Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

Форма слова

Цілу ніч знову і знову прокручую в голові цей спогад. Шукаю нових підказок. Щоразу бачу Меркуріїне житло все чіткіше. Це не замок, не заміський будиночок, не котедж і не якесь там орлине гніздо – її сховок знайти значно важче. Це бункер. Його абсолютно не видно, бо він повністю під землею, видовбаний просто в горі.

Наступного ранку я намагаюсь описати це місце, озеро й пагорб. Габріель запитує:

– А можеш ти його намалювати?

Звичайно, можу. Усі дивляться, як я малюю озеро з айсбергом посередині. Земля довкола горбиста; немає дерев або кущів, тільки пожовкла трава й голе каміння; у широких виярках лежать залишки снігу. Малюючи це, я раптом усвідомлюю, що на дорозі біля озера стоїть якийсь знак.

– Чи бачиш ти там назву тієї місцевості? – запитує Ван.

Я не розумію, що там написано. Заплющую очі й описую те, що бачу.

– Це слово починається з букви «В» і воно середньої довжини.

– Ну, це нам страшенно допоможе, – кривиться Несбіт. – Це там, де зимно, і назва починається з «В»? Треба тепер тільки відкинути все інше…

– Так, Несбіте, треба, дякую тобі, – зупиняє його Ван. – Нам потрібні карти. Ти розумієшся на картах, Натане?

– Так. Там ще щось є. Я знаю форму цього слова.

– Форму? – регоче Несбіт. – Ну чому ж ти раніше не сказав? Форму слова… Це ж зовсім інша справа.

– Несбіте, якщо ти не можеш додати ніякого позитиву, то чи не міг би ти взагалі нічого, до біса, не додавати? – Ван повертається знову до мене. – Яка це форма?

Я знизую плечима. Тоді малюю в повітрі пальцем.

– Добре. А яка довжина цього слова? Ти можеш порахувати букви?

– Або що таке букви? – знову вставляє свої п’ять копійок Несбіт. – Тобто чи не варто спочатку про це запитати?

– Знак був біля дороги, досить далеко, – хоч я знаю, що він не був аж так далеко, просто не можу його прочитати, а щоразу, коли намагаюся його пригадати або зосередитися на ньому, цей знак перетворюється в якусь хаотичну суміш чорного на білому.

Габріель подає мені книгу й запитує:

– На що було найбільш подібне це слово?

Несбіт розводить руками й хитає головою.

– Не можу в це повірити.

Я відкладаю книгу і пронизую його поглядом. Ван і Габріель також на нього дивляться.

– Шо?

– Принеси-но сюди атлас, Несбіте, – наказує Ван. – А тоді приготуй обід і піди прогуляйся.

Коли він іде геть, я починаю шукати в книзі слово, що нагадувало б мені ту назву місцевості, яку я бачив. Але нічого не знаходжу Габріель приносить ножиці й вирізає кілька букв. Переставляє їх місцями, аж поки я його зупиняю.

– Ось це трохи подібне. Що воно означає?

– Волтеан. Нічого це не означає. І… – він проводить пальцем по переліку назв у атласі, – тут немає такої назви.

– А є якась подібна? – запитує Ван.

Габріель уважно перечитує перелік.

Я підводжуся і йду на кухню. Несбіт нарізає батон ножем для хліба. Коли я заходжу, він підносить голову.

– Вітаю, друзяко.

Мабуть, у мене не надто привітний вигляд, бо він каже:

– Слухай, та я нічого такого не мав на увазі.

– Я не вмію читати, ясно? – підступаю до нього. Його ніж націлений на мої груди. Це хлібний ніж, але й ним можна зарізати.

Підступаю ще ближче, і вістря ножа впирається в мою шкіру.

Я наступаю. Вістря поволі встряє у мене, але тоді Несбіт забирає ножа. На його кінчику – кров.

– Тобі ясно? – не вгаваю я.

– Ага, Натане, звісно, я ж просто жартував, – його голос не змінився, як і його ідіотська посмішка, але тепер, коли я наблизився до нього, то бачу, що його очі вже не мерехтять: синьо-зелена течія в них застигла. Він злякався.

Я аж завмираю від подиву. Ніколи й подумати не міг, що він мене боїться.

– Що діється, Натане? – питає, заходячи на кухню, Габріель. Вагається, а тоді каже: – Здається, ми знайшли його. Це місце.

– Бачиш, мені вже й не треба вміти читати, – кажу я Несбіту. – А твій суп, – додаю, – пересолений.

Відвертаюся й виходжу.

Несбіт бурмоче:

– Пересолений? Пересолений? Я… але ж…

Виходячи з кухні, помічаю Перс. Вона сидить на лавці в куточку. Мабуть, мала весь час там сиділа. Я знову впізнаю в її очах той погляд, і вона вишкірює зуби й сичить на мене, коли я проходжу повз.

Габріель показує на атласі назву села.

– Це воно? Велтарлін. Ти бачив саме цю назву?

– Я не певний. Виглядає схоже. І ніби те саме озеро, але добре було б мати трохи детальнішу мапу.

Несбіт долучається до нас за столом.

– Знайшли його?

Я кажу:

– Так. Має бути воно: там зимно, і назва починається з «В».

– А шо я казав, – Несбіт шкірить до мене зуби.

– І що тепер? – запитує Габріель.

Ван підводиться, потягується, вигинаючи дутою спину, тоді починає міряти кроками кімнату. Дістає портсигар, але просто бавиться ним, не відкриваючи.

– Ми вирушимо туди. Дорогою роздобудемо детальніші карти й переконаємося, що ти не помилився. Якщо ти правий, Несбіт сформує передову групу.

– Передову групу з однієї особи? – перепитує він.

– Тільки не вдавай, шо це тобі не лестить.

– З метою?..

– Вкрай обережної розвідки. Огляду. Спостереження. Знаходження входу туди або входів. Стеження за тим, чи хтось туди заходить або виходить. Визначення заклять, які Меркурія може вживати задля захисту. І, що найважливіше, забезпечення того, щоб ніхто тебе не побачив. А тоді повернення на базу.

– І де ж ця база?

Ван дивиться на атлас і ставить кінчик свого пальця, свого вишуканого нігтя, на якусь точку на мапі в кількох сантиметрах від Меркуріїного пагорба з бункером.

Розділ четвертий
Щоденники з бункера

Знову бути позитивним

Ми на базі, у ще одному порожньому будинку, за кілька миль від Меркуріїного бункера. Перевірили його розташування на детальній мапі, і тепер я впевнений, що не помилився. Ми вже тут упродовж сімдесяти двох годин, а Несбіта з нами немає вже сімдесят одну з половиною години. Ван увесь цей час виготовляє переконливе зілля, з допомогою якого має примусити Меркурію розбудити Анналізу. Вона замішує складники, випробовує їх і люто зиркає на нас, коли ми здіймаємо галас. Перс і далі сповнена ненависті, лиховісно зиркає на мене, але я відповідаю їй тією самою монетою. Ми з Габріелем тримаємося разом або в його спальні, або на кухні.

Дві ночі я спав назовні. Ми на півночі, далеко на півночі, і тут зимно. Першої ночі я просто чекав, чи не станеться зі мною трансформація. Але нічого не відбулося. Наступної ночі я сидів, схрестивши ноги, на землі, дивився на захід сонця і намагався пригадати свої відчуття від перебування у звірячій подобі, коли мною опановує він, а ще думав про те, що стається, коли опиняєшся всередині того іншого себе і бачиш речі у цілком іншому світлі… Не подіяло. Але тоді я пригадав видіння, що його мав, коли намагався допомогти Габріелю. Згадав, як ми були в Уельсі, і моє серце протинав кілок, з’єднуючи мене з землею і зі мною-звіром. І це сталось: я відчув, як поволі в кров надходить тваринний адреналін, і не опирався йому, аж поки відбулася трансформація.

Пам’ятаю не все, але таки більшу частину свого перебування в подобі звіра. Я не полював. Таке враження, що звір просто показував мені все довкола, допомагав з’ясувати, що відбувається, допомагав призвичаїтися, хоч я завжди був у ролі пасажира, а він – на водійському сидінні. Я був у його тілі, хоч і не знав, що це за тіло. Судячи з відбитків лап, – мабуть, вовк або великий пес.

Відчуваю, ніби здобув контроль над тим, коли саме змінюватись. Розумію, що тепер можу зупинити цей процес, а за бажання – почати знову.

Отож сьогодні я залишаюся в будинку, буду сам собою, частково тому що сподіваюся на повернення Несбіта, а частково – тому що не хочу так швидко трансформуватися.

Лежу на одному з двох ліжок у Габріелевій кімнаті і мене переповнюють позитивні думки.

Позитивна думка № 1

Я живий. Маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. А це велика справа. Я живий. Я маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. Це суперпозитивне відчуття.

Позитивна думка № 2

Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.

Позитивна думка № З

Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.

Позитивна думка № 4

Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї – це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути – у буквальному сенсі цього слова – або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.

Позитивна думка № 5

Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.

Позитивна думка № 6

Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…

– Усе нормально?

Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною.

– Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні.

– А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу.

– Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими.

Габріель не відповідає.

– Ти так не думаєш?

– Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец.

Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу:

– І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін.

Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван.

Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав.

– Ти гніваєшся? – запитую.

Він спершу мовчить, а потім каже:

– Трохи. А може й дуже.

– На мене?

– На кого ж іще.

– Чому?

– Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… – він повертається й дивиться на мене, – …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так?

Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти:

– Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би…

Він перебиває мене, зриваючись на крик:

– А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола.

– Габріелю…

– Першій особі, яку я вбив, – знову він не дає мені договорити, – я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце.

– Ти хочеш мене шокувати, – підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд.

Він просто сам не свій.

– І хто це був? – запитую я.

– Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки – довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей?» Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий. Звісно, ти правий». Людей нелегко розгадати, бо знаєш, що тут найпідступніше? Люди змінюються, Натане. Змінюються. Сестра довіряла Кейтлін і була права, бо Кейтлін була добра, приємна й мила і намагалася допомогти. Вона була на нашому боці… спочатку. Але знаєш що? Її примусили зрадити нас. Вони це вміють: ламати людей.

– Це зовсім не означає, що таке могло статися з Анналізою.

– Ні, не означає. І я можу помилятися, Натане. Можливо, вона тебе не зрадила. Але коли я бачу Анналізу, щось у ній нагадує мені про Кейтлін.

– Габріелю…

– Чесно кажучи, я розумію, що Кейтлін не мала особливого вибору, але якийсь усе таки мала. Вона була Напівбілою відьмою, і якби не зробила те, що від неї хотіли, її життя перетворилося б на пекло. Але через Кейтлін упіймали мою сестру! Сестра любила одного Білого чаклуна. Кейтлін передавала записки, якими вони обмінювалися. А потім сестра вирішила з ним зустрітись і зайшла на територію Білого відьмацтва. Вона завжди була імпульсивною, життєрадісною й легко захоплювалася. Її впіймали. Їй було сімнадцять років. Її хлопцю теж. Його ув’язнили на місяць, а тоді випустили… Сестру повісили. Не знаю, що з нею робили перед тим, як забрати життя. Як ти гадаєш, Натане, що з нею робили?

Я не відповідаю. Знаю, що він і сам не хотів би почути відповідь.

– Досі ненавиджу Кейтлін. Упродовж тижнів, що минули, відколи я її застрелив, я постійно хотів зробити це ще раз, але повільніше, щоб завдати їй ще більшого болю й викликати ще більший жах, аби вона зазнала всіх тих страждань, які довелося витерпіти моїй сестрі…

Підходжу до нього. Пригортаю його. Я вперше це зробив: підійшов до Габріеля.

Думаю, що він не стримається й заридає. Але він відштовхує мене й дивиться мені у вічі.

– Я часто згадую про свою сестру, про те, як вона страждала, як над нею знущалися. Натане, я люблю тебе більше за сестру. Ніколи не думав, що таке можливе, але це правда. І думаю, ти маєш рацію. Думаю, що в нас таки є шанс здолати Меркурію, і навіть у Альянсу є шанс перемогти. Але найбільше мене тривожить те, що тебе, Натане, вб’ють, і, думаю, ти помиратимеш довгою, болісною й повільною смертю. А я не можу цьому запобігти, бо ти не бачиш, що Анналіза накликає на тебе біду. Ти відмовляєшся це зрозуміти. Тому я можу тільки пообіцяти, що намагатимуся тобі допомогти, а якщо мені не вдасться це зробити, і ти таки помреш, то та особа, через яку це станеться, зазнає від мене значно більше страждань, ніж Кейтлін…

І він іде геть.

Такий ось позитив.

Ми розробляємо план

– Ні, ні, ні! – Несбіт повернувся, і настрій у нього далекий від позитивного. – Слухай, я ж тобі казав. Там буде захисне закляття.

Наступного ранку ми сидимо за кухонним столом і складаємо план. Намагаємося придумати, як проникати в бункер без відома Меркурії.

– А що, як зробити підкоп? – пропонує Габріель.

– Аякже, – Несбіт плескає себе долонею по чолі. – Треба тільки дістати гірниче спорядження, вибухівку, підйомний механізм, парочку екскаваторів. На це потрібно не більше кількох тижнів…

Ми розуміємо, що він правий. І я знаю, що єдиний спосіб зайти всередину – той, про який давно вже думаю.

– Я мушу підійти до дверей і постукати.

Усі на мене дивляться, крім Габріеля. Він визнає мою правоту, опустивши вниз голову.

– Меркурія мене не вб’є. Принаймні не відразу. Спершу захоче довідатися, чи я вже маю Маркусову голову або серце.

– І як ти думаєш, скільки часу їй знадобиться, шоб вирахувати відповідь? – запитує Несбіт.

– Секунд десять, – відповідає, дивлячись на мене, Габріель.

– Так, – погоджуюся. – Але вона захоче вислухати мою пропозицію. Коли я бачив її востаннє, Меркурія саме дізналася про те, що Роза загинула, Маркус вручив мені три дари, а Ловці вдерлися в її долину. Вона була розлючена й налякана. Коли я прийду до неї цього разу, вона вже не лютуватиме й не боятиметься.

– Ага, надійся, – бурчить Несбіт.

– Отже, – веду далі, – я скажу їй, що хочу, аби вона звільнила Анналізу. Що вона може прийняти в дарунок замість Маркусової смерті?

Габріель підказує:

– Мабуть, твою.

– Є такий ризик, але, можу закластися, Меркурія схоче завдати мені якомога сильнішого болю. Вона захоче показати мені Анналізу, насолодитися своєю перемогою. Гадаю, вона запросить в бункер. І почне розмову.

Усі пильно дивляться на мене.

– І що тоді? – запитує Габріель. – Що буде після того, як ти так успішно все це здійсниш?

– А тоді… Тоді ви всі прослизнете за моєю спиною, здолаєте Меркурію, напоїте її переконливим зіллям, знайдете спосіб розбудити Анналізу, і ми всі звідти втечемо.

Несбіт регоче. Габріель закочує очі.

Ван каже:

– Це може спрацювати.

Ми всі здивовано дивимося на неї.

– Штука в тому, як нам усім проникнути в бункер. Меркурія знає, що Провідниця мала привести їй нову ученицю, – продовжує Ван, дивлячись на Перс, яка похмуро сидить у кутку. – Можливо, її можна якось використати.

– Я можу привести Перс до Меркурії. Вона мені довіряє, – каже Габріель. – І можу простежити за Меркурією, щоб побачити, якими чарами вона захищає вхід.

Тиша. Ван курить сигарету.

Я озиваюсь:

– Навряд чи Габріель повинен туди йти – якщо Меркурія побачить нас удвох, це в неї викличе ще більше підозру. А що як… я приведу Перс? Я врятував її від нападників на Провідницю. «Не знаю, що з нею робити, Меркуріє, оце подумав, що їй, можливо, буде добре з тобою. О, до речі, як там Анналіза?» Меркурія заведе мене до Анналізи, а Перс за цей час вираховує вхідне закляття.

– Вона француженка. По-англійськи вона не розуміє ані слова. Крім того, вона анітрохи не бажає тобі допомагати, – каже Габріель.

– Скажи їй, що мене збираються вбити, і вона матиме нагоду це побачити. Гадаю, це стане для неї доброю мотивацією.

– Ні, – заперечує Ван. – Потрібно, щоб ти і Перс проникли всередину, але чари доступу має розшифрувати хтось інший. Проте ідея в цілому добра. З деякими невеличкими змінами вона може спрацювати…

Бункер Меркурії

Наступного ранку ми вже напоготові. Щойно починає світати. Небо чисте й блідо-блакитне. Має бути чудовий день.

Несбіт каже:

– Я все довкола перевірив. Це єдиний вхід. Мабуть, Меркурія має всередині якусь розколину, бо я просто не бачу, кудою інакше вона могла б доставляти сюди різні продукти. Найголовніше питання: чи відьма вдома?

– Дізнатися можна тільки одним способом, – відказую я.

Вхід у бункер – це вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі – там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії.

Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона – з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості.

Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля.

Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві.

Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч.

Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею – масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами.

Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла.

Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло.

Я гупаю знову і кричу:

– Меркуріє! Маєш гостей.

Ми чекаємо.

Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом!

Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає.

Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки.

Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом.

Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми.

– Меркуріє! – кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову.

– Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька.

– Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва.

Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують.

– Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс.

– А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову?

– Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому.

– Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами.

– Я від них вислизнув.

Меркурія кривить губи.

– А як ти мене знайшов?

– Це не має значення, – знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. – Головне, що я тут.

– А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу.

– Я хотів поговорити з тобою про це. У нас не було часу обговорити твою пропозицію, коли з усіх боків стріляли Ловці.

– А це не підлягає обговоренню.

– Ти ж ділова жінка, Меркуріє. Усе підлягає обговоренню.

– Тільки не це.

– Спочатку ти хотіла, щоб я вбив Маркуса, а ти в подяку дала б мені три дари, але перед тим, як я подався красти Феїрборн, ми домовилися, що я натомість рік попрацюю на тебе.

Меркурія глузливо шкіриться.

– То ти хочеш тепер запропонувати мені її?

– Ні. Я хочу запропонувати тобі Перс в обмін на Анналізу.

Меркурія пильно дивиться на Габріеля і врешті-решт каже:

– Вона і так мала прибути до мене. Я її забираю, – відмикає висячий замок шпилькою для волосся, хапає Габріеля за плече, затягує його всередину й починає замикати браму. – А з тобою і з твоїм батьком ми розберемося окремо.

– Але!.. – хапаю рукою браму.

– Немає про що говорити. Повертайся, коли матимеш Маркусову голову або серце.

Це, мабуть, чи не найгірша з можливих, хоча й цілком сподівана відповідь.

– Я мушу побачити Анналізу, – вигукую, вчепившись за браму.

– Ні, не мусиш, – заперечує Меркурія.

– Мушу! Бо як мені знати, чи вона ще жива? Я навіть не знаю, де вона… Мені тільки відомо, що ти залишила її Ловцям… Я виконаю твоє прохання, Меркуріє. Виконаю, якщо зможу. Але повинен знати, що Анналіза жива. Повинен спершу її побачити.

Меркурія вагається. Вона ще не замкнула замок остаточно. Замислилася. А це вже щось.

– Я ризикував своїм життям, щоб сюди прийти, Меркуріє. Ти запросто можеш мене вбити. А я ж тільки прошу, щоб ти показала мені Анналізу.

– Коли ми востаннє про це говорили, ти сказав, що ніколи не вб’єш свого батька.

– Це було ще перед тим, як він залишив мене на поталу Ловцям. Я мало не помер… Не раз я ледве від них вислизав… Але все ж таки мені вдавалося втекти, хоч і зовсім не завдяки йому… Я все життя чекав, коли він по мене прийде. Думав, що він забере мене з собою. Думав, що він усьому мене навчить і буде зі мною, але ж ні – він мене покинув, щоб Ловці могли мене впіймати й закатувати на смерть…

– Він жорстока людина. Я рада, що ти це нарешті збагнув, Натане.

Схиляю голову й кажу, тримаючись за ґрати:

– Заради Анналізи я зроблю все, що завгодно, Меркуріє. І я ризикуватиму своїм життям, щоб їй допомогти, проте я мушу спочатку її побачити. Будь ласка…

Не наважуюся поглянути на відьму. Мені залишається тільки плекати надію на те, що Меркуріїна ненависть засліпить її, і вона не збагне, що я ніколи не вб’ю Маркуса… Ніколи не зміг би його вбити… Мені треба примусити її повірити в те, що заради Анналізи я здатен на це.

Падаю перед нею навколішки.

– Будь ласка, Меркуріє.

Заґратована брама беззвучно ковзає вбік. Трохи провагавшись, я підводжу погляд.

– Я зварю тебе заживо, якщо ти викинеш якийсь фокус, – попереджає Меркурія, тоді відступає назад, ховаючись у темряві.

Підводжуся й заходжу. Меркурія зачиняє браму, потім ще й замикає дерев’яні двері на два великих засуви. Бере пучку якихось зернят з невеличкої кам’яної чаші, вкарбованої просто в стіну тунеля, і посипає ними засуви. У повітрі знову відчутно той гострий запах. Мабуть, думаю я, ці зернята закріплюють засуви на своїх місцях.

Тунель усередині такий самий, як і на початку, хіба що зі стін звисає кілька каганців, які мерехтять жовтавим світлом. Меркурія тримає Габріеля мертвою хваткою й веде його тунелем, що плавно завертає праворуч, а я йду навздогін. Вона відсовує завісу з важкої тканини, і я вслід за нею потрапляю у велику кімнату чи радше залу, невідшліфовані кам’яні стіни якої запнуті гобеленами. Завіса, яку ми проминули, – також гобелен. Ніде немає дверей, і, підозрюю, що за кожним таким гобеленом ховається інший тунель.

Меркурія зупиняється посеред зали й відпускає Габріеля. Вона йому каже:

– Залишайся тут, – і Габріель майстерно вдає з себе цілком розгубленого.

Я кажу Меркурії:

– Перс не розуміє англійської. Лише французьку.

Меркурія бурмоче щось Габріелю, і той відповідає точнісінько таким, як у Перс, поглядом і із-під лоба. Вона обходить Габріеля, озираючи його зусібіч.

– Отже, Провідниця мертва. Це для нас усіх велика втрата. А Габріель? Припускаю, що він також загинув?

– Я домовився з ним про зустріч у визначеному місці в лісі. Габріель так і не прийшов. А тоді з’явилися Ловці, – з цього мого опису мало би бути зрозуміло, що трапилося: Габріеля впіймали й піддали тортурам, щоб він викрив місце нашої зустрічі.

– Прикро про це чути, – зітхає Меркурія.

– Справді? – тепер уже я дивлюся на неї з-під лоба. – Щось мені важко в це повірити.

– Габріель був достойний Чорний чаклун, – вона замовкає й торкається пальцями Габріелевого волосся, підносить угору пасмо, а тоді відпускає його. Здається, Габріель навіть «успадкував» від Перс її воші.

Знаю, що мушу рухатися далі. Запитую:

– То де ж Анналіза?

– Ти дуже ризикуєш задля Анналізи, Натане. Ти впевнений, що вона цього варта?

– Так.

Меркурія підходить і зазирає мені в очі.

– Спражня любов. Це потужна сила.

– Якщо мені доведеться вибирати між Анналізою й батьком, я зроблю цей вибір. Проте я мушу її побачити. Покажи мені, що вона жива, і я зроблю те, що ти захочеш.

Меркурія нахиляється ще ближче і знову торкається моєї щоки. Її палець холодний, сухий і кістлявий. Вона каже:

– Ти завжди так гарно пахнув, Натане.

– Про тебе я цього сказати не можу, – огризаюсь. – Покажи мені Анналізу!

– Мені подобається, Натане, коли ти чиниш опір. Це так чудово! Ходи, поки я не змінила думку.

Відьма обертається і проходить повз Габріеля, кажучи йому щось по-французьки, й Габріель похмуро сідає на підлогу. Я йду за Меркурією у протилежний кінець зали, до гобелена, на якому зображена мисливська сценка: чоловік на коні, собака, що біжить поряд, і олень, у якого вп’ялися стріли. За гобеленом такий самий тунель, що й той, яким ми прийшли сюди. Меркурія стрімко крокує ним.

Поки що все йде згідно з нашим планом. Габріель, мабуть, уже вертається до входу, а я тим часом іду вслід за Меркурією цим тунелем, що радше нагадує коридор. Зусібіч видно дерев’яні двері, і Меркурія вже наближається до найдальших із них. Вона заходить туди, а я сповільнюю кроки. Мене так бентежило наше спілкування з Меркурією, що я просто не встиг приготуватися до зустрічі з Анналізою.

Переступаю поріг, сподіваючись побачити якусь в’язничну камеру, але натомість опиняюсь у спальні. Там є крісло, стіл, високий комод і шафа – усе виготовлене з дорогого темного дерева. Зі стелі посеред кімнати звисає гасова лампа, що наповнює спальню світлом і запахом, а під лампою стоїть ліжко, на якому лежить Анналіза.

Відчуваю, як панічно починає гупати моє серце: Анналіза бліда, її очі заплющені. Вона лежить на спині, і через це видається радше мертвою, ніж сонною.

Я торкаюся її руки. Вона холодна. Її обличчя схудле. Нахиляюся, прислухаючись до її дихання, але нічого не чую. Пробую намацати пульс на шиї – і не знаходжу його.

– Щось тут не так, – кажу я. – Вона не спить.

– Ні, Натане. Не спить. Вона уві сні, подібному на смерть. Ні дихання, ані пульсу; її тіло і вся її свідомість відімкнені й перебувають на найнижчому рівні. Але в ній ще теплиться життя.

– Як довго можна так проіснувати?

Меркурія не відповідає, але підходить до Анналізи й розгладжує їй волосся на подушці.

– Меркуріє! Як довго?

– Ще місяць. Потім, мабуть, буде вже запізно.

– Ти мусиш її розбудити. Негайно!

– Але я не бачу Маркусового серця.

– Розбуди її, і я все тобі дістану. Але ніколи цього не зроблю, якщо вона помре.