Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

Останній погляд

– Натане? Це ти? – кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом.

Зупиняється.

Я не рухаюся. Кірен теж.

– Ой, бляха, – Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру.

– Ти в нормі? – запитує Несбіт.

Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча.

– Скільки часу минуло, відколи ти пішов? – питаю я.

– Не знаю. Години дві.

Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди.

Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже:

– Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га?

Не відповідаю.

Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його.

– Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку?

– Заткайся!

– Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і…

– Заткайся!

– Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це.

– Ти помилився.

– Вип’єш? – простягає мені фляжку. – Щоб позбутися присмаку.

Лаюся у відповідь.

– З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням.

– Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти.

– Ага, і швидко. Тільки без паніки.

– Я не панікую.

Хоч мені аж свербить забратися звідси.

– Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців.

– А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців?

Він шкіриться.

– Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, – він знову відсьорбує з фляжки. – Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі?

– Два дні тому.

– Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати.

Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся.

Несбіт не вгаває.

– Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати.

– Ходімо звідси.

Закидую рюкзак на плече.

Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя перетворився на криваве місиво, яке пообсідали малесенькі мушки. Несбіт нишпорить у Кіреновому одязі, забирає ніж, ліхтарик, гроші, але викидає геть мобілку. Тоді кладе здобич у наплічник, закидає його на спину і йде геть.

Я також іду, але не втримуюся і озираюся востаннє. Ще більше мушок зібралося на Кіреновому обличчі, здалеку здається, ніби він має на оці чорну пов’язку. У нього майже немає шиї, з-під потилиці стирчать білі кості хребта, але груди залишилися неторканими. Я не зжер його серце, це точно, але шлунок його роздертий, а кишки вивалилися червоно-фіолетовим місивом. Хотів би я знати, яка звірюка здатна виробляти таке з людиною?

Розділ другий
Дари

Ван Дал

Ми крокуємо швидко. Несбіту, мабуть, перевалило десь за тридцять. Він у добрій формі й непоганий боєць, але я мушу заради нього сповільнювати крок і зупинятися, коли він хоче перепочити. Я міг би пробігти цілий день, цілу ніч і ще один день, хоч майже не спав. Навіть можу дрімати під час бігу.

Несбіт не каже, куди ми прямуємо, та коли вже гори й ліс залишаються позаду, ми йдемо стежиною поміж полів у напрямку села в долині. Бачу залізницю й запитую, чи ми поїдемо поїздом. Він перепитує:

– Громадським транспортом? Ми? Ні, друзяко, нам треба знайти якусь машину.

– Якусь машину чи твою машину?

Він не відповідає, та мало не підстрибує від захвату, помітивши іскристо-сірий седан. Пояснює мені:

– Люблю я новенькі «Ауді». А ці ключі… – він гойдає переді мною брелком із ключами, шкірячи зуби й відходячи назад, – …ці електросенсорні ключі набагато простіші від тих старих.

Він наближається до дверцят водія й тисне на брелок. Двері відчиняються. Ми сідаємо в авто, Несбіт потирає руки.

– Шкіряні сидіння, кондиціонер, круїз-контроль. Розкішно.

– Але ж воно не твоє.

Несбіт регоче.

– Власність – це вже крадіжка. Хіба не так кажуть фейни?

– Не чув такого.

Беру в руки брелок. В автах я не дуже розбираюся, та все ж бачу, що це ключі до «БМВ», а не до «Ауді».

– Ван зачарувала брелок, і він тепер відкриває будь-яку найближчу тачку. – Несбіт виїжджає зі стоянки, тоді починає гнати на шаленій швидкості, аж вищать колеса. Я міцно припинаю себе ременем безпеки. – Ми будемо біля будинку за пару годин. Розкішне місце.

Ван Далин будинок?

– Не зовсім. Там багато порожніх будинків, і було б гріх не скористатися ними. Ми максимально ефективно утилізуємо недовикористані ресурси, як от ці тачки, що стоять скрізь без діла.

– Думаю, ти ніколи не просиш дозволу на утилізацію.

Несбіт шкіриться.

– Ти вгадав, друзяко. Хоч, якби про це попросила Ван, люди радо б погодилися. У неї є для цього зілля. Та в неї майже на всі випадки життя є зілля.

Несбіт мав рацію. Це розкішний будинок – модерний, просторий, наче притулок хрещеного батька якоїсь наркомафії. Довкола нього – триметровий мур з масивною металевою брамою, яка могла б, напевно, витримати ракетну атаку і якою, мабуть, керує за допомогою електронних засобів та особа, що стежить за всім через камери, встановлені на стовпах біля воріт. Ван, вочевидь, зуміла якось обійти цю систему безпеки. Не розумію, як зілля може розладнати електроніку, але здогадуюся, що відьма скористалася тими ж засобами, що й для відкривання автомобілів.

Ми вийшли з «Ауді» й решту відстані до будинку долали пішки.

– Машину знайдуть. Там трохи бракує бензину, а решта все, як було.

– А що, тебе це дійсно турбує? – дивуюсь я.

– Бачиш, деякі з цих авт обладнані системами стеження. Моя порада: вживай їх і лишай.

Ми зупинилися біля брами під камерами й чекаємо. Несбіт натискає на зумер і говорить у мікрофон:

– Гей! Це я. А то Натан. Знаєш, я думав, що він помер? Ну, а виявляється… – Несбіт знизує плечима, – … що ні.

Я люто на нього зиркаю.

– У принципі, він добрий хлопець, – Несбіт підводить очі до камери й повільно додає гучним театральним шепотом: – У нього листи.

Не чути жодної відповіді, навіть гудіння електронної системи брами.

Сонце пече немилосердно, і асфальт під нашими ногами нагадує розпечену піч. Металеві ворота, здається, аж вібрують від жару, але раптом вони починають рухатися, безшумно відсуваючись убік, і ми прямуємо довгим прямим проїздом. Озираюся і бачу, що брама вже зачиняється. Земля попід муром і брамою захищена товстим рулоном колючого дроту. Цей будинок не лише фортеця, але й тюрма. Попереду стоїть, напівприхована поміж високих сосен, приземиста будівля зі скла й каменю.

З будинку виходить якийсь чоловік і дивиться, як ми наближаємося. На ньому – бездоганно пошитий світло-синій костюм. Настільки світлий, що здається майже білим. Чоловік має широкі штани й також світло-синю камізельку. Підходимо ближче, і я зауважую, що в нього біла сорочка й світло-рожева краватка з відповідно підібраною рожевою хустинкою в кишені піджака. Коли ми опиняємося майже поряд, чоловік повертається до нас спиною й заходить усередину. Він високий на зріст, вищий за мене, і стрункий. Його волосся нагадує мені про Соула О’Браєна: воно абсолютно біле, гладенько прилизане, акуратно підтяте на потилиці. Тільки тепер усвідомлюю, що думав собі, що тут є тільки Ван і Габріель, а виявляється, тут присутня принаймні ще одна особа.

– Хто він? Хто ще тут є? – допитуюся в Несбіта.

Він дивиться на мене, тоді починає витанцьовувати переді мною, розмахуючи руками й наспівуючи слова популярної пісеньки:

– Нікого тут немає, крім курчаток…

Дорогою до будинку він так і не перестає кудкудакати, ляскати руками, співати й реготати.

Заходимо в будинок і потрапляємо у просторий прохолодний вестибюль, а потім у вітальню з величезними, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на довгу й простору галявину, що веде вниз до женевського озера. Вітальня велетенська, там запросто можна організовувати вечірку або й бал, хоч вона вся заставлена диванами й низенькими столиками, розташованими трьома окремими групами.

Той чоловік стоїть до мене спиною. Бере зі столика срібну запальничку й повертається впівоберта, щоб запалити сигарету, і тоді я можу розгледіти його профіль. Він має чистеньку, бліду й неймовірно здорову на вигляд шкіру, а коли затягується й набирає в легені дим, я усвідомлюю, що це не чоловік. Це – Ван.

Вона повертається, щоб поглянути на нас обидвох, і я просто засліплений її вродою. Ця відьма виглядає, наче хлопчик, а водночас і як дівчинка, і їй, мабуть, років двадцять.

– Отже? – це вона каже Несбітові. Голос не пасує до її зовнішності, але відповідає її пристрасті до куріння, – звучить так, ніби вона палить по шістдесят цигарок на день.

– Отже. Привіт, Ван. Гарно тебе бачити, приємно повертатися. А це Натан.

Ван робить глибоку затяжку, а тоді поволі випускає тоненьку цівку диму. Підходить до мене ближче й каже:

– Рада бачити. Справді рада.

Має світло-сині очі, такі ж світлі, як і її костюм. Досі я бачив очі лише двох Чорних магів: Меркурії і власного батька. Вони були інакші й абсолютно не подібні на очі Білих магів, які, за моїми спостереженнями, мали сріблисті проблиски, що мерехтіли і вигиналися. Але в очах у Ван були немовби коштовні сапфіри, що обертаються, то збільшуються, то зменшуються, а коли торкаються одне одного, – спалахують іскрами, з яких немовби народжуються нові сапфіри. Я ще в житті не бачив прекрасніших очей.

– У тебе Габріелеві листи? – запитує в мене Ван. Я помічаю, що з її рота струмує не сірий, а неймовірно рожевий дим, кольору її краватки. Цей дим видається майже живим, коли поволі клубочиться вгору понад її щоками, а тоді змішується з повітрям і розчиняється в ньому перед очима Ван, від чого їхня бездонна синява стає ще бездоннішою.

Напівусвідомлюю, що щось там їй відповідаю, але не певний, що саме кажу.

Ван не відводить від мене очей, які ще більше іскряться, й каже:

– Несбіте, ти ж мав їх дістати.

І переводить погляд на нього.

Я відступаю на крок, але це нелегко зробити. Ледве змушую себе відвести очі від неї.

Несбіт пояснює:

– Я мав їх доставити тобі, шо я і зробив. Якби треба було, я міг би забрати їх у Натана, але це закінчилося б насильством, а я хотів без того обійтися. Він непоганий боєць, цей малий, і трохи незвичний – пробуджує в собі звіра. У будь-якому випадку, він тут, має при собі листи і прагне побачити свого друзяку Габбі.

– Отже… – мовить Ван. Вона знову підступає до мене, ближче, ніж перед тим, настільки близько, що я відчуваю на своєму обличчі її дихання. Я очікував почути запах сигаретного диму, але пахне полуницями.

– Отже… – відказую я.

Полуничний запах легенький, я глибоко вдихаю, щоб краще його відчути. Я ще ніколи не зустрічав такої дивовижної жінки. Роблю ще один вдих і кажу:

– Мій друг Габріель… Несбіт розповідав, що ти врятувала йому життя. Дякую за це. Я хотів би його побачити.

– Я й не сумніваюся, – відповідає Ван. – І впевнена, що й він хотів би тебе побачити. А ми всі хотіли б побачити ті листи.

Листи у бляшанці, в якій їх завжди тримав Габріель, а я відкривав її лише раз, коли вперше знайшов у Меркуріїній квартирі. Проте зараз щось спонукає мене витягти цю бляшанку з наплічника. Коли я нахиляюся, щоб запхати туди руку, то вдихаю зовсім інше повітря, яке не пахне полуницями. Знову випростовуюся, тримаючи в руках наплічник, але не листи.

Ван усміхається мені, і я відчуваю, що у мене ледь-ледь підкошуються коліна. Анналіза чарівна, але Ван просто заворожує. Вона приголомшує в буквальному сенсі цього слова. Та я мушу триматися від неї подалі.

– Мені бракує свіжого повітря, – кажу й підходжу до вікон, а тоді відсовую вбік двері. – Давай-но поговоримо тут.

Повітря назовні чистіше. Хоч і страшенна спека.

Ван іде слідом і показує рукою на затінене місце у внутрішньому дворику, де можна посидіти. Підходжу до низенького диванчика, але не сідаю, аж поки не бачу, куди йде вона, а тоді стаю навпроти неї.

Вона гукає Несбіту:

– Попроси Габріеля, щоб долучився до нас, і принеси лимонаду й чаю на чотирьох, – вона показує жестом на сидіння й каже: – Прошу сідати. Я знаю, що Габріель не примусить себе довго чекати.

Якийсь час ми мовчки сидимо, поки Ван палить свою сигарету, а тоді я кажу:

– Несбіт розповідав, що в Габріеля стріляли, але він одужав. Це правда?

– Його двічі підстрелили, а кулі Ловців дуже паскудні штуки, але так, Габріель уже оклигав, – вона струшує з цигарки попіл, а тоді робить ще одну глибоку затяжку й додає: – Але він ще й досі сам не свій. Він дуже переймається тобою, Натане, і я боюся, що Несбіт, мій ідіот-помічник…

– Партнер по бізнесу, – уточнює Несбіт, заходячи у дворик із глечиком лимонаду і ставлячи його поміж нами. Тоді бурмоче собі під ніс: – Габбі був на кухні, тож я йому повідомив, шо ти тут.

Ван веде далі.

– Несбіт, мій ідіот-помічник, наплів нам, що ти помер. Я вже казала, як сильно переймається тобою Габріель. Він…

Помічаю праворуч від себе якийсь рух, і, коли повертаюся, у дворик заходить Габріель і дивиться на мене. Я бачу, що він не може повірити своїм очам. Виглядає кволим і схудлим, а тоді ледь чутно щось каже.

Я підводжуся й не знаю, що мені казати. Бракне слів. Я хочу сказати, що завдячую йому своїм життям, але він і так це знає.

Ступаю крок до нього, а він наближається до мене і міцно мене пригортає, а я обіймаю його. Він знову ледь чутно щось каже, мабуть, те ж саме, що й перед тим, але французькою мовою, і я нічого не розумію.

Відводить голову, щоб глянути мені в очі. Не посміхається, а його обличчя виснажене й посіріле. Його карі очі ті ж самі, фейнівські, але білки поцятковані червоними прожилками.

Я не певний, що маю сказати, і все звучить якось не так:

– Я чекав біля печери… Завдяки тобі я вибрався з Женеви… Я весь час сподівався, що ти живий. Я помер би, якби не ти…

Зазвичай він саркастично прокоментував би мої слова, але цього разу просто знову прихиляється до мене і каже ще щось по-французьки.

Ми далі стоїмо разом. Я тримаю його, відчуваючи наскільки він схуд і як стирчать у нього ребра. Не хочу відпускати його з обіймів, принаймні – не першим.

Він каже:

– Я думав, що ти помер.

І я усвідомлюю, що це саме він говорив і по-французьки.

– Несбіт казав, що бачив твоє тіло.

– Несбіт придурок, – вставляє свої п’ять копійок Ван.

Несбіт, заходячи з тацею, повною чайного приладдя, ображається:

– Я це почув. Якби ви самі побачили його тіло…

Він ставить тацю й розставляє порцеляновий чайничок, глечик з молоком, чашки, тарілочки й цукор, бурмочучи про те, який я був сірий і холодний, і про мої напіврозплющені очі.

Розклавши все, Несбіт сідає й бере чайничок.

– То шо, я буду на розливі?

Наступні півгодини ми з’ясовуємо, що ж саме сталося. Ван просить мене:

– Натане, розкажи нам, що трапилося, коли Габріель пішов.

Я знизую плечима. Не певний, що маю казати, не певний, що саме їй уже відомо.

– Давай я допоможу. Тобі або, точніше, Розі, вдалося викрасти ножа з будинку у Женеві. Не просто якогось старого ножа, а Феїрборн. Не просто з якогось там старого будинку, а зі штаб-квартири Ловців, і не просто в якогось старого Ловця, а в самого Клея, їхнього ватажка. Роза, безсумнівно, була талановитою відьмою. Але ви все розпланували не найкращим чином, і вона заплатила за це своїм життям. Тебе також підстрілили, – Ван затягується і випускає в мій бік довжелезний струмінь диму. Я відчуваю легкий запах полуниць. – Скажи нам, Натане, що сталося далі?

Дивлюся на Габріеля, а він киває на знак згоди.

– Мене поранили, і я не міг бігти. Габріель урятував мене, відволікши увагу Ловців, – знову намагаюся перевести розмову на Ван і запитую: – А ти врятувала Габріеля, але що ти робила в Женеві тієї ночі? Я думав, усі Чорні маги повтікали звідти. У місті було повно Ловців.

– Спочатку закінчи свою розповідь, – наполягає вона, випускаючи з кожним словом кільце диму. – Тебе поранило, але в тебе був Феїрборн. Ти втік із Женеви лісом…

Габріель перебиває її.

– Але чому, ти опинився в лісі? Чому не повернувся в Меркуріїн котедж через розколину в квартирі?

– Мені стало погано через отруєну кулю. Я заблукав. Довго не міг розшукати квартиру, а коли дістався туди, там уже кишіло від Ловців. Тому я відправився далі пішки… думав, що маю достатньо часу, щоб повернутися до Меркурії перед своїм днем народження. Я вкрав трохи їжі, одягу й грошей. Спочатку, коли поїв, мені покращало, та поступово ставало все гірше й гірше, аж поки я цілком знесилився. Я вирізав із себе отруту, а тоді втратив свідомість. Не помер… як бачите… але був до цього близький. Тоді мене й побачив Несбіт. Пізніше я отямився й рушив далі до Меркурії.

Ван робить глибоку затяжку.

– Звичайно, нас усіх цікавить одне запитання: чи це тобі вдалося?

– Вдалося. Але Меркурія не виконала церемонію Дарування.

– Ага. Бо в тебе не було Феїрборна?

– Бо вона в цей час билася з Ловцями.

Усі очікувально дивляться на мене.

Я кажу:

– Три дари мені дав батько.

Ван кліпає очима.

– Це мало бути щось надзвичайне.

– Так.

Я помічаю, що Ван кидає погляд на мою руку й перстень. Запитую:

– А ти його знаєш? Маркуса?

– Я пару разів коротенько з ним бачилася, кілька років тому. Він більше не з’являється на зустрічах Чорного відьмацтва. Давно вже.

– А де він живе, знаєш?

Вона хитає головою.

– Цього ніхто не знає.

Ми всі секунду-дві мовчимо, а тоді Ван каже:

– І твій Дар, припускаю, подібний на батьків, судячи з Несбітових побрехеньок. Це рідкісний Дар.

Я намагаюся зберігати невимушений вигляд. Не хочу зараз навіть думати про звіра. Я його взагалі не відчував у собі, відколи зранку замордував Кірена.

– А що сталося потім? – запитує Габріель.

– Батько пішов. У долині аж кишіло від Ловців. Меркурія була на мене люта. Вона сказала, що триматиме в себе Анналізу й відпустить її тільки в обмін на батькову голову або серце. Тоді нам на хвіст сіли Ловці, і я втік. Урешті-решт, десь через тиждень, я вислизнув від них остаточно. Повернувся до печери й чекав на тебе там.

– Ти довго чекав.

Хитаю головою, але не можу сказати йому, що вже був готовий здатися.

Ван каже:

– Так, нам усім пощастило, що Натан був такий терплячий.

Габріелеві вуста легенько смикаються:

– Я завжди думав, що… Натан… дуже терпляча особа.

– І отак чудово ми підійшли до сьогоднішнього дня, – підсумовує Ван. – Несбіт знайшов тебе біля печери, куди він прийшов по листи. Ага! Якщо вже ми про них згадали, чи можу я їх нарешті отримати?

Я запитую в Габріеля:

– Що мені з ними зробити?

– Я пообіцяв їх віддати Ван.

– І ти хочеш дотримати обіцянки?

– Вона врятувала мені життя.

Дивлюся на Ван. Вона має безтурботний і тріумфальний вигляд.

Я доволі помпезно виголошую:

– Звичайно, Габріелю, листи твої, і я мушу віддати їх тобі, так само, як Ван повинна віддати мені Феїрборн, бо він належить мені.

Ван і далі безтурботно всміхається.

– Тобі? Ти вкрав його у Клея. Точніше, його вкрала Роза.

– А Ловці його вкрали в Массімо, мого прадіда. Це власність моєї родини.

Вона відсьорбує ковточок чаю, а тоді запитує в Несбіта:

– Гадаєш, ми маємо віддати йому Феїрборн? Це ж ти, зрештою, ним заволодів.

Несбіт вишкірює зуби, немов якийсь паскудний пес, і заперечно махає головою.

– Я мушу погодитися з Несбітом. Ти повівся з ним доволі легковажно. Якщо навіть Несбіт зумів його в тебе забрати, то… це могла б зробити будь-яка дитина. Він має зберігатися в надійному місці. Це небезпечна й потужна зброя. Наразі, думаю, що я сама за ним припильную.

– Він мій!

– Фактично, любий хлопче… – Ван дивиться на мене, а її очі іскряться і їх оповиває дивовижний синій серпанок, – …я погоджуюся з тобою. Проте… і я це кажу з найкращих міркувань… не думаю, що ти повинен його мати. Ще ні. Це не надто хороша штуковина, у ньому повно лихих чарів. Можу тебе запевнити, що тут ніж буде в цілковитій безпеці, – вона піднімає чайничок. – Ще чайочку?

Ніхто їй не відповідає. Наливаючи чай, Ван додає:

– Натане, листи належать Габріелю. Прошу їх йому віддати.

Я дивлюся на Габріеля, і він киває головою.