Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

9

Лізі прокинулася. Вона сиділа, випроставши спину на ліжку й відчуваючи, як висихає піт на її лобі та під пахвами. Тут було відносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте їй було гаряче, як…

Їй було гаряче так, ніби вона сиділа в духовці засмоктування.

– Якщо й справді людина, яка сидить у духовці, може щось почувати, – сказала вона і знервовано засміялася.

Її сон швидко блякнув і розвалювався на шматки й клапті – єдине, що вона могла пригадати з якоюсь ясністю, було червоне світло призахідного сонця, яке десь сідало за обрій, – але вона прокинулася з божевільною переконаністю, що загніздилася десь на передньому краї її розуму, з божевільним імперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срібну лопату.

– Навіщо? – запитала вона в порожньої кімнати.

Вона взяла годинник із нічного столика й піднесла його ближче до очей, переконана: він повідомить їй, що вона спала годину, а може, й дві. Вона була приголомшена, коли побачила, що її сон тривав рівно дванадцять хвилин. Вона поставила годинник назад, на нічний столик, і витерла руки об передню частину своєї блузки, так, ніби підібрала щось брудне й насичене мікробами.

– Навіщо мені та річ?

А ти менше думай. Це був голос Скота, а не її власний. Вона рідко чула його з такою ясністю цими днями, але тепер вона його почула. Гучний і чистий. «Воно тебе не стосується. Ти просто знайди її й поклади… ет, ти добре знаєш, куди її покласти».

Звичайно, вона знала.

– Там, де вона мені знадобиться, – прошепотіла вона й потерла собі обличчя долонями, коротко засміявшись.

Правильно, моя люба дитино, погодився з нею її мертвий чоловік. Там, де ти відчуєш, що треба її покласти.

III
Лізі й срібна лопата
(Очікуючи, коли зміниться вітер)

1

Яскравий сон Лізі анітрохи не допоміг їй звільнитися від спогадів про Нешвіл, а надто від одного конкретного спогаду: спогаду про ту хвилину, коли Ґерд Аллен Коул після пострілу в легені, коли ще Скот міг вижити, став націлювати пістолет на серце, який, безперечно, став би для нього смертельним. На той час світ уповільнив свій плин, і її думки знову й знову поверталися – як знову й знову повертається язик до поверхні надломленого зуба з гострими краями – до того, яким плавним був цей рух, так, ніби пістолет рухався на шарнірах.

Лізі пропилососила вітальню, яка цього не потребувала, потім увімкнула пральну машину, яку не змогла заповнити навіть наполовину; кошик для брудної білизни заповнювався дуже повільно тепер, коли вона залишилася сама-одна. Минуло вже два роки, проте вона ніяк не могла звикнути до такого становища. Потім надягла свій старий купальний костюм і зробила кілька запливів у басейні, який був просто неба, за їхнім будинком: п’ять, потім десять, потім п’ятнадцять, потім сімнадцять і зупинилася, щоб перевести дух. Вона вхопилася руками за край басейну, з його мілкішої сторони, витягши позад себе ноги, важко відсапуючись, її темне волосся прилипло до щік, лоба та шиї, як блискучий шолом, але вона й досі бачила, як обертається на шарнірах бліда рука з довгими пальцями, бачила, як обертається «Ледісміт» (було неможливо думати про нього тільки як про пістолет, якщо вам відоме його летальне паскудне ім’я), бачила, як пересувається ліворуч чорна дірка, всередині якої причаїлася смерть Скота, а срібна лопата була такою важкою. Їй здавалося неможливим, що вона може встигнути, що вона може випередити безумство Коула.

Вона повільно совала ногами, роблячи невеликі сплески на воді. Скот любив цей басейн, але плавав у ньому рідко; він був людиною книжок, пива і замкнутого простору Якщо тільки він був не в дорозі, звичайно. Або у своєму кабінеті, пишучи з увімкненою музикою. Або не сидів у кріслі-гойдалці, в кімнаті для гостей, у самому розбурханому серці зимової ночі, закутавшись до підборіддя в одну з вовняних шалей доброї матінки Дебушер, о другій годині ранку, і його очі були широко-широко розплющені, тоді як ураганний вітер, що залітав сюди прямою дорогою від самого Єлоунайфа, ревів за вікнами – і то був уже інший Скот; один подався на північ, а другий на південь жити, й, святий Боже, вона любила обох так само, усе так само.

– Облиш, – роздратовано сказала собі Лізі. – Я встигла вчасно, я встигла, а тому забудь про це – і квит! Постріл у легені – це все, чого зміг домогтися той психований молодик.

Проте очима свого розуму (де минуле завжди присутнє) вона бачила, як «Ледісміт» знову починає свій шарнірний обертовий рух, і Лізі, підтягшись на руках, вибралася з басейну, сподіваючись прогнати цей образ за допомогою фізичних зусиль. Це спрацювало, але Білявчик знову опинився поруч, коли вона стояла в роздягальні й розтиралася рушником після того, як швидко сполоснулася під душем, Ґерд Аллен Коул знову був поруч із нею, кажучи Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і Лізі зразка 1988 року замахується срібною лопатою, але цього разу паскудне повітря в паскудному часі-Лізі виявляться паскудно густим, і на якусь швидкоплинну мить вона все ж таки запізнюється, і тепер бачить весь букет оранжевого сплеску полум’я замість невеличкої його частини, і чорна дірка відкривається також на лівому лацкані літнього піджака Скота, який тепер перетворюється на його смертний саван…

– Облиш! – люто прогарчала Лізі й кинула рушника в кошик із брудною білизною. – Дай йому спокій!

Вона повернулася додому голою, несучи свій одяг під пахвою, – саме для цього й був поставлений навколо заднього подвір’я високий дощаний паркан.

2

Їй хотілося їсти після купання – можна сказати, вона вмирала з голоду – і хоч ще не було й п’ятої години, вона вирішила приготувати собі розкішну страву. Таку, яку Дарла, друга за віком із сестер Дебушер, назвала б їжею для смакування, а Скот сказав би, що сьогодні він матиме радість наїстися від пуза. Вона знайшла в холодильнику фунт розмеленої на фарш яловичини, а понишпоривши на задній полиці буфета, – чудовий напівфабрикат для гамбурґерів у тій версії, у якій їх називають чизбурґерами. Лізі поклала все це в каструльку разом із розмеленою яловичиною. Поки ця суміш варилася на повільному вогні, вона зробила собі напій, кинувши у глечик із лаймом Кул-Ейд подвійну порцію цукру. Десь о п’ятій двадцять пахощі з каструльки наповнили кухню, і всі думки про Ґерда Аллена Коула покинули її голову, принаймні на деякий час. Вона тепер була неспроможна думати про щось інше, крім їжі. Наклала собі дві великі порції з каструльки і наповнила дві великі склянки Кул-Ейдом. Доївши другу порцію й допивши другу склянку (вона залишила там тільки білі рештки нерозчиненого цукру), Лізі голосно відригнула й сказала:

– А тепер я залюбки викурила б довбану сигарету.

Це було справді так, хоч узагалі сильне бажання покурити виникало в неї досить рідко. Сигарету марки «Салем лайтс». Скот курив, коли вони познайомилися в Менському університеті, де він був тоді аспірантом, а також Наймолодшим Письменником-Резидентом Світу, як він сам себе називав. Вона була студенткою неповного дня (це не тривало довго) й офіціанткою повного дня в кафе «Пет» у передмісті, розносячи там піци та гамбургери. Вона заразилася звичкою курити від Скота, який віддавав перевагу «Гербертові Тарейтону».[10]10
  Марка сигарет.


[Закрыть] Вони відмовилися від цієї шкідливої звички разом, висміюючи одне одного. Це сталося 1987 року, за рік до того, як Ґерд Аллен Коул переконливо показав їм, що сигарети – не єдина причина, з якої людина починає мати проблеми з легенями. В наступні роки Лізі могла цілими днями не думати про куріння, щоб потім пережити кілька болісних нападів палкої потреби. Проте в якийсь спосіб навіть думати про сигарети було для неї полегкістю. Це перешкоджало їй думати про

(«Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей», – каже Герд Аллен Коул із досконало дратівливою ясністю і злегка обертає свій зап’ясток)

Білявчика

(дуже плавно)

й Нешвіл

(так, щоб димучий ствол «Ледісміта» був націлений на ліву сторону Скотових грудей)

І паскудне паскудство, вона знову прийшла до цього, знову її уява витворяє те саме.

Вона мала на десерт великий торт, куплений в супермаркеті, й охолоджені вершки – мабуть, найголовніший елемент процесу наїстися від пуза, – якими мала завершити свій розкішний обід, проте Лізі надто наїлася, щоб звернути свої думки в цей бік. І вона глибоко засмутилася, коли її знову обсіли ці бридкі старі спогади, попри те, що вона прийняла в себе добру порцію гарячої висококалорійної їжі. Їй спало на думку, що тепер вона, певно, має уявлення, що доводиться переживати ветеранам війни. Вона мала у своєму житті лише одну битву, але

(ні, Лізі)

– Припини! – люто просичала вона й різким рухом

(ні, моя люба дитино)

відштовхнула від себе свою тарілку. Господи Ісусе, але ж їй хочеться

(ти знаєш ліпше)

закурити сигарету. І навіть більше, ніж сигарету, вона бажала, щоб ці старі спогади відлетіли…

Лізі!

Це був голос Скота, який вона почула посеред своїх роздумів про те, як їй позбутися старих спогадів, і він прозвучав так виразно й чітко, що вона відповіла йому голосно через кухонний стіл і без будь-якої розгубленості:

– Що, любий?

Знайди срібну лопату, й усе це сміття вилетить із твоєї голови… як відлітав запах млина, коли вітер міняв напрямок на протилежний і починав віяти з півдня. Пам’ятаєш?

Звісно, вона пам’ятала. Вона жила тоді в малому містечку Клівз Мілз через одне місто на схід від Ороно. Справжніх млинів у Клівзі вже не залишилося, коли там жила Лізі, але їх ще було багато в Старому Місті, і коли вітер віяв із півночі – а надто якщо день був хмарний і вологий, – то сморід був просто жахливий. Та коли вітер змінював напрямок… Боже! Ви могли вдихати запах океану, і відчуття було таке, ніби ви знову народилися на світ. Тому вираз чекати, коли вітер змінить напрямок, увійшов до внутрішньої мови їхнього шлюбу, як і багато інших. Потім він якось несподівано випав із їхнього вжитку, і вона не згадувала про нього роками: чекай, коли вітер змінить напрямок означало «Тримайся, дитино». Означало: «Не здавайся, не втрачай надії». Можливо, це було оптимістичне ставлення до світу, притаманне лише молодому шлюбові. Вона не знала. Можливо, Скот міг би дати цьому кваліфіковане пояснення: він вів щоденник уже тоді, в їхні

(МОЛОДІ РОКИ!)

убогі дні, записуючи до нього свої спостереження упродовж п’ятнадцятьох хвилин щовечора, тоді як вона дивилася по телевізору комедії або підбивала рахунки з витрат на домашнє господарство. А іноді, замість дивитися телевізор або писати чеки, вона спостерігала за ним. Їй подобалося, як світло від лампи грає відблисками на його волоссі й утворює глибокі трикутні тіні на його щоках, коли він сидів там, схиливши голову над своїм записником. Його волосся в ті дні було довше й темніше, ще не позначене сивиною, яка стала з’являтися наприкінці його життя. Вона любила його оповідання, але вона любила також дивитися на його волосся, коли воно було освітлене розсіяним світлом лампи. Вона сприймала його волосся у світлі лампи як ще одне з його оповідань, хоч він про це й не знав. Вона любила також відчувати його шкіру, коли доторкалася до неї рукою. Шкіра на лобі чи його крайня плоть були їй однаково любі. Вона не стала б порівнювати їх між собою. Вона сприймала їх лише в поєднанні.

Лізі! Знайди лопату!

Вона прибрала зі столу, потім склала чизбурґери, які в неї залишилися, в миску виробництва фірми «Тапевер». Вона була переконана, що вже ніколи не стане їх їсти тепер, коли її божевілля минуло, але їх залишилося надто багато, щоб просто викинути їх в унітаз; який би крик учинила добра матінка Дебушер, котра, в голові Лізі, досі стежила за порядком у домі, якби побачила таке марнотратство! Ліпше поки що покласти їх у холодильник, за спаржею та йогуртом, де вони спокійно досягнуть глибокої старості. І виконуючи цю просту домашню роботу, вона не переставала дивуватися, як, у ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ця ідіотська срібна лопата могла так порушити мир у її душі. Можливо, тут існує якийсь зв’язок із магічними властивостями срібла? Вона пригадала, як дивилася якийсь фільм у Пізньому Показі разом із Дарлою та Кантатою, де розповідалося про якесь страховище, вовкулаку чи щось таке… проте Лізі не була тоді дуже налякана, якщо взагалі злякалася. Вовкулака бачився їй радше сумним, а не страшним, а крім того, їй здавалося, що кіношники знову й знову змінювали його обличчя, раз у раз зупиняючи камеру, аби накласти на нього більше гриму, а потім знімати далі. Їх можна було похвалити за їхні зусилля, але кінцевий продукт викликав мало довіри, принаймні на її скромну думку. Хоч сама оповідка була цікавою. Перша частина дії відбувалася в англійському пабі, й один зі старих диваків, які там випивали, сказав, що вбити вовкулаку можна лише срібною кулею. А хіба Ґерд Аллен Коул не був своєрідним вовкулакою?

– Облиш, дитино, – сказала вона, обполіскуючи свою тарілку й ставлячи її в майже порожню посудомийну машину. – Можливо, Скот і зміг би попливти за цією течією в одній зі своїх книжок, але розповідати неймовірні історії ніколи не було твоїм фахом. Чи не так? – Лізі зачинила дверцята посудомийної машини з лунким виляском. Вона стала наповнюватися водою в такому темпі, що її тарілки будуть вимиті хіба що на Четверте Липня.[11]11
  День Незалежності – національне свято Сполучених Штатів.


[Закрыть] – Але якщо ти хочеш знайти цю лопату, то починай шукати її! Тобі ясно?

Та не встигла вона відповісти собі на це суто риторичне запитання, як знову пролунав голос Скота – він звучав напрочуд чітко і ясно десь на самому вершечку її свідомості.

Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино.

Лізі саме потяглася до рушничка, щоб витерти руки, але завмерла напівдорозі до нього, коли почула ці слова. Вона знала цей голос, безперечно, вона знала його. Вона досі чула його три або чотири рази на тиждень, імітувала його своїм голосом, щоб створити для себе видимість компанії у великому порожньому будинку. Але таке несподіване повідомлення після всієї цієї тарабарщини про срібну лопату?

Яку цидулку?

Яку цидулку?

Лізі витерла руки й знову повісила рушник сушитися. Тоді обернулася спиною до зливальниці, й тепер її кухня була вся перед нею. Вона була залита приємним світлом дня (й пахощами начинки для гамбурґерів, тепер значно менш привабливими, після того як вона задовольнила свій апетит до цієї страви). Вона заплющила очі, порахувала до десятьох, а тоді раптово їх розплющила. Літнє світло пізнього дня накотилося на неї високою хвилею. Наповнило її і проникло в неї.

– Скоте? – запитала вона, відчуваючи себе в якомусь стані абсурду, як її старша сестра Аменда. Напівсхибленою, одне слово. – Ти вирішив прийти до мене як привид, чи не так?

Вона не сподівалася на відповідь – адже вона була тією самою маленькою Лізі Дебушер, яка сміялася з гроз і скептично дивилася на вовкулаку з Пізнього Показу, що здавався їй не більш як невдало знятою фотографією. Але несподіваний порив вітру, який залетів до кухні крізь відчинене вікно над зливальницею – випнувши штори, розвіявши кінчики її ще вологого волосся і принісши п’янкі пахощі квітів, – можна було сприйняти майже як відповідь. Вона знову заплющила очі і, як їй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подібне до мелодії кантрі у виконанні доброго старого Генка Вільямса: Прощай, Джо, я вже піду, о ду-ду, о ду-ду…

Її руки вкрилися сиротами.

Потім вітер стих, і вона знову стала колишньою Лізі. Не Мендою, не Кантою і не Дарлою; і, звичайно ж, не

(один подався на південь)

Джодотою, яка втекла до Маямі. Вона була нормальною сучасною Лізі, Лізі зразка 2006 року, вдовою Лендон. Тут не було ніяких привидів. Була тільки Лізі Сама-Одна.

Але вона дуже хотіла знайти ту срібну лопату, ту саму, яка врятувала життя її чоловікові, подовживши його на шістнадцять років і на сім романів. Не згадуючи вже про обкладинку «Ньюсвіка» в 1992 p., де було подано портрет її чоловіка й назву статті Петера Макса великими літерами, що приписував творам психоделічного Скота магічний реалізм і культ Лендона. Цікаво було б знати, чи сподобалася така оцінка Роджерові, прудконогому Кроликові Драпаелу, подумала Лізі.

Лізі вирішила, що почне шукати лопату негайно, доки світло тривалого літнього дня ще не згасло. Існують привиди чи не існують, а їй би не хотілося бути в сараї – або в кабінеті над ним, – коли вже настане ніч.

3

Стійла навпроти її кабінету, якого вона так ніколи й не обладнала, були темними й пліснявими закутнями, де складали інструменти, цвяхи та запасні частини для сільськогосподарських машин тоді, коли дім Лендона ще був фермою Шуґар Топ. У найбільшому відсіку тримали курей і, хоч усе було вимите працівниками професійної компанії миття й прибирання, а потім побілене (самим Скотом, який робив це, знову й знову згадуючи Тома Соєра), там досі тримався слабкий аміачний сморід птиці, якої вже давно тут не було. Це був запах, який Лізі пам’ятала від свого раннього дитинства й ненавиділа його… мабуть, тому, що бабуся Дебушер упала й померла тоді, коли годувала курей.

Дві комірки були до самої стелі заставлені ящиками – здебільшого картонними коробками з-під напоїв, але інструментів для копання, срібних чи звичайних, там не було. Вона знайшла також зачохлене двоспальне ліжко в давньому курнику, єдиний спогад про їхній короткий дев’ятимісячний німецький експеримент. Вони купили це ліжко в Бремені й повантажили його на корабель за неймовірну ціну – так наполіг Скот. Вона геть забула про це ліжко – до сьогоднішнього дня.

«Який сенс балакати про ту каку, яка випала в собаки!» – подумала Лізі з якимсь сумним збудженням, а потім сказала вголос:

– Якщо ти думаєш, я спатиму в ліжку, після того як воно двадцять із гаком років простояло в клятущому смердючому курнику, Скоте…

… тоді ти божевільний! – хотіла вона закінчити свою репліку такими словами, але не змогла. Натомість засміялася. О Господи, ці довбані гроші! Паскудні, довбані гроші! Скільки коштувало це ліжко? Тисячу американських баксів? Скажімо, тисячу. А скільки треба було заплатити, щоб довезти його на кораблі в Америку? Ще один кусок? Цілком можливо. І ось тепер воно стоїть тут, ура-ура, сказав би Скот, на тому місці, де колись громадилися кучугури курячого посліду. І воно стоятиме тут, ура-ура, доки світ не загине, під кригою або у вогні, бо якщо йдеться про неї, то вона користуватися ним ніколи не буде. Уся їхня німецька епопея була суцільним розчаруванням, Скот не написав там сподіваної книжки, суперечка з домовласником мало не перейшла в кулачну бійку, і навіть у своїх лекціях Скот не мав успіху, бо публіка там або зовсім не мала почуття гумору, або не розуміла його гумор і…

І тут за дверима, по той бік проходу, за тими самими дверима, на яких був напис висока напруга!, знову задзвонив телефон. Лізі завмерла там, де вона була, знову покрившись сиротами. Проте водночас її опанувало почуття невідворотності, так, ніби вона прийшла сюди саме з цієї причини, не шукати срібну лопату, а прийняти цей телефонний дзвінок.

Вона обернулася, коли телефон задзеленчав удруге, і перетнула темний центральний прохід сараю. Вона відсунула старомодний засув, і двері легко відчинилися, лише трохи заскрипівши на давно не використовуваних завісах, ласкаво просимо до цього закапелка, маленька Лізі, ми давно тебе тут чекали, ха-ха-ха. Протяг засвистів і обкрутився навколо неї, притиснувши блузку до її хребта. Вона потяглася рукою до вимикача й натиснула на нього, не знаючи, чого сподіватися, але плафон на стелі загорівся жовтим світлом. А чом би йому було й не увімкнутися. Наскільки це стосувалося центральної енергетичної системи штату Мен, усе тут належало до приміщення, відомого їй за адресою Кабінет, РФД-2, ШуґарТоп, Гіл-роуд. Угорі чи внизу, для ЦЕС було однаковісінько.

Телефон на письмовому столі задзвонив учетверте. Перш ніж п’ятий дзвінок увімкнув би автоматичний відповідач, Лізі вхопила слухавку.

– Алло?

На мить запала мовчанка. Вона вже знову наготувалася сказати «алло», коли голос на протилежному кінці лінії зробив це за неї. Тон голосу був розгублений, проте Лізі одразу його впізнала. Одного слова їй вистачило. Ви завжди впізнаєте своїх.

– Дарло?

– Лізі – це ти!

– Звісно, це я.

– Де ти?

– У колишньому кабінеті Скота.

– Ні, тебе там нема. Я туди вже дзвонила.

Лізі не треба було багато часу, щоб усе зрозуміти. Скот любив слухати свою музику на високих рівнях гучності – для нормальних людей така гучність здавалася ідіотською – і тому він обладнав свій телефон у звуконепроникному просторі, який він полюбляв називати своєю Глухою Камерою. Тож не дивно, що вона його не почула тут, унизу. Але вона не визнала за потрібне розповідати про все це сестрі.

– Дарло, де ти взяла цей номер і чому ти телефонуєш?

Запала ще одна пауза. А тоді Дарла сказала:

– Я в Аменди. Я взяла номер із її записника. Там у неї біля твого імені записано чотири номери. Я просто пробую їх усі. Цей у мене – останній.

Лізі відчула, як у неї щось опустилося у грудях та у шлунку. У дитинстві Аменда й Дарла були непримиренними суперницями. Між ними безперервно спалахували бійки – за ляльок, книжки, одяг. Остання і найбезглуздіша конфронтація між ними виникла через хлопця на ім’я Річі Стенсфілд, і вона була настільки серйозною, що Дарла опинилася на пункті «швидкої допомоги» Центральної лікарні штату Мен, де їй наклали шість стібків, щоб зашити широку подряпину над лівим оком. Вона досі носила шрам у вигляді тоненької білої рисочки. З віком їхні стосунки поліпшилися, але тільки до певної міри: вони й далі нерідко сварилися, але вже не доходило до пролитої крові. Вони намагалися обминати одна одну щоразу, коли була можливість. Недільні обіди, які відбувалися раз або двічі на місяць, на які сестри приходили з чоловіками, а також сестринські ланчі в Оливковому Саду або десь на природі нерідко минали у важкій атмосфері навіть у тих випадках, коли Менда й Дарла сиділи окремо, з Лізі та Канті між ними. Тому те, що Дарла пішла до Аменди в її дім, не віщувало нічого доброго.

– Їй погано, Дарлі?

Дурне запитання. Єдиним доречним у цьому випадку запитанням було б: «Чи дуже їй погано?»

– Місіс Джонс почула, як вона кричить, лютує і трощить усе навколо. Знову взялася за свої витівки.

Атож, це її витівки. І з ними завжди їм буває багато клопоту.

– Місіс Джонс спробувала спершу сконтактуватися з Канті, але Канті та Річ у Бостоні. Коли місіс Джонс довідалася про це, одержавши повідомлення з їхнього автоматичного відповідача, вона зателефонувала мені.

Усе це було схоже на правду. Канті й Річ жили десь за милю на північ від Аменди, яка мешкала тепер на Дев’ятнадцятому шосе. Якоюсь мірою це нагадувало давню римовану приказку їхнього батька: один подався на північ, другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити. Щодо самої Лізі, то вона жила за дев’ять миль звідти. Будинок місіс Джоне стояв через дорогу, і ця дама вчинила цілком слушно, спершу покликавши Канті – і не тільки тому, що Канті жила найближче.

Кричить, лютує і трощить усе навколо.

– Наскільки з нею погано цього разу? – почула Лізі свій голос, до того ж якийсь дивний, млявий і діловий тон. – Мені треба приїхати?

Вона мала на увазі, звичайно, інше: Як швидко мені треба приїхати?

– Вона… Гадаю, зараз вона о’кей, – сказала Дарла. – Але вона знову робила це. На руках, а також у кількох місцях високо на стегнах. Ну… ти знаєш.

Лізі знала, звичайно ж. Під час трьох попередніх нападів Аменда впадала в стан, який Джейн Вітлоу, її психіатр, називала «пасивним напівступором». Це відрізнялося від того, що сталося

(мовчи про це)

(не буду)

від того, що сталося зі Скотом 1996 року, та однаково було збіса страшно. Щоразу цьому станові передували напади збудження – збудження того виду, яке опановувало Менду в кабінеті Скота, дійшла висновку Лізі, – потім істерія, потім короткі спазми самокалічення. Під час одного з них Менда явно намагалася вирізати свій пуп. Після цієї спроби у неї залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лізі заговорила з нею про можливість косметичного хірургічного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообіцявши сестрі, що вона, Лізі, заплатила б, якби Аменда захотіла дослідити таку можливість. Аменда відхилила іі пропозицію, гучно зареготавши.

– Мені подобається це кільце, – сказала вона. – Можливо, коли мені знову захочеться щось у себе вирізати, я погляну на нього й зупинюся.

Можливо, схоже, було в неї найуживанішим словом.

– Наскільки це погано, Дарлі? Справді дуже?

– Лізі… ти…

Лізі з тривогою усвідомила (і якісь внутрішні частини опустилися ще нижче), що її старша сестра ледве стримує сльози.

– Дарло! Зроби глибокий вдих і все мені розкажи.

– Зі мною все гаразд… Просто я пережила довгий день.

– Коли Мет повертається з Монреаля?

– Через два тижні. Ти навіть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Він заробляє гроші на нашу поїздку на Сент-Барт[12]12
  Острів у Карибському морі.


[Закрыть] наступної зими і турбувати його не можна. Ми впораємося й самі.

– Ти певна?

– Абсолютно.

– Тоді розкажи мені, з чим нам треба буде впоратися.

– Гаразд. Слухай. – Лізі почула, як Дарла набирає повні груди повітря. – Порізи на її руках вище ліктів були неглибокими. Досить було забинтувати їх. Порізи на стегнах були глибшими, там залишаться шрами, проте вони затяглися, Богу дякувати. Артеріальної кровотечі не було. Ти мене чуєш, Лізі?

– І що далі? Не затримуйся, викладай усе.

Вона мало не сказала: «Пручайся, Дарло», але це навряд чи щось би означало для її старшої сестри. Вона не знала, що там Дарла має сказати ще, але не сумнівалася, що йдеться про щось украй прикре. Вона зрозуміла це з голосу Дарли, який лунав під вухами та у вухах Лізі від самої колиски. Вона спробувала зібратися з духом, щоб спокійно зустріти будь-яку новину. Вона прихилилася спиною до письмового столу, підняла погляд… і свята Богородиця була на місці, у своєму кутку, недбало прихилена до іншого стосу ящиків із-під напоїв (на кожному з яких був напис: СКОТ! РАННІ РОКИ!). У кутку, там, де північна стіна зустрічалася зі східною, Лізі побачила срібну лопату з Нешвіла, велику, як казна-що. Можна було тільки дивом дивуватися, як вона не помітила її, коли увійшла, безперечно, вона її помітила б, якби так не поспішала схопити слухавку, поки не задзвенить п’ятий дзвінок. Зі свого місця вона могла прочитати напис на срібній лопаті: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. Вона майже чула, як спечений на південному сонці паскудник каже її чоловікові, що Тоней напише про сьогоднішню церемонію для університетського щорічника і чи він не хотів би одержати примірник цього видання. А Скот відповідає…

– Лізі, ти мене слухаєш? – уперше в голосі Дарли зазвучала стурбованість, і Лізі поквапно повернулася в теперішній час. Немає нічого дивного в тому, що Дарла стурбована. Канті поїхала в Бостон на тиждень або й більше, де мандрувала по крамницях, а її чоловік був геть заклопотаний своїм бізнесом з оптового продажу автомобілів – він скупляв автомобілі з програмним управлінням, аукціонні автомобілі та автомобілі, що здавалися в оренду в таких місцях, як Молден і Лін, Лін – Місто Гріха. Тим часом Дарлин Мет був у Канаді, де заробляв гроші на їхню майбутню відпустку, читаючи лекції про міграційні моделі деяких північноамериканських індіанських племен. Ця діяльність, як розповіла одного разу Дарла Лізі, була надзвичайно прибутковою. Але в даній ситуації гроші їм не допоможуть. Цю проблему тепер доведеться залагоджувати тільки їм двом. Двом сестрам. – Лізі, ти мене чула? Чи ти ще там?

– Я тут, – сказала Лізі. – Я лише втратила тебе на кілька секунд, ти вибач. Можливо, справа в телефоні – ним дуже давно ніхто не користувався. Він унизу, в сараї. Там, де я збиралася обладнати собі кабінет, коли Скот був ще живий.

– Так-так. Звичайно. – Дарла здавалася цілковито містифікованою. «Вона не має найменшого паскудного уявлення, про що я їй кажу», – подумала Лізі. – Тепер ти мене чуєш?

– Чую так, ніби ти дзвониш у дзвін і десь зовсім поруч.

Говорячи, Лізі дивилася на срібну лопату. Думаючи про Ґерда Аллена Коула. Думаючи: «Я покінчила з цим передзвоном для лілей».

Дарла глибоко втягла у груди повітря. Лізі почула цей вдих, їй здалося, ніби вітер просвистів уздовж телефонної лінії.

– Вона не зізналася, але думаю, вона… як тобі сказати… думаю, цього разу вона пила свою власну кров, Лізі, її губи й підборіддя були в крові, коли я сюди прийшла, але порізів у роті не було. Вона мала такий вигляд, який ми мали тоді, коли наша добра матінка давала нам погратися одним зі своїх тюбиків губної помади.

Але в уяві Лізі сяйнули не ті давні дні їхніх перевдягань та фарбувань, коли вони також полюбляли дибуляти в черевиках із високими підборами своєї любої матінки, а гарячий полудень у Нешвілі, тремтяче тіло Скота на гудроні паркувального майданчика, його губи зафарбовані яскравою, як цукерка, кров’ю. Ніхто не любить дивитися на клоуна посеред білого дня.

Послухай, моя маленька Лізі. Я покажу тобі, який він подає голос, коли розглядається навкруги.

Але в кутку блищала срібна лопата… чи вона має зубчики? Їй здавалося, що так. А чи засумнівалася вона коли-небудь, що встигне… чи коли-небудь прокидалася в темряві, переконана в тому, що запізнилася на секунду й навіки втратила наступні роки свого шлюбного життя?..

– Лізі, ти приїдеш? Коли вона повертається до тями, то запитує про тебе.

Дзвони тривоги знову забамкали в голові Лізі.

– Що ти маєш на увазі, коли кажеш, вона повертається до тями? Ти ж наче сказала, з нею все гаразд?

– Авжеж, гаразд… Я думаю, з нею все гаразд. – Пауза. – Вона запитала про тебе й попросила чаю. Я приготувала їй чай, і вона випила трохи. Правильно я зробила, як ти гадаєш?

– Атож, – сказала Лізі. – Дарлі, ти знаєш, з чого це спричинилося?

– Звичайно. Про це говорить усе місто, хоч сама я нічого не знала, поки місіс Джонс не сказала мені по телефону.

– І в чому ж річ? – запитала Лізі, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

– Чарлі Коріво знову повернувся до міста, – повідомила Дарла. І, стишивши голос, додала: – Старий і добрий Зелений Біб. Улюблений народний банкір. Він привіз із собою дівчину. Красунька із французької поштівки, родом із Сент-Джон Велі.

Вона вимовила назву цього міста з притаманним для штату Мен акцентом, і вона прозвучала в неї розмазано лірично, на зразок Сен-Жан.

Лізі стояла, дивлячись на срібну лопату, й чекала подальшого повідомлення, про яке їй теж неважко було здогадатися.

– Вони одружені, Лізі, – сказала Дарла, й по телефону до неї долинуло якесь приглушене булькання, яке Лізі здалося спочатку здушеними риданнями. Але за мить вона зрозуміла, що сестра намагалася засміятись так, щоб Аменда її не почула, Аменда, яка була невідь-де в домі.