Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

Поховання

Ми стоїмо довкола могил. Я, Габріель і Несбіт опустили туди тіла, загорнуті в гобелени. Ван і Анналіза долучилися до нас.

– Може, хочеш сказати прощальне слово, Габріелю? – запитує Ван. – Сподіваюся, тобі є що згадати про Меркурію. Ти ж її найкраще знав.

Габріель виструнчується і говорить щось по-французьки. Мені здається, це якась поезія. Вона мелодійна й не надто довга. Тоді він спльовує на землю й каже вже по-англійськи:

– Меркурія була боягузливою, жорстокою й напівбожевільною, але вона любила свою сестру Мерсі, а ще вона любила Розу. Меркурія була видатною Чорною відьмою. Світ багато втратив з її відходом.

Бере жменьку землі і просто жбурляє її у могилу, замість того, щоб розсіяти.

– Гарно, Габбі, гарно, – каже Несбіт, човгаючи ногами. Він також набирає в жменю землі й підкидує її, ніби намірився грати в кості. – Меркуріє, такі, як ти, народжуються раз на тисячу років. Світ стане нуднішим без тебе, але й набагато безпечнішим, – кидає землю в могилу. Стає над могилкою Перс. – А ти була мала паскудниця. Краще б я відразу тебе застрілив.

Ван також бере жменьку землі.

– Можливо, колись у майбутньому такі відьми, як Меркурія, зможуть жити мирно. А Перс була малим дівчиськом-відьмолітком й робила те, що вважала правильним.

Ван розсіює землю понад обома могилами.

Я набираю в пригорщу землю й висипаю її в Меркуріїну могилу. Вона була дивовижна. Прекрасна у своїй нестямності, але я її вбив, і мені нічого сказати. Проте я пам’ятаю, як вона любила Розу, тож я набираю ще одну жменьку землі й також кидаю її в могилу, для Рози. Тоді набираю ще одну пригорщу і кидаю її в могилу Перс, для неї і для Провідниці. І ще одну – для всіх Чорних магів, убитих одне одним, і для Білих, для всіх померлих і загиблих. Підкидаю цю землю в повітря й дивлюся, як вона падає вниз.

Нічого не кажу. Не можу знайти для цього всього слів, їх просто немає.

Несбіт спантеличено спостерігає за мною. Анналіза стоїть поруч. Стоїть тихенько й непорушно. Ван іде назад у бункер, тоді Анналіза торкає мене за руку й каже, що вона теж вертається туди.

Габріель бере лопати, що лежать біля входу. Жбурляє одну мені, й ми починаємо закидати могили землею.

Складання карти

Поховавши Меркурію й Перс, я повертаюся до Анналізи. Їй загадали продовжувати огляд бункера, і вона хоче скласти його карту Анналіза каже:

– Я тут постійно гублюся. Усі коридори виглядають однаково.

Починаю малювати таку карту: основні коридори й кількість дверей у кожному. Тут є три головні рівні кімнат, і всі вони мають додаткові підрівні, поєднані між собою сходами та схилами. Горішній рівень найменший, середній трохи більший, а нижній – найпросторіший; саме там розташована велика зала і вхідний тунель до бункера. Іншого входу сюди немає, крім того, яким ми зайшли.

Кухня й комори з харчами – на верхньому рівні. Спальні, вітальня, бібліотека й музичний салон займають нижній рівень, а найзагадковіші кімнати розташовані посередині. Це такі собі склади. Там зберігаються речі, набуті Меркурією впродовж років. Припускаю, що там також є зброя – не пістолети, а магічні об’єкти, на кшталт Феїрборна.

В одній із кімнат повно одягу і взуття, що зберігається в комодах та шафах. Анналіза витягає звідти сукню з блідо-рожевого шовку.

– Яка краса, – каже. – Гадаєш, вона це все вбирала хоч колись? Речі як нові.

– Не знаю. Наскільки мені відомо, Меркурія вбирала тільки сірі сукні. Виглядає, що все жіноче вбрання тут одного розміру. Таке, що пасувало б Меркурії. Але й також її улюбленій сестрі-близнючці Мерсі.

У наступній кімнаті зберігається чоловічий одяг, але його значно менше. Три костюми, кілька сорочок, три капелюхи, дві пари черевиків і дві пари чобіт. Прикладаю до себе один із костюмів. Він мені пасує. Мабуть, це був одяг чоловіка Мерсі, мого прадіда.

Анналіза каже:

– Думаєш, я могла б щось узяти собі? Так, на зміну. І, можливо, щось, у чому можна спати? І ще якісь черевички?

– Нікому вони більше й не потрібні.

Чекаю в коридорі, доки Анналіза приміряє одяг. Невдовзі вона виходить, нервово усміхаючись, трохи схожа на Ван у чоловічому світло-сірому костюмі.

– Так приємно вбратися в чисті речі. Вони дуже добре збереглися. Хочеш, може, теж приміряти якийсь костюм?

Знаю, що вона жартує, і все одно не маю ані найменшого бажання носити одяг мого прадіда.

– Що сталося? – запитує вона.

Хитаю головою й усвідомлюю раптом, що погано себе почуваю, але не звертаю на це уваги й кажу:

– Я радий, що ти така щаслива. Так, ніби ти знайшла своє призначення.

– У примірянні одягу?

– Ні, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Здається, тебе надихнув Альянс.

– Так, це правда, але й ти теж. Ти показав мені, чого можна досягти, якщо боротися за це. Чи не вперше за багато років я бачу, що є надія. Надія для мене, для тебе і для всіх магів.

Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу:

– Мушу вийти надвір.

Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта.

Він повідомляє:

– Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок.

Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим.

Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже:

– Ходімо вже до ліжка.

Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся.

– Я про це думав.

– Я теж, – вона знову засовує руки мені під футболку.

– Маю на увазі… – не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити.

– Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки?

– Я не хочу…

Вона цілує мене.

– І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, – Анналіза цілує мене в губи. – Я хочу, щоб ти залишався зі мною.

– І я хочу бути з тобою, але…

– Ми будемо обережні.

Здається, я знаю, що вона має на увазі.

– Чи може, ти чинитимеш мені опір? – вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом.

– Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш…

– Я вберу нічну сорочку.

– Навряд чи це допоможе.

Вона цілує мене.

– Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий?

Ні, не спадало.

– Ну?

– Е-е. Ні.

– Ну, тепер знатимеш, – але вона складає на грудях руки й відступає на крок. – Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі.

– Гаразд. Я теж.

– То… що робитимемо? Пограємо в карти?

Я сміюся.

– У мене навіть колоди нема.

– Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова?

– Та я не дуже люблю ігри.

– Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.

Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона – називаючи те, що вважає поганим.

– Вдумливий.

– Ха! Нетовариський.

– Коли мені треба, я буваю цілком товариський, – цілую її. – Бачиш, ось так. Це означає, що… – я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю.

– То що ж це означає, пане Товариський?

– Це означає…

Вона цілує мене у відповідь і каже:

– Це означає, здається, що я виграла очко.

– Ну, тоді твоя черга.

– Одинак.

– А що поганого в тому, щоб бути незалежним?

– Мовчун.

– Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав.

– Неохайний.

– Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний.

– Грубий.

– Хіба? – я ж намагаюся бути з нею ніжним.

– Маю на увазі шкіру на твоїх руках.

– Міцна, я ж казав.

– Твоя черга.

Я кажу:

– А як тобі… сексуальний?

Вона регоче.

Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене.

Анналіза каже:

– Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим.

– І зовсім я не червонію.

– І можеш ще додати до списку «брехло».

– То я для тебе не сексуальний?

– Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою.

– Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким.

– А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький.

– Ого!

– Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, – вона пригортається до мене.

– Я думав, ти мала називати мої погані якості.

– Давай тепер про мої, – пропонує Анналіза.

– Гаразд. Ти називай хороші якості, а я – погані.

Вона каже:

– Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна.

– І трохи зарозуміла.

– Точна й акуратна.

– Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість.

– Акуратність і точність – це те ж саме.

Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї:

– А ти вже знайшла свій Дар?

Від її Дарування минув майже рік.

– Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість?

– Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок.

– А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше.

– Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, – цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї.

– Гей, Натане, я думала, що ми не…

– Я зрозумів, який у тебе Дар, – кажу і починаю обціловувати їй плечі.

– Який?

– Бути спокусою…

Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо.

Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність.

– Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, – заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати.

Наступна – «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала Дарування. Кожен флакончик має скляний корок, запечатаний воском. Цю воскову печатку протинає стрічка з ярличком, на якому написане ім’я донора. Усього біля трьох стін кімнати є одинадцять поличок, і на кожній з них стоїть по тридцять, а то й більше маленьких флакончиків. Щоправда, деяких пляшечок бракує – на поличках є й порожні місця. Мабуть, ті пляшечки вже використали або розпродали. Ця кров дуже придалася б таким, скажімо, Напівкровним, як Еллен, що допомогла мені в Лондоні, коли я втік від Ради. У Еллен батько – фейн, мати померла, а Рада дозволила б їй пройти церемонію Дарування тільки в тому випадку, якби вона погодилася на співпрацю з ними. Кров її матері, мабуть, також є десь тут: а отже, саме ми могли б забезпечити їй можливість пройти Дарування.

– Ці штучки значно цінніші за всі ті коштовності й картини. Завдяки ним можна буде залучити до Альянсу набагато більше Напівкровних, ніж якимись іншими способами, – Несбіт шкіриться до мене. – Влада народу, га?

Ми вирушаємо до останньої в цьому коридорі кімнати, в якій нема де повернутися: стільки там різноманітних банок, клунків і мішків.

Несбіт каже:

– Таке враження, шо тут зібрані натуральні продукти для якихось каліфорнійських салатів, – передає мені одну з банок і додає: – Хоч тут не все тільки для вегетаріанців.

Важко щось побачити крізь матове скло, та й світло тут приглушене, але я все ж таки можу розрізнити два очних яблука, що плавають у якійсь прозорій рідині.

– Яка з них може бути користь? – дивуюся.

– Для Меркурії вже ніякої. І для Альянсу теж, як і з більшості всього цього непотребу, – Несбіт ставить банку назад на полицю.

Ми рушаємо в бібліотеку до решти наших товаришів. Я здивовано помічаю, що там сидять за столом і ведуть бесіду Габріель та Анналіза. Перш ніж я встигаю приєднатися до них, Ван бере мене за руку й каже:

– Здається, що без тебе вони краще знаходять спільну мову. Нехай собі поговорять, – веде мене вглиб кімнати. – До того ж я хочу тобі дещо показати.

Це височезна книжкова шафа, заповнена неприродно великими книжками у шкіряних палітурках, кожна з яких мало не цілий метр заввишки, а деякі з них завширшки як моя рука. Ця дерев’яна шафа має невеличку мідну замкову щілинку. Ван витягає з кишені одну з Меркуріїних шпильок для волосся й запихає її кінчик у цю замкову щілинку. Дверцята шафи відчиняються, й за ними, як виявилося, є ще одна шафа. Вона також заповнена книжками у шкіряних палітурках, але ці – маленькі й пошарпані, немов старі шкільні підручники.

Ван витягає одну з них навмання.

– Це Меркуріїні щоденники. Повсякденна фіксація того, чим вона займалася й кого зустрічала. Я вчора почала їх переглядати, сподіваючись знайти подробиці того, де й коли вона прорізала свої розколини. Думаю, що саме так Меркурія й подорожувала, бо це був значно швидший і легший спосіб, аніж їхати автом.

– І знайшла щось?

– Знайшла, але не про розколини. Меркурія все тут описує, включно з людьми, яких зустріла. Вона їх оцінює, вираховує, з кого яка користь, як ними можна маніпулювати й контролювати, хто загрозливий, а кому можна довіряти, хоч цих останніх тут зовсім небагато.

– А про мене там згадано? – запитую.

– Впевнена, що так, але до цього я ще не дійшла. Проте є деякі інші речі, що можуть тебе зацікавити, – Ван бере книжечку, яка лежить окремо від інших, і я бачу, що там позначена одна сторінка. Вона каже: – Це знайшов Габріель. Я зараз тобі прочитаю.

«Три дні у Празі. Бачила Дрезден. Вона хотіла, щоб я забрала в неї дитину, шестирічну дівчинку. Мала бестія, худюща, набурмосена й занадто розумна, як на її вік. Дрезден аж зі шкури пнулася, щоб виставити її у вигідному світлі, немовби це могло справити на мене якесь враження. Дівчисько кмітливе, мушу визнати, але я їй анітрохи не довіряла б. Дрезден називає дівчинку Діамант, немовби це якась коштовна зірка, хоч її ще треба добряче відшліфувати, й не тільки. Не варто витрачати на неї сили. Я не взялася б навчати її за всі діаманти світу. Радше б з’їла власну печінку.

Дрезден має дивовижно просту душу. Мені аж трохи шкода її. Вона не вирізняється особливою красою: худенька, маленька, має каштанове волосся й карі очі; вона нічим не запам’ятовується, але коли усміхається… ах… її Дар простенький, як і її усмішка, але вся кімната стає іншою, змінюється атмосфера. Вона заворожує. Коли забажає, Дрезден може підняти мені настрій, викликати в мене посмішку. А її сміх розтоплює своїми чарами навіть моє серце. Її Дар – це радість, як це не смішно, звичайно, адже вона приносить дуже мало справжнього щастя.

Дрезден скористалася своїм Даром, роблячи собі кар’єру в Чорних колах, і, що найцікавіше, вона мала вплив на Маркуса. Зустріла його, коли в нього був особливо кепський період у житті, і за звичкою вирішила подарувати йому трохи втіхи. Та хоч на початку він і потрапив у полон її чарів, їхній вплив поступово зменшився, і врешті-решт він побачив її такою, якою вона й була: простенькою дівчиною з привабливою усмішкою.

Я запитала в Дрезден, де вона зустріла Маркуса. „Десь біля Праги“, – невпевнено відповіла та, і мені здалося, що з таким самим успіхом вона могла б сказати „біля Нью-Йорка“ або „біля Токіо“. А коли вони зустрілися? Тут уже було трохи конкретики: „минулого літа“.»

Ван припиняє читати й вертається на попередню сторінку.

– Це було написано тринадцять років тому. Отже, Дрезден зустріла Маркуса, коли тобі було чотири роки, – потім читає далі:

«Дрезден ображена на Маркуса. Робить вигляд, ніби це вона з ним порвала, але ж усі знають, що вона його насправді зовсім не цікавить… як і будь-яка інша жінка, якщо вже на те пішло. Бодай один день у компанії Дрезден зараз вганяє в депресію, і я не можу дочекатися від'їзду, з'ясувавши, що нічого більше від неї не отримаю.

Одного вечора до нас долучилася Провідниця. Вона чудова співрозмовниця, не те, що та примітивна Дрезден. Провідниця переїжджає до Женеви. Розповіла про відлюдну долину, що мала б мені сподобатися. Я помандрую з нею туди, щоб пересвідчитися. Виглядає так, що це чудове місце, щоб приймати відвідувачів.

Провідниця, здається, захопилася тим дівчиськом. Я не маю жодного бажання щось їй доводити. Мабуть, на Провідницю трохи подіяли чари Дрезден… хоч і не думаю, що вони довго діятимуть».

Ось і все, що прочитала Ван, та я не відчуваю бажання розмовляти про це.

Йду в куток кімнати, сідаю на підлогу і притуляюся спиною до стіни. Думаю про батька. Я справді вірю, що він любив мою матір і що вона любила його. Але вона була одружена з іншим чоловіком, Білим чаклуном, таким самим, як і вона, тому, можливо, намагалася якось зберегти родину. Бабуся розповіла мені, що мати погодилася раз на рік зустрічатися з Маркусом, коли це було цілком безпечно. Але не існує таких речей, як цілковита безпека, тож їхня остання зустріч закінчилася трагічно: смертю її чоловіка й моїм зачаттям. І саме через мене моя мати була змушена покінчити з життям. Ну, а що ж отримав Маркус? Жодних щорічних зустрічей і сина, якому напророчили вбити власного батька.

Тому нічого дивного, що він шукав якусь розраду, якусь нову любов. Я не можу його звинувачувати. Я б радше волів, щоб він її знайшов. Але, вочевидь, цього не сталося, бо Дрезден не була перспективною кандидаткою. Стосунки з нею не віщували нічого доброго.

Мабуть, йому дуже самотньо. Зовсім самотньо.

Дивлюся на Габріеля й Анналізу в протилежному кінці кімнати і знаю, що вони люблять мене, а я люблю їх, і, можливо, разом із Альянсом ми матимемо нагоду змінити світ і покращити ситуацію не тільки для мене, але й для тих, хто дбає про мене.

Габріель підходить і сідає поряд.

Я кажу:

– Ти розмовляєш з Анналізою.

– Пізнай свого ворога, – відповідає він, але з усмішкою.

Не певний, чи він каже це жартома, тому заперечую:

– Вона тобі не ворог.

– Не журися. Я був чемний. Ми обоє були дуже чемні, – він показує мені ще один Меркуріїн щоденник і каже: – Це знайшла Анналіза. Вона гадає, що я мав би тобі це прочитати.

«У Берліні, тому, що був Східним. Дощ. Волога квартира. Зустріла Вольфганга. Не бачила його вже двадцять років. Він майже не змінився зовні, хіба що додалося кілька зморщок. Але він став інакший: стомлений, постарілий, звісно, і, як це не дивно, набагато мудріший. Вольфганг не зрадів зустрічі зі мною й відразу повідомив, що вирушає в Південну Америку.

Минулого місяця він декілька днів був із Маркусом. Вони ніколи особливо не товаришували, та й, зрештою, у Маркуса взагалі немає друзів, але якимось чином Вольфганг був єдиною особою, з якою Маркус міг миритися, єдиною особою, яка його не дратувала. Навпаки, саме Маркус роздратував Вольфганга і скривдив його – як, зрештою, робив із усіма іншими людьми, – вбивши того, кого Вольфганг любив. Вольфгангів товариш Торо, як виглядає, страшенно розлютив Маркуса, і Маркус його вбив. Торо поставився ревниво до їхньої дружби, Маркус спочатку глузував, а тоді розгнівався і став скаженіти. Торо поводив себе як дурень, і Вольфганг сам це визнав, але сказав: „Маркус знав. Він міг би вибачити йому це, не забирати в нього життя, але вже відчув свою владу й не мав жодного терпцю. Жодного. Бодай навіть на якусь секунду, перш ніж ним оволоділа та звіряча сила. Він міг би її контролювати, але не захотів. І замордував Торо. Роздер його на шматки. Я так їх і знайшов: Маркус, увесь закривавлений, і закривавлений Торо“.

А тоді Вольфганг додав: „Маркус міг убити й мене. Я бачив, що він про це думав. Він умився і струсив із себе шматки м'яса Торо, просто з плечей, а один кусень прилип йому до руки. Маркус помився в озері, вдягнувся й підійшов до мене, і я певний, що він думав, чи не вбити й мене… Не для того, щоб зжерти, зовсім ні… лише замордувати, безжалісно, пропалити якоюсь блискавкою абощо. Але він цього не зробив. Думаю, це також пов'язане з його відчуттям влади над іншими. Він може забрати життя, а може подарувати його. Може чинити так, як заманеться“.

Маркус сказав йому: „Знаю, що ти мені не повіриш, але якась частина мене шкодує за Торо: та частина, яка тебе любить. Знаю, що ти ненавидиш мене за це вбивство. Мабуть, тобі краще піти геть. І не повертатися“.

Вольфганг так і вчинив: „Я залишив його. Це було місяць тому“.

Він був спокійний. Його щокою потекла сльоза, і я думала, що він тужить за Торо, але справжньою причиною було те, що він збирався мені сказати. Те, що він збирався зрадити Маркуса.

Вольфганг повідомив мені, де мешкає Маркус. Сказав таке: „Він може змінити житло, але тепер ти знатимеш, які місця він собі обирає. Завжди такі самі місця. Там, де він себе комфортно почуває. Там, де він почуває себе в безпеці“.

І, мушу зізнатися, це мене здивувало. Маркус не має постійної оселі. Здебільшого він живе як звір. У лігві. Лігві, зробленому з патиків. Частково під землею. На невеличких галявинах біля озера. Він може довго жити як звір. Полювати й харчуватися як звір. Вольфганг сказав таке: „Інколи мені здається, що він узагалі перестає бути людиною“.

Вольфганг запитав його про ту сумнозвісну візію, що нібито його вб’є власний син. І Маркус відповів: „Так, Вольфе, я в це вірю. Я все своє життя уникав Натана. Найліпше відтягнути це на якомога довший строк, чи не так? Те, чого не минути. Або, можливо, покласти цьому край?"

На Вольфгангову думку, Маркус такий самотній і зажурений, що частина його, людська частина, воліла б уже покласти всьому край, але, як би не іронічно це звучало, та інша його частина, його внутрішній звір прагне жити. Маркує якось сказав: „Я, мов той орел, що нічого не відає. Нічого не відчуває, крім щастя від польоту і життя. Уяви собі… цю радість… вічну…“

Вольфганг розповів, що Маркус тільки зрідка бачиться з іншими, хіба для того, щоб бути в курсі справ у різних чаклунських громадах й почути якісь новини про сина. Це єдине, що його тепер по-справжньому цікавить у людському світі, – Натан. Решту він давно вже, мабуть, залишив би десь позаду. Маркує миється, чепуриться й шикарно вбирається у тих рідкісних випадках, коли зустрічається з іншими. Він ще й досі не позбувся свого марнославства: полюбляє оглядати себе в дзеркалі, і тоді в ньому оживає його людське єство. Але коли він у лісі, то стає цілком дикий.

Вольфганг сказав: „Цікаве це слово – дикий. Ми уявляємо дикість як щось неприборкане й абсолютно не контрольоване, але ж у природі, звісно, все зовсім не так; природа контрольована, впорядкована й неймовірно дисциплінована в усіх своїх проявах. Звірі у зграях мають своїх вожаків і учнів; хоч суперечки між ними й трапляються, але все одно там панує організованість. І полюють звірі конкретними способами, у конкретні часи і за конкретною здобиччю – усе дуже передбачуване. Маркус саме такий: довідайся спосіб його існування і знайдеш його. А якщо піймаєш його сина, рано чи пізно він сам до тебе прийде“.»

Габріель перекидає кілька сторінок назад.

– Це було написано лише рік тому. Меркурія, мабуть, подумала, що виграла в лотерею, коли ти до неї з’явився.