Текст книги "Історія Лізі"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Отже… Лізі… – шепоче він, посміхаючись своєю бридкою, обізнаною, жахливою посмішкою. – Що… ти… скажеш?

Вона нахиляється до нього ще ближче. Нахиляється в просякнутий потом і кров’ю сморід, який витає над ним. Нахиляється, аж поки чує рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким він мив сьогодні вранці голову, та піни, яку він застосовував для гоління. Вона нахиляється над ним, аж поки її губи торкаються його вуха. Вона шепоче:

– Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своєму житті – лише заспокойся.

Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним.

– Лізі…

Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже:

– Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. – Вона мало не додає: – Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім, але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, – це не померти. І тому вона каже: – Більше не відтворюй цього звуку.

Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то – їй так здається – вона зможе витримати що завгодно.

– Мені так жарко, – каже він. – Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати.

– Лід скоро буде, – каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. – Я тобі дістану його.

Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо.

А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу.

– Я розлила половину клятущої коки, добираючись назад, – каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, – але лід я принесла, нічого не втративши. Лід….

Але тут її очі закочуються, перетворюючись на самі білки, й вона мало не падає на спину, ніби послизнувшись у своїх кедах. Кампусний коп – о, нехай Бог благословить його всіма своїми благословеннями з його великою-великою пихатою діркою на грудях і всім іншим – підхоплює дівчину, знову твердо ставить її на ноги і забирає в неї одну з паперових посудин. Він передає її Лізі, а потім запрошує іншу Лізу, щоб вона випила з другої посудини. Лізі Лендон не звертає на це уваги. Згодом, відтворюючи в пам'яті всю цю сцену, вона від чує навіть деякий страх за те, що її думки крутилися в такому вузькому колі. Тепер вона спромагається тільки подумати: «О, тільки, будь ласка, не дозвольте їй знову впасти на мене, якщо вона раптом зомліє, наш дорогий друже-копе», і знову обертається до Скота.

Він тремтить дужче, ніж тремтів досі, і його очі затьмарюються, втрачаючи контакт із її очима. Проте він намагається щось сказати:

– Лізі… так гаряче… льоду.

– Я маю для тебе лід, Скоте. А тепер ти зможеш нарешті свою пельку стулити?

– Один на північ подався, а другий на південь жити… – проказує він хрипким голосом, а потім – о, чудо! – він робить те, про що вона його просить.

Можливо, він просто вибалакався – для Скота Лендона це найімовірніше припущення.

Лізі занурює руку глибоко в посудину, піднявши рівень кока-коли, яка тепер переливається через вінця. Холод приголомшує її й наповнює все її тіло надзвичайно приємним відчуттям. Вона захоплює цілу жменю кубиків льоду, думаючи про те, скільки іронії в цій ситуації: щоразу, коли вона й Скот зупиняються на одному з майданчиків відпочинку, біля автомагістралі, й вона користується послугами автомата, який продає розливну содову замість напоїв у пляшках або в банках, вона завжди натискає на кнопку без льоду, вважаючи свої дії глибоко виправданими – нехай інші дозволяють компаніям, які торгують безалкогольними трунками, ошукувати себе, продаючи їм півчашки содової та півчашки льоду, але з дочкою Дейва Дебушера Лізі такий номер не пройде. Якою була улюблена приказка старого Денді? Я не вчора звалився з копиці сіна! І ось тепер вона хотіла б, щоб їй дали навіть більше льоду, ніж самої коки… хоч і не бачить у цьому великої різниці. Але сама ситуація і справді здається їй незвичайною.

– Скоте, ось він, лід.

Його очі тепер напівзаплющені, але він роззявляє рота, і коли вона спочатку охолоджує йому губи своєю жменею льоду, а потім кладе один із: напіврозталих кубиків на його закривавлений язик, він несподівано перестає тремтіти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробрості, вона проводить своєю холодною мокрою долонею по його правій щоці, його лівій щоці, а потім притуляє її до лоба, звідки краплі води, зафарбованої в колір кока-коли, скочуються на його брови, а потім стікають по обох боках його носа.

– О Лізі, це небесне блаженство, – каже він, і хоч голос у нього досі скрипить, їй здається, що він уже більшою мірою схожий на його голос і лунає… більше тут, аніж там.

Карета «швидкої допомоги» пробилася з лівого боку натовпу, виття її сирени поступово завмерло, і через кілька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловічий голос кричить:

– Ми – лікарі! Пропустіть! Ми лікарі, як і всім людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти!

Драпаел, ця пропечена південним сонцем дірка в гепі, користується цією хвилиною, щоб нахилитися до Лізі й прошепотіти їй на вухо:

– Як він, люба?

Співчуття в його голосі, поєднане зі спогадом про те, з якою швидкістю він драпав із місця подій, навіює їй бажання заскреготіти зубами.

Не дивлячись на нього, вона відповідає:

– Намагається вижити.

7

– Намагається вижити, – прошепотіла вона, провівши долонею по глянцевій сторінці «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю». По тій фотографії, на якій Скот поставив ногу на ідіотську срібну лопату.

Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій – до спогадів– був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину – це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати.

«Я подумала про спальню як про нашу спальню», – сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом – то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки».

Ну то й що? І що з того?

Вона стенула плечима.

– Либонь, нічого.

Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він…

(забудь про це, просто забудь)

– Гаразд, гаразд, – погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла

(стережися, а то можеш дуже послизнутися)

у своїх думках. У голові в неї утворилася порожнеча, й вона вся спітніла, як людина, котра щойно чудом уникла нещасного випадку.

– Заткнися, облиш і годі тобі.

І так, ніби вона увімкнула його своїм голосом, за зачиненими дерев’яними дверима праворуч від неї задзеленчав телефон. Лізі зупинилася посеред головного проходу в сараї, який вів до сходів. Колись ці двері відкривалися до великого й широкого стійла, де можна було поставити трьох коней. Тепер же табличка на них просто попереджала: висока напруга! Це був жарт, який свого часу придумала Лізі. Вона мала намір обладнати там собі невеличкий кабінет, де вона тримала б усі потрібні документи та займалася оплатою їхніх щомісячних рахунків (вони мали – і вона досі мала – найманого менеджера, який мав здійснювати нагляд за їхніми фінансовими справами, проте він жив у Нью-Йорку і не став би займатися такими дрібницями, як її щомісячні витрати в бакалійному магазині Гілтопа). Вона зайшла в цьому так далеко, що поставила тут письмовий стіл, телефон, факс і кілька шаф із шухлядами… і тут Скот раптом помер. Чи після того вона сюди коли-небудь приходила? Одного лише разу, пригадалося їй. Рано навесні, цього року. Була друга половина березня, кілька останніх плям почорнілого снігу ще лежали на землі, а її завданням було тільки перезарядити автоматичний відповідач, приєднаний до телефону. У віконечку пристрою була цифра 21. Послання від першого до сімнадцятого й від дев’ятнадцятого до двадцять першого належали до тих рекламних повідомлень, які Скот зазвичай називав «телефонні воші». Вісімнадцяте послання (і це Лізі зовсім не здивувало) було від Аменди. «Я тільки хотіла б знати, чи ти коли-небудь брала в руки цю клятущу слухавку, – сказала вона. – Ти дала цей номер мені, Дарлі та Канті перед тим, як помер Скот». Пауза. «Я думаю, брала. – Пауза. – Брала цю слухавку, я хотіла сказати. – А потім слова безперервним потоком: – Але поки я дочекалася дзвяку, минуло надто багато часу, в тебе, певно, там зібралося багато послань, моя маленька Лізі, ти маєш вряди-годи переглядати цей мотлох, бо раптом хтось тобі запропонує чудовий порцеляновий сервіз Споуда абощо і ти його проґавиш. – Пауза. – Ну… бувай здоровенька».

Тепер, стоячи за зачиненими дверима кабінету й відчуваючи, як біль під правим оком пульсує в одному ритмі з її серцем, вона прослухала, як телефон задзвенів утретє і вчетверте. На середині п’ятого дзвінка телефон клацнув, після чого пролунав її власний голос, який повідомив, що той, хто був на протилежному кінці дроту телефонує за номером 727-5932. Не було фальшивої обіцянки зворотного дзвінка, не було навіть запрошення залишити своє послання після того, що Аменда назвала дзвяком. Бо, власне, який у цьому був би сенс? Хто міг зателефонувати сюди, щоб поговорити з нею? Після того як Скот помер, це місце втратило інтерес для хай там кого. Бо тут залишилася лише маленька Лізі Дебушер із Лісбон Фолз, тепер удова Лендон. Маленька Лізі тепер живе сама-одна в будинку, що завеликий для неї, і складає списки бакалійних товарів, а не пише романи.

Пауза між посланням і сигналом була така велика, що вона подумала: «Мабуть, стрічка для відповідей уже повна». А якщо й ні, той, хто телефонує, стомиться й покладе слухавку, й вона почує крізь зачинені двері до кабінету один із тих голосів, що найбільше її дратували, наприклад, голос жінки, яка вам роздратовано скаже: «Якщо захочете зателефонувати… будь ласка, покладіть слухавку й наберіть номер вашого оператора!» Вона не додасть при цьому ані «тупа ідіотко», ані «паскудна стерво», але Лізі завжди відчувала ці слова, як сказав би Скот, «у контексті».

Натомість вона почула чоловічий голос, який промовив тільки гри слова. Не було ніякої причини, щоб вони примусили ії похолонути, але вона похолола, коли почула їх.

– Я телефонуватиму знову, – сказав він..

На лінії клацнуло.

Потім – мовчанка.

8

«Це набагато ліпший дарунок», – думає вона, але знає, що йдеться не про минуле й не про теперішнє; це лише сон. Вона лежала на великому двоспальному ліжку

(нашому нашому нашому нашому нашому)

у спальні під великим вентилятором, який повільно обертався, ляскаючи лопатями; хоч вона й прийняла сто тридцять міліграмів кофеїну у двох таблетках ексцедрину (кінцева дата придатності – 7 жовтня), які вона знайшла серед значно скорочених запасів Скотових ліків у туалетній кімнаті, вона спромоглася заснути. Якби навіть у неї виник якийсь сумнів щодо цього, їй досить було подивитися, де вона перебуває – на третьому поверсі Нешвілського меморіального шпиталю, в тому його крилі, де розташувалося відділення реанімації, – й звернути увагу на свій єдиний засіб пересування: вона прибула сюди на великому клапті тканини з надрукованими на ній літерами: НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. Вона знову з радістю бачить, що куточки цього прегарного чарівного килима, на якому вона сидить, по-царському згорнувши руки під грудьми, зав’язані вузлами, як куточки носовичка. Вона летить так близько до стелі, що коли НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ прослизає під один із вентиляторів, які повільно ляскають угорі лопатями (у її сні вони точно такі, як і той, що в їхній спальні), їй доводиться лягти й випростатись навзнаки, щоб не дістати сильного удару однією з лопатей. Ці лаковані дерев’яні весла шумлять шух, шух, шух, знову й знову, роблячи свої повільні й, можна сказати, величні оберти. Під нею бігають туди-сюди медсестри в черевиках на скрипучих підошвах. Деякі з них у кольорових костюмах, які з часом витіснять усі інші серед представників їхньої професії, але більшість – у білих халатах, білих панчохах і тих беретиках на голові, які завжди примушують Лізі думати про опудала голубів. Двоє лікарів мабуть-таки, лікарі, хоч один із них такий юний, що, либонь, іще не має потреби голитися, – розмовляють біля фонтанчика для пиття. Обкладені кахлями стіни прохолодно зелені. Схоже, спека дня сюди не проникає. Вона припускає, що, крім вентиляторів, тут мають бути й кондиціонери, проте вона не чує їх.

«А я й не можу почути їх, адже це сон», – каже вона собі, й ця думка видається їй цілком розумною. Далі попереду розташована палата 319, куди вони поклали Скота одужувати, після того як витягли з нього кулю. Вона без проблем може дістатися до дверей, але бачить, що вона перебуває надто високо, щоб залетіти в них, коли туди прибуде. А вона хоче потрапити всередину палати. Вона так і не сказала йому: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», та хіба в цьому була потреба? Скот Лендон, зрештою, не впав із копиці сіна лише вчора. Справжньою проблемою, яку вона має тепер розв’язати, – так їй здається, – буде знайти магічне слово, яке примусить чарівний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ піти на зниження.

І це слово приходить до неї. Вона не хотіла б, щоб воно вилетіло з її власного рота (це слово Білявчика), але потреба примусить, коли диявол спокусить – як також казав Денді, – а отже…

«Лілеї», – каже Лізі, і шмат вицвілої тканини із зав’язаними на кутах вузлами слухняно опускається на три фути зі своєї високості під стелею шпиталю. Вона дивиться у відчинені двері й бачить Скота, який лежить тут, либонь, не менш як п’ять годин після операції, лежить на вузенькому й дивовижно охайному ліжку з прегарно вигнутими узголів’ям та нижньою частиною. Монітори, що звучать, як телефонні пристрої для запису відповідей, клацають і попискують. Два прозорі пакети звисають зі штанги, яка стоїть між ним і стіною. Схоже, він спить. Біля його ліжка сидить на стільці з прямою спинкою Лізі зразка 1988 року. В одній руці вона тримає руку свого чоловіка, а в другій – книжку в паперовій обкладинці. Це роман, який вона привезла із собою в Теннессі, – вона ніколи не сподівалася, що прочитає його до кінця чи бодай до половини. Скот читає таких авторів, як Борхес, Пінчон, Тайлер і Артвуд; Лізі читає Меві Бінчі, Колін Мак-Кале, Джин Оел (хоча розпусні печерні люди з творів міс Оел дещо її дратують), Джойс Керол Оутс, а віднедавна й Ширлі Конрен. Сидячи в палаті 319, вона тримає в руці «Дикунів», останній роман Ширлі, і Лізі він дуже подобається. Вона дійшла до того місця, де жінки, які заблукали в джунглях, навчаються застосовувати свої бюстгальтери як рогатки. Ті, які виготовлені з лайкри. Лізі не знає, чи американські любителі романів готові зрозуміти цей останній роман пані Конрен, але сама вона вважає його сміливим і досить гарним, по-своєму. Хіба сміливість – не різновид прекрасного?

Останнє світло дня вливається крізь вікно в палату червоними й золотими потоками. Це грізна й чудова картина. Лізі зразка 1988 р. дуже стомлена: стомлена емоційно, фізично, стомлена від тривалого перебування на півдні. Вона думає, якщо бодай іще одна особа назве її «ви всі», то вона закричить не своїм голосом. А що втішає її? Вона певна, що не буде тут так довго, як вони думають, бо… власне… вона знає Скота і має всі підстави припускати, що він одужає досить швидко, облишмо справу на цьому.

Незабаром вона повернеться до мотелю і спробує найняти ту саму кімнату, у якій вони перебували в першій половині дня (Скот майже завжди наймає кімнату, яка могла б бути для нього схованкою, хай навіть йдеться про те, що він називає «давнім і звичним увійди-вийди»). Вона думає, що навряд чи їй пощастить це зробити, – вони ставляться до тебе зовсім по-іншому, коли ти з чоловіком, знаменитий він чи ні, – але від того місця дуже зручно ходити як до шпиталю, так і до коледжу, і якщо вона там якось прилаштується, то їй на все наплювати. Доктор Сетервейт, який лікує Скота, пообіцяв їй, що вона зможе ховатися від репортерів, якщо вийде з дверей чорного ходу сьогодні ввечері та й там-таки виходитиме протягом кількох наступних днів. Він сказав, що місіс Мак-Кінні, яка працює в приймальному покої, влаштує так, що таксі чекатиме ії біля вантажної платформи кафетерію, «як тільки ви їй подасте знак». Вона вже пішла б, але Скот поводився неспокійно упродовж останньої години. Сетервейт сказав, що він прийде до тями не раніш як опівночі, але Сетервейт не знає Скота так, як знає його вона, і Лізі не дуже здивувалася, коли він почав подавати ознаки життя на короткий час, коли сонце наблизилося до обрію. Двічі він упізнав її, двічі він запитав у неї, що трапилося, і двічі вона сказала йому, що психічно хворий чоловік стріляв у нього. Коли він очуняв удруге, то сказав: «Ох, якби не та срібна іграшка…», перш ніж знову заплющив очі, і це неабияк її насмішило. Тепер вона хоче, аби він прийшов до тями ще раз, і тоді вона йому скаже, що не повертається до Мену, а лише до мотелю, і що вранці вона до нього прийде.

Усе це Лізі зразка 2006 року знає. Пам’ятає. Відчуває інтуїтивно. Геть усе. Сидячи на чарівному килимі-самольоті під назвою НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, вона думає: «Він розплющує очі. Він дивиться на мене. Він каже „Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко – так жарко! – і ти дала мені льоду“.»

Але чи справді він це сказав? Чи справді все сталося саме так? І якщо вона щось приховує – приховує від самої себе, – то навіщо вона це приховує?

У ліжку, в червоному світлі, Скот розплющує очі. Дивиться на дружину, яка читає свій роман. Його дихання тепер не скриипить, але вона досі чує свистячий звук, коли він утягує в груди повітря так глибоко, як тільки може, і напівшепоче, напівхрипить, покликавши її на ім’я. Лізі зразка 1988 року кладе книжку й дивиться на нього.

– Привіт, ти знову прокинувся, – каже вона. – Ось тобі загадка, на яку ти маєш дати відповідь. Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося?

– Постріл, – шепоче він. – Хлопець. Тунель. Назад. Болить.

– Тобі ще трохи болітиме, – каже вона. – Чи не хотів би ти…

Він хапає її руку й просить на мить замовкнути. «Зараз він мені скаже, що він заблукав у темряві і я дала йому льоду», – думає Лізі зразка 2006 року.

Але він каже своїй дружині – яка раніше в цей день урятувала йому життя, розчерепивши голову божевільному маніякові срібною лопатою, – тільки одне:

– Було дуже жарко, правда ж?

Тон його голосу недбалий. І в його погляді немає нічого незвичного; він просто підтримує розмову. Просто збавляє час, тоді як червоне світло стає глибшим, тоді як апарати підтримання життєдіяльності організму клацають і попискують і зі своєї високої точки у проймі дверей Лізі зразка 2006 року бачить, як тремтіння – легке, але помітне – пробігає крізь її молодше «я»; бачить, як великий палець її лівої руки зісковзує з паперової обкладинки «Дикунів».

Я думаю: «Він або не пам’ятає, або вдає, ніби не пам’ятає, що він сказав, коли лежав на гудроні, – про те, що він міг би покликати його, якби захотів, що він міг би покликати Довгого хлопця, якби я захотіла його позбутися, – і що сказала я йому у відповідь, сказала, щоб він заткнувся й облишив цю тему… що, коли він стулить пельку, та проява піде собі геть.

Я запитую себе, чи справді йдеться про забуття – це коли він забув, що в нього стріляли, – чи це спеціальний вид нашого забуття, який радше нагадує той випадок, коли ми змітаємо сміття у скриню, а потім надійно її замикаємо. Я запитую свебе, а чи це взагалі має якусь вагу, якщо він знає, як усе можна зробити ліпше».

Коли вона лежала на своєму ліжку (і коли вона літає на чарівному килимі у вічному теперішньому часі свого сну), Лізі здригалася й намагалася викрикнути, звертаючись до свого молодшого «я», намагалася криком переконати ту молодшу Лізі, що це має, має вагу. «Не відпускай його з цим! – намагалася вона крикнути. – Нічого не можна забути навіки!» Але тут їй пригадалася інша приказка, яку вона чула, коли вони безліч разів грали в карти влітку біля озера в дні відпочинку, щоразу, коли якийсь гравець намагався побачити в тасуванні карт якийсь прихований трюк: «Облиш! Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців!»

Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців.

Проте вона робить іще одну спробу. Зосередивши всі свої розумові сили та волю, Лізі зразка 2006 року нахиляться вперед і, звісившись із чарівного килима, гучно кричить: «Він прикидається! СКОТ ПАМ’ЯТАЄ ВСЕ!», звертаючись до свого молодшого «я».

І на якусь безумну мить їй здається, що вона змогла пробитися крізь товщу часів… вона знає, що змогла пробитися. Лізі зразка 1988 р. вигинається у своєму кріслі, книжка вислизає з її руки і зі стуком падає на підлогу. Але перше ніж ця її версія встигає озирнутися, Скот Лендон дивиться прямим поглядом на жінку, що витає над дверима, дивиться на ту версію своєї дружини, якій судилося залишитися вдовою. Він знову вигинає губи колечком, але замість утворити бридкий і глузливий звук, він дмухає. Хоча це важко назвати дмуханням. Як він може дмухнути після всього, що довелося йому витерпіти того дня? Але й цієї його спроби досить, щоб виштовхати магічний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ за двері, де він полетів, падаючи та пірнаючи вниз, як сухий листок, підхоплений ураганом. Лізі докладає відчайдушних зусиль, щоб утриматися на килимі, в міру того, як стіни лікарні швидко відбігають назад, але клятуща штуковина нахиляється, і вона падає, і