Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

Магічне мумбу-юмбу

Сиджу за столом у кабінеті Ван і дивлюсь, як вона запалює чергову сигарету.

– Габріель не може стати самим собою тому, що його Дар дуже потужний, неймовірно потужний. Він перетворився вже на такого щирого фейна, що не годен віднайти в собі той елемент, який робив з нього Чорного чаклуна.

– Звучить правдоподібно, – кажу на це я.

– Ну дякую, Натане, – вона підходить ближче до мене й нахиляється над столом. – Але цей елемент Чорного чаклуна все ще є у ньому. Треба лише знайти його, а скеровувати пошуки Габріеля мусить могутній відьмак.

– Але чому я? Я ж не Чорний чаклун; я Напівкодовий.

– Чорний, Білий, напів чи не напів – це не має значення. Йому потрібен чаклун, якому він довіряє. А тобі він довіряє беззастережно. До того ж він вірить у те, що ти видатний чаклун.

Хитаю головою.

– Ні, не вірить.

– Чи ти хоч уявляєш, якої він насправді про тебе думки? – Ван затягується. – Габріель бачить у тобі втілення чаклунської досконалості.

– Що?

– Возз’єднання в одній особі Білого з Чорним. Так, як це було в первісних магів, коли найпотужніші здібності обох сторін змішувалися докупи.

– О! Але ж… – та я навіть не знаю, що на це сказати.

Чути стук у двері, і заходить Несбіт із тацею в руках.

– Сніданок! – оголошує він. – Приніс тобі, Ван, трохи чаю з грінками.

– Дякую, Несбіте. Попроси, будь ласка, Габріеля, щоб долучився до нас.

– Просто зараз?

– Саме так, просто зараз, – відповідає Ван.

І Несбіт іде геть, бурмочучи:

– Я тобі не слуга, якшо хочеш знати. Я твій повноцінний партнер, і нам обом відомо, хто з нас двох найбільше працює… – але решту його нарікань уже не чутно, бо він зникає в кінці коридору.

– Що б я без нього робила.

Не знаю, як делікатніше сказати про те, що мені вони здаються абсолютно несумісними, тому мовлю натомість:

– Він дуже вправний.

– Саме так. Я його багато чому навчила. І мушу визнати, що з нього добрий учень. Ми вже двадцять п’ять років разом.

– Двадцять п’ять? – на вигляд я дав би Ван не більше двадцяти років, але вона завжди поводиться як значно доросліша й досвідченіша жінка. – Скільки ж тобі років, Ван?

– Доволі неввічливе запитання, скажу я тобі. Та попри всі інші корисні якості, зілля ще й допомагає затримати молодість.

Габріель заходить у кімнату й зачиняє за собою двері практично перед самим носом Несбіта. Масивні дерев’яні двері заглушують його нарікання.

– Дякую тобі, Габріелю, що так швидко прийшов. Я оце якраз казала Натану, що ми вже майже готові допомогти тобі віднайти власну сутність.

– Гаразд, – без зайвих емоцій говорить Габріель, сідаючи навпроти мене.

– То що ми маємо робити? – запитую я.

– Ви обоє маєте випити приготовлене мною зілля. Ви разом увійдете в стан трансу і знайдете сутність колишнього Габріеля. Уявіть її у вигляді линви. Знайдете її, а тоді повернетесь, тримаючись за неї, сюди, у це місце і в цей час.

Дивлюся на Габріеля й легенько хитаю головою. Він зустрічає мій погляд і каже, немовби читаючи мої думки:

– Це магія. Це все безглуздо… і водночас – сповнене сенсу.

Я закочую очі й повертаюся до Ван.

– А якщо ми не знайдемо ту сутність, або підемо за линвою не в той бік?

– Тоді ви не вийдете з трансу.

– Як? Ніколи?

– Аж поки не помрете з голоду.

– Не надто приємна перспективка, – кажу я.

– Я завжди думав, що буду радше готовий померти під зливою куль, – усміхається мені Габріель. – Але коли спробував, зрозумів, що це теж не найкращий варіант.

– І скільки часу це має тривати? – цікавлюсь я.

Ван запалює наступну сигарету й випускає кільце диму.

– Скільки буде потрібно.

– Тобто ти й сама не знаєш?

Вона не відповідає.

– А яка ймовірність того, що ми нічого не знайдемо? – запитую я.

– Не маю поняття. Усе залежатиме від вас двох.

– Мені це не подобається, але я це зроблю.

– Рада, що в тебе стільки ентузіазму, Натане. Це завжди стає в пригоді, – Ван легенько поплескує мене рукою по нозі. – На щастя, та місцина має свої переваги. Дерева, річка і старезні гори – це саме те, що тобі потрібно, – тоді вона зазирає мені в очі, а блакить її власних очей спалахує іскрами. – На жаль, залишається ще одна невеличка проблема.

– Що саме? – насторожуюсь я.

– Входити в транс дуже небезпечно, коли немає молодого місяця.

– Що? Але ж він буде аж за два тижні! – я зриваюся на ноги.

– Так, – Ван неквапливо випускає в повітря цілий шлейф диму.

– Але ж Анналіза… Вона може померти… Ловці можуть виявити Меркурію й убити їх обох або захопити.

– Гадаю, нам слід трохи більше покладатися на вміння Меркурії ховатися від Ловців. Вона ж це, зрештою, робить десятиліттями.

– Але Анналіза втрачатиме сили! Ми не можемо два тижні сидіти тут, склавши руки, й чекати.

– Можемо, Натане, і саме так ми й зробимо. Ти правий – Анналіза втрачатиме сили, але в нас ще є досить часу. Вона може проіснувати в таких умовах ще не один місяць.

– Легко тобі говорити, коли ти жива-здорова й вільна.

Прямую до столу. Хочу пожбурити на підлогу всі ці купочки її зілля. Але Габріель побачив, куди я рушив, і перекриває мені шлях. Проклинаю його і вибігаю з кімнати, грюкнувши за собою дверима. Відчуваю, що вчинив по-дитячому, але потім помічаю в коридорі Несбіта, який глузливо підсміюється з мене. Не певен, чи він підслуховував, але відштовхую його геть, а тоді луплю й копаю ногами все, що трапляється мені на шляху з будинку.

Кажучи Габріелю

Я придумав, чим мені зайняти ці два тижні. Знаю, що мушу повернути собі найкращу фізичну форму, а оскільки інших клопотів поки не маю, то починаю тренуватися. Швидко набираю форму завдяки цим тренуванням, а також завдяки своєму Дару. Відколи я його здобув, моє тіло стало сильнішим і жвавішим. Удень я тренуюся разом із Несбітом і Габріелем, а тоді ще сам уночі. Мені достатньо трошки подрімати вдень, і я можу легко протриматися цілу ніч.

Щоранку ми з Габріелем і Несбітом насамперед робимо пробіжку, хоч після кількох миль я завжди біжу далі сам. Ми зустрічаємося на світанку, і вони починають бурчати й нарікати на погоду та біль у м’язах, потім ми трохи розминаємося. Кожного дня я думаю: ну, от сьогодні з ними все буде гаразд, але щоразу все відбувається, як завжди, і Несбіт починає мене заводити. Він постійно глузує з мене, передусім з того, що я нетерплячий, а також мовчазний або набурмосений. А ще він висміює мої черевики або ж волосся, обличчя, очі. Він завжди коментує мої очі. Іноді мені просто здається, що він спеціально мене накручує, щоб я добряче заїхав йому у вухо.

Часом здається, що варто мені побути з ними довше, і Несбіту просто набридне мене дражнити, та згодом я починаю лютувати і, так чи інакше, залишаю їх позаду й біжу далі сам, і так воно ліпше. Навіть не знаю, чому взагалі з ними панькаюся, проте щодня сподіваюся, що нам усе-таки буде добре разом. Але намарно.

Після пробіжки я снідаю. Роблю собі кашу. Несбіт готує всілякі вишукані страви – учора, скажімо, була яєчня по-флорентійськи, – для Ван і Габріеля. Він усе готує, а тоді чекає Ван, поки я їм на кухні. Габріель завжди залишається зі мною. Іноді Несбіт також їсть із нами кашу – коли в нього не найгірший настрій. Тоді він багато не говорить, а я собі просто їм.

Після того я трохи дрімаю, лежачи під ранковим сонечком, якщо воно, звісно, є. Пізніше знову тренуюся, а тоді йду на прогулянку, зазвичай сам, іноді з Габріелем. Потім обід і післяобідній сон. Пополудні або коли вже вечоріє я роблю з Несбітом деякі бойові вправи. Він добре б’ється, але я його завжди перемагаю. Весь час кепкую з того, який він старий, повільний і жирний, але він тільки шкіриться й регоче, сприймаючи це все як комплімент. Габріель інколи спостерігає за нами, але не бере участі ні в наших двобоях, ні в глузливих кпинах. Здебільшого він вправляється у стрільбі: добре володіє пістолетом, а також луком і арбалетом. Як і Ван, йому це вдається робити легко й елегантно. Я також пробую стріляти, але ненавиджу ті пістолети.

Вечорами я приймаю душ у замку, а опісля ми вечеряємо, і Несбіт грає ролі кухаря й кельнера. Коли темніє, я йду до лісу. Так минають дні, й до зустрічі з Анналізою їх стає усе менше.

Сплю в лісі. Мені тут подобається. У лісі гарно: коли я тут сам, мене ніщо не тривожить. Трансформація зі мною відбулася лише того першого разу. Щоночі я чекаю, чи не станеться це знову. Хочу навчитися контролювати цей стан, і мені здається, що ця відлюдна стародавня місцина просто чудово для цього надається.

Цілий день я не їв, щоб побачити, чи це спрацює, але нічого не сталося. Можливо, тому, що жодна тварина, жодна потенційна жертва не перетнула мій шлях. Нині спробую щось інше. Я цілий день голодував і вирушаю на полювання, але не хочу нікого вбивати. Хочу трансформуватися, погнатися за кимось, але не вбити, й переконати мого звіра повернутися сюди. Я приніс із кухні трохи м’яса і викладаю його на землі.

Щойно западає темрява, вирушаю до лісу. Знаю, що в цій місцині мають бути лисиці, тому прямую до їхнього кубла. Поволі й безшумно пробираюся крізь дерева, аж поки бачу цілі хащі гілочок довкола входу в нору. Припадаю до землі й чекаю.

Мушу чекати майже всю ніч, але тільки-но маленька лисичка вистромлює носик зі свого лігва, у мені вибухає адреналін. Дихаю повільно й рівномірно, вичікуючи. Хочу втримати контроль, побачити, чи зможу я принаймні дочекатися, поки буду готовий. Не хочу вбивати лисицю. Хочу трансформуватися і спробувати зупинити себе від убивства, бодай примусити свого звіра повернутися до того м’яса, що я залишив позаду. Мушу навчитися контролювати його. Не дозволити йому вбивати.

Повільно дихаю і стежу; адреналін у мені нуртує, але не оволодіває мною. Кажу сам собі:

– Скрадаємося за нею. І все. Скрадаємося, і нехай вона живе.

Лисиця мене не відчула й вибігла з нори. Я припиняю контролювати своє дихання й зосереджуюся на запаху лисиці.

я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп!» і ще раз наказую: «ні!», примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні!» – розлючено кричу на нього, «ні!» – але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні!» і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп!», але вже відчуваю присмак крові…

Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.

Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав.

Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене.

Він каже:

– Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, – тоді торкається мого волосся й питає: – А це що таке?

Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже:

– Залишки нічного бенкету?

Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж.

Габріель стає поміж нами.

– Натане, вгамуйся.

Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо.

Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною.

– Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном.

І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть.

Габріель торкає мене за руку.

– Натане, він просто накручує тебе.

– Тому я не повинен його прикінчити?

Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою.

– Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі.

– Я просто скаженію від його дурних коментарів, – набираю в груди повітря й кажу: – Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, – хитаю головою. – Я просто його не розумію.

– Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти йому подобаєшся. Він Напівчорний чаклун, Натане. Не стався до нього, як до фейна.

– Та я не ставлюся!

– Але й не виявляєш до нього жодної поваги.

Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку.

– Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги.

– А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати.

Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його.

Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки.

– Розкажи мені про все це.

Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу.

– Це пов’язане з твоїм Даром? – запитує Габріель. – Можеш мені розповісти?

Ледве чутно бурмочу:

– Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу.

– Тому ти й намагаєшся бути сам уночі?

– Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна.

Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати:

– Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг.

– Його?

– Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, – дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. – Його першим… моїм першим убивством була не лисиця.

– А хто? – тихенько запитує Габріель.

– Ловчиня, – відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. – Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю – усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду.

– Це була тварина. Не справжній ти.

– Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, – я важко зітхаю, а тоді кажу: – Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала.

Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля.

– Я думав, як це чудово – здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, – замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: – І ще я вбив Кірена.

– Кірена? Брата Анналізи?

Я киваю.

– Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена.

І я починаю пригадувати ще більше подробиць:

– Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров.

На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене.

– Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило…

– Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане.

– Але й доброго тут нічого немає!

– Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий.

Він додає:

– А можна в тебе щось запитати? – вагається, а тоді каже: – Чи ти з’їв серце тієї Ловчині? Або Кіренове серце? Чи ти забрав їхні Дари?

Я хитаю головою.

– їх убиває й роздирає на шматки той звір. А він не цікавиться Дарами. Він просто прагне вбивати.

– Думаю, він прагне вижити. Він не лихий, Натане.

Габріель зовсім близько від мене, простягає руку й витирає кінчиками пальців мої сльози. Його доторк такий делікатний.

Так приємно його відчувати.

А Габріель присувається все ближче і ближче до мене, а тоді, дуже обережно й ніжно цілує мене в губи, так неймовірно делікатно, що ми ледве торкаємося вустами. Я ледь-ледь відхиляюся, але він і далі біля мене.

– Не треба себе ненавидіти. Навіть найменшої частинки самого себе.

Габріель пригортає мене до себе, не відпускаючи, і я відчуваю на своєму волоссі його тепле дихання.

Я не знаю, як мені реагувати на те, що Габріель обіймає й цілує мене. Я навіть не знаю, що мені про це думати. Він робить це, щоб виявити свої почуття. Але він повинен знати, що я відчуваю все інакше. І я цього змінити не можу. Але я справді його люблю. Він мій друг, найкращий друг, і я його дуже-дуже люблю. Я й далі плачу, а він мене пригортає до себе.

Ми так стоїмо доволі довго. Дерева також стоять, як і стояли, а я й далі дивлюся на них і тільки на них. Коли я нарешті перестаю ридати, Габріель відпускає мене з обіймів. Ми сідаємо на траву, тоді я лягаю горілиць, затуляючи лице рукою.

– Ти в нормі? – запитує він.

– Я син Маркуса, найнебезпечнішого з усіх Чорних чаклунів. Я звір, що пожирає Ловців. І я цілковите рюмсало. Звичайно, що я в нормі.

– Прийми свій Дар, Натане! Не треба з ним воювати.

– Та я й не воюю. Не можу воювати. Він сильніший за мене.

– Тоді привітай його і вчися у нього. Не осуджуй його. Бо це тільки збаламутить бідолашного звіра. Ти прагнеш його, бо він подібний на Дар твого батька, але ти й відкидаєш його з тієї самої причини. Ти любиш силу. І ти ж її ненавидиш. Мені просто жаль твого бідолаху-звіра.

– Цікаво що б ти сказав, зустрівши цього звіра десь у лісі?

– Ти тільки те й робиш, що думаєш про лихі речі, які ти ненавидиш. Скажи щось хороше.

– Хорошого нічого немає.

– Брехло! Я ж чарівник, Натане. Я знаю, що означає мати Дар.

Заплющую очі й намагаюся пригадати. Я знаю, що мушу бути чесним із Габріелем, тому кажу:

– Це гарне відчуття. Приємно, коли ця штука, тваринячий адреналін, починає в мені вибухати. Я цього боюся, але водночас це дивовижне й потужне відчуття. І… все в мені неймовірно збуджується, переходить у стан бойової готовності. І я немовби спостерігаю за ним, за іншим своїм «я», а воно… він весь як струна. Ось що означає бути ним: бути цілком сконцентрованим на тому, що він робить, коли нема думок – сама фізіологія.

Дивлюся на Габріеля.

– Думаєш, саме це і є ознакою тваринячого буття?

– Не знаю. Але саме тому, Натане, ти й маєш цей Дар. Не тому, що ти звір, не тому, що в тебе немає моралі, а тому, що тобі треба це все відчути. Це твоя суть, найкраща сутність твого існування – жити відчуттями.

– Он як.

– Ти справжній чаклун, Натане. Не воюй зі звіром. Відчуй його досвід. Для того він і є, – Габріель замовкає ненадовго, а тоді каже: – А можна запитати… яким ти стаєш звіром?

Я й сам цього не знаю. Пригадую, як уночі дивилися на мене нажахані очі лисиці, й кажу йому:

– Голодним.