Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

Використовуючи душу

День нового місяця. Ван каже, що коли ми з Габріелем будемо готові, то мусимо випити її зілля, а тоді розрізати долоні наших рук, які вона зв’яже докупи. Ми так і залишимося, аж поки знайдемо вихід із лабіринту Габріелевої свідомості. І це трохи нагадує пастку.

– Вам обидвом треба підготувати свої тіла. Габріелю, ти маєш зробити легеньку зарядку й добре попоїсти. Натане, а тобі доведеться провести ніч перед ритуалом у приміщенні.

– Чому? – дивуюсь я. – Чому?

– Це загострить твої відчуття, і транс, у який ти увійдеш, стане набагато реальнішим. Саме тому ми й чекали молоденького місяця, щоб ти зміг на всю ніч залишитися в замку.

– Щось не розумію, чому не можна було б залишатися на коротший час, але при повнішому місяці? – дивуюсь я.

– Від повного місяця ти почнеш шаліти, а Габріелю ти потрібен притомний і в міру адекватний. Молодий місяць завдасть тобі страшенних неприємностей, однак ти виживеш і врешті-решт станеш значно сильнішим, – Ван відкриває портсигар і дістає з нього сигарету. – Звичайно, я цілком можу помилятися: завжди щось та піде й не так. Проте я вірю, що вам пощастить. Інстинктивно. Це мій Дар, Натане, а я йому довіряю.

Я не в захваті від цієї всієї затії, але не маю іншого виходу. Востаннє я провів цілу ніч у приміщенні, коли мені було шістнадцять. Я не отримав свого Дару, і це було погано. Не часто про це думаю, а коли й замислююся, то не здатен нічого зрозуміти… Хоча й частина мого мозку стверджувала: «Це все дурниці, ти просто у приміщенні, з тобою все гаразд» – усе моє тіло агонізувало, й невдовзі я вже ні про що не годен був думати, крім шумів, жаху та несамовитого бажання вискочити назовні…

Я цілий день проводжу на самоті у лісі, відпочиваю. Звір у мені також, здається, відпочиває. Я не відчував жодного його поруху, відколи мав ту розмову з Габріелем. Лежу на землі й дивлюся, як змінює кольори небо – з блідо-голубого зранку до яскраво-синього вдень, після чого воно стає на короткий час пурпуровим увечері, і аж тоді сіріє. Я голодний і спраглий, у шлунку бурчить, і це видається цілковитим безглуздям, зважаючи на те, що мене очікує попереду. Я певний, що мені це вдасться. Я це зроблю заради Габріеля, щоб показати йому: я знаю, що він жертвував собою заради мене, а я зроблю все, що зможу, задля нього. Це ж тільки одна ніч у приміщенні!

Коли я підходжу до головних замкових дверей, уже сутеніє. Ван відразу відчиняє. Мабуть, бачила, як я перетинав галявину. Мені цікаво, що вона скаже, але Ван мовчить – просто веде мене вестибюлем, а тоді коридором, темні дерев’яні мостини якого скриплять під нашими ногами, до дверей у самому кінці. Я заходжу вслід за нею у ці двері, а тоді зупиняюся.

Там є камінні сходи, що ведуть униз.

– Підвал, – каже Ван.

Згадую про звіра у мені, але він анічичирк. Ван заводить мене в порожню кімнату з кам’яною підлогою й цегляними стінами, ледь освітлену слабенькою лампою на стелі. Це радше в’язнична камера, а не підвал.

– Несбіт буде на сходах угорі. Двері будуть замкнені, але якщо тобі стане занадто важко, він тебе випустить. Він щогодини перевірятиме твій стан.

Я нічого не кажу. Ця кімната вже мене гнітить. Сиджу на холодній підлозі й дивлюся, як Ван піднімається вгору сходами. Тоді двері зачиняються, і я чую, як повертається ключ у замку.

Знаю, що звір не з’явиться. Тут надто суворі умови. Він ховається. Я пробув у цій кімнаті якусь одну, максимум дві хвилини, але вже відчуваю нудоту й запаморочення, та мені не так уже й погано, і все це заради Габріеля. Та Анналізи. Підводжуся й підходжу до протилежної стіни, а тоді назад, і знову повторюю цей маршрут, але мені гіршає. Таке враження, що кімната починає нахилятися, тож я знову сідаю, а стіни начебто падають на мене. Але я знаю, що це не так. Нікуди вони не падають! Це стіни, і вони стоять непорушно. Я в нормі. Мене тільки нудить. І голова розколюється від болю. Це не надто приємно, але я в нормі. Сиджу нерухомо й зосереджуюся на диханні й на тому, щоб мене не знудило.

Чую, як угорі відчиняються двері.

Минула вже година.

– Ти в порядку? – кричить мені Несбіт.

– Ага. Нормально, – волаю я у відповідь, намагаючись, щоб це звучало впевненіше, ніж я насправді себе почуваю.

Двері зачиняються.

Сиджу так одну-дві хвилини, переконуючи себе, що зі мною все гаразд, усе гаразд, а тоді починаю блювати, падаю знесилено на підлогу, і мені крутить у шлунку, усі мої м’язи зводить судомою. Відчуваю, як на мене падають стіни, але я знаю, я переконаний, що цього не може бути. Стіни такого не роблять. Не роблять! Я розпашілий і вкритий потом, блюю знову і знову, і мій шлунок пече вогнем, і з нього вже нічого не виходить, коли я блюю, але він примушує мене це робити, і я скручуюся щільним клубочком на підлозі.

Наді мною стоїть Несбіт. Минула, мабуть, ще година. Починаю його шукати, але він уже зник.

Я тремчу, а моє тіло холоне. Знову блюю. Уже зовсім немає чим блювати, але мій шлунок, мабуть, сповнений рішучості вивернути себе навиворіт. Далі лежу, скрутившись, біля підніжжя сходів. Лежу і не рухаюся. Не годен поворухнутися. Не годен стояти. Не годен навіть повзти. Але я дам собі раду. Я витримаю.

І тут я чую якесь шкрябання. Спочатку воно тихеньке, а потім гучнішає, аж поки моя голова починає гудіти. Тоді воно зненацька завмирає. Тиша. І я чекаю, дослухаючись; я знаю, що воно повернеться. Поки тихо, переконую себе, що це все не справжнє: я у підвалі, і тут немає нічого, що могло б творити цей шум. Він не справжній. Але раптом мою голову знову заповнює огидне шкрябання, немовби хтось проводить цвяхом по шкільній дошці, тож я запихаю голову поміж сходи і кричу. Крик допомагає. І лайки. Якщо кричатиму достатньо голосно, зможу заглушити це шкрябання… Потім знову настає тиша. Маю нагоду передихнути, очікуючи наступного сеансу шкрябання, і воно невдовзі починається знову…

Несбіт біля мене. Він поплескує мене по плечі, я дивлюся на нього, але за мить його вже немає, і хтозна, чи він узагалі тут був. Шкрябання вщухло. Запала тиша, і я бачу тільки підлогу, сіре каміння якої стає червоним. Темно-червоним. І скрізь, де не гляну, я бачу цю червінь. Червінь довкола мене, і я відчуваю, як вона мене душить. Верещу на цю червінь, і задихаюся, і хапаюся пальцями за горло, щоб мати змогу дихати.

Згодом відчуваю довкола себе руки. Вони тримають мої долоні. І Габріелів голос тихенько каже мені на вухо:

– Це вже майже кінець. Майже.

І мене вже не судомить, не чути жодного шкрябання. Мій шлунок востаннє намагається щось виблювати, а тоді підноситься червона завіса, і я бачу кам’яну підлогу й Габріелеве плече. Хочу ридати від полегшення, від радості, що я знову вільний, що знову можу все бачити. Кажу:

– Уже світанок.

Габріель відхиляється від мене й допомагає мені сісти.

– Якщо це поступовий, менш інтенсивний метод… – хотів би пожартувати, але не можу, бо почуваю себе цілком інакшим. Надзвичайно чітко все відчуваю. Кожен порух свого тіла. Вологість повітря. Підлогу, порошинки бруду на кінчиках пальців. І кольори навіть при цьому слабенькому освітленні: сіряву кімнати й чорняво-брунатне волосся Габріеля. Дивлюся йому в очі й бачу, що вони все ще фейнівські, однак помічаю там ще щось.

– Я бачу щось у твоїх очах. Раніше цього не зауважував. Та й зараз воно ледве видне. Золотисті вузлики, але дуже далеко, в глибині. Такі, як у чаклунів.

Габріель усміхається.

– Ходімо надвір.

Він допомагає мені підвестися, і тільки-но я виходжу назовні, як одразу зцілююсь, а інтенсивність моїх чуттів стає просто нечуваною. Повітря має такий неймовірний аромат, що я мало не п’янію, вдихаючи його. Сідаю на траву, а звір у мені пробуджується, і знов у мене в крові нуртує адреналін, але я не відчуваю нічого, крім радості бути вільним.

Підходять Ван і Несбіт. Ван ставить на траву поміж мною та Габріелем тацю. На ній довга й широка смужка тоненької шкіри, миска із зіллям, дві невеличкі кам’яні чашки і ще якась річ – дерев’яний кілок, сантиметрів зо тридцять завдовжки, конусоподібний, з гострими кінцями і середньою частиною завтовшки з олівець.

Не знаю, для чого цей кілок. Ван про нього не згадувала. Я думав, що ми маємо зробити надрізи на своїх долонях і сполучити їх, але ножа я тут не бачу, і тому виникає погане передчуття, що кілок буде потрібний саме для цього.

Ван бере зілля й по крапельці наливає його в кам’яні горнятка. Тоді простягає їх нам.

– Пийте.

Перезирнувшись, ми разом піднімаємо чашки і п’ємо. Зілля на смак огидне і шорстке, немов багно впереміш із піском.

Я хочу поставити чашку на тацю, але з нею вже щось діється, вона ніби відсувається, і я не годен сягнути до неї рукою. Несбіт забирає в мене чашку.

Ван бере дерев’яний кілок. Тримає його поміж нами.

– Натане, пристав до вістря долоню своєї правиці. Габріель, ліву руку. Зосередьтеся на кілку.

Роблю, як вона каже. Це навіть краще: кілок – єдина річ, яка постійно не розфокусовується. А тоді Ван каже:

– Злучіть свої долоні.

Посміхаюся, бо це видається якоюсь химерно гарною думкою, то ж я тисну долонею й дивлюся, як дерев’яне вістря пронизує її й виходить назовні з другого боку. Очікую болю, але не відчуваю нічого, крім тепла й піднесення від споглядання крові, що скрапує з гострого вістря. Моя рука стає гарячою посередині, а тоді її хапає Габріелева долоня, наші пальці переплітаються, а кров стікає по наших зап’ястках.

Ван зв’язує наші долоні докупи шкіряною смужкою. Вона каже:

– Не зцілюйте себе. З настанням сутінок і на світанку я витягатиму кілок і встромлятиму його знову, аж поки Габріель повернеться до нас.

Мені здається, що я вилітаю з власного тіла. Дивлюся на Габріеля й опускаю додолу руки, щоб наші долоні з кілком опинилися поміж нами на землі. Таці там уже немає. Мені хочеться торкнути кілок, тож я простягаю до нього лівицю. Торкаю кінчиками пальців гостре вістря, що стирчить із Габріелевої долоні. Охоплюю його пальцями, і в цей час моє тіло починає кудись провалюватися, мене охоплює паніка. З землі піднімається курява, вкриває все довкола мене, і ось уже землі немає, я не бачу нічого, крім куряви, й не відчуваю нічого, крім Габріелевої долоні у моїй правиці.

Перший кілок

Прокидаюся заспаний, млявий, з болем у тілі. Кліпаю очима, розплющуючи їх. Уже почався світлий сонячний день, і небо наді мною ясне й блакитне. Я озираюся й упізнаю терасу на даху нашої женевської квартири. Габріель поруч зі мною, тримає мене за руку так, як він це робив, коли ми збиралися прямувати крізь розколину на зустріч із Меркурією. Він сидить навпочіпки й дивиться кудись убік, волосся спадає йому на чоло, затуляючи чорні окуляри. Лівою рукою він вчепився за мою правицю.

Я знаю, що мушу знайти розколину, бо це наш вихід. Шлях до віднайдення справжнього Габріеля. Я сиджу навколішках у куточку тераси, тулячися спиною до похилого черепичного даху. Розколина вгорі понад водостічною трубою. Я бачив, як Габріель її знаходив, бо був разом із ним, коли він запхав туди свою руку. Тепер я мушу сам відшукати розколину, не відпускаючи його від себе, й побачити, куди вона нас заведе.

Впевнений, що зможу це зробити. Я знаю, де розколина. Підношу ліву руку й тицяю нею у простір над водостічною трубою.

Нічого не відбувається.

Але, можливо, я просто не влучив. Мабуть, вона трохи вище… І знову нічого! Значить, трохи лівіше. Ні! Тоді правіше. Знову ні! Тоді нижче. Мабуть, я роблю це зашвидко, мені бракує витримки.

Запитую в Габріеля:

– Де ж та розколина?

Він не відповідає, і я роздратовано повертаюся до нього. Він знає, де це є… він мав би допомогти мені.

Але, повернувшись, помічаю, на що він дивиться. Біля самого краю даху хтось стоїть. Якась жінка. Висока, струнка, вбрана в чорне. Ловчиня. І поки я дивлюся на неї, з’являються нові Ловці й зупиняються, побачивши нас. А я тепер відчайдушно намагаюся намацати лівою рукою розколину. І допитуюся в Габріеля:

– Де це є? Де це?

Відчуваю, як він стискає мою долоню своєю, але нічого не каже, і я кричу на нього, вимагаючи, аби він сказав мені, де розколина. І постійно намагаюся сам її знайти, але Ловці вже наближаються до нас.

Їх тепер, мабуть, десь двадцятеро, і крізь вікно на терасу лізуть нові й нові. Я й далі розпачливо шукаю розколину, кричу Габріелю, щоб він допоміг мені.

– Де це є? Де це?

Він не відповідає. Ловці оточують нас зусібіч. Насуваються на нас. Усі вони тримають у руках кийки, подібні на той, яким мене лупцював Клей, коли зустрів уперше. Він тоді бив мене до памороків. Одна Ловчиня замахується кийком і щосили вдаряє Габріеля по плечі, а я відчуваю, як цей удар відлунює у моїй руці. Інша Ловчиня з розмаху б’є Габріеля кийком у скроню. Бризкає кров, вилітають зуби, але знову ж таки я тільки відчуваю, ніби моєю рукою прокотилася якась ударна хвиля. Підступає ще одна Ловчиня, і я намагаюся захистити Габріеля… але я немовби приклеївся до свого місця і можу тільки дивитися, як вони обступають Габріеля чорною стіною, а тоді по черзі підходять і атакують його. Ніхто не вдаряє мене. Ніщо не завдає мені болю. Я знаю, що мушу знайти розколину; якщо я її знайду, ми ще зможемо врятуватися. Але моя ліва рука взагалі тепер не рухається… мене спаралізувало.

З вікна на терасу вилазить Соул. Він усміхається до мене. Каже:

– Мені ти завжди подобався, Натане. Дякую, що ти привів до мене цього Чорного чаклуна.

Тоді відходить убік, і я бачу біля нього містера Волленда. У нього в руках блискучі хромовані кусачки. Він каже:

– Це зовсім не боляче.

Клацає кусачками, і я сміюся, бо це дійсно зовсім не боляче. Мій відрізаний мізинець лежить у його долоні. Волленд кладе його у пляшку, затикає її товстим корком, а тоді підносить угору й посміхається мені. Пляшка наповнюється зеленкуватим димом. Та й мене всього немовби сповиває зелена імла.

Задихаюся від неї. Не годен дихати, відчайдушно хапаю ротом повітря і чую слова містера Волленда:

– Застрель Чорного чаклуна. Застрель його і знову зможеш дихати.

І от я вже відчуваю пістолет у лівиці, задихаюся… І в цій імлі розрізняю тільки сірий Габріелів силует… І ще я знаю, що помру… Я не годен дихати. Мені потрібно дихати. Я знаю, що мені залишилося кілька секунд…

Волленд підказує:

– Убий його! Застрель!

– Ні!

Тоді Волленд забирає у мене пістолет, цілиться у Габріелеву голову, натискає курок… і мене огортає зелений дим.

Розплющую очі, а Габріель стискає мою руку й дивиться на мене, і я знаю, що він бачив те саме, що і я.

Хитаю головою.

– Це не насправді.

Та перш ніж Габріель встигає відповісти, я відчуваю біль у долоні. Ван обертає кілок. Моя рука була перед цим тепла й оніміла, а тепер вона пече й пульсує. Я усвідомлюю, що вже смеркається. Минув цілий день, але здається, ніби промайнуло лише кілька хвилин.

Ван каже:

– Ще зілля. А тоді я знову застромлю кілок.

Вона простягає нам наступну маленьку чашку. Габріель не відводить від мене очей. Я хочу сказати, що ми обов’язково виживемо, що я про це подбаю. Я не дозволю нам померти. Я хочу випити це негайно. Хочу відчути запаморочення й розчинитись у просторі, тому поглинаю зілля одним ковтком і здригаюся від гіркого присмаку, тоді випускаю горнятко з рук. Габріель також випив свою дозу.

– Наступного разу я знайду шлях, – обіцяю йому.

Він киває головою.

Ван каже:

– Я зараз витягну цей кілок і застромлю новий.

Дивно, але витягати кілок геть не боляче, від цього навпаки якось приємно, я відчуваю полегшення. Моя рука гаряча й подразнена. Ван бере заздалегідь заготовлений кілок і підносить його вістря до рани на моїй долоні. Застромлює його, і мене обпікає несамовитий біль, я зойкаю і…

Другий кілок

Ми дряпаємося вгору стрімкими й голими скелями. Габріель допомагає мені вилізти на вузенький уступ, підтягаючи мене вгору, аж поки я опиняюся біля нього, торкаюся його руки своєю.

Я озираюся. Ми в горах: судячи з зелених схилів унизу і засніжених піків удалині, це Швейцарія.

– Вони насуваються, – Габріель показує на долину, всипану безліччю чорних цяток, що повзають там, наче мурахи, але рухаються в наш бік.

– Нам треба йти, – кажу я й показую на гори.

– Як далеко звідси? – запитує Габріель.

– За он тією вершиною, – відповідаю. – Це недалеко.

Я чомусь знаю, що маю слушність. Якщо ми подолаємо цей пік, – будемо в безпеці. Знайдемо дорогу назад з протилежного боку.

Рушаю першим і цього разу лізу швидше за Габріеля. Він відстає. Але це легкий маршрут, і я знаю, що він наздожене мене. Я вже майже біля самої вершини, і раптом на нас опускається сірий туман. Скрізь вузенькі стежки, усі однакові, сантиметрів тридцять завширшки, немов якесь павутиння поміж скелями. Я стаю на одну з них – і опиняюся на краю кручі, тоді йду іншою – й виходжу на краєчок ще якоїсь кручі.

Біжу назад, але не можу зрозуміти, звідки прийшов або яким шляхом треба спускатися вниз.

– Габріелю! – гукаю. – Габріелю!

– Тут! – відповідає чийсь голос, але я знаю, що це не Габріель.

Панічно біжу, бачу в тумані постать, ураз зупиняюся й сахаюся назад, бо знаю, що це знову Ловець. Кидаюся в інший бік, ще раз кличу Габріеля, хтось озивається, але я знову знаю, що це не Габріель.

Зупиняюся й заспокоююся. Розумію, що повинен знайти якийсь вихід. Прямую стежкою до самого кінця, видираюся на довгий плаский валун, а тоді зістрибую вниз і підходжу до двох великих вертикальних каменів, протискаючись поміж ними. Туман на кілька секунд розсіюється, і я помічаю внизу долину. Небачену досі зелену долину, де немає Ловців. Стежка стрімка, але нею можна легко збігти додолу. Гукаю Габріеля.

Він не озивається.

– Я знайшов дорогу! – кричу. – Я знайшов!

Довго чекаю.

– Габріелю?

Нічого не відбувається. Туман знову густий та сірий, як і раніше.

Знаю, що мушу повернутися по Габріеля. Запевняю себе, що пам’ятатиму цю стежку: понад плаский валун і далі поміж двома вертикальними каменями. Я крадькома й ледь чутно вертаюся, сподіваючись, що зможу прослизнути непоміченим, якщо тут є Ловці. Якісь чорні силуети з’являються і зникають, а я відходжу назад. Обираю іншу стежину, чую стогін, і знаю, що це Габріель. Знаю, що вони впіймали його і завдають болю. Кидаюся в той бік і чую інший стогін праворуч од себе, тому прямую туди. Трохи далі праворуч бачу якусь чорну постать, що нахилилася над кимось іншим, і знаю, що це Кірен. Він тримає в руці пістолет і дивиться, як я наближаюся. Нагадую собі, що Кірен мертвий і не може завдати шкоди ні мені, ані Габріелю.

Габріель лежить біля нього на землі.

Кірен щосили б’є його ногою, а Габріель стогне й перевертається долілиць. Розплющує очі, дивиться на мене й каже:

– Натане.

Кірен приставляє дуло пістолета Габріелю до потилиці.

Мені не залишається нічого, крім благати, благати, благати:

– Будь ласка, ні! Будь ласка!..

А подумки я переконую себе, що Кірен помер, що це все неправда, Кірен мертвий!

Кірен каже:

– Але ж ти вбив мене. А тепер я зможу помститися!

І натискає на гачок і…

Третій кілок

Ван витягає старий кілок. Габріель сидить біля мне, опустивши голову. Він заливається потом. Я теж.

Кажу:

– Я знайшов шлях, але нам треба триматися разом.

Він бурмоче:

– Так, разом.

Ван дає нам обидвом чергову дозу зілля. Вона допомагає Габріелю пити, підтримуючи його чашку. Небо світлішає, але я не розумію, який це день і скільки часу вже минуло.

Ван застромлює кілок у рану від попереднього кілка, де все вже подразнене, пекуче й болить, а я хапаюся за кілок, коли він вистромлюється з Габріелевої долоні.

– Тримаймося разом, – кажу, але відчуваю, як слабне мій голос, і я кудись провалююся.

Прокидаюся, лежачи на землі в лісі. Дерева там не надто старі, але височезні й стрункі. Сріблисті берези.

– Франція, – повідомляє Габріель. – Вердон.

У його голосі чутно радість.

– Твоє улюблене місце, – кажу я.

Ніхто з нас не рухається. Я просто хочу бути тут, у цьому особливому місці, розглядаючи собі дерева.

– Візьми мене до Уельсу, – каже він. – До твого улюбленого місця.

Хочу сказати, що це небезпечно; але раптом усвідомлюю, що можу це зробити. Я справді хочу показати йому місце, яке так люблю. Хочу туди повернутися! Підводжуся, і Габріель підводиться разом зі мною, тримаючись за мою руку. Просто перед нами схил гори, і я запитую:

– Що там попереду?

– Ущелина, – відповідає Габріель.

Не знаю, як дістатися до Уельсу, і роззираюся довкола, чи не ховаються десь там за деревами Ловці.

– Ти бачиш десь Ловців? – запитую.

– Ні, – відповідає він.

– А знаєш дорогу до Уельсу?

– Ні. Ти покажи мені.

Але я не знаю, в який бік рухатися: ущелина занадто стрімка, щоб спускатися нею вниз, а деінде – просто ліс і чагарник.

Я просто стою. Уельс на півночі, але до нього сотні миль. Проте ми можемо піти в той бік. Ловців немає; ніщо нас не зупинить. Тільки треба вибрати напрям і рушити туди. Але я й далі стою. Відчуваю щось украй дивне. Ніколи не думав, що таке відчуватиму. Мені на якусь мить хочеться повернутися в клітку, щоб не ухвалювати жодних рішень. Але ж я вирвався з клітки! І варто було мені це пригадати, варто було усвідомити, що я вільний і можу йти, куди забажаю, як я відчув викид тваринного адреналіну – і вже знав, що мені робити.

Я біжу.

Міцно тримаю Габріеля за руку і швидко біжу лісом, а тоді схилом униз. Ми біжимо дедалі швидше, а попереду на нас чекає ущелина. Я набираю швидкість, стискаючи Габріелеві пальці, а наблизившись до ущелини бачу, який глибочезний і широченний цей каньйон. Чую в голові того іншого себе, звіра, і мені хочеться зареготати від того, як він гарчить на ме не, не від паніки чи страху, а ніби кажучи: «Так!» Я можу тільки бігти чимшвидше, потім відштовхнутися від краю і стрибнути вперед. Мені пощастило – я знаходжу в повітрі розколину і відчуваю, як мене туди засмоктує, і я тримаю Габріеля й чую, як гарчить мій звір. І ми несемося чорним тунелем розколини, стрімко закручуючись, а згодом вдаряємось у світло, тверде, як земля.

Ми на гірському схилі, і всі запахи, повітря, вологість, світло – все свідчить про те, що я знову в Уельсі. Схил трав’янистий, подекуди там стирчить голе каміння, а праворуч од нас дзюркоче невеличкий струмочок. Габріель ще й досі тримає мою руку, а я дивлюся на неї й бачу, що він прив’язаний до мене шкіряною смужкою, і ще я бачу кілок.

Ми йдемо до струмка напитися. Вода прозора, чиста й холодна. Я вдома. Мій звір також це знає. І мені здається, я знаю, що робити.

Беруся за кілок і запихаю його в землю біля себе. Нічого не відбувається. Мій звір починає завивати, немов нарікаючи. Ага, земля – це правильно, але я ще не зробив це належним чином. Міцно стискаю Габріелеву руку, дивлюся йому в очі і притягаю його до себе. Між нами – наші зчеплені руки й кілок навпроти наших сердець. І я йому кажу:

– Це шлях назад.

Тоді штовхаю Габріеля і сам падаю долілиць, відчуваючи, як кілок пронизує мої груди… моє серце… пронизуючи одночасно землю і звірове серце. Земля, моя кров і дух змішуються разом. Земля мене тримає, і щось повертається через кілок у мою рану, а поміж цим усім є ще Габріелева долоня, яку я й далі тримаю.

Розплющую очі й бачу, що на мене дивиться Габріель. Він має очі Чорного чаклуна. Темно-карі з золотисто-шоколадними цяточками, що в’ються, блякнуть і вибухають.