Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

8

Доктору Олбернісові хотілося більше поговорити про свій обід із великим Скотом Лендоном, і Лізі вирішила надати йому таку можливість, тож вона не зважала на ті знаки, які Дарла подавала їй за допомогою рук і які здебільшого означали Ти не могла б попросити, щоб він поквапився?

Лізі могла б, але вона побоювалася, що в такий спосіб може завдати шкоди їхній справі. Крім того, їй було цікаво. Можна навіть сказати, їй було дуже цікаво. Чого ж їй хотілося? Їй хотілося довідатися якомога більше про Скота. У якомусь розумінні, доктор Олберніс був для неї тим самим, чим були ті давні спогади, що їх ховала в собі книжкова змія в кабінеті Скота. Вона не знала, чи спогади Олберніса у своїй сукупності становили один із «етапів була» – вона сподівалася, що ні, – проте, безперечно, вони завдавали їй не дуже гострого, але цілком реального болю. Чи саме це почуття залишилося в ній від горя після двох років? Цей важкий і ніби збляклий смуток?

Спочатку Скот сконтактувався з Олбернісом по телефону. Чи йому було відомо наперед, що доктор був шанувальником великих-великих пихатих дірок на людині, чи це був просто збіг? Лізі не вірила в те, що то був збіг, їй здавалося, то був би надто великий, а тому малоймовірний збіг, але якщо Скот про це знав, то звідки він про це знав? Вона не наважувалася поставити докторові таке запитання, щоб не урвати потік його ностальгічних спогадів, і, мабуть, так воно було ліпше, бо, зрештою, яка різниця? У кожному разі, Олберніс був дуже втішений (або, як іноді кажуть, радісно спантеличений), коли зрозумів, що йому особисто телефонує така знаменитість, і більш ніж охоче прийняв його запрошення на обід та пообіцяв зробити все від нього залежне для його своячки. Чи Скот не стане заперечувати, запитав доктор Олберніс, якщо він принесе кілька своїх улюблених романів його авторства, щоб той поставив на них свій дарчий підпис? Звичайно, не заперечуватиме, відповів йому Скот, він зробить це з великою приємністю.

Олберніс приніс свої улюблені романи авторства Лендона, Скот – історію хвороби Аменди. Це примусило Лізі, яка тепер перебувала не далі як за милю від Амендиного будиночка Кейп-Код, поставити перед собою ще одне запитання: як Скот зумів здобути ці папери? Невже він причарував Аменду й умовив, щоб вона віддала їх йому? Чи, може, він причарував Джейн Вітлоу, її психіатра в намисті? Чи їх обох? Лізі знала, що це можливо. Спроможність Скота причаровувати людей не була універсальною – Драпаел, спечений на південному сонці паскудник, був одним із винятків, – але вона поширювалася на багато людей. Безперечно, Аменда не була цілком байдужа до його чарів, хоч Лізі не сумнівалася в тому, що її сестра ніколи повністю не довіряла Скотові (Менда прочитала всі його книжки, навіть «Порожніх демонів»… після чого, як сама їй розповіла, вона протягом цілого тижня спала з увімкненим уночі світлом). Щодо Джейн Вітлоу, то Лізі не мала найменшого уявлення про її можливу реакцію.

Як пощастило Скотові роздобути історію хвороби Аменди, могло стати ще одним із тих пунктів, щодо яких Лізі ніколи не зможе задовольнити свою цікавість. Зрештою, хіба їй не досить знати, що він таки її роздобув і що доктор Олберніс охоче її переглянув і погодився з думкою Скота про те, що Аменда в майбутньому зможе завдати своїм родичам ще чимало клопоту. А в один із моментів їхньої розмови (мабуть, задовго до того, як вони закінчили свій десерт) Олберніс пообіцяв своєму улюбленому письменникові, якщо Аменда знову провалиться у свій транс, то він знайде місце для міс Дебушер у Ґрінлоні.

– Це так чудово, що ви готові виконати свою обіцянку, – сказала йому тоді Лізі з почуттям щирої вдячності, й тепер – уже вдруге за сьогодні під’їжджаючи до будинку Аменди – вона замислилася над тим, у яку мить їхньої розмови доктор запитав у Скота, як він зумів дійти своїх висновків. Сталося це рано чи пізно? За першою чаркою чи за кавою?

– Прокинься, Дарло, люба, – сказала вона, вимикаючи мотор. – Ми приїхали.

Дарла стрепенулася, подивилася на Амендин будинок і сказала:

– Тьху, чорт!

Лізі засміялася. Вона не змогла втриматися від сміху.

9

Спакувати речі Менди виявилося нелегким завданням для обох. Вони знайшли її валізи в затишній комірчині на третьому поверсі, яка правила для неї за мансарду. То були самсонітові валізи, обчовгані й досі позначені наліпками MІA,[28]28
  Miami International Aeroport – Міжнародний аеропорт Маямі.


[Закрыть] які залишилися на них після її подорожі у Флориду, куди вона літала, щоб побачитися з Джодотою… Коли це було? Сім років тому?

«Ні, – подумала Лізі. – Десять». Вона подивилася на валізи зі смутком у погляді, потім узяла більшу з двох.

– Можливо, нам слід узяти обидві, – сказала Дарла із сумнівом у голосі й витерла собі обличчя. – Ох, тут і жарко!

– Візьмімо лиш одну, більшу, – промовила Лізі. Вона мало не додала, що навряд чи Аменді цього року знадобиться святкове вбрання, щоб узяти участь у балі психів, але одразу прикусила язика. Один погляд на стомлене, залите потом обличчя Дарли підказав їй, що зараз не дуже слушний момент для того, щоб жартувати чи бодай намагатися бути дотепним. – Того, що ми в ній привеземо, вистачить їй не менш як на тиждень. Вона не ходитиме далеко. Пам’ятаєш, що сказав лікар?

Дарла кивнула головою і знову витерла обличчя.

– Вона майже нікуди не виходитиме зі своєї кімнати, принаймні на самому початку.

За нормальних обставин Ґрінлон послав би лікаря, який мав би обстежити Аменду на місці, але завдяки Скотові Олберніс максимально скоротив цю процедуру. Після того як він довідався, що доктор Вітлоу виїхала, а Аменда або не могла, або не хотіла ходити й була неспроможна контролювати себе, він сказав Лізі, що пошле з Ґрінлона карету «швидкої допомоги» – але без розпізнавальних знаків, наголосив він. Більшість людей не зможуть відрізнити цю машину від звичайних фургонів доставки якихось закуплених товарів. Лізі й Дарла супроводжували цю машину до Ґрінлона в БМВ Лізі, й обидві були надзвичайно вдячні: Дарла докторові Олбернісу, а Лізі – Скотові. Проте чекання, поки доктор Олберніс огляне її, тривало, як їм здалося, набагато більше, ніж сорок хвилин, а його висновки були далекі від оптимістичних. Єдина їхня частина, на якій Лізі хотіла сконцентрувати свою увагу тепер, було те, про що тільки-но згадала Дарла. Аменда муситиме більшу частину свого першого тижня провести під пильним спостереженням, у своїй кімнаті або на невеличкій терасі біля кімнати, якщо її вдасться переконати, щоб вона туди виходила. Їй навіть не буде дозволено відвідувати спільну вітальню в кінці коридору, якщо вона не виявить жодних ознак швидкого й радикального одужання.

– Але я цього не чекаю, – сказав їм доктор Олберніс. – Таке буває, але дуже рідко. Я люблю казати правду, шановні леді, а правда полягає в тому, що міс Дебушер, певно, залишиться тут надовго.

– Крім того, – сказала Лізі, дивлячись на більшу з двох валіз, – я хотіла б купити їй щось нове. Це дрантя час вже викинути на смітник.

– Дозволь мені це зробити, – сказала Дарла. Її голос був тонкий і тремтячий. – Ти робиш для нас так багато, Лізі. Наша люба маленька Лізі.

Вона взяла руку Лізі, піднесла її до своїх губів і вліпила на неї поцілунок.

Лізі була здивована, майже шокована. Хоч вони з Дарлою давно поховали свої колишні сварки, проте такий вияв любові був дуже невластивим для її старшої сестри.

– Ти справді цього хочеш, Дарло?

Дарла енергійно кивнула головою, хотіла щось сказати, але знову почала витирати на обличчі піт.

– З тобою все о’кей?

Дарла зробила такий рух, ніби хотіла кивнути головою, але натомість похитала нею.

– Щось нове! – вигукнула вона. – Та ти, певно, пожартувала! Невже ти й справді думаєш, що їй коли-небудь знадобиться щось нове? Ти ж чула доктора – ніякої реакції на клацання, ніякої реакції на ляскання, ніякої реакції на укол! Я знаю, як медсестри називають таких людей, як вона, вони називають їх придурками, і я вважаю пустою балаканиною їхні балачки про чудо-терапію та чудо-ліки, і якщо вона й справді колись очуняє, то це було б чудом, якого ніде й ніколи не бачено!

«Як кажуть у народі», – подумала Лізі й посміхнулася… але посміхнулася всередині, там, де було безпечно посміхатися. Вона відвела свою стомлену, дещо сонливу сестру по сходах, які круто спускалися вниз від мансарди, туди, де було не так жарко. Потім, замість сказати їй, що поки ми живемо, доти існує й надія, або порекомендувати їй закритися від усіх прикростей життя парасолькою сміху, або що найчорніша темрява буває перед самим світанком, або ще якісь дурниці подібного зразка, вона просто обняла її. Бо іноді тільки в обіймах ближнього знаходимо ми бодай якусь розраду. Це було однією з тих істин, яких вона навчила чоловіка, чиє прізвище взяла за своє власне, – а саме, що іноді найліпше просто зберігати спокій; що іноді найліпше просто стулити свою вічно роззявлену пельку й чекати, чекати, чекати.

10

Лізі запитала, чи Дарла не хоче, щоб вона її супроводжувала дорогою назад у Ґрінлон, але Дарла заперечливо похитала головою. Вона мала записаний на касету роман Майкла Нунена,[29]29
  Відомий австралійський письменник (1921–2000), популярний автор радіороманів.


[Закрыть] сказала вона, й це буде чудова нагода нарешті уважно прослухати його. Вона уже вмилася у ванній кімнаті Аменди, підлагодила свій макіяж і зав’язала ззаду своє волосся. Вона мала добрий вигляд, а досвід підказував Лізі, що жінка, яка має добрий вигляд, і почуває себе зазвичай теж добре. Отож вона легенько потисла руку Дарли, попросила її бути обережною за кермом і провела до машини. Після цього зробила побіжний огляд Амендиного будинку, спочатку всередині, потім – зовні, перевіривши, чи все зачинено й замкнено: вікна, двері, льох, гараж. Вона залишила два віконечка в гаражі на півдюйма відкритими, щоб розпечене повітря могло виходити зсередини назовні. Цього вона навчилася від Скота, а Скот навчився цього від батька, грізного Скаженого Лендона… разом із умінням читати (у надто ранньому віці, у два роки), додавати числа на маленькій чорній дошці, яка висіла за кухонною плитою, стрибати зі стільця у вітальні з войовничим криком «Джеронімо!»[30]30
  Так називали вождя індіанців-апачів (1829–1909), який усе своє життя воював проти білих колонізаторів.


[Закрыть]… і прилучатися до кривавих булів, звичайно.

«Етапи була – це як етапи Христа, я думаю».

Він це каже, а потім сміється. Це нервовий сміх, сміх людини-яка-дивиться-через-плече. Сміх дитини, яка сміється з брудного жарту.

«Атож, достоту так», – прошепотіла Лізі й затремтіла, попри полудневу спеку. Той спосіб, у який старі спогади з бульканням пробивалися на поверхню в теперішньому часі, вселяв їй тривогу. Це було так, ніби минуле ніколи не вмирало. Ніби на якомусь рівні високої вежі часу все досі відбувалося.

Так не годиться думати, подібне думання заведе вас у болото психодіотизму.

– Я це чудово знаю, – сказала Лізі, звертаючись до самої себе, й нервово засміялася.

Вона попрямувала до свого автомобіля із в’язкою Амендиних ключів – дуже важкою, значно важчою, ніж її власна, хоч будинок Лізі був набагато більший, – підвішеною на вказівному пальці правої руки. Вона мала таке відчуття, ніби вже опинилася в паскудному болоті психодіотизму. Аменда в жовтому домі була лише початком. Адже вона має ще «Зака Мак-Кула» і того бридкого інкунка, професора Вудбоді. Події цього дня викинули двох останніх із її свідомості, але це не означало, що вони перестали існувати. Вона почувала себе надто стомленою і пригніченою, щоб телефонувати Вудбоді цього ж таки вечора, надто стомленою і пригніченою для того, щоб вистежити його в його барлозі… проте подумала, що їй ліпше все ж таки це зробити, хоч би тому, що її новий телефонний приятель «Зак» говорив так, що міг і справді бути небезпечним.

Вона сіла в машину, поклала ключі своєї великої сестрички Менди-Кролика в бардачок і виїхала заднім ходом із під’їзної алеї. Коли вона це зробила, промені призахідного сонця відбилися від чогось блискучого в неї за спиною й освітили дашок автомобіля. Від несподіванки Лізі натиснула на гальмо, подивилася назад через плече й побачила срібну лопату. УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. ЛІЗІ потяглася рукою назад, доторкнулася до дерев’яної ручки й відчула, як її розум трохи заспокоївся. Вона подивилася перед собою в обидва боки понад чорним асфальтом, нічого особливого не побачила й повернула машину в напрямку свого дому. Місіс Джонс сиділа в себе на ґанку й привітально підняла руку. Лізі помахала своєю, відповідаючи на її привітання. Потім знову потяглася рукою між задніми сидіннями свого БМВ і вхопилася за держално лопати.

11

Якщо вона хоче бути чесна сама з собою, подумала вона на самому початку своєї короткої поїздки додому, то мусить визнати, що її більше лякають ці спогади, які повертаються знову й знову, – більше лякає відчуття того, що все відбувається знову, відбувається тепер, – аніж могла б її налякати думка про те, що сталося чи не сталося з нею в ліжку перед самим сходом сонця. Це, зрештою, вона могла пояснити (майже… могла) напівсном стривоженого розуму. Але вона так давно не думала про Ґерда Аллена Коула, і якби хтось запитав у неї, як звали Скотового батька або де він працював, вона чесно відповіла б, що не пам’ятає.

– У корпорації ЮС-Ґіпсум, – сказала вона. – Але Скажений називав це ЮС-Ґіпум. – А потім майже прогарчала низьким і сповненим люті голосом. – Зупинися тепер. Годі вже тобі. Просто зупинися й замовкни.

Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема. І це важлива проблема, бо не лише її покійний чоловік терпів від болючих і жахливих спогадів. Вона відгородила певним різновидом психічної завіси ЛІЗІ-ТЕПЕР від ЛІЗІ-РАННІ РОКИ і завжди думала, що ця стіна дуже міцна, але сьогодні вона в цьому засумнівалася. Безперечно, що в ній були дірки і якщо крізь них подивитися, то ви ризикуєте побачити по той бік речі в червонястому тумані, які, можливо, вам би не хотілося бачити. Ліпше було не дивитися, так само, як ото не рекомендується дивитись на себе в дзеркало після того, як споночіє, якщо в кімнаті не увімкнені всі лампочки, або їсти

(нічну їжу)

апельсин чи полуниці по заході сонця. Деякі спогади є нормальними, але інші – дуже небезпечні. Ліпше жити в теперішньому часі. Бо якщо ти чіпляєшся за хибний спогад, ти можеш…

– Можеш що? – запитала себе Лізі сердитим, уривчастим голосом і додала одразу: – Я не хочу знати.

«ПТ Крузер», що їхав назустріч, вискочив із променів призахідного сонця, і чоловік за кермом помахав їй рукою. Лізі махнула йому у відповідь, хоч не могла пригадати жодного зі своїх знайомих, які мали б «ПТ Крузера». Проте це не мало значення, тут, у Стіксвілі, усі завжди відповідали на привітання рукою; такими були правила чемності в цій місцевості. Усе одно її розум блукав десь-інде. Хай там як, а вона не могла дозволити собі відкинути всі свої спогади тільки тому, що вона неспроможна

(Скот у кріслі-гойдалці, нічого, крім очей, тоді як надворі завиває вітер, убивчий вітер, що долітає сюди з Єлоунайфа)

дивитись на певні речі. Не всі вони також губляться в червонястому мареві; деякі заховані у її власній розумовій книжковій змії і цілком досяжні. Усе пов’язане з проблемою булів наприклад. Хіба Скот якось не надав їй цілком вичерпні відомості на тему булів?

– Так, – відповіла вона власним думкам, опускаючи щиток, щоб захистити очі від призахідного сонця. – У Нью-Гемпширі. За місяць до того, як ми одружилися. Але я не пам’ятаю точно, де саме він це зробив.

Те місце називалося «Оленячі роги».

Ну, гаразд, гаразд, велике діло. «Оленячі роги». І Скот назвав ту подорож їхнім раннім медовим місяцем чи якось так…

Напередпережитим медовим місяцем. Він каже, що це їхній напередпрожитий медовий місяць. Він каже: «Ну ж бо, люба моя дитино, пакуй речі й бери ноги на плечі».

– А коли люба дитина запитала, куди ми їдемо… – прошепотіла вона…

І коли Лізі запитує, куди ми їдемо, він каже: «Ми це знатимемо, коли туди приїдемо». І вони їдуть. Але небо стає білим, і по радіо повідомляють, що буде сніг, хоч яким це видається неймовірним, коли листя ще на деревах і тілько-но починає опадати…

Вони поїхали туди, щоб відсвяткувати продаж накладу «Порожніх демонів» у м’якій обкладинці, жахливої, моторошної книжки, яка дала змогу Скотові Лендону вперше пробитися у списки бестселерів і зробила їх багатими. Вони були там єдиними гостями, як з’ясувалося. І був там незвичайно ранній осінній снігопад, справжня снігова завірюха. У суботу вони стали на лижви і здійснили прогулянку в ліс, де сіли відпочити

(під деревом ням-ням)

сіли під деревом, під якимсь особливим деревом, і він закурив сигарету й сказав, що має їй щось розповісти, щось не дуже приємне, і якщо це змінить її намір одружитися з ним, то йому буде дуже прикро… який там біс прикро, це зламає йому його хрінове серце, але…

Лізі круто звернула до самої бровки Шосе 17 і зупинила машину, здійнявши з-під коліс і залишивши за собою хмару куряви. День був ще світлий, але якість його світла стала змінюватися, воно перетворювалося на те оксамитове, серпанкове, незвичайне світло, яке є виключною якістю червневих вечорів у Новій Англії, на ту літню заграву, яку так добре пам’ятають усі дорослі, чиє дитинство минуло на північ від Массачусетса.

Я не хочу повертатися до «Оленячих рогів» і до того вікенду. Не хочу повертатися до снігу, який здавався таким казковим, не хочу повертатися під дерево ням-ням, під яким ми їли сандвічі й пили вино, не хочу повертатися до ліжка, яке ми ділили в ту ніч, і до тих історій, які він мені розповів, – до стільців, булів та божевільних батьків. Я так боюся, що ці спогади примусять мене побачити те, чого я не хочу бачити. Будь ласка, не треба.

Лізі усвідомила, що повторює цю фразу тихим голосом, знову й знову:

– Не треба. Не треба. Не треба.

Але вона вже вирушила на пошуки булів, і було, либонь, уже пізно казати «не треба». Завдяки тому, що сталося з нею в ліжку сьогодні вранці, вона вже подолала три перші етапи. Ще кілька – і вона зможе одержати свій приз. Іноді то була цукерка. Іноді ковток кока-коли або якогось іншого трунку. І завжди на карточці був напис: Бул! Кінець!

Я залишив тобі бул, сказала істота, яка лежала в Амендиній нічній сорочці, й тепер вона знову подумала про те, що навряд чи то була Аменда. Або тільки Аменда.

Ти скоро матимеш кривавий бул, він уже близько.

– Але спочатку я хочу одержати добрий бул, – прошепотіла Лізі. – Ще кілька етапів, і я одержу свій приз. Трунок. Я хотіла б подвійне віскі. – Вона засміялася, майже диким сміхом. – Але якщо етапи затягнуті червоним маревом, то звідки, в біса, він може бути добрим? Я не хочу пробиватися крізь червоне марево.

Чи були її спогади етапами була? Якщо так, то вона може нарахувати три надзвичайно яскраві за останні двадцять чотири години: коли їй довелося вступити в сутичку з божевільним, коли вона опустилася навколішки біля Скота, що лежав на гарячому асфальті, і коли він вийшов до неї з темряви, простягуючи їй, наче дарунок, свою закривавлену руку… чого, власне, він і хотів.

Це бул, Лізі! І не просто бул, а кривавий бул!

Лежачи на асфальті, він сказав їй, що його Довгий хлопець – така собі проява з нескінченним плямистим боком був зовсім поруч. Я не бачу його, але чую, як він їсть, – сказав тоді він.

«Я не хочу більше думати про цю нісенітницю.» – почула вона свій власний зойк, але він пролунав з якоїсь неймовірно далекої відстані, ніби через широке бездонне провалля; несподівано реальний світ став тонким, наче крига. Або дзеркало, в яке ніхто не посмів би дивитися більш як секунду або дві.

Добре, що я змогла прокричати це в такий спосіб. Мій зойк до нього долине.

Сидячи за кермом свого БМВ, Лізі згадувала про те, як її чоловік попросив льоду і як його йому принесли – своєрідне чудо, – і затулила собі обличчя долонями. Винахідливість була сильною якістю Скота, а не Лізі, та коли доктор Олберніс запитав про медсестру в Нешвілі, Лізі виявилася на висоті, вигадавши щось про Скота, який стримує подих і розплющує очі – вдає мертвого, одне слово, – й Олберніс засміявся, так, ніби це був найкумедніший жарт із тих, які йому доводилося досі чути. Почувши цей сміх, Лізі не позаздрила медсестрам, які перебували під командою цього чоловіка, але хай там як, а вона зрештою вибралася з Ґрінлона, й ось тепер вона тут, у машині, яку вона зупинила на узбіччі сільського шосе, зі старими спогадами, які гавкають навколо неї, наче голодні собаки, і розривають зубами її багряну завісу… Її ненависну й дорогоцінну багряну завісу.

– Хлопче, я заблукала, – сказала вона й безвільно опустила руки. – Заблукала в дрімучому, темному й падлючому лісі.

Ні, я думаю, що найдрімучіший ліс у мене ще попереду – там, де дерева товсті, їхні пахощі солодкі, а минуле досі відбувається. Завжди відбувається. Ти пам’ятаєш, як ти ходила за ним того дня? Як ти ходили за ним крізь дивний жовтневий сніг і в глибину лісу?

Звісно, вона пам’ятає. Він ішов попереду, а вона за ним, намагаючись нікуди не відхилятися від сліду, який прокладав для неї цей дивний молодик. Це їй щось нагадує, чи не так? Та якщо вона хоче повторити той досвід, їй потрібне ще дещо. Потрібен ще один уламок минулого.

Лізі увімкнула зчеплення, подивилася у дзеркальце заднього огляду, чи позаду немає автомобілів, потім повернула машину й поїхала туди, звідки щойно приїхала, розігнавши БМВ майже до максимальної швидкості.