Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

Меркурія знову розгладжує Анналізине волосся.

– Благаю тебе, Меркуріє.

– Натане, тобі якось не пасує благати.

Я лаюся.

– Розбуди її негайно! Розбуди або нічого не отримаєш. Здається, що відьма розрегочеться мені в обличчя, але вона каже:

– Мені ти завжди подобався, Натане, – повертається й дивиться на Анналізу. – Я згодна, що вона виглядає кволою. Білі відьми слабосильні. Будь-яка Чорна відьма могла б протриматися втричі довше.

– Меркуріє, ти не матимеш жодної користі з того, що вона помре. Але мені просто забракне часу, щоб дістатися до Маркуса. Це неможливо…

Меркурія підходить до мене й зазирає в очі.

– То ти його вб’єш? Свого власного батька?

Я не відвожу погляд і кажу якомога правдоподібніше:

– Так. Знайду спосіб.

– Це буде нелегко.

– Я знайду спосіб. Але тільки якщо ти розбудиш Анналізу. Зараз.

– Вона залишиться моєю бранкою, аж поки ти виконаєш свою частину домовленості.

– Так, так. Я згоден.

– Вона буде моєю рабою. Попереджаю, Натане, мені бракує терпцю для рабинь або бранок. Я ставлюся до них погано. Що швидше ти знищиш Маркуса, то менше страждатиме Анналіза.

– Так, я розумію.

– Чудово.

Вона повертається й цілує Анналізу в губи, й Анналізині вуста розкриваються, і разом із гарячим Меркуріїним диханням в Анналізин рот впурхують якісь слова. Меркурія випростується і гладить своєю долонею Анналізину руку, а тоді проводить пальцями по її щоці й каже:

– Я розпочала процес. Знову запалила іскру життя, але мине ще кілька годин, можливо, цілий день, аж поки розпочнеться наступний етап, і вона прокинеться.

Підходжу до Анналізи й торкаюся її руки.

– І яким буде наступний етап? – запитую я в Меркурії, обертаючись до неї, але вона вже прямує до дверей, щоб вийти геть. Не певен, чи Габріелю вистачило часу для того, щоб запустити сюди інших. Мушу якось затримати Меркурію, але не знаю, як це зробити, не викликавши в неї підозри. – Що я маю зробити? Дати їй води абощо…

Меркурія напівобертається й кидає через плече:

– Я ж тобі казала…

Їй не дає договорити чийсь гук. Схоже на голос Перс, але Габріель не почав би гукати. Я не розумію слів, але маю погане передчуття.

Меркурія виглядає не так сердитою, як роздратованою, виходить із кімнати. Я йду до дверей услід за нею. Меркурія відсовує гобелен і зупиняється в проході спиною до мене. Я бачу там велику залу і знову чую Перс. Вона тепер біжить до Меркурії. І це справжня Перс, одягнена інакше, ніж Габріель. Вона також зауважує мене й починає кричати й жестикулювати. Я не розумію, що вона каже, але здогадуюся.

Меркурія навіть не відповідає їй, просто обертається до мене, і я ледве встигаю заскочити назад у спальню, ухиляючись від блискавки, що шугає наді мною. Наважуюся ще раз зиркнути у коридор і бачу, що гобелен знову на своєму місці. Меркурія у великій залі. Бункер аж дрижить од страхітливого гуркоту, а стіни коридору здригаються так, мовби ось-ось обваляться.

Біжу до гобелена, та не встигаю й добігти, як лунає постріл, тоді вибух, а тоді ще і ще, і всі ці вібрації накладаються одна на одну, і от уже весь бункер починає трястися. Чути виття буревію, що заважає мені відсмикнути гобелен й зазирнути у велику залу, а коли це мені нарешті вдається, я бачу там Ван навпроти Меркурії.

Несбіт у протилежному кінці зали, його пістолет націлений на тіло Перс, яке незграбно лежить на підлозі, – на чолі у дівчинки акуратний отвір від кулі. На якусь мить я ціпенію… Але це не Габріель, це справжня Перс – та, що вбрана в інший одяг.

Несбіт повертається, цілячись у Меркурію, проте вітер починає дмухати з новою силою, і Несбіту не вдається втримувати пістолет рівно. Він сам ледве може триматися на ногах.

Я помічаю Габріеля, який уже не маскується. Він припав на коліна в кутку кімнати з пістолетом напоготові, але також не годен його міцно тримати. Стріляє, та не влучає.

Меркурія здіймає руки й розмахує ними над головою, від того вітер лютує ще дужче, зриваючи в повітря все довкола – подушки, папери, столик, – і всі ці речі кружляють по кімнаті, немовби під час смерчу. Навіть важкі дерев’яні стільці починають рухатися по колу в якомусь химерному танці, а мене вітер змушує відступити у коридор.

Меркурія стоїть посеред цього виру й розгнівано виє. Спалахує блискавка, а тоді починає збільшуватися й ставати потужнішою. Ван верещить, і тільки після цього блискавка зникає. Несбіт стріляє з пістолета, але не завдає Меркурії жодної шкоди. Вона нас усіх повбиває!

Гобелен наприкінці коридору шмагає мене по обличчю, і я відступаю назад. Хочу, щоби мною опанував звір. Хочу стати ним, хоч би це й було востаннє… І дозволяю тваринячому адреналіну заполонити все моє єство, радо його вітаючи.

Я в ньому. У цьому звірі. Але цього разу все інакше: ми обоє хочемо одного.

Ми

гобелен хльоскає нас по обличчю, ми клацаємо зубами і зриваємо його, ми сильні й величезні, і хоча ми на чотирьох лапах, наша голова здіймається високо над землею. чути завивання вітру, що нагадує жіночий голос, але слова вже не мають значення, це просто шум, якісь верескливі звуки, розлючені звуки.

жінка в сірому стоїть спиною до нас. Її одяг розвівається навсібіч, місцями роздертий. Її волосся стирчить догори у створеному нею ж вихорі, у буревії довкола неї спалахують і розлітаються блискавки, жінка розставляє руки і жбурляє по кімнаті блискавиці, вітер трохи вщухає, на підлозі є інша жінка, вона відповзає, біля неї є старший чоловік. він сердитий і боїться за себе і за ту жінку на підлозі, але в нього є пістолет, він ступає крок уперед і стріляє, але пістолет не заряджений, чоловік кричить, біжучи до жінки-блискавки, та вона рвучко виставляє руки вперед, і порив вітру підносить чоловіка вгору й щосили вдаряє його об стіну, жінка-блискавка навіть не дивиться на те, що вчинила, вона витріщилася на ту другу, що відповзає геть, і от блискавка вдаряє в підлогу біля тієї, що повзе, сліпучий спалах і грім, що відлунює по цілій кімнаті.

ми помічаємо якийсь рух віддалік, праворуч од нас. біля входу в інший коридор є юнак, по його скроні тече кров.

ми знову обертаємося до жінки-блискавки. вона – єдина загроза, якщо ми її не вб’ємо, вона вб’є нас. ми рушаємо з місця, відчуваємо її запах – люті з присмаком металу.

жінка на підлозі ще жива, вона виснажена, але щось говорить.

вітер ущухає, волосся жінки-блискавки опадає їй на шию. вона знову каже, а тоді спалахує ще одна блискавка, вдаряючи в підлогу, жінка на підлозі коротко й різко верещить і зімліває, з її одягу струмує дим. Її волосся горить.

ми рухаємося до жінки-блискавки. вона завмирає, щось відчула, ми готуємося, напружуючи м’язи задніх лап. жінка-блискавка обертається, вона нас бачить, вона здивована, але не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам.

блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки.

вітер ущух.

панує тиша і спокій.

немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому.

невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим.

жінка-блискавка не ворушиться.

ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних.

Її кров нам смакує.

ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні.

Рожевість

я у ванній.

тремчу.

але це вже я, сам.

напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров.

пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все.

лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою.

думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.

і я вже не тремчу.

Цілування

– Можна з тобою поговорити?

Габріель стоїть у дверях до ванної. Я – до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший.

Кажу Габріелю:

– Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном.

Габріель каже:

– Це добре, що ти пам’ятаєш.

– Ага, мабуть… Сам не знаю, – повертаюся обличчям до нього. – Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… – вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув.

– Не бійся свого Дару, Натане.

– Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю.

– Ти цим насолоджувався?

– А це погано?

– Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане.

Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому:

– Це гарне відчуття.

Габріель наближається до мене й каже:

– Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті.

І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи.

Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі.

Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю:

– Габріелю…

Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас – не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати.

Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?..

Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі.

Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований.

– Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? – запитує вона.

– Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що до наступної стадії може минути чимало годин. Але я не уявляю, якою має бути наступна стадія. Не знаю, маю я щось робити, чи ні.

Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха.

Вона запалює сигарету й каже:

– Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися.

Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель – мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти…

Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван:

– Ти думаєш, я мав би щось зробити?

– Щоб розбудити Анналізу?

– Так.

Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується.

– Зробити щось таке, як?..

– Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити?

– Не вірю, що ти й досі цього не спробував, – дивується Ван. – Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, – вона дивиться на Анналізу. – Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається.

Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого.

Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу.

– Я знаю, що це не допомагає.

Ван затягується сигаретою:

– Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе?

Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті – шафа, ліжко, комод і стільці – зроблені з того самого дерева.

– Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди?

Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта – відчинені й порожні.

Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами:

– Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, – намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. – Потрібен відповідний ключ.

– Меркурія не користувалася ключами, – зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом.

У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому – Перс.

Волочу довший клунок до центру кімнати і там його розгортаю. Ця процедура мені неприємна. Меркурія закоцюбла, тож її нелегко витягти з цього згортка, і мені доводиться його шарпати, і ось уже Меркурія лежить горілиць із розплющеними очима, що вирячились на мене. Її очі й далі чорнющі, але в них уже не мерехтять зірки і не спалахують блискавки. Обережно обмацую її волосся, витягаючи з нього всі шпильки. Їх аж сімнадцять! Деякі з червоними черепами на кінцях, деякі чорні, білі, зелені, а деякі скляні. Не пригадую, які саме завдання виконує кожна з них, але Роза розповідала мені, що одні відмикають двері, другі відчиняють замки, а треті – вбивають.

Обережно складаю всі шпильки в кишеню. Тепер тільки треба загорнути Меркурію назад у гобелен. Я накидаю на неї один кінець гобелена, тоді обходжу довкола, щоб пропхати попід неї руки, і раптом бачу, як щось вислизає з Меркуріїної закривавленої сукні. Це срібний ланцюжок та медальйон із вишуканою застібкою, що заходить усередину. Медальйон лежить у такому собі гніздечку з ажурної сріблисто-золотої філіграні. Він не відкривається. Беру шпильку з червоним вістрям і пхаю її у медальйон.

Хтозна, що там є: якесь особливе зілля або рідкісний коштовний камінь. Але всередині медальйона лежить крихітний портрет дівчини, схожої на Меркурію. Та це не вона. Меркурія не настільки марнославна, щоб носити власне зображення. Мабуть, це її сестра-близнючка Мерсі, моя прабабуся. Її вбив Маркус, а я тепер убив і другу сестру. Чорні маги славляться тим, що вбивають своїх родичів, і, як виглядає, принаймні в цьому я вже стаю Чорним чаклуном.

Закриваю медальйон і ховаю його поміж складки Меркуріїної сукні.

Знову загортаю її тіло в гобелен і волочу його до бічної стіни кімнати.

У спальні я показую Ван шпильки.

– Оці з червоним черепом відмикають замки, – застромлюю вістря однієї з них у щілину, і звідти долинає приємне тихеньке клацання. Шухляда плавно відчиняється, і в ній ми бачимо малесеньку фіолетову пляшечку.

Ван бере її і витягує старезний корок. Нюхає вміст пляшечки й відсмикує голову, її очі сльозяться. Вона каже:

– Це зілля для того, щоб розбудити Анналізу. Достатньо, гадаю, однієї краплини.

– На губи?

– Це дуже романтично, але не надто ефективно. Краще просто до рота.

Беру пляшечку і, коли Ван відкриває Анналізі рота, нахиляю її. З пляшечки витікає в’язка крапля синьої рідини і, коли я вже починаю думати, що цього забагато, падає Анналізі в рот.

Тримаю пальці на дівочій шиї, намагаючись відчути пульс. Минає хвилина, нічого не відбувається. Я мацаю пальцями шию, минає ще одна хвилина, і враз мені здається, ніби я щось відчув… ледь вловимий пульс.

– Вона прокидається, – озиваюся.

Ван також торкає Анналізину шию.

– Так, але її серце ослаблене. Спробую зараз щось придумати.

І виходить із кімнати.

Анналіза не дихає

Це не добре. Це не добре. Анналізине серце б’ється занадто швидко. Серцебиття дедалі сильнішає, проте воно не зовсім нормальне, не регулярне. Я тримаю руку на її шиї, відчуваючи пульс, що стає все швидшим і швидшим… Потім я перестаю його відчувати, не відчуваю нічого. Пульс зник. Ось уже вдруге. Минулого разу він знову відновився після десятисекундної паузи. Я відраховую десять секунд:

п'ять

шість

сім

вісім

ну ж бо ну ж бо

десять

одинадцять

от чорт от чорт

Аж ось удар, слабенький, як і раніше, тоді ще один, і ще, щоразу впевненіше. Це вже повтор, якась схема. От чорт! Якщо це схема, то так буде знову і знову.

Я й далі тримаю руку на шиї Анналізи. Ван ще не повернулася, і я не знаю…

Повіки Анналізи тріпотять і розплющуються.

– Анналізо? Ти мене чуєш?

Вона дивиться на мене, але не бачить.

Її серце знову починає битися все швидше і швидше, сильніше й упевненіше… занадто швидко.

А тоді вже вчергове зупиняється.

– Анналізо, Анналізо!

чотири

п'ять

шість

сім

вісім

дев’ять

будь ласка, прошу дихати

прошу

прошу…

Вона заплющує очі.

Ой ні, ні, ні…

І от я знову його відчуваю, слабенький, але пульс, її пульс. Він знову прослуховується, і вже не такий швидкий. А може, я просто намагаюся сам себе переконати в цьому? Анналіза не розплющує очей.

– Анналізо! Це Натан. Я тут. Ти прокидаєшся. Я тут. Не квапся. Дихай поволі. Поволі.

Її пульс стає, здається, стабільнішим, він швидкий, але вже не такий страхітливо нестримний, як перед цим, і тіло її, здається, теплішає. Я тримаю її за руку, таку тонесеньку, таку кістляву, що мені аж страшно.

– Анналізо! Я тут. Ти прокидаєшся. Я з тобою.

Її повіки знову тріпотять, і вона розплющує очі. Дивиться перед собою, але й далі не фокусує погляду на мені. Щось у її очах є неприродне – вони ніби мертві. У них не видно жодних сріблистих проблисків. І я знову відчуваю, що її серцебиття починає пришвидшуватися, знову розганяється, усе швидше і швидше. Ой ні! У неї розплющені очі, але її серце гупає так стрімко й гучно, що воно, здається, ось-ось вирветься з грудей, а тоді…

– Ні. Ні. Анналізо. Ні!

Намацую пульс, хоч і знаю, що її серце знову зупинилося.

Не можу більше рахувати. Не можу цього всього бачити. От чорт. Чорт! Може, треба зробити масаж серця абощо? Для цього її треба покласти на тверде. Просуваю руки під її тіло й піднімаю її вгору, а вона така легесенька, занадто легка. Обережно кладу її на підлогу, бо не знаю, що маю робити далі.

Кладу руки їй на груди і тисну на них, штовхаю. Здається, є якась пісенька, в ритмі якої це треба робити; я невиразно пригадую, як щось таке мені розповідав Арран. Вона швидка. Це все, що я пам’ятаю. Натискаю їй на груди, масажую серце, примушую його битися знову. Хоч насправді я й не знаю, як це робити… Не знаю, як правильно, але мушу продовжувати… Мушу не зупинятися…

– Натане… Що діється?

Це Ван. Вона навколішках біля мене.

– Її серце весь час зупиняється… Вона розплющила очі, але вони якісь мертві, а серце зупинилося знову.

– Ти все правильно робиш.

– Я вже, здається, зламав їй ребро. Не знаю, як сильно маю тиснути…

– Ти все робиш добре. Ребра зцілюються.

Ван торкає Анналізину шию, її чоло і щоки.

Тоді передає мені сигарету.

– Щохвилини випускай їй у рот одну свою затяжку, аж поки закінчиться сигарета. Це зміцнить її серце, хоча й може послабити твоє.

Роблю затяжку, а коли видихаю дим в Анналізин рот, відчуваю, як мені легенько паморочиться в голові. Роблю ще одну затяжку й нормально себе почуваю, та коли видихаю, голова йде обертом, немовби віддаю Анналізі всю свою силу. Мої губи так близько від її вуст… Дивлюся в її очі, але вони не змінилися. Роблю чергову затяжку і коли видихаю в Анналізин рот, мої губи торкаються до її. Погляд у неї не змінюється. Знову затягуюся й видихаю, трохи незграбно торкаючись її вуст, а тоді дивлюся в її очі й помічаю, як вони зблиснули.

– Натане?

– Так, я тут…

Відчуваю, як Ван торкає мене за плече й бурмоче:

– Тепер я вас залишу.

Анналіза питає:

– Це все насправді?

– Так. Ми обоє справжні.

– Добре.

Це напівслово, напіввіддих.

– Так, дуже добре. Ти спала, була зачарована.

– Мені холодно.

– Я спробую тебе зігріти. Ти дуже довго спала.

Її погляд сфокусований на мені; очі стають дуже синіми, у них поволі рухаються сріблисті проблиски, і вона каже:

– Мені так холодно…

Її рука намагається знайти мою, і я беруся за неї. Накриваю її ковдрою й лягаю поряд, щоб вона зігрілася, і говорю до неї. Просто повторюю одне й те ж саме:

– Я тут, усе буде добре, ти довго спала, не треба квапитися… Вона місяцями спала, але це її, здається, виснажило. Її тіло занадто худе, з-під шкіри випинаються кості, і тепер, коли вона прокинулася, видно, яке зморене в неї обличчя. Анналіза виглядає кволіше й хворобливіше, ніж тоді, коли спала.

Ми лежимо разом, я пригортаю її до себе, щоб зігріти. Вона запитує:

– Ти щось курив?

– Так. Ми поділилися сигаретою. Але там був не тютюн, а щось інше.

Вона нічого не відповідає. Я вже думаю, що вона знову заснула, і тоді Анналіза промовляє:

– Натане…

– Так?

– Дякую тобі.

І засинає.