Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

12

Вони випили какао, по черзі почистили зуби, як робили дуже давно в тому сільському будинку, в якому виросли, а тоді полягали в ліжко. І коли світло нічника було вимкнуте і в кімнаті стало темно, Аменда вимовила ім’я сестри.

«Ой, леле, починається знову, – роздратовано подумала Лізі. – Зараз знову доведеться мені вислухати обвинувальну промову, спрямовану проти доброго старого Чарлі. А може… я почую від неї про бул? Може, я дочекалася того, про що мені справді хотілося б поговорити?»

– Чого тобі, Мендо?

– Дякую, що ти допомогла мені, – сказала сестра. – Та мазь, якою лікар намастив мої руки, дає мені справжню полегкість.

І перекинулася на другий бік, відвернувшись від Лізі.

Лізі знову була вкрай здивована – невже це все? Схоже було, що так, бо вже за хвилину або дві дихання Аменди уповільнилося до глибокого рівного дихання сну. Вона ще може прокинутися вночі й захотіти прийняти тайленол, але цієї миті вона справді заснула.

Лізі не сподівалася, що їй так само пощастить. Вона не спала ні з ким від тієї ночі, коли її чоловік вирушив у свою останню подорож, і втратила цю звичку. Крім того, вона мала ще подумати про «Зака Мак-Кула», не кажучи вже про Закового роботодавця, сучого сина, інкунка Вудбоді. Незабаром вона поговорить із Вудбоді. Уже завтра й поговорить. А тим часом їй не зашкодить провести кілька безсонних годин, можливо, й усю ніч не спати, провівши останні дві або три години в Амендиному бостонському кріслі-каталці, на нижньому поверсі… якщо, звичайно, вона знайде на Амендиних книжкових полицях щось варте читання.

«„Мадам, ви будете розмовляти?“ – подумала вона. – Чи не Елен Мак-Інн написала цю книжку? Звичайно ж, це був не той чоловік, який написав вірш про гармаша з фортечної башти…»

І на цій думці вона провалилася в глибокий і безтурботний сон. Їй не приснився чарівний килим-самоліт марки НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. І нічого іншого не приснилося.

13

Вона прокинулася в найглибшій канаві ночі, коли місяць сховався за обрієм, а години зупинилися. Вона навряд чи й усвідомлювала, що прокинулася, або що вона притиснулася до теплої спини Аменди, як колись притискалася до спини Скота, і примістила свої коліна в заглибинах під коліньми Аменди, як колись робила, коли спала зі Скотом, – у їхньому ліжку і в сотні мотельних ліжок. Який біс у сотні, у п’ятистах, а може, й у семистах, як не в тисячі, чом би й не в тисячі? Вона думала про були та про криваві були. Про ПеЗКаПеТе і, як іноді буває, коли все, на що ти спроможний, – це опустити голову й чекати, коли вітер змінить свій напрямок. Вона думала про те, що коли темрява любила Скота, то чому ця любов була справжньою і взаємною, бо він її теж любив; він танцював із нею в бальній залі років, аж поки вона не повела його в цьому танці з собою.

Вона подумала:

«Я знову про те саме».

І Скот, якого вона утримувала у своїй голові (принаймні, вона думала, що це той самий Скот, але хто знає?), сказав:

Куди ти йдеш, Лізі? Де ти зараз, люба моя дитино?

Вона подумала:

Я знову в теперішньому часі.

А Скот сказав:

Той фільм називався «Назад у майбутнє». Ми дивилися його разом.

Вона подумала:

То був не фільм, то було наше життя.

А Скот сказав:

Дитино, ти тримаєшся?

Вона подумала:

І чому я кохаю такого

14

Він такий йолоп, – думає вона. – Він – йолоп, а я теж ідіотка, бо інакше не приділяла б йому стільки уваги.

Вона досі стоїть у дверях і дивиться на задній моріжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо він вийшов із кухні крізь двері чорного ходу й пішов через моріжок у темряву одинадцятої години ночі майже десять хвилин тому, і що він тепер там робить? Там немає нічого, крім живоплоту і…

Звідкись не дуже здалеку долинули до неї вищання шин, брязкіт розбитого скла, собачий гавкіт, войовничі крики якогось п’яного. Одне слово, всі ті звуки, які характерні для університетського містечка в ніч із п’ятниці на суботу. І вона вже зібралася гукнути його, але знає, що хай навіть вона прокричить тільки його ім’я, він зрозуміє, що вона вже на нього не гнівається. Не так гнівається, як щойно гнівалася принаймні.

Це правда, вона вже перестала на нього гніватися. Але річ у тому, що він обрав невдалу ніч із п’ятниці на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним і вперше по-справжньому спізнитися на побачення. Бо вони планували піти в кіно й подивитися фільм, який він дуже хотів подивитися, фільм якогось шведського режисера, і вона сподівалася, що він принаймні буде дубльований англійською, і їй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’їла простий салат, коли повернулася з роботи, очікуючи, що після кіно Скот поведе її до «Ведмежого Барлогу», де вони з’їдять по гамбурґеру. (Якщо він цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потім задзвонив телефон, і вона сподівалася, що це він, сподівалася, він змінив намір і поведе її на фільм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Банґорі, на центральному проспекті (аби тільки не на танці у «Притулок», адже вона вісім годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повідомила, що «хоче поговорити», й одразу перейшла до суті, яка полягала в докорянні їй за те, що вона втекла до Невідомого Краю (термін Дарли) і залишила її, Аменду та Кантату давати раду всім проблемам (під якими вона мала на увазі їхню добру матінку, яка на 1979 рік стала гладкою матінкою, сліпою матінкою і – що було найгірше – слабкою на розум матінкою), тоді як вона, Лізі, «розважається там із університетськими хлопчиками». Ніби працювати вісім годин офіціанткою було відпочинком. Для неї Невідомий Край був піцерією за три милі від кампусу Менського університету, а «університетські хлопчики» – здебільшого тайцями, які не припиняли своїх спроб залізти руками їй під спідницю. Бог знав про її туманні мрії закінчити кілька курсів – можливо, навчаючись уночі, – але вони швидко випарувалися й розвіялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергії. Вона слухала гнівні тиради Дарли й намагалася її заспокоїти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець і вона, й усе закінчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через відстань сто сорок миль телефонної лінії та всю ту історію, яка лежала між ними. Це було те, що її бойфренд, безперечно, назвав би цілковитим паскудством, і зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як знаєш, – ти завжди робиш тільки те, чого тобі хочеться».

Після цієї розмови вона втратила будь-який апетит і вже не стала їсти скибочку сиру, яку принесла з ресторану собі на десерт, і, звичайно ж, їй перехотілося дивитися фільм якогось там Інґмара Берґмана… але їй хотілося бачити Скота. Атож, хотілося. Бо протягом кількох останніх місяців, а надто протягом останніх чотирьох або п’яти тижнів вона потрапила в якусь дивну залежність від Скота. Можливо, це була сльозлива сентиментальність – можливо, – але її опановувало дивне відчуття безпеки, коли він брав її у свої обійми, відчуття, якого вона не переживала з жодним іншим хлопцем; з ними вона відчувала лише нетерпіння або настороженість. (Іноді переживала відчуття скороминущої хоті.) Але у Скота була доброта, й від самого початку вона зрозуміла, що він відчуває інтерес – інтерес до неї, – і вона майже не могла в це повірити, адже він був набагато розумніший і дуже талановитий. (Але доброта для Лізі була важливіша, аніж будь-що.) Проте вона повірила. І він розмовляв мовою, яку вона слухала від самого початку з жадібною цікавістю. Не мовою Дебушерів, проте такою, яку вона все одно знала дуже добре – так, ніби вона розмовляла нею у своїх снах чи мріях.

Але яка користь у балачці чи у спеціальній мові, якщо немає з ким розмовляти? Немає навіть із ким поплакати? А саме цього вона потребувала сьогодні вночі. Вона ніколи не розповідала йому про свою божевільну дебільну родину – о, нехай він мені пробачить, про мою божевільну спадлючену родину, якщо скористатися мовою Скота, – але сьогодні вночі вона хотіла розповісти йому про неї. Вона відчувала, що повинна про це розповісти, бо інакше вибухне від чистого горя. Тому, певно, він і обрав саме цю ніч із усіх ночей, щоб не з’явитися. Поки вона його чекала, вона намагалася переконати себе, що Скот, звичайно ж, не знав, що вона тільки-но витримала найжорстокішу у світі боротьбу зі своєю сучою старшою сестрою, та коли шоста година перетворилася на сьому, а сьома на восьму, невже я справді чую, як видзвонює дев’яту, не може бути, щоб уже настала дев’ята, коли вона трохи надкусила скибочку сиру, а потім викинула її геть, бо вона була надто по-падлючому… ні, надто по-сучому розгнівана, щоб спокійно з’їсти її, настала й десята година, атож, була вже десята, а я досі не бачила «Форд-73» з однією миготливою фарою, який би зупинився перед її помешканням на Норт-Мейн-стрит, і вона розгнівалася ще дужче, а точніше було б сказати, розлютилася до нестями.

Вона сиділа перед телевізором зі склянкою вина поруч, якої майже не надпила, і невидющими очима дивилася передачу зі світу природи, коли її гнів та лють перейшли у стан справжнього шаленства, й саме тоді сповнилася переконаністю, що Скот обманює її не цілком. Він був схильний улаштовувати сцени, як то кажуть. У надії, що його кінець стане мокрим. То була ще одна знахідка Скота, яку він виловив у озері слів, куди ми всі закидаємо свої сіті, і як чудово вона звучала! Якими чудовими були всі його знахідки! Наприклад, перенести свої тлінні останки, погасити свій гніт, утворити звіра з двома спинами, випримарити, або елегантний вираз, зґвалтувати уламок. То були справді скарби з Невідомого Краю, і коли вона сиділа там, наслухаючи, чи не гуркоче десь поблизу мотор «Форда-73» її Пропащого Хлопця – це булькотіння не можна було сплутати ні з чим іншим, там була дірка у глушителі чи щось таке, – вона згадала слова Дарли: «Ти робиш завжди так, як тобі хочеться». Атож, і ось вона тут, маленька Лізі, королева світу, робить усе так, як ій хочеться, сидить у цій убогій малій квартирі й чекає свого бойфренда, який прийде п’яний і прийде дуже пізно – але ще хотітиме урвати собі шматочок, бо всі вони цього хотіли, був навіть такий жарт: «Гей, офіціантко, принеси мені спеціального вівчарського сиру, чашку какао й шматочок вівці». Тож вона сиділа на недоладному стільці з дешевого магазину, з ногами, які боліли, з одного кінця й головою, що боляче пульсувала, з другого, тоді як на телеекрані – майже білому, бо рогата антена, схожа на вуха кроля, працювала вкрай паскудно – гієна пожирала дохлого ховраха. Лізі Дебушер, королева світу, яка жила розкішним життям.

Проте, коли стрілки годинника переповзли через цифру десять, хіба вона не відчула, як опановує її почуття якоїсь ницої, дратівливої радості? І ось тепер, з тривогою дивлячись на затінений нічною темрявою моріжок, Лізі думає, що на це запитання можна відповісти ствердно. Вона знає, що це так. Бо сидячи зі своїм головним болем і склянкою червоного вина з гострим смаком та дивлячись, як гієна обідає дохлим ховрахом, тимчасом як коментатор пояснює: «Хижак знає, що, можливо, йому не вдасться поїсти так добре протягом багатьох днів», Лізі була абсолютно переконана, що вона кохає його і знає, як завдати йому болю.

Тобто знає, що він її теж кохає? І це ставить його в певну залежність від неї?

Так, але в цьому плані його любов до неї – не головне. Головне в тому, як вона його бачить: а вона бачить його на зовсім іншому рівні, аніж ті його друзі, які бачать лише його талант і засліплені ним. Вона бачить, яких зусиль він іноді докладає, щоб витримувати погляди незнайомих йому людей. Вона знає, що попри його розумну, а іноді й блискучу дотепність, попри його два вже опубліковані романи, вона спроможна тяжко його поранити, якщо захоче. Він, за словами її тата, напитує собі лиха. На це його штовхає все його чарівне паскудство – тобто вся чарівність його паскудного життя. Але сьогодні цю чарівність буде зламано. І хто зламає її? Вона.

Маленька Лізі.

Вона вимкнула телевізор, пішла на кухню зі своєю склянкою і вилила з неї вино у зливальницю. Їй уже його не хотілося. Воно здавалося їй тепер кислим і неприємним на смак. «Ти сама зробила його кислим, – подумала вона. – Бо ти надто роздратована й люта». Вона в цьому не сумнівалася. На підвіконні, над зливальницею, у неї стояв на самому краєчку старий радіоприймач, старий «Філко» з розбитим корпусом. Він належав татові; він тримав його в сараї і слухав, коли робив якусь повсякденну роботу. Це єдина річ, яка залишилася в Лізі від нього, і вона тримає його на підвіконні, бо лише там він може ловити місцеві станції. Джодота подарувала йому цей приймач колись на Різдво, й навіть тоді він уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок і побачив, що це, він заусміхався так радісно, що, здавалося, його обличчя зараз розколеться навпіл, і як він їй дякував! Знову й знову! Джоді завжди була його улюбленицею, і саме вона, Джоді, якось у неділю, коли всі вони сиділи за обіднім столом, повідомила своїх батьків – хай їй біс, повідомила їх усіх, – що вона вагітна, а хлопець, який зробив їй цього подарунка, подався кудись у широкий світ і завербувався до флоту. Вона запитала, чи тітка Синтія, яка жила у Вулфборо, у штаті Нью-Гемпшир, не змогла б її взяти до себе, й вона пожила б у неї доти, доки дитину не заберуть на всиновлення – саме так висловилася Джоді, ніби йшлося про те, щоб продати якусь річ. Цю новину вітали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обіднім столом. У пам’яті Лізі це був один із небагатьох випадків – а може навіть, і один-єдиний, – коли безперервне клацання ножів та виделок, у міру того як сім голодних Дебушерів обгризали смаженину до кісток, припинилося. Нарешті добра матінка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джоді відрубала їй у відповідь: «Це Дон Клутьє нагородив мене животом, а не Бог». Саме тоді тато покинув стіл і свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й ні разу не озирнувшись. А через кілька хвилин Лізі почула звуки радіо, які долинали із сараю, дуже тихенькі. А за три тижні тато дістав свій перший удар. Тепер Джоді поїхала з дому (щоправда, не в Маямі, туди вона поїде через багато років у майбутньому), а вона, Лізі, стала об’єктом роздратованих дзвінків Дарли, а чому саме вона, маленька Лізі? Тому що Канті на боці Дарли, а телефонувати Джоді марно, це ні до чого доброго не призведе. Джоді відрізняється від інших дівчат із родини Дебушерів. Дарла називає її холодною, Канті – егоїсткою, й обидві звинувачують її в байдужості, проте Лізі думає, що тут ідеться про інше – про щось ліпше й піднесеніше. З п'яти дівчат лише Джоді змогла по-справжньому вижити, анітрохи не отруївшись тим димом провини, який клубочиться над старим віґвамом їхньої родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потім їхня мати взялася активно допомагати їй, Дарла й Канті теж готові підключитися до цього, вони вже зрозуміли, що коли ти називаєш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то ніхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лізі, то вона тільки прагне більше бути схожою на Джоді й, коли Дарла знову зателефонує, засміятися і сказати: «Запхай свої поради собі в зад, люба Дарло; ти сама стелила собі ліжко, то й спи на ньому».

15

Вона стоїть у дверях кухні. Дивиться на широкий задній двір, що спускається вниз косогором. Хоче побачити, як він підходить до неї, вийшовши з темряви. Хоче покликати його – атож, більше, ніж будь-коли, – але вперто тримає його ім’я за губами. Вона чекала його весь вечір. І почекає ще трохи.

Але тільки трохи.

Їй стає дедалі страшніше.

16

Денді слухав лише вечірні програми, й вони давно закінчилися, але по програмі ВДЕР передавали старі мелодії – якийсь герой п’ятдесятих співав про юне кохання, – коли вона обполоснула склянку з-під вина й повернулася до вітальні, а він був уже там, стоячи у дверях із бляшанкою пива в руці та своєю загадковою усмішкою на обличчі. Мабуть, вона не почула, як під’їздить його «форд» через музику. Або через болюче пульсування в голові. Або через те, й те.

– Привіт, Лізі, – сказав він. – Пробач, я запізнився. Я справді щиро жалкую. Кілька хлопців із семінару Девіда Гонерса засперечалися про Томаса Гарді, й…

Вона відвернулася від нього, не сказавши жодного слова, й повернулася на кухню, назад до звуків «Філко». Тепер там група хлопців співала «Бум-бум». Він пішов за нею. Вона знала, що він піде за нею, це було цілком природно. Вона відчувала, як усе те, що вона хотіла йому сказати, накопичується у неї в горлі, то були гострі слова, отруйні слова, і якийсь наляканий самотній голос просив її не казати їх йому, не казати цьому чоловікові, але вона прогнала цей голос геть. У своєму гніві вона просто не могла вчинити інакше.

Він тицьнув великим пальцем у радіо і сказав, по-дурному гордий зі свого непотрібного знання:

– Це «Струни». Первісна чорна версія.

Вона обернулася до нього й сказала:

– А ти не думаєш, що мені до сраки, хто зараз співає по радіо, після того як я працювала вісім годин і ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту, з дурною посмішкою на обличчі, пивом у руці й вигаданою історією про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливішим для тебе, ніж я?

Широка усмішка ще не зійшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потім – на ледь помітну ямочку Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити її, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гостріше. І в тому, як в’янула його усмішка, і в тому, як посилювався біль у його очах, вона бачила, як сильно він її любить, але думала тільки про те, що це наділяє її спроможністю завдати йому ще гострішого болю. І вона на всю котушку використовувала цю можливість. Але навіщо вона це робила? Тому що могла.

Стоячи у дверях кухні й чекаючи, коли він піде геть, вона наговорила йому стільки всякої всячини, що вже й не пам’ятає, що тоді говорила, проте знає, що кожне наступне слово було бодай трохи гіршим, трохи ліпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоїсь миті вона зі страхом усвідомила, як вона тепер схожа на Дарлу в її найгіршому варіанті – ще одна Дебушер, яка метає громи і блискавки, – і на той час його усмішка вже навіть не висіла в повітрі. Він дивився на неї дивним урочистим поглядом, і вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очі, збільшені тією вологою, що блищала на їхній поверхні, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь на середині фрази про те, скільки в нього бруду під нігтями і як він гризе їх, наче пацюк, коли читає книжку. Вона замовкла, й у цю мить не долинало жодних звуків ані від Шемрока, ані від млинових передмість, ніде не скрипіли шини, не чулося бодай тихої музики від парку Рок, де по вікендах грав оркестр. Тиша була просто неймовірною, і вона зрозуміла, що хоче дати задній хід, але не має найменшого уявлення, як це зробити. Найпростіший варіант – Я все одно люблю тебе, Скоте, ходімо до ліжка – спав їй на думку лише згодом. Лише після того, як стався бул.

– Скоте, я…

Вона не уявляла собі, куди йти далі, але, схоже, в цьому й не було потреби. Скот підняв указівний палець лівої руки, як учитель, що має намір зробити якесь надзвичайно важливе зауваження, й усмішка поступово повернулася на його уста. Щось подібне до усмішки принаймні.

– Чекай, – сказав він.

– Чекати?

Він здавався задоволеним, так, ніби вона зрозуміла якусь його дуже важку для зрозуміння думку.

– Чекай.

І перш ніж вона змогла промовити щось іще, він просто пішов у темряву, вийшовши на заднє подвір’я. Він ішов випростаний, ішов прямо перед собою (ніякого сп’яніння вона в ту мить у ньому не помітила), його стрункі стегна грали під вузькими джинсами. Вона лише один раз покликала його на ім’я: «Скоте!», але він лише знову підняв указівний палець: чекай. Потім його проковтнула темрява.

17

І ось тепер вона стоїть і з тривогою вдивляється в темряву, яка висить над моріжком. Вона вимкнула світло на кухні, думаючи, що так їй буде легше його побачити, але навіть світло ліхтаря на сусідньому подвір’ї, підвішеного на високому стовпі, неспроможне розігнати темряву, яка клубочиться трохи нижче по схилу. На сусідньому подвір’ї хрипко гавкає собака. Того собаку звати Плутон, бо вона чула, як люди там іноді покрикують на нього, хоча користі з цього мало. Вона думає про брязкіт розбитого скла, який почула хвилину тому; як і гавкіт, цей брязкіт пролунав десь дуже близько. Ближче, аніж інші звуки, що населяють цю сповнену тривоги й нещасливого передчуття ніч.

Чому, чому вона так напустилася на нього? Адже їй зовсім не хотілося дивитись той ідіотський фільм шведського режисера. І чому вона відчувала таку радість, коли вичитувала йому? Таку підлу і бридку радість?

На це вона не має відповіді. Весняна ніч дихає солодкими пахощами навколо неї, і скільки він уже пробув у тій темряві? Лише дві хвилини? Чи, може, п’ять? Їй здається, що набагато більше. І той брязкіт розбитого скла, чи мав він якесь відношення до Скота?

Там нижче – оранжерея. І парки.

Немає жодної причини для того, щоб її серце так калатало, але воно калатає. І саме тієї миті, коли вона відчуває, як наростає ритм її серцебиття, вона помічає якийсь рух за тим місцем, за яким її очі втрачають спроможність бачити. Через секунду рухлива річ перетворюється на чоловіка. Вона відчуває полегкість, але це не розвіює її страх. Вона не перестає думати про брязкіт розбитого скла. І рухається він якось не так. Це вже не його гнучка, випростана хода.

Тепер вона називає його ім’я, але з її губів зривається лише тихий шепіт: «Скот?» Водночас її рука обмацує стіну, шукаючи вимикач, яким вона хоче увімкнути світло над ґанком.

Її поклик прозвучав дуже тихо, але постать, яка волочить ноги вгору по схилу – авжеж, вона волочить ноги, не йде, а волочить ноги, – підводить голову саме в ту мить, коли невідомо чому затерплі пальці Лізі знаходять вимикач і натискають на нього.

– Це бул, Лізі! – кричить він, коли спалахує світло, і чи міг би він зробити все це краще, якби заздалегідь відрепетирував цю сцену й поставив її в театрі? Вона думає, що не зміг би. У його голосі вона чує божевільну й радісну полегкість, так, ніби він усе спланував наперед. – І не просто бул, а кривавий бул!

Вона ніколи не чула цього слова раніше, але вона не сплутала його з жодним іншим словом, такими, як бум або бук, або щось подібне. Це бул, ще одне Скотове слово, і не просто бул, а кривавий бул. Світло з кухні скочується по моріжку йому назустріч, і він простягує їй свою ліву руку як подарунок, вона певна, що він хоче її дати їй в подарунок, і так само вона певна, що рука десь є під тим, що він їй подає, о святі Маріє, Ісусе та Йосипе-тесле, благаю вас, щоб рука знайшлася під тим, що він мені подає, бо інакше йому доведеться закінчувати книжку, яку він зараз пише, а також усі ті, які він може написати після неї, друкуючи на машинці однією рукою. Бо там, де була його ліва рука, вона тепер бачить червону масу, з якої капає кров. Кров стікає між розчепіреними пальцями, які тепер схожі на промені морської зірки, і коли вона біжить йому назустріч, цокаючи підборами по приступках заднього ґанку, вона рахує ці розчепірені червоні обрубки, один, два, три, чотири і, Богу дякувати, стримить і п’ятий, що є, мабуть, великим пальцем. Усе поки що на місці, але його джинси заляпані червоною рідиною, і він усе ще простягає до неї свою закривавлену пошматовану руку, ту саму, якою він пробив товсте скло оранжереї, продершись крізь живопліт у кінці моріжка, щоб добутися до неї. А тепер він простягає їй цей свій подарунок, свою спокуту за те, що запізнився на побачення, свій кривавий бул.

– Це тобі, – каже він, зриваючи з неї блузку й обмотуючи нею закривавлену масу, відчуваючи, як тканина одразу просякла червоною рідиною, відчуваючи її божевільне тепло і знаючи, – звичайно ж! – чому цей тоненький голос із таким жахом говорив про все те, що вона на нього вилила, бо ж вона завжди знала: цей чоловік закоханий не лише в неї, він також наполовину закоханий у саму смерть і більш ніж готовий погодитися з кожним обвинувальним і образливим словом, які хто завгодно кидатиме йому в обличчя.

Хто завгодно?

Ні, не зовсім. Не такий уже він і вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лізі несподівано усвідомлює, що не тільки вона майже нічого не розповіла про своє минуле.

– Це тобі. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватість, і більше такого ніколи не станеться. Це – бул. Ми…

– Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не…

– Ми називаємо це кривавий бул. Це спеціальне випробування. Тато казав мені й Полові…

– Я на тебе не гніваюся. Я ніколи на тебе не гнівалася.

Він зупиняється під розтрісканими приступками заднього ґанку, дивлячись на неї. На його обличчі такий вираз, як у хлопчика років десяти. Її блузка, обмотана навколо його руки, нагадує їй латну рукавицю рицаря. Раніше жовта, вона тепер почервоніла від крові. Вона стоїть там, на моріжку, у своєму бюстгальтері дівочої форми, відчуваючи, як трава лоскоче їй голі литки. Неяскраве жовте світло, яке ллється на них із кухні, утворює глибоку вигнуту тінь між її персами.

– Ти візьмеш його?

Він дивиться на неї з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому від чоловіка, тепер його покинуло. Вона бачить біль у його довгому й тужливому погляді і знає, що це біль не від покаліченої руки, але вона не знає, що сказати. Це виходить за межі її розуміння. Вона хотіла б зробити все від неї залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку він зробив собі нижче від зап’ястка, але тепер вона ніби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слід, і він знову піде?

Він допомагає їй.

– Якщо ти приймеш бул, – а надто кривавий бул, – тоді ти мені прощаєш. Так казали мій тато. Тато казали це мені та Полові знову й знову.

Не тато казав, а тато казали. Він повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже.

Лізі каже:

– Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який ідіотський шведський фільм із субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотіла лягти з тобою до ліжка. А тепер замість того нам треба йти до препаскудного пункту невідкладної допомоги.

Він заперечливо хитає головою, повільно, але твердо.

– Скоте…

– Якщо ти на мене не гніваєшся, тоді чому ти кричала й називала мене психодіотом?

Психодіотом. Мабуть, іще одне слівце з його дитинства. Вона звертає на нього увагу, але свої коментарі відкладає на потім.

– Бо я вже не могла кричати на свою сестру, – каже вона.

Таке пояснення здається їй дуже кумедним, і вона сміється.

Вона сміється гучно, і ці звуки так її приголомшують, що вона починає плакати. Потім відчуває полегкість. Вона сідає на приступки ґанку, бо їй здається, вона зараз зомліє.

Скот сідає поруч із нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадає йому майже на плечі, його обличчя вкрите дводенною щетиною, і він тонкий, як лінійка. Його ліва рука обмотана її блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Він цілує її у скроню, під якою пульсує кров, потім дивиться на неї, і в його погляді вона читає глибоке й ніжне розуміння. Коли він нарешті озивається, його голос знову звучить, як його голос.

– Я розумію, – каже він. – Родичі – лайно.

– Атож, лайно, – шепоче вона.

Він кладе їй на плечі руку – ліву руку, про яку вона вже думає як про руку кривавого була, його дарунок їй, його клятущий дарунок у ніч на суботу.

– Не звертай на них уваги, – каже він. Його голос дивно спокійний. Ніби він щойно не перетворив свою ліву руку на шматок сирого закривавленого м’яса. – Послухай, Лізі: люди можуть забути про все.

Вона подивилася на нього із сумнівом.

– Ти так думаєш?

– Атож. Тепер наш час. Ти і я. Лише це має значення.

Ти і я. Але чи вона цього хоче? Тепер, коли їй стало очевидно, на якій вузькій межі він балансує? Тепер, коли вона може уявити собі, яким може виявитися для неї життя з ним? Потім вона думає про те, як його губи притулилися до впадини на її скроні, знайшовши там потаємне місце, і вона думає: «Можливо, й хочу. Хіба в центрі кожного урагану не існує тихе й затишне місце – так зване „око урагану“?»

– Ти впевнений? – запитує вона.

Протягом кількох секунд він не каже нічого. Лише тримає її в обіймах. Від брудного передмістя Клівз долинають гуркіт машин, крики та дикий регіт. Це ніч на суботу, й Неприкаяні Хлопці розважаються. Але це відбувається не тут. Тут витає запах її широкого спадистого подвір’я, що спить у чеканні близького літа, вона чує гавкіт Плутона на сусідньому подвір’ї, під підвішеним на стовпі ліхтарем, і відчуває його руки, які її обіймають. Навіть теплий дотик його пораненої руки, що наче тавром позначає голу шкіру на її спині та животі, для неї приємний.

– Моя дитино, – озивається він нарешті.

Пауза.

Потім:

– Моя люба дитино.

Для Лізі Дебушер, дівчини двадцяти двох років, яка втратила будь-які почуття до своєї родини і стомилася бути сама-одна, цього досить. Цілком досить. Він покликав її додому, й, перебуваючи в темряві, вона віддається тому Скотові, якого бачить у ньому. Відтоді й до самого кінця вона вже ніколи не озирнеться назад.