Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

Перший напад

Несбіт веде мене до розколини, розміщеної неподалік, у двох хвилинах ходи поміж деревами від того місця, де й досі лежить у ліжку Анналіза. Ми з Анналізою похапцем розпрощалися. Вона хвилювалася за мене, це було помітно і, з одного боку, приємно, а з другого – зовсім ні. Я їй сказав, що все буде гаразд, хоч насправді й гадки не мав, що може статися… Я ж тільки знаю, що з нами Маркус, і це – на краще.

Я думав про те, щоб скористатися своїм Даром і напасти у тваринячій подобі, але знаю, що так бути не повинно. Це придасться для інших боїв. А зараз потрібно зосередитися на тактиці, на тих речах, яких мене навчила Селія, на людських методах бою. Я запитав про це в Маркуса, і він відповів мені те ж саме. Після тижня, проведеного з ним, я вже знаю, що можу контролювати цю частину свого єства, мій Дар, і можу трансформуватися так само швидко, як і Маркус, але цей Дар не для війни.

Біля розколин Несбіт каже:

– Здається, твій старий перевіряє, чи все гаразд.

І киває на дерево вдалині. Маркус стоїть там, напівприхований за листям, і піднімає вгору руку, немовби хоче сказати жестом «удачі» або «до скорої зустрічі» або щось таке. Я також піднімаю вгору руку.

Я хапаю Несбіта за зап’ясток, він знаходить розколину, і ось ми вже помчали. Мені вдається встояти на ногах, коли нас викидає з другого кінця – я зігнувся вдвоє, але стою. Несбіт миттєво підводиться і стрімко біжить далі. Ну, принаймні для нього це називається стрімко.

Рухаюся слідом, тримаючись на кілька кроків позаду. Надворі темно й тихо, і хоч я не бачу так добре, як він, але відчуваю під ногами стежку і не відстаю. Тільки-но я почав розігріватися, як ми вже опиняємося біля аеродрому. Він у пітьмі, і я ледве можу розрізнити невиразні обриси трьох ангарів, розташованих один біля одного, на відстані якихось ста метрів від нас. Ми просуваємося вздовж огорожі, аж до самих ангарів праворуч од нас. Несбіт зупиняється й, видобувши з куртки якісь кусачки, починає розрізати огорожу. Я мушу її підтримувати, щоб вона не хиталася й не брязкала. Коли він робить у паркані достатньо широкий прохід, то показує мені жестами, щоб я зачекав, поки він усе розвідає. Я згідно киваю.

Несбіт біжить, припадаючи до землі, до ангарів і зникає десь поза ними. Охоронці стережуть паркан поодаль, з протилежного боку. Якби вони ходили по колу, то з’явилися б тут, за моїми розрахунками, через якихось двадцять хвилин, але, судячи зі слів Несбіта, вони ще жодного разу цього не робили.

Минає трохи більше десяти хвилин, і Несбіт вигулькує з-поза найдальшого від мене ангара, біжить до середнього, потім до найближчого і врешті-решт – до мене. Я не зводжу очей з вартових, але вони взагалі не рухаються, можливо, навіть позасинали.

Несбіт залишається з другого боку паркана, припавши, як і раніше, до землі.

– Ну? – шепочу я.

– Не зміг зазирнути всередину. Вони зашпаклювали всі тріщини в стіні. І там немає жодного освітлення. Я чув голоси в одному з ангарів, хоч минулої ночі він ше був порожній.

– Отже, там може виявитися купа Ловців, яких не було перед цим?

– Або новобранців, або ж вони переселилися туди з іншого ангара. Я не знаю.

– Чорт!

– Шо думаєш?

– Я думаю, ти маєш повернутися і ще раз уважно все перевірити.

Несбіт лає мене на всі заставки.

– Я все уважно переглянув.

Хитаю головою.

– Ну, то розкажеш це Селії.

Ми мусимо чекати ще півгодини, поки Несбіт матиме нарешті гарну нагоду для розвідки. Селія підбігає до нас стрімко й безшумно, попри свої габарити; вона завжди була на диво спритна. За нею з’являються Клаудія, Габріель, Самін, Ґрейторекс і Олівія. Завершує процесію Маркус.

Габріель припадає до землі ліворуч од мене, Селія – праворуч.

– Ну? – запитує вона в мене.

– Ситуація змінилася. Несбіт хоче сам тобі доповісти.

Вона розмовляє крізь огорожу з Несбітом. Вони говорять так тихо, що я не можу розібрати жодного слова.

Бачу, як Селія підносить голову й роззирається, а Несбіт знову біжить до ангарів.

Я шепочу Габріелю:

– Щось там змінилося. Не певний, у кращий бік чи в гірший.

– Ти стурбований?

Я хитаю головою. Але якась частина мене відчуває неспокій. Навіть попри те, що з нами Маркус, завжди існує небезпека якоїсь випадкової кулі, або влучного пострілу, або Ловця з особливим Даром, або чогось іншого.

Несбіт зник за найдальшим від нас ангаром. У найближчому ангарі хтось вмикає світло, слабке світіння якого проникає крізь щілинку попід дверима з нашого боку. На обрії також поволі світає. Ловці починають прокидатися. Нам уже варто починати напад, але ми ще й досі не готові, а Несбіт узагалі в такій ситуації ризикує бути спійманим. От вам і легенька перша місія.

Не відводжу погляду від ангара, з-поза якого має з’явитися Несбіт, але його все нема й нема. Селія обертається до мене й каже:

– Ти й Габріель – до першого ангара. Маркус бере на себе вартових, а тоді вирушає до найдальшого ангара, де буду я. Ґрейторекс займеться середнім.

Маркус першим пролазить крізь огорожу і стає невидимим. Тоді прослизаємо всі решта, і я стрімко біжу разом із Габріелем і Самін.

Я підбігаю до дверей раніше за Габріеля і вдаряю їх ногою з такою силою, що вони мало не б’ють мене самого по обличчю. Я приголомшений побаченим. Це зовсім не порожній ангар: вздовж нього тягнуться три ряди двох’ярусних ліжок. Тут легко може спати й сотня людей. Усі ліжка порожні, принаймні так виглядає, але треба ще перевірити. Я лягаю на землю й зазираю попід ліжка. Унизу теж пусто, та й ліжка зовсім новенькі, ніхто ще ними не користувався, й під ними також нічого немає. Але я не бачу до самого кінця і тепер шкодую, що поряд немає Несбіта.

Габріель каже:

– Самін, залишайся тут. Пильнуй за дверима. Я прочісую все з правого боку. А ти, Натане, з лівого.

І біжить повз мене праворуч до протилежного кінця ангара, вигукуючи:

– Пусто. Пусто. Пусто. Пусто.

Я підводжуся й трохи повільніше йду лівим проходом. Нікого не бачу; ніде немає закутків, у які можна було б заховатися. Габріель зустрічає мене і ми повертаємося назад, ще раз усе перевіряючи. Коли вже підходимо до Самін, з другого ангара долинає стрілянина.

П’ятеро Ловчинь вибігають із середнього ангара і мчать до воріт. Я кидаюся спочатку за найшвидшою з них. Хапаю її, тримаючи у руці ніж, і миттєво перерізаю їй горло. Вона була новобранкою; навіть не пробувала чинити опору. Інша дівчина пробігає за спиною повз мене, я хапаю її й завдаю потужного удару. Вона втрачає свідомість. Я озираюся й бачу, що Габріель застрілив одну з Ловчинь, а, можливо, і двох, бо тільки одна ще тримається на ногах. Її зловила Самін, але та завдала їй удар у відповідь.

Ловчиня кидається бігти, проте я перекриваю їй шлях, ловлю її, перевертаю, а тоді застромлюю їй ножа в живіт, розпорюючи шкіру. Її тіло падає на землю, а я помічаю Маркуса, що біжить до нас від воріт. Він проминає тіло тієї Ловчині, що втратила свідомість. Другої моєї жертви. Вона починає стогнати.

Маркус підходить до неї і скручує їй шию.

З ангарів долинають нові постріли. Маркус прямує до найдальшого. А ми з Габріелем і Самін біжимо до середнього.

Там у дверях Олівія. Нажахана. Перелякано вимовляє:

– Вони влучили в Ґрейторекс. Вона не може вийти.

Ґрейторекс усередині ангара на підлозі, в оточенні мертвих тіл Ловчинь-стажерів. Вона жива, захищена чиїмось тілом, що впало просто на неї. З протилежного кінця ангара долинають нові постріли.

Я кажу Габріелю й Самін:

– Я підповзу і схоплю Ґрейторекс. А ви вдвох мусите витягти нас назовні.

Габріель стріляє в самий кінець ангара, а я тим часом повзу по-пластунськи підлогою, ховаючись за тіла довкола Ґрейторекс, що тепер захищають також і мене. Хапаю Ґрейторекс за зап’ястки. Вони тонші й делікатніші, ніж я сподівався. Вона легенька.

– Тягніть! – кричу я. Габріель і Самін волочать нас. Тіло Ловчині також сунеться за нами. Проте ми вже вислизаємо назовні й перекочуємося травою вбік.

Ґрейторекс поранена в ногу. Олівія розриває їй штанину, щоб оглянути рану.

– Скільки їх там? – запитую я.

– Чотири, здається, – відповідає Ґрейторекс. Таке враження, що вона зараз зімліє.

– Що ти збираєшся вчинити? – запитує Габріель.

– Тільки не самогубство, – відказую я. – Зачекаємо на Маркуса.

У сусідньому ангарі все стихло, тож довго нам чекати не доводиться.

До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус.

– Тут усе зачищено? – питає Селія.

– Ні, – відповідає Габріель. – Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів.

Маркус каже:

– Кілька хвилин не заходьте.

Він стає невидимим, а ми чекаємо.

Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову.

Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим.

Біля мене вигулькує Маркус.

– їх було п’ятеро, – повідомляє він.

Селія дивиться на Габріеля й каже:

– Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними.

Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс.

Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило.

– Де ти був, партнере? – цікавлюся я.

– Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив?

Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома.

– Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, – відповідаю я.

Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє:

– Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві.

– Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, – кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий.

Селія каже:

– Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин.

Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя – це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо.

Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами.

Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую:

– Розплющ очі!

Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю:

– Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно!

Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми.

Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель.

Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже:

– Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір.

Я шукаю Несбіта, – він же й досі мій партнер, – щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний.

У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене.

Єдина особа, якій нічого робити, – це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними.

Маркус каже:

– Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

– Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

– Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

– Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

– Залишайся з нею. Вона – наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

– Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

– Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

– Це не означає, що й ми маємо так чинити.

Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:

– Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.

Я й далі відходжу, а він запитує:

– Чому?

Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:

– Чому?

Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.

Він дивиться на мене.

– Я запросто можу повернутися й убити її.

– Знаю, – знизую плечима. – Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.

– Очі не бачать – серце не болить?

– Якось так.

– Чому ти її не вб’єш?

– Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.

– Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, – каже Маркус. – Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.

– Натуру Білого чаклуна?

– Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.

Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.

– А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…

Він сміється й відповідає:

– Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.

Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.

Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.

До мене долучається Несбіт. Він каже:

– Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?

Габріель жартує:

– Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.

Несбіт каже:

– Якшо це правда, я задушу її власними руками!

Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.

– Маємо проблему з цією дівкою, – каже Несбіт. – А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… – він доїдає рагу й каже: – Простіше їх убивати.

– Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, – каже Габріель.

– Що? – ми з Несбітом витріщаємо на нього очі.

– Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати.

– Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, – заперечую я.

Габріель відказує:

– Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців.

У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.

Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом.

Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову.

Анналіза каже:

– Ти ще мовчазніший, ніж завжди.

– Я думаю.

– Про що?

– Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне.

Вона випростовується.

– Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз.

Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи:

– Йдеться про Кірена.

Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати.

– А що з Кіреном?

– Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена.

Анналіза чекає.

– А другим був сам Кірен.

Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози.

– Ти його вбив?

– Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього.

– І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном?

Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу.

Анналіза підводиться на ноги, і я теж.

Думаю, що вона піде геть. Кажу:

– Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими.

Вона відповідає:

– Ти мав би сказати мені це раніше…

Тоді знову сідає на землю.

– Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… – витирає від сліз очі й каже: – Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший…

Потім знову починає плакати.

І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та врешті-решт перестає й заспокоюється, починає дихати рівномірно. Я лежу біля неї, дивлюся на неї, цілую якомога ніжніше в щоку й пошепки кажу, що люблю й не хочу завдавати їй прикрощів. Так і засинаю, тримаючи її в обіймах.

Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи:

– Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося?

Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх.

– Скажи мені, Натане…

– Це важко пояснити.

– А ти спробуй.

– Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем.

– А що йому зробив ти?

– Анналізо, не запитуй про це, будь ласка.

Вона знову починає ридати.

– Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді.

– Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо.

Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить.

– А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося?

– Так! Я тобі не збрехав би.

– Ти багато тижнів приховував від мене правду.

– Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше.

– Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… – вона підводиться. – Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати.

І йде геть.

Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається.