33]33
  Романтичний герой іспанських часів Каліфорнії, легендарний захисник бідняків.


[Закрыть] який мчить на коні крізь ніч, а його плащ майорить за ним. Її очі зволожилися. На мить їй здалося, що вона плаче, але вона одразу зрозуміла, що очі в неї засльозилися від диму. Сигарета у неї в зубах згоріла до фільтра. Вона виплюнула її на цегляну бруківку алеї й розтерла підбором. Подивилася на високий дощаний паркан, який оточував її заднє подвір’я… хоч він був поставлений лише для симетрії, бо вони мали сусідів тільки з півдня, ліворуч від Лізі, яка тепер стояла біля своїх дверей чорного ходу з обурливим, надрукованим із помилками посланням від «Зака Мак-Кула» – його довбаним ультиматумом – у руці. По той бік дощаного паркану жили Ґеловеї, і Ґеловеї держали з півдесятка котів, яких у цих лісах називали «коморними котами». Вони часом робили набіги на подвір’я Лендонів, надто коли нікого з них не було вдома. Лізі не мала жодного сумніву, що в її поштовій скриньці урвалося життя одного із коморних котів Ґеловеїв, і так само вона не сумнівалася, що за кермом того «ПТ Крузера», з яким вона розминулася незабаром по тому, як позамикала всі двері на обійсті Аменди й від’їхала від її будинку, сидів не хто інший, як Зак. «ПТ Крузер» їхав на схід і виїхав їй назустріч майже з променів призахідного сонця, а тому вона була неспроможна добре його роздивитися. Мерзотник навіть мав нахабство привітати її помахом руки. Привіт, місус, я залишив вам невеличкого подарунка у вашій поштовій скриньці. А вона ще й махнула рукою йому у відповідь, бо так годилося робити тут, у Стіксвілі.

– Ти, покидьок, – прошепотіла вона, така люта, що навіть не знала, кого проклинає, Зака чи божевільного інкунка, який нацькував Зака на неї. Та оскільки Зак так передбачливо залишив їй телефонний номер Вудбоді (вона одразу впізнала код Пітсбурґа), то вона тепер знала, з ким говоритиме насамперед, і, треба сказати, з нетерпінням чекала цієї розмови. Але перш ніж говорити нехай гам із ким, вона мала зробити одну неприємну, але необхідну домашню справу.

Лізі запхала листа від «Зака Мак-Кула» у задню кишеню джинсів, доторкнувшись до невеличкого Амендиного блокнота з її такими цінними спостереженнями і навіть цього не помітивши, й дістала ключі від свого будинку. Вона ще була надто люта, аби помічати нехай там що чи про щось подумати, наприклад про те, що на листі могли залишитися відбитки пальців того, хто його підкинув. Не думала вона й про те, щоб зателефонувати до офісу окружного шерифа, хоча раніше такий намір у неї був. Лють звузила напрямок її практичного мислення, і він став не ширшим, аніж промінь ліхтарика, який вона використала для того, щоб зазирнути в поштову скриньку, і тому в її найближчих планах тепер були перед нею лише два завдання: подбати про мертвого кота, а потім зателефонувати Вудбоді і сказати йому, щоб він подбав про «Зака Мак-Кула». Звелів йому зупинитися. Або якось інакше.

2

З-під своєї кухонної зливальниці вона дістала двоє помийних відер, кілька чистих ганчірок, старі ґумові рукавички «Плейтекс» і пакет для сміття, який запхала до задньої кишені джинсів. Вона вичавила «Топ Джоб» в одне з відер і наповнила його гарячою водою, використавши ручне пристосування спрея для зливальниці, щоб швидше утворилася мильна піна. Потім вийшла надвір, зупинившись тільки для того, щоб узяти щипці з ящика, який Скот називав шухлядою для кухонного начиння, – то були дуже великі щипці, якими вона користувалася в тих рідкісних випадках, коли смажила тушу на рожні. Сама того не помічаючи, вона мугикала рядок із «Джамбалаї», коли робила цю неважку, але брудну роботу: «Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»

Повеселімось. А й справді.

Вийшовши надвір, вона наповнила друге відро зі шланґа, а тоді рушила під’їзною алеєю з відром у кожній руці, з ганчірками через плече, з однієї задньої кишені її джинсів стриміли щипці, а з другої виглядав пластиковий пакет для сміття. Коли вона підійшла до поштової скриньки, то поставила відра на землю й наморщила носа. Чи вона справді чула запах крові, чи то була тільки гра уяви? Вона зазирнула у скриньку. Але нічого не побачила, світло туди майже не проникало. «Треба було принести ліхтарика», – подумала вона, але хай вона буде проклята, якщо повернеться його взяти. Вона приготувала себе до цієї роботи і повинна зробити її негайно.

Лізі просунула щипці у скриньку і стала там мацати, поки не відчула під ними щось не дуже м’яке і не дуже тверде. Вона розкрила їх так широко, як тільки змогла, потім стиснула і потягла вгору. Спочатку нічого не відбулося. Потім кіт – а власне, відчуття ваги на кінці її руки – став повільно посуватися вгору. Щипці зісковзнули з нього і клацнули, стулившись докупи. Лізі витягла їх назовні. На стулених кінцях, які Скот завжди називав «клешнями», була кров і кілька сірих волосинок. Вона пригадує, як сказала йому, що він, певно, побачив клешні, коли виловив дохлого краба, який плавав на поверхні його дорогоцінного озера. Скот тоді лише засміявся.

Лізі нахилилася й зазирнула у скриньку. Кіт просунувся вгору майже на півдороги, і тепер його було легко бачити. Він був якогось незбагненно сірого кольору, один із коморних сусідських котів, безперечно. Вона двічі клацнула щипцями, стуляючи їх та розтуляючи – на щастя, – і вже наготувалася знову підхопити ними кота, коли почула гуркіт автомобіля, який наближався зі сходу. Вона обернулася, відчувши, як у неї щось опустилося в животі. Вона не просто подумала, що то повертається Зак у своєму невеличкому спортивному «ПТ Крузері»; вона точно знала, що це він. Зараз він висунеться з машини і запитає в неї, чи їй не потрібна маленька поміч. Він так і скаже, «поміч». Але то була якась жінка за кермом спортивного автомобіля якоїсь невідомої їй марки.

У тебе починається параноя, маленька Лізі.

Мабуть, що так. І цілком природно за таких обставин.

Роби свою справу. Адже ти прийшла сюди для того, щоб її зробити.

Вона знову засунула щипці у скриньку, цього разу дивлячись на те, що робить, і коли розтулила «клешні» й обхопила ними одну із закляклих лап нещасного коморного кота, то згадала Діка Пауелла в якомусь чорно-білому кінофільмі, який розтинав індичку й запитував: «Хто хоче ногу?» А таки справді вона відчувала сморід крові. Її занудило, вона нахилила голову і сплюнула собі під ноги, між черевиками.

Роби свою роботу.

Лізі стулила клешні (зрештою, не таке вже й погане слово, а надто, коли ти до нього звикнеш) і потягла їх угору. Своєю другою рукою намацала й розгорнула зелений пластиковий пакет для сміття і вкинула туди кота, головою вниз. Закрутила пакет і зав’язала його вузлом, бо дурна маленька Лізі забула принести жовті пластикові ниті, якими зав’язують ці пакети. Після цього ретельно вишкребла всередині скриньку, очищаючи її від крові та шерсті.

3

Закінчивши зі скринькою, Лізі поплентала назад у дім зі своїми відрами у ще досить світлих вечірніх сутінках. Вона сьогодні поснідала лише кавою та вівсянкою, пообідала невеличкою порцією тунця з майонезом на листочку салату й тепер, із дохлим котом чи без дохлого кота, помирала з голоду. Вона вирішила відкласти дзвінок до Вудбоді, щоб спершу чогось укинути собі в живіт. Думка про те, щоб зателефонувати до офісу шерифа – чи до кого завгодно в синій уніформі – і повідомити про свою ситуацію, до неї ще не повернулася.

Вона мила руки упродовж трьох хвилин дуже гарячою водою, подбавши про те, щоб під нігтями не залишилося жодної краплі крові. Потім знайшла тарілку «Таппевер», на якій залишився шматок чизбурґера, вишкребла його на звичайну тарілку й поставила її у мікрохвильову піч. Чекаючи звукового сигналу, дістала з холодильника кока-колу. Вона пригадала, як думала, що ніколи не зможе доїсти свої гамбургери, після того як погамувала свій перший апетит на них. Цю думку можна було тепер додати до того довгого, довгого списку речей, щодо яких Лізі у своєму житті помилялася, ну то й що? Велика дрібничка, як мала звичай казати Кантата у свої підліткові роки.

– Я ніколи не хвалилася своїми мізками, – сказала Лізі, звертаючись до порожньої кухні, й у цю мить запищала мікрохвильовка, ніби підтверджуючи її слова.

Нагріта їжа була надто гарячою, але Лізі жадібно проковтнула її, остуджуючи рота пінястими ковтками холодної пепсі. Коли вона докінчувала останній ковток, то пригадала низький шиплячий звук, із яким шерсть загиблого кота терлася об вузький отвір поштової скриньки, і таємниче відчуття тягучості, яке опанувало її, коли тіло кота неохоче піддалося її зусиллям. «Мабуть, він там таки добре застряв», – подумала вона, і їй знову пригадався Дік Пауелл, чорно-білий Дік Пауелл, який цього разу сказав А ось вам трохи начинки!

Вона підхопилася на ноги й бігцем кинулася до зливальниці, так швидко, що перекинула свого стільця, вона була переконана в тому, що виблює зараз усе з’їдене, виплюне свою бакалію, вивергне із себе все спечене, викине з себе рештки, віддасть свій обід. Вона нахилилася над зливальницею, заплющивши очі, роззявивши рота, напруживши зсудомлене горло. Витримавши паузу в п’ять секунд, вона вивергнула з себе потужний струмінь пепсі-коли, що задзижчав, наче цикада. Вона постояла в такій позі над зливальницею, аби абсолютно переконатися в тому, що це все. Потім прополоскала рота, сплюнула і дістала з кишені джинсів лист від «Зака Мак-Кула». Настав час зателефонувати Джозефові Вудбоді.

4

Вона сподівалася, що дотелефонується до його пітсбурзького офісу – бо хто дав би такому психові, як її новий знайомий «Зак Мак-Кул», номер свого домашнього телефону? – і наготувалася залишити, як сказав би Скот, провокативно гостре послання на його автоматичному відповідачі. Але, на її подив, телефон відповів уже на другому дзвінку, й жіночий голос, цілком приємний і, можливо, пом’якшений тим першим ковтком спиртного, яке приймають для апетиту перед обідом, повідомив Лізі, що вона телефонує у квартиру Вудбоді, й попросив її назвати себе. Удруге за сьогодні Лізі назвалася місіс Скот Лендон.

– Я хотіла б поговорити з професором Вудбоді, – сказала вона.

Її голос прозвучав лагідно і люб’язно.

– Можу я запитати, у якій справі ви йому телефонуєте?

– У справі літературної спадщини мого покійного чоловіка, – сказала Лізі, крутячи пальцем свою розкриту пачку «Салем лайтс» на столику для кави, що стояв перед нею.

До неї знову дійшло, що вона має сигарети, але не має вогню. Можливо, це було застереженням, що їй слід би знову відмовитися від цієї поганої звички, поки вона ще міцно не закріпилася своїм дрібненьким жовтим корінням у її мозку. Вона хотіла була додати: «Я певна, він захоче поговорити зі мною», але промовчала. Його дружина, певно, знає про цю справу.

– Одну хвилинку, будь ласка.

Лізі чекала. Вона не обміркувала заздалегідь, що йому скаже. Це було у згоді з іще одним правилом Лендона: треба планувати наперед лише свої раціональні вимоги. Якщо ж ти розлючений – якщо ти хочеш пробити комусь нову дірку в гепі, як говориться у прислів’ї, – тоді тобі ліпше просто озирнутися назад і віддатися на волю емоцій.

Тож вона лише сиділа за столиком, із цілковитою порожнечею в мозку, і крутила свою пачку сигарет, оберт за обертом.

Нарешті рівний чоловічий голос, що його, як їй здалося, вона впізнала, сказав:

– Вітаю вас, місіс Лендон, це приємний сюрприз.

«ПеЗКаПеТе, – подумала вона. – ПеЗКаПеТе, моя люба дитино».

– Ні, – сказала Лізі. – Не сподівайтеся нічого приємного.

На лінії мовчанка. Потім обережне запитання:

– Даруйте? Це Ліза Лендон? Місіс Скот Лен…

– Послухай-но мене, сучий ти сину. Мене переслідує один тип. Я думаю, він небезпечний. Учора він погрожував, що зробить мені боляче.

– Місіс Лендон…

– Зробить боляче в тих місцях, до яких я не дозволяла доторкатися хлопцям на танцях у середній школі. Здається, саме так він висловився. А сьогодні ввечері…

– Місіс Лендон, я не…

– А сьогодні ввечері він убив кота, вкинув його в мою поштову скриньку і підсунув листа у двері, а в тому листі був телефонний номер, цей номер, тож не кажіть мені, ніби ви не знаєте, про що я кажу, бо ви знаєте!

За цим словом Лізі вдарила по пачці сигарет боком долоні. Ударила по ній, як по бадмінтонному воланові. Пачка полетіла через кімнату, висипавши на підлогу сигарети «Салем лайтс» у своєму польоті. Лізі дихала натужно й швидко, але при цьому широко розкривала рот. Вона не хотіла, щоб Вудбоді це почув і витлумачив її лють як страх.

Вудбоді нічого не відповів. Лізі дала йому час на роздуми. Але він і далі мовчав, і тоді вона запитала:

– Ви там? Вам ліпше не кидати слухавку.

Вона знала, що відповідає їй той самий чоловік, але рівний лекторський голос кудись пропав. Той, хто до неї тепер озвався, здавався молодшим і, в якомусь розумінні, старшим.

– Зачекайте на лінії, місіс Лендон, поки я перейду у свій кабінет.

– Де ваша дружина не зможе вас чути, так ви хотіли мені сказати?

– Залишайтеся на зв’язку, будь ласка.

– Ліпше не затягуйте цю розмову, професоре Вудлайно, бо я…

Почулося клацання, потім – мовчанка. Лізі подумала, що їй було б ліпше скористатися радіотелефоном на кухні; їй хотілося походити по кімнаті, можливо, підібрати одну зі своїх сигарет і припалити її від газового пальника. Та, може, воно так і ліпше. Так вона не зможе розвіяти бодай крихту від свого гніву. Вона хоче залишатися в такому напруженні, щоб їй аж боліло.

Минуло десять секунд. Двадцять. Тридцять. Вона вже готувалася покласти слухавку, коли на лінії ще раз клацнуло, і Цар Інкунків знову озвався до неї своїм новим молодо-старим голосом. Цей голос набув тепер якогось дивного, схожого на гикавку тремтіння. «Це калатає його серце», – подумала вона. То була її власна думка, але, можливо, вона виникла з підказки Скота. Його серце калатає так нестямно, що я чую його удари. Я хотіла налякати його? Я його налякала. Але чому тоді його серцебиття лякає й мене?

І справді, її раптом опанував страх. Вона мала таке відчуття, ніби жовта нитка то вплітається в червону ковдру її люті, то висмикується звідти.

– Місіс Лендон, того чоловіка звуть Дулей? Джеймс або Джим Дулей? Високий і кощавий, з ледь відчутним гірським акцентом? Як у Західній Вір…

– Я не знаю, як його звуть. Він назвав себе Зак Мак-Кул по телефону, й цим же таки ім’ям він підписався під…

– Прокляття… – сказав Вудбоді.

Але він розтягнув це слово – прооокляяяттяяя – і вимовив його наче заклинання. Після цього пролунав звук, дуже схожий на стогін. У свідомості Лізі ще одна жовта нитка приєдналася до першої.

– Що ви хочете цим сказати? – різко запитала вона.

– Це він, – сказав Вудбоді. – Більше ніхто, як він. В електронній адресі, яку він мені дав, було написано Zack991.

– Ви доручили йому залякати мене, щоб я віддала вам неопубліковані твори Скота, хіба не так? Ви уклали з ним угоду.

– Місіс Лендон, ви не розуміє…

– Я все розумію. Після того як помер Скот, мені довелося мати справу з деякими божевільними людьми, й учені-літературознавці залишили в цьому далеко позаду колекціонерів, але супроти вас навіть літературознавці тепер здаються мені майже нормальними людьми, професоре Вудлайно. Мабуть, саме тому ви спочатку так маскувалися. Справжні психи повинні вміти прикидатися. Це їхній спосіб виживати.

– Місіс Лендон, якщо ви дозволите мені поясн…

– Мені погрожують, і ви за це відповідальні, що тут іще пояснювати? Отож вислухайте мене і вислухайте уважно: зупиніть його – і негайно. Я ще не назвала ваше ім’я властям, але, думаю, якби я повідомила про вас поліції, це стривожило б вас найменше. Але якщо я почую ще бодай один дзвінок, якщо знову одержу бодай одного листа або ще одного мертвого кота від того космічного ковбоя, я звернуся в газети. – Тепер Лізі опанувало натхнення. – Я почну з тих, які виходять у Пітсбурзі. Вони дуже полюбляють такі теми. Божевільний професор погрожує вдові славетного письменника. Коли на першій сторінці однієї з газет з’явиться такий заголовок, тоді кілька запитань від копів у штаті Мен будуть найменшою з ваших проблем. Отже, на добраніч.

Лізі вважала, що ця тирада прозвучала в неї дуже добре, і жовті ниті страху тепер кудись заховалися – принаймні на коротку мить. Бо наступна фраза, яку промовив Вудбоді, повернула їх назад, і тепер вони стали ще яскравішими, ніж були.

– Ви нічого не зрозуміли, місіс Лендон. Я не можу його зупинити.

5

На якусь мить Лізі була надто приголомшена, щоб говорити.

Потім сказала:

– Що ви маєте на увазі? Чому не можете?

– Я маю на увазі, що я вже намагався.

– Ви маєте адресу його електронної пошти. Zack999 чи як там іще.

– Атож, Zack991, собака, сейл, крапка, ком, але пуття з цього мало. Я міг би з тим самим успіхом застосовувати три нулі. Двічі я скористався цією адресою, але потім усі мої послання стали повертатися назад із поміткою Адресат невідомий.

Він почав белькотіти, що спробує ще раз, але Лізі його не слухала. Вона подумки повторювала свою розмову із «Заком Мак-Кулом» – або Джимом Дулеєм, якщо таким було його справжнє ім’я. Він сказав, що Вудбоді або сам підійде до телефону, або…

– Ви маєте якусь окрему власну адресу електронної пошти? – запитала вона, уриваючи Вудбоді на середині фрази. – Він сказав, ви надішлете йому спеціальне електронне послання і повідомите його, що одержали те, що вам треба. То звідки ви мали його надіслати? З вашого університетського офісу? З інтернет-кафе?

– Ні! – жалібно заволав Вудбоді. – Послухайте мене – звісно, я маю електронну адресу в Пітсбурзі, але я ніколи не давав її Дулею! Це було б безумством! У мене два аспіранти, які мають регулярний доступ до цієї адреси, не кажучи вже про секретарку англійського факультету!

– А вдома?

– Я дав йому свою домашню електронну адресу, але він жодного разу нею не скористався.

– А телефон, по якому ви мали йому подзвонити?

На мить на лінії запала мовчанка, а коли Вудбоді заговорив, у його голосі чулася непідробна розгубленість. Це ще більше її налякало. Вона подивилася на широке вікно вітальні й побачила, що небо на північному сході стає світло-фіолетовим. Скоро буде ніч. Інтуїція підказала їй, що ця ніч буде дуже довгою.

– Телефон? – повторив Вудбоді. – Він ніколи не давав мені свій телефон. Дав лише електронну адресу, яка спрацювала двічі, а потім – квит. Він або брехав, або фантазував.

– І що ж, по-вашому, він робив?

Вудбоді майже прошепотів:

– Я не знаю.

Лізі подумала, що в такий падлючий спосіб Вудбоді намагався не признатися в тому, що насправді думав: Дулей – божевільний.

– Зачекайте хвилину. – Вона хотіла була покласти слухавку на софу, потім їй спала ліпша думка. – Я скоро повернуся, професоре, залишайтеся на лінії.

Зрештою, вона могла обійтися й без газових пальників на кухні. З латунної плювальниці, яка стояла біля каміна, стриміли довгі декоративні сірники для розпалювання в каміні вогню. Вона підібрала з підлоги одну зі своїх «Салем лайтс» і запалила довгий сірник, черкнувши ним по камінному каменю. Вона вирішила використати одну з керамічних ваз для тимчасової попільнички, відклавши квіти, які були в ній, і подумавши (далеко не вперше у своєму житті), що куріння – одна з найогидніших звичок людства. Потім повернулася до софи, сіла й підняла слухавку:

– Розкажіть мені, що сталося.

– Місіс Лендон, ми з дружиною мали на сьогодні плани піти…

– Ваші плани змінилися, – сказала Лізі. – Розповідайте від самого початку.