Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

Нічний димок

Здається, навіть тут мені не дозволять побути на самоті. Не минуло й хвилини, як услід за мною до вітальні заходить Ван, Габріель умощується на стільці біля мене, а Несбіт зупиняється у проході, притулившись до дверної рами.

Ван каже:

– Соул загрожує всім нам. Справа Альянсу…

Я не даю їй закінчити.

– Мене не цікавлять ці справи. Я просто хочу повернути Анналізу.

– І як же ти плануєш це зробити? Меркурія нездоланна; у неї унікальний Дар, – Ван міряє кроками підлогу переді мною. – Спробую відгадати. Анналіза перебуває у стані смертеподібного сну, з якого її може пробудити тільки сама Меркурія. Ти сподіваєшся, що Габріель за допомогою свого Дару перетвориться на Меркурію і спробує зламати закляття.

Мушу зізнатися, бодай сам собі, що це дійсно був мій план, який тепер видається доволі невдалим.

– І це ще не всі недоліки твого плану.

– Я не казав, що це мій план.

– А в тебе є кращий?

Якби я його й мав, то їй би в цьому теж не зізнавався б.

Ван продовжує розмову, крокуючи кімнатою.

– Перший недолік: Габріель ще й досі не повернув собі свій Дар. Другий недолік: ти не знаєш, де перебуває Анналіза. Третій недолік: навіть якщо ти знайдеш Анналізу, а Габріель зуміє обернутися на Меркурію, тобі ще треба буде вирахувати, як саме зламати закляття. Четвертий недолік: навіть якщо тобі вдасться вирішити всі три попередні проблеми, Меркурія спробує тебе вбити, коли довідається, що ти замислив – і, здається, що вона матиме непогані шанси досягти успіху.

– Визнаю, що деякі перешкоди справді є.

– Власне! – Ван сідає на краєчок кавового столика переді мною. – Але я готова допомогти тобі здолати ці перешкоди.

– Якщо я долучуся до Альянсу?

– Так.

– І як саме?

– Як саме я тобі допоможу? Ну, розпочнемо з першого недоліку: з Габріеля, – вона всміхається до Габріеля. – Тільки не ображайся, любий.

Він знизує плечима.

Ван веде далі.

– Я можу допомогти Габріелю повернути свій Дар.

– Є й інші, хто може мені з цим допомогти, – каже Габріель.

– Ну звісно, є Меркурія і ще дехто, але всі вони вимагатимуть за це велику винагороду.

Габріель каже:

– А ти хіба ні?

Ван усміхається.

– Сам побачиш. Мені здається, що зі мною домовитися набагато легше, ніж з більшістю інших. До того ж я тут і можу допомогти відразу. Я розумію, Габріелю, що ти зовсім не квапишся кидатися на порятунок Анналізи, але ж ти вже багато місяців перебуваєш у фейнівській подобі. Ти не маєш доступу до свого Дару майже стільки ж часу, скільки користувався ним. Тобі вже варто якнайшвидше повернути собі самого себе.

Він дивиться на мене.

– Це ще не кінець світу, втрата Дару. Існують гірші речі.

– Я допоможу Габріелю повернути свій Дар, щоб він міг перетворитися на Меркурію, але навіть тоді він, мабуть, не зможе розбудити Анналізу. Усе залежить від Меркуріїного закляття. Але, якщо це і не вдасться, я маю інший варіант.

– Який саме?

– Я змушу це зробити саму Меркурію.

– Ну-ну! І як?

– Це не важче, ніж примусити її проковтнути власного язика. Для цього теж існують зілля. Я можу зробити так, що вона сама захоче пробудити Анналізу.

– І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок».

– Не кожну настоянку треба пити.

Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу.

– А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля?

– Так, – Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: – Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати.

– Я вчуся.

– Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців.

– Я ще не погодився долучитися.

– Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати – але здійснити це можливо.

– Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн.

– Домовилися.

Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір.

Я кажу їй:

– Дозволь мені подумати до ранку.

– Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, – кличе вона, – принеси-но нічний димок.

Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник.

– Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову.

Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає.

Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу:

– Волію все таки спати назовні.

– Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.

Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже:

– Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, – він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. – Просто дихай цим, як свіжим повітрям.

Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму.

– Натане, – каже Габріель, – ти так і не розповів мені про свій Дар.

Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом.

– З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити?

Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами:

– Чи ти колись уживав цю штуку?

– Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, – він підходить до мене і глибоко вдихає випари. – На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху.

– Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців?

– Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші.

Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить – усе ж таки це зілля, наркотик.

Відчиняю вікно й сідаю на підвіконні.

– Я спатиму надворі.

Габріель накриває миску рушником. Полум’я легенько шипить і гасне. Він каже:

– Мені здається, зараз нам не треба надто перейматися вступом у Альянс. Меркурія значно небезпечніша. Вона не дурна, Натане. Вона смертоносна.

– Якщо ми все ретельно сплануємо, матимемо шанс. Якщо ж це виявиться занадто ризикованим, не будемо цього робити.

– Скільки б не планувати, все одно щось може піти не так. Прочитай будь-яку книгу з історії.

– Ти ж знаєш, що я не вмію читати.

Більше немає про що говорити, тож я вилажу з вікна і прямую до озера. Мушу поплавати, відчути, чи не втратив зв’язок зі своїм Даром, і ще, мабуть, трохи поспати. Не треба надто багато розмірковувати про те, що запропонувала Ван. Я знаю, що в мене насправді немає іншого вибору. Це моя єдина нагода врятувати Анналізу й допомогти Габріелю повернути свій Дар. Мушу зробити все, щоб цей план спрацював.

Дощ

Пізніше цієї ночі. Я плаваю. Усе довкола здається сірим. Мрячно й задушливо. Місяця майже не видно. Обриси далеких темних гір ледь можна розрізнити на тлі почорнілого неба. Вода в озері також здається чорною. Смолянистою.

Лежу горілиць на воді й дивлюся в небо. Здається, скоро буде дощ. Починає сильніше дмухати вітер, і тоді стається декілька речей. Я натрапляю на ділянку холоднішої води; чутно різке каркання крука, мене в обличчя вдаряє хвиля, а вода потрапляє мені в очі й ніздрі. Я замружуюся. Замість мороку бачу ліс понад своєю печерою і знаю, що десь тут є Кірен. Не можу його побачити, він невидимий, але я чую його запах, відчуваю його самого і смак його крові. Моя нога пече вогнем, із неї стирчить ніж. Я вгризаюся щелепами в Кірена, і він з’являється, а мої очі повняться чорною смолянистою рідиною; кров з його горлянки струменіє мені в ніздрі. Кірен востаннє скрикує, неначе крук, а потім затихає. Це видіння триває кілька секунд, але воно надзвичайно чітке. І це не сон: це мій спомин.

Пізніше я сиджу біля багаття, яке розпалив на березі озера, й ніяк не годен зігрітися. Починає накрапати, але я нікуди не йду, бо намагаюся пригадати ще більше подробиць про свій звірячий стан. Я бачу звірячими очима, страждаю від його болю, відчуваю запах і смак крові, чую Кіренів вереск… так, ніби я фізично відчуваю тваринне тіло і все, що воно робить, але не проникаю в його свідомість. Рішення ухвалюю не я. Я лише пасажир.

Легенький дощик перетворився на справжню зливу, я змок до кісток і тремчу. Багаття згасло, рушаю в бік будинку, щоб заховатися під карнизами. Я вже майже там, коли помічаю постать, яка вискакує з будинку у внутрішній дворик. Несбіт. Він ставить на стіл п’ять великих широких мисок, а тоді біжить назад у будинок, рятуючись від дощу. Не знаю, що замислив Несбіт, але йду слідом за ним, зазираючи дорогою в миски. Миски порожні, хоч і доволі незвичні: вони зроблені з каменю й мають товсті нерівні боки.

Обійшовши будинок, я бачу, що Несбіт подався на кухню. Нічний димок, запалений ним біля вікна, струменить зеленим сяйвом. Я обережно відчиняю задні двері й заходжу в невеличку комору-гардероб. Інші двері ведуть з неї до кухні. Вони напіввідчинені, але якщо я стоятиму тихо, Несбіт не помітить, що я тут є. А я чую голоси й розумію, що там є ще й Ван.

– Я виставив миски.

– Добре. Думаю, звечора достатньо назбиралося. Побачимося за сніданком.

– Я оце подумав… – каже Несбіт.

– Ой лишенько, і воно тобі треба?

– Про малого.

– Ну-ну?

– Я думаю, ти маєш йому сказати.

– Що сказати?

– З ким ти співпрацюєш…

– З ким співпрацюємо ми, – виправляє його Ван.

– Він це врешті-решт виявить і… ну, я не думаю, шо йому це сподобається.

– А йому й не має це подобатися. Я цього й не сподіваюся від нього. Мені на це начхати. Найголовніше те, що він це зробить. Він долучиться, бо не має іншого вибору. Тому й не варто каламутити воду.

– Так, але…

– Що але? – Ван починає втрачати терпець. – Ти справді, Несбіте, дедалі більше починаєш нагадувати якусь стару каргу.

– Він Напівкодовий. І… ти просто не знаєш, Ван, шо це таке, а я знаю. Принаймні я знаю, шо таке бути Напівкровним. Йому не відомо, до кого він належить, а зараз він ні з ким не пов’язаний, ні з Білими магами, ні з Чорними. Він міг би долучитися до Альянсу, проте для цього треба їм повірити… повірити тобі… ну, але з цим може виникнути проблема.

– Так, Несбіте, ти цілком правий. Як це напрочуд розважливо з твого боку. А чи не могла б я запитати, що робиш ти для того, щоб налагодити дружні й довірчі стосунки з Натаном?

Несбіт пирхає.

– Хоч він того й не знає, але він уже мій дружбан.

Ван регоче, я чую це вперше: її сміх приємний, щирий і веселий. Потім вона говорить м’яким голосом:

– Несбіте, можу запевнити тебе, що я усвідомлюю цю проблему і обов’язково нею займуся, але зараз маю залагодити цілу купу інших проблем. Спершу нам треба врятувати ту дівчину, а я ще не вирішила, як нам це зробити.

Несбіт уривчасто хихоче у відповідь.

– Ну, так, шо правда, то правда.

Ван прочиняє двері й каже щось таке, чого я вже не чую, а тоді двері зачиняються.

Що то за повстанець такий, що має викликати в мене обурення? Та, в принципі, який завгодно Білий маг – ось очевидна відповідь.

Дощ ущухає й невдовзі припиняється. Дивлюся собі під ноги й бачу, що там уже назбиралася ціла калюжа. Несбіт здогадається, що я тут був, але цього вже не змінити. Знову прямую до озера повз дерева, що оточують галявину. Знаходжу там височезний і розлогий кипарис, під кроною якого є ще сухе місце. Зупиняюся там, а тоді ховаюся за його широким стовбуром.

На озері я бачу два човни. В обох корма освітлена маленькими ліхтариками, а просуваються вони вкрай повільно. У найближчому до мене човні є четверо людей, у дальшому – двоє, і всі вони вдивляються в берег, у мій бік, і всі вони мають біноклі.

Ловці!

І щось у поставі найдальшої від мене Ловчині підказує, хто це така. Вона висока, худорлява і струнка.

Джессіка.

Я мчу назад у будинок і прибігаю на кухню. Миска з нічним димком стоїть біля вікна, наче маяк. Хапаю якусь тканину й загашую димок. Несбіт починає протестувати, але я кажу йому:

– Ловці! На озері. Щонайменше шестеро.

Несбіт відразу вибігає з кімнати:

– Бери Габбі й мерщій у кімнату Ван! Мусимо шось забрати звідти. Маємо на все п’ять хвилин.

– Якщо вони помітили нічний димок, ми й п’яти хвилин не маємо, – відповідаю я, біжучи вслід за ним.

– То будемо сподіватися, шо не помітили.

Менш ніж за хвилину ми з Габріелем уже в кімнаті Ван. Вона обережно складає якісь флакончики в уже майже повний саквояж. Тоді каже:

– Несбіт учора був у Женеві, щоб закупити харчі. Мабуть, там його і вистежили.

Вона відкриває шухляду біля ліжка й витягає з неї Феїрборн. Кидає його у велику шкіряну сумку, бере її з собою. Прямуючи до дверей, показує на купку книжок у шкіряній палітурці та саквояж.

– Візьміть оце.

Ми всі стрімко біжимо до гаража, зустрічаючи дорогою Несбіта, який несе перекинуту через плече величезну торбу.

За хвилину Несбіт, Ван і я сидимо вже на задньому сидінні чорного лімузина. Габріель у шоферському кашкеті керує автом. Ми виїжджаємо з підземного гаража, прямуємо у досвітніх сутінках уздовж проїзду, залишаємо позаду ворота з електронною сигналізацією. Минуло, мабуть, не більше п’яти хвилин, відколи я побачив Ловців, але таке відчуття, що все це тривало хвилин двадцять.

На дорозі нічого підозрілого, але ж Ловці й не будуть роз’їжджати на танках.

Габріель завертає праворуч, подалі від Женеви. За якихось тридцять секунд назустріч нам їде якийсь фургон, і Габріель гукає:

– Там були Ловці! Троє попереду, хтозна скільки ззаду.

Ніхто йому не відповідає, ми лишень приглядаємося до кожного авта, що їде назустріч. Через півгодини з’їжджаємо з дороги, що йде вздовж берега озера, і тримаємо курс на північ, а Ловці вже нам більше не трапляються.

– Куди ми, до речі, прямуємо? – запитує Габріель.

Ван відповідає:

– Поки що на північ, але невдовзі маємо звернути на схід. Я знаю там ідеальне місце. Це старий замок, чудово прихований від чужих очей і в дуже доброму стані. Він має бути вільний о цій порі року.

Словаччина

Прибуваємо на місце, коли вже починає сутеніти. Ми їхали цілий день, зупинившись лише раз, щоб змінити лімузин на авто, яке менше кидається у вічі. Замок подібний радше на великий заміський будинок з башточками. Розташований у гущавині лісу наприкінці довгої алеї і справді добре прихований.

Ван і Несбіт заходять усередину. Несбіт обіцяє зготувати за десять хвилин якусь вечерю. Я зголоднів, але, просидівши весь день у машині, не хочу зараз бути в будинку, де змушений користуватися нічним димком. Кажу Габріелю, що спатиму в лісі. Він каже, що піде зі мною, та я заперечно хитаю головою.

– Ні. Я волію побути сам, Габріелю. А ти залишайся в замку.

– Але…

– Прошу, Габріелю. Я надто втомлений, щоб сперечатися. Мушу побути на самоті.

Заглиблююся в ліс і знаходжу там захищену місцину. Відчуваю запаморочення від утоми, але мені тут добре. Цей ліс старий і затишний, а ще я знаю, що Габріель сюди не прийде, бо я його про це попросив. Заплющую очі й поринаю у сон.

Прокидаюся від ледь чутного шереху. Кроки. Не людини, а якоїсь маленької й боязкої тварини. Це сарна.

Відчуваю потужний викид звірячого адреналіну, але починаю поволі дихати… дуже-дуже поволі… тоді затримую дихання, затримую якомога довше й наказую сам собі: «Спокійно, спокійно». Не хочу, щоб трансформація у тварину зупинилась; відчуваю, як адреналіну більшає, й не заважаю йому поволі проникати в мене. Затримую дихання, тоді знову видихаю. Що повільніше відбуватиметься ця трансформація, то краще, гадаю я. Не хочу шокувати власне тіло. Хочу до цього звикнути, а понад усе – хочу запам’ятати, що відбувається, коли я змінююся. Роблю неквапливий вдих і наказую собі залишатися при повній свідомості. Затримую дихання, а тоді видихаю, довго й повільно, дозволяючи адреналіну пронизати кожну мою клітину.

я бачу сарну, звір, у якому я опинився, переслідує її. робить це абсолютно безшумно, припадаючи до землі, рухаючись тільки тоді, коли переконаний, що його не помітять, сарна зупиняється. Її вуха посмикуються, вона підводить голову й озирається. вона прекрасна, я не хочу вбивати сарну, але звір, у якому я є, припадає на задні лапи, готуючись до стрибка, я кажу йому: «ні, не вбивай її», я спокійний, розмовляю з ним тихо і врівноважено, намагаючись угамувати, сарна напружується. вона щось відчула і вже згинається, щоб відскочити вбік, але він стрибає на неї, і я кричу йому: «ні, ні!».

Прокидаюся. Ще досі темно. За присмаком у роті відчуваю, що сарна стала вечерею. Мої руки й лице закривавлені, а піднімаючи голову, я бачу біля себе її рештки. Пам’ятаю дещо з того, що трапилося… Пригадую, як почув кроки сарни, коли ще був собою, у людському тілі, і пригадую викид тваринного адреналіну, тож я, мабуть, трансформувався у звіра, але цього вже не пригадую. Ні, анічогісінько не пригадую. Зате пам’ятаю, що намагався зупинити звіра від нападу на неї. Кричав на нього зсередини його тіла, але звір мене не послухав. І таки вбив її.

Торкаю тіло сарни: воно ще й досі тепле.

Знаходжу в річці місце, де течія не дуже стрімка, щоб помитися, а тоді лягаю неподалік на березі. Не можу заснути. Я не втомлений, але збаламучений. Той звір не звернув на мене жодної уваги. Він був мною і не був. Він убив козулю, хоч я цього не хотів. Він робить те, що подобається йому.

На світанку я йду до замку, щоб знайти Ван. Усе мене дратує і насамперед – мій власний Дар. Ми так нічого й не зробили, щоб допомогти Анналізі, а Габріелю треба якось відновити своє чаклунське єство. Блукаю з кухні до їдальні, з музичного салону до бальної зали і зброярні, аж урешті-решт наштовхуюся на Несбіта, який каже:

– Ван у кабінеті. Хоче переговорити.

Прямую в той бік, звідки прийшов Несбіт, штовхаю важкі дубові двері, і чую звернені до мене слова:

– Здається, тобі оце придалося б, – Ван запалює сигарету і пропонує мені, але я відмовляюся.

Кабінет оббитий дерев’яними панелями. Там є великий стіл з хрому й чорного скла, заставлений рядами тарілок. Я підходжу, щоб придивитися зблизька. На кожній тарілочці купка різнокольорових субстанцій. Здебільшого це дрібні зерна, можливо, якесь зілля: одні зерна більші за інших, а деякі схожі на насінини.

Простягаю руку, щоб доторкнутися до однієї такої купки.

– Не треба, прошу, – застерігає Ван, і я забираю руку. Вона сидить на стільці попід бічною стіною кімнати і вбрана сьогодні в чоловічий костюм у тоненьку смужку. – Я виготовляю зілля для Габріеля, підбираю належну комбінацію інгредієнтів.

– І як, виходить?

– Так, бо ми вже маємо останні два складники.

– Які саме?

– По-перше, дощ, який падав, коли ми були в Женеві. Несбіт назбирав трохи: він падав уночі, при повному місяці.

– А що, це має якесь значення?

Вона дивиться на мене як на божевільного.

– Усе має значення, Натане.

Пригадую, як моя бабуся казала, що властивості рослин залежать від того, якою була фаза місяця, коли їх збирали, то ж, мабуть, і властивості дощової води теж можуть різнитися. А все інше хіба ні? Моя здатність зцілюватися також змінюється разом із місяцем.

– А який тоді той другий інгредієнт? – запитую я.

– О, гадаю, ти й сам це знаєш, – відповідає Ван, гасячи сигарету.

І те, як вона це каже, дивлячись на мене, наштовхує мене на думку, що цим інгредієнтом має бути частина мене самого.

– Моя кров? – пробую відгадати я.

Ван усміхається.

– О ні, любий хлопче… це значно темніша субстанція. Нам буде потрібна твоя душа.