Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

Розколина

День поволі минає, а я й далі сиджу на підлозі бібліотеки, дивлюсь, як усі інші перечитують щоденники. Ван знаходить згадку про те, що Провідниця відвідала Меркурію в бункері, а потім вирушила до Базеля.

– Базель – це історичне місце зустрічі, – зауважує Ван. – Таке враження, що одна з розколин має вести саме туди.

– Я оце думав про Провідницю, – кажу. – Якщо я отримав доступ до спогадів Провідниці про Меркурію, у мене мав би бути і спогад про перехід через розколину. Але я нічого такого не можу знайти. Навіть ті образи, коли вона будувала загату, поступово розмиваються в моїй пам’яті.

Ван дивиться на мене.

– Спогади зникатимуть, якщо не мати до них постійного доступу. На жаль, ми не подумали, наскільки важливими будуть розколини. Раніше ти сконцентрував увагу на зовнішніх речах і на назві місцевості.

Раптом лунає Несбітів вигук:

– Опа!

Він переглядає сувої з мапами на протилежному боці бібліотеки. Тоді прямує з однією з них до центрального столу, шкірячись від вуха до вуха.

– Ну, звісно ж, – каже Ван, поглянувши на мапу. – Меркурія позначила розколини на карті!

Підводжуся, щоб і собі подивитися. Принаймні карти я читати вмію.

Виглядає, що це схема бункера, подібна до тієї, яку я склав раніше. Несбіт показує на маленьку й тонку синю лінію в одній із кімнат.

– Кожна така синя лінія – це розколина, і всі вони пронумеровані. Їх одинадцять. Ось ця, судячи з позначки, веде в Німеччину, – показує на інші лінії. – Ця – в Іспанію. Нью-Йорк. Алжир. А ось тут зазначено «Швейцарія: закрито».

Ван запалює сигарету й каже:

– Отже. Нам потрібна пара добровольців, щоб перевірити одну з розколин.

Ми з Габріелем перезираємось, шкірячи зуби.

Ван хоче, щоб ми випробували перехід у Німеччину, бо він, імовірно, веде майже до Базеля, де має відбутися наступна зустріч Альянсу. Ця розколина міститься в одній із кімнат наприкінці коридору, що веде з великої зали. Ми всі прямуємо туди. Це маленька кімната, в якій немає нічого, крім м’якого килимка.

– А де ж сама розколина? – дивується Анналіза.

Габріель виходить на середину килима й каже:

– Є лише один спосіб її знайти. Думаю, Меркурія приземлялася на цей килимок, повертаючись назад, отже… – він ступає на крок ближче до задньої стіни і проводить рукою в повітрі, намацуючи розколину… Кожного разу проводить рукою на один-два сантиметри далі від попереднього місця, пересуваючись боком. Нічого не знаходить. Повторює процедуру, поволі обмацуючи повітря трохи нижче. Робить наступну спробу, тоді ще одну, аж раптом відсмикує руку зі словами:

– Це тут.

Ван сплескує руками.

– Чудово!

Анналіза каже:

– Я думала про відвідувачів Меркурії. Вона, звісно, не хотіла б, аби вони проникали сюди і блукали скрізь по її оселі без її відома. Чи не наклала вона тут чари непроникнення, як на даху свого швейцарського котеджу? Чи зможете ви без її допомоги подолати цю перепону, коли повернетесь назад?

– Меркурія ніколи не пускала сюди тих, кому не довіряла, – каже Ван. – Судячи з її щоденників, сюди змогли потрапити тільки Роза і Провідниця. Вона вірила в те, що ці розколини ніхто не знайде. Не думаю, що на них накладене якесь закляття.

– Ну, то випробуємо їх, – завзято вигукує Несбіт.

– Так, – погоджується Ван і дивиться на нас із Габріелем. – Вам треба лише пройти крізь цю розколину. З’ясуйте, де саме в Німеччині ви вийдете назовні: найближчі дороги, села, транспорт. Перевірте, звичайно, чи немає там Ловців. І відзвітуйте нам.

Ось що нам сказали.

Габріель бере мене за руку, переплітаючи свої пальці з моїми, вдягає чорні окуляри й каже усім:

– Чекайте на нас.

Тоді занурює ліву руку в розколину, і нас затягує всередину.

Я поволі видихаю повітря, коли мною починає крутити в пітьмі: підказка від Несбіта. Підозрюю, що він насправді хотів мені накапостити, і потім мені стане гірше. Попереду з’являється невиразне світло, воно трохи яскравішає, коли ми приземляємося на трав’янисту землю. На мій подив, голова майже не йде обертом і не нудить, як це бувало під час колишніх мандрівок крізь розколини.

Ми в лісі біля якоїсь зруйнованої кам’яної будівлі. Тут тихо і спокійно. Дерева хизуються пишним і зеленим літнім убранням. Ще досить спекотно. Лунає спів птахів, а вдалині я чую рух машин.

Кажу Габріелю:

– Авта. Ось там, – і киваю головою ліворуч од себе.

Він намагається знайти розколину.

– Є, – каже з усмішкою.

– Це було легко, – відказую я. – І що тепер?

– Ходімо в бік дороги й побачимо, чи зрозуміємо, куди ми потрапили.

Цього ж вечора ми всі збираємося довкола столу. Усе просувається добре. Ми випробували дві розколини. Та, що була в маленькій порожній кімнаті, вивела нас у визначене місце в Німеччині, від якого до Базеля, якщо вірити дорожнім знакам, 150 кілометрів. Розколина в Меркуріїній спальні веде до якоїсь місцевості в горах Іспанії. Ми випробували й цю розколину і прогулялися до найближчого села, а потім знайшли його на атласі, коли повернулися. Від нього кілька годин пішки до хати Провідниці.

Ван зустрічається з Білими повстанцями завтра і хоче, щоб я прийшов туди разом із Несбітом, але я волів би, щоб зі мною був Габріель, до того ж я не можу залишити Анналізу.

– Ми всі в Альянсі. Підемо туди разом, – кажу я.

Розділ п'ятий
Ріки крові

Die Rote Kürbisflasche

Учора вночі ми всі пройшли через розколину. Несбіт роздобув авто й відвіз нас на околиці Базеля. Тепер ми з Несбітом і Габріелем у центрі міста. Ми – передова група, перевіряємо, чи немає де Ловців. Ван і Анналіза прибудуть пізніше.

Схоже на те, що Базель – це місто молоді, розташоване на кордоні з Німеччиною, Францією і Швейцарією, хоч де-не-де чути й англійську мову. Тут усі впереміш: туристи, родини з дітьми, люди, що поспішають на роботу. Намагаємося не вирізнятися серед них, але ми не подібні ні на туристів, ні на родину, хоч, можна сказати, теж поспішаємо на роботу. Несбіт знає дорогу до місця зустрічі в «Die Rote Kürbisflasche» – «Червоному гарбузі» – і він провадить нас довгим маршрутом.

Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» – це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини.

Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили.

Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце.

Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки.

Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун.

Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом:

– Пів-на-пів, га?

Несбіт сміється.

– Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір.

Габріель додає:

– І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте.

– Ще хтось тут є? – запитує Несбіт у Ґуса.

– Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину.

Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні.

Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається.

– Приємно бачити тебе, Іване, – каже. – Ти такий самий нечепура, як і завжди.

Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки.

– Радий тебе бачити, Еллен, – кажу.

Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю.

Вона усміхається.

– Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений.

За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже:

– Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися.

Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен.

Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників.

Еллен каже:

– Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси.

– Він долучається до повстанців?

– Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей.

– Що це означає? – питаю.

– У принципі те, що Волленд над ними експериментує.

Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися.

– Це хвора людина, – от усе, що я можу сказати.

– Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього Білого відьмацтва. Ніхто, звісно, не знає, як і кого це може захистити, але Рада стверджує, що всі, хто протестує, є ворогами Білих магів і прихильниками Чорних. Усі мають засвідчити, на чийому вони боці. І більшість Білих магів кажуть, що підтримують Соула і Волленда.

– А Дебора? – запитую. – Вона у Франції з Арраном?

– Про неї краще поцікався в Селії. Ця інформація недоступна людям моєї категорії оплати.

– А яка в тебе категорія? Хіба ти ще не замолода, Еллен, щоб бути повстанським бойовиком?

– А я не бойовик, я розвідниця. Але, Натане, якби ти тільки знав, які безнадійні ті Білі маги, більшість із них. Чесно тобі кажу, майже всі вони недалеко втекли від фейнів: ніхто не вчився бути бійцем. Воювати вміють хіба що Ловці. Єдине, за що можна похвалити Білих, – за виготовлення зілля для зцілення. Найкорисніші учасники Альянсу – це колишні Ловці й Напівкровні. Але колишніх Ловців там тільки двоє, а Напівкровних дев’ятеро.

– А що чути про Чорних магів? – запитую я.

– Декотрі долучилися, але мало хто володіє такими здібностями, як ти, Натане. – Я обертаюся й бачу Селію, яка провадить: – Ось чому ми вдячні, що ти тут.

– Мені начхати на твою подяку, – я осипаю її прокльонами, а моя рука хапається за ніж. – Тримайся від мене подалі, Селіє. Я не жартую. Не підкрадайся так до мене.

– Я не підкрадалася до тебе, Натане.

– І не сперечайся, курва, зі мною!

Йду від них у протилежний кінець кімнати. До мене підходить Габріель.

Він каже:

– Ти весь тремтиш.

– Зі мною все гаразд! – він недовірливо дивиться на мене, і я повторюю: – Усе гаразд.

Габріель витримує паузу, а тоді запитує:

– І що ти хочеш зробити?

– Повбивати їх усіх, – жартую, але тільки почасти. – Волленд експериментує над іншими чаклунами, як і наді мною свого часу. Він прив’язав мене й затаврував оцими ось татуюваннями! Це було ще гірше, ніж перебування у клітці Селії. Набагато гірше! Селія принаймні хоч іноді ставилася до мене, як до людської істоти. А для Волленда я був просто піддослідним щуром. Ніхто не повинен такого зазнавати.

– Ніхто, – погоджується Габріель. І мені здається, що навіть Габріель починає вірити в те, що мета Альянсу справедлива.

Я кажу йому:

– Ми співпрацюватимемо з Альянсом, аж поки Волленд і Соул будуть мертві.

Він киває.

Уже прибули Ван і Анналіза, тож я роблю глибокий вдих і долучаюся до них.

Нас десятеро. Троє Чорних магів: Ван, Габріель і Ґус, який, здається, не просто бармен, а один із ключових Чорних чаклунів з розгалуженими контактами по цілій Європі. Біле Відьмацтво представляють Селія, ще одна Біла відьма з Англії на ім’я Ґрейс, Біла чаклунка з Італії, Анжела і Анналіза. Є ще двоє Напівкровних, Несбіт і Еллен. І я.

Селія каже:

– Сподіваюся, що тут ми у безпеці, але все ж таки не будемо затягувати нашу зустріч. Насамперед, Натане, я гадаю, що ти приєднуєшся до Альянсу, якщо вже ти тут?

– Поки не зміню думку.

Вона дивиться мені в очі – її очі блідо-голубі з білими скалками. Потім вона робить те, чого я зовсім не очікую. Вона простягає мені руку.

– Тоді ми на одному боці, – каже. – Вітаю тебе в АВМ.

– У чому-чому?

– В Альянсі Вільних Магів.

– Ха! Ну, але в тому, що я один із них, твоєї заслуги немає.

– Проте ми всі дуже раді, що ти такий і що хочеш допомогти іншим магам також залишатися вільними.

Селія все ще простягає мені руку, але я ігнорую її й кажу:

– Хочу бачити Соула й Волленда мертвими. І ще багатьох інших Білих магів. Ось чому я тут.

Вона запитує:

– Ти й мене хочеш бачити мертвою, Натане?

– Якби я цього захотів, то вже пустив би тобі кулю в чоло.

– Якщо ти вступиш в Альянс, то повинен будеш виконувати мої накази. Ти це зможеш? – запитує вона.

Спромагаюся на посмішку.

– Якщо вони не будуть безглузді.

– Гадаєш, вони можуть такими бути?

Я витримую паузу, тоді відповідаю:

– Ні.

– Добре. Я також так думаю, але, якщо схиблю, – ти першим мені про це скажеш.

Її рука й далі простягнута. Вона запитує:

– Ти потиснеш мені руку?

– Я намагаюся не плюнути на неї…

Вона голосно й коротко регоче і забирає руку.

– Мені тебе бракувало, Натане. Хоч я й певна, що ти за мною зовсім не тужив.

А я, сидячи навпроти неї за столом, не думаю, що вона бодай хоч трохи уявляє, що міг відчувати я чи будь-який інший в’язень, якого заковували в ланцюги і нещадно били. Вона розумна жінка, але інколи їй бракує таких «знань». Їх можна здобути лише переживши це на своїй шкурі.

Ван запитує, що сталося, відколи вона востаннє зустрічалася з Селією. Минуло щойно два тижні, але за цей час відбулася різанина в Парижі, а Соул замінив усіх членів Ради своїми людьми. Волленд теж уже в Раді. Декількох Білих магів заарештували за змову з повстанцями.

– Зокрема і Клея, – додає Селія.

– Що?! – вигукує Несбіт.

– Сфабриковане звинувачення, хоч Клей уже давно викликав серйозні сумніви у Соула. Він поступово втратив роботу, статус, репутацію, все. Ну, тобто все, крім своєї свободи, але тепер він і це втратив.

Селія продовжує:

– Чула, що на дім Іш здійснили напад невдовзі після того, як ми там побували. Іш випила отруту й померла; деяких її дівчат піймали й закатували. Я знала, що незабаром ці списки Ради поповняться і моїм ім’ям. Соул визначив тих, кого він хоче допитати, і серед цих осіб були колишня голова Ради Глорія; її чоловік і сестра Ґрейс; плюс я сама та ще одна Ловчиня на ім’я Ґрейторекс. Соул не помилився, склавши цей список, – ми всі тепер члени АВМ.

Джессіка очолює Ловців. І треба сказати, що ця робота добре їй вдається. Ловці – це здебільшого жіноча організація, й вони дуже задоволені, що ними знову керує жінка. У неї багато новобранців, і вони вже вчинили напади на громади Чорного відьмацтва у Франції, Голландії й Німеччині. Найбільша громада була в Парижі, але, наскільки мені відомо, Джессіка вже вбила понад шість десятків Чорних магів, не втративши під час цих нападів жодного Ловця.

Проте і в Джессіки є свої проблеми, і їх тільки більшає. Навіть попри те, що в неї з’явилися новобранці, їй не вистачає Ловців, щоб контролювати всю Європу. До того ж багато новобранців не мають належного досвіду і слабше підготовлені порівняно з основним складом Ловецької армії.

Нашим головним недоліком є те, що нас небагато. Однак це дає нам можливість швидше переміщатися маленькими групками для нападу на Ловців. Ми повинні негайно почати вдаватися до таких атак, щоб уповільнити набір новобранців і не залишити Ловцям часу для навчання нових бійців. Нам треба використовувати тактику партизанської війни, щоб здобути перемогу… І це, на щастя, якраз і є мій козир. Але, – продовжує Селія, – є ще одна проблема. Чорні маги потроху прозрівають, усвідомлюючи, що відбувається, та вони не довіряють мені, а нам треба залучати їх до нашої справи. Альянс здебільшого складається з британських Білих магів і Напівкровних. Серед нас замало впливових Чорних магів. Хоч ми, звичайно, маємо Ван і Ґуса.

Гус киває головою.

– Мій вплив мінімальний, Селіє. А я вже казав раніше, що для розбудови справжнього Альянсу нам потрібні численні представники всіх магів: Білих, Чорних і навіть Напівкровних. Але ті Чорні, з якими я вже розмовляв, не виявили зацікавленості. Вони не вірять у спільну боротьбу разом із Білим відьмацтвом. Кажуть, що самі битимуться з Ловцями, якщо ті на них нападуть. Я їм розповідаю про вже загиблих Чорних магів, але… – він знизує плечима. – Чорне відьмацтво не цікавлять спільні справи, армії або альянси.

Селія заперечує:

– Але ж ти долучився до нас, і Ван, а тепер ось Габріель. Тож деякі Чорні маги таки прислухаються.

Ґус повертається до Габріеля й запитує:

– Чому ти тут, Габріелю?

– Бо я з Натаном.

– А якщо Натана вб’ють або він піде звідси?

– Якщо він піде, то я теж піду. Якщо ж його вб’ють… – Габріель дивиться на мене, – тоді не знаю…

Ґус каже:

– Нам потрібен той, хто міг би залучити до нашої справи інших Чорних магів. Але я не знаю більше жодного Чорного мага, який би приєднався до нас лише тому, що тут є Натан, – дивиться мені в очі. – Він не Чорний чаклун. – Чорні проблиски в його очах мерехтять, та я не відвожу погляд.

Ґус просто расистський сноб. Їх повно у світі відьмацтва.

– Що ти тоді пропонуєш, Ґусе? – запитує Селія.

– Щоб залучати Чорних магів, нам потрібен хтось, кого вони поважають, хто є уособленням усього Чорного.

– І хто ж це такий? – цікавиться Ван, ледве стримуючи усмішку. – Я дуже розчарована, що ти не вважаєш такою мене.

Ґус усміхається теж.

– Вибач мені, Ван, але тебе завжди сприймали як таку, що вкрай охоче прагне співпрацювати не тільки з Чорними магами, а навіть із фейнами.

– Отже, ти маєш на увазі когось із тих, що представляють «стару Чорну гвардію»? – Селія зітхає й розкуйовджує своє наїжачене волосся. – Меркурія, мабуть, для цього згодилася б?

– Так, вона… – починає говорити Ґус.

Але його перебиває Ван:

– Меркурія мертва.

– Її вбили Ловці?

– Ні. Вбили… ми, – вона не зовсім упевнено показує рукою на Несбіта, Габріеля й мене. – 3 метою самооборони, поспішу додати. Меркурія залишила мені ось цей сувенір, – Ван повертає обличчя до світла, демонструючи опіки. – Але, навіть якби вона була жива, мені важко уявити Меркурію в Альянсі. Для неї тут не було б жодної користі, жодної… почесті. І це зрозуміло. Є кілька Чорних магів, що можуть зрівнятися з Меркурією у своїй могуті: Лінден, Делл, Суав… Але всі вони мислять подібно до неї. Всі найпотужніші Чорні не матимуть найменшого бажання ризикувати тим, що мають, заради того, щоб воювати разом із нами. Всі, крім одного. На щастя, він наймогутніший серед них, – вона переводить погляд на мене, проте я й так уже відчував, що все до цього йде.

– Маркус? – запитую я.

– Якщо приєднається він, є шанс, що долучаться й інші, – каже Ван.

Ґус шкірить зуби.

– Якщо приєднається він, нам більше нікого й не треба.

– То саме тому я тут, саме тому ви хотіли, щоб я вступив у Альянс: щоб якось затягнути сюди й Маркуса?

– Ні. Я хотіла залучити тебе, бо ти прекрасний боєць, – каже Селія. – І я б не хотіла тут бачити Маркуса. Бо через нього виникне забагато проблем із Білими в Альянсі.

– І з тобою, Селіє? – цікавиться Ван.

Селія не відповідає, але їй є над чим замислитися.

– Натан залишив позаду минуле й долучився до нас. Ми всі повинні так учинити, якщо хочемо чогось досягти, – наполягає Ван.

Селія й далі мовчить.

Я кажу:

– У будь-якому випадку не уявляю його з нами.

– Але чи не хотів би ти спробувати його переконати? – запитує Ван.

– Ну…

– Ні. Ми цього не узгоджували, – Селія обводить усіх поглядом. – Маркус – убивця. Він замордував занадто багато Білих магів. Повстанці з цим не змиряться.

– Вони не змиряться з поразкою, – заперечує Ван. – А завдяки Маркусу Альянс може досягти успіху. Так, він убив багатьох Білих магів, але й Чорних магів він також убив чимало. І найголовніше те, що він убив безліч Ловців. І всі це знають. Можливо, Маркус не до вподоби Білим повстанцям, але понад усе вони прагнуть перемоги, адже в разі поразки пощади від Соула ніхто не дочекається. Маркус допоможе їм здобути перемогу.

Селія каже:

– Я можу й без нього створити армію. Ми на це здатні. Так, потрібно трохи часу, але…

– Та ти ж сама хвилину тому казала, що ми повинні атакувати негайно! І я згодна: якщо ми не зупинимо Джессіку зараз, нам буде щораз важче боротися з нею. Скільки ти маєш справжніх бійців, Селіє? – запитує Ван.

– Альянс уже налічує майже сотню. Я треную найбільш придатних і…

– Скількох ти можеш вислати вже сьогодні на бій із Ловцями?

Селія випинає губу й зиркає на мене.

– Просто зараз? Дуже мало.

– А саме? – наполягає Ван.

– Разом зі мною, Натаном, Габріелем… дев’ятеро.

Ґус хитає головою.

– Тренування проходять добре, однак вони ще не готові зараз воювати. Наймолодші, ті, що володіють відповідними Дарами, стануть за кілька місяців добрими воїнами…

– Ми не матимемо кількох місяців, якщо Ловецька армія зростатиме, – каже Ван. – І якщо ми плануємо створити нове суспільство, новий порядок, то мусимо бути готові вибачати минулі злодіяння й рухатися вперед.

– Але ж…

– Ні, Селіє. Усі маги мають отримати шанс, навіть Маркус. Якщо він пізніше порушить наші правила, це вже інше питання, але за минулі злочини ми впровадимо амністію.

Ґрейс каже:

– Це заведе нас у глухий кут. Ми мусимо проголосувати. По одному представнику від кожної частини Альянсу: Біле відьмацтво, Чорне відьмацтво, Напівкровні й Напівкодові. Несбіте, ти голосуєш за Напівчорних, а Еллен – за Напівбілих. Селія – за Біле відьмацтво, Ван – за Чорне, а ти, Натане, – за Напівкодових.

– Хто за? – запитує Ван.

За столом підносяться вгору руки. Усі, крім мене й Селії, голосують за те, щоб запросити Маркуса вступити в Альянс.

– Отже, три голоси за, два проти, – підраховує Ґрейс. І дивиться на мене. – А чому ти, Натане, голосував проти?

Я не знаю відповіді, хіба що… Не думаю, що мій батько знайде спільну мову з цими людьми, з людьми, які голосували. Пригадую Вольфгангову розповідь про те, як Маркус убив його товариша, і у мене виникає недобре передчуття – батько занадто дикий. Але я про це не згадую, тільки кажу:

– Марна трата часу. Ми не знаємо, як із ним зв’язатися, та й він усе одно не приєднається до нас.

Ґус каже:

– Ти не правий. Я знаю, як із ним зв’язатися… А ти можеш спробувати його переконати.

– Ти, може, маєш його номер телефону? – глузливо шкіриться Несбіт.

' – Інформація про те, як із ним зв’язатися, конфіденційна, – відповідає Ґус.

– Гаразд, – каже Селія. – Але як швидко? – допитується вона. Маркус їй геть не подобається, але вона звикла працювати з Ловцями й виконувати те, що їй наказують. Я певний, що вона просто змириться з цим.

– Домовлюся з ним про зустріч із Натаном упродовж наступних кількох днів. Раніше не можу нічого пообіцяти.

Селія повертається до мене.

– Якщо Маркус приєднається до нас, то мусить погодитися з нашими умовами.

– Якими саме умовами? – уточнюю.

– Він підкоряється моїм наказам, як інші бійці.

– Це все?

– У бою і в таборі. Мусить поводити себе… як солдат.

Не можу собі уявити Маркуса в цій ролі.

Селія провадить далі:

– Я повинна зустрітися з ним якомога швидше. Знаю, що ти йому все про мене розповіси.

– Так, він обов’язково довідається про те, в яких умовах ти мене утримувала. Як там ти казала? «Я б не хотіла, щоб він подумав, що тобі тут занадто комфортно».

Селія випростується, і мені цікаво, що вона скаже: «Я просто виконувала свій обов’язок» або «Я мусила підкорятися наказам» або ще якусь подібну дурню. Але вона мовчить – Селія ніколи не відмовлялася від відповідальності.

Група розходиться. Я випадково перестріваю Селію перш ніж вона пішла геть, і запитую про Дебору.

– Чи вона вже виїхала з Англії?

Селія вагається, але таки відповідає:

– Дебора каже, що її праця надто важлива. Усі в Раді знають, що в минулому вона симпатизувала тобі, але ж вона також сестра Джессіки, і якось їй удалося переконати їх, що вона змінилася. Дебора й далі працює в архівному відділі. Завдяки їй ми дізналися про останні переміщення Ловців і про їхні майбутні плани. Для нас це життєво необхідна інформація, та все одно я сказала їй, щоб вона забиралася звідти. Але твоя сестра вирішила залишитися. Намагається роздобути більше інформації про Волленда і його експерименти над ув’язненими Чорними магами. Вона неймовірно відважна.

Я навіть не знаю, що сказати. Моя сестра завжди була відважною. Якщо Дебора вірить у щось по-справжньому, то не відступиться – інших варіантів вона просто не визнає.

Селія прямує до Ван, а до мене підходить, щоб попрощатися, Еллен.

Я прошу:

– Перекажи Арранові, що я сподіваюся невдовзі з ним побачитися. І постійно про нього думаю.

Вона киває.

– Перекажу. Він буде дуже радий, що ти вступив у Альянс. Але ще більше його втішить те, що ти живий-здоровий і отримав свої три дари. А хто для тебе виконав церемонію Дарування – чи не Меркурія?

З того, як вона це запитує, я роблю висновок, що вона чудово знає – це була не Меркурія.

Хитаю головою.

– Це зробив Маркус.

Еллен усміхається.

– Так ось чому всі думають, що ти зумієш переконати його долучитися до нас. Знають, що він захоче допомогти синові.

Селія гукає:

– Еллен, ми вже йдемо. Гайда!

Еллен обвиває мене руками, пригортаючи до себе, а я помічаю, що Селія дивиться на нас здивовано. Селія й далі вважає мене радше Чорним, аніж Білим, і радше дикуватим, аніж лагідним. Еллен ставиться до мене просто як до людини, а не якогось там Напівкодового. Але вона й сама Напівкровна, тому розуміє, як то буває, коли тебе судять по начепленому ярлику, а не по тому, ким ти насправді є.

Через якусь хвилину після їхнього відходу Ван каже, що вона, Анналіза й Несбіт повертаються в бункер, а Габріель залишиться зі мною, поки я намагатимусь поспілкуватися з Маркусом. За тиждень ми всі зустрінемося в «Червоному гарбузі».

У мене дуже мало часу, щоб попрощатися з Анналізою. Я відводжу її вбік, не так, щоб поговорити з нею, як для того, щоб пригорнути й тихенько пообійматися без того, щоб усі на нас витріщалися, хоч усі й так це роблять, за винятком хіба що Габріеля, який стоїть спиною до нас біля бару.

– Тебе тривожить те, чи вступить у Альянс твій батько? – запитує Анналіза.

– Трохи. Та я не думаю, що він так чи інакше приєднається до нас. Не думаю, що його хтось тут зацікавить: я або повстанці.

– Ти його син. Він дбає про тебе. Знайшов тебе, щоб здійснити Дарування.

– Це інша справа. Він подбав, щоб ця зустріч була якомога коротшою й гіркою. Він не довіряє мені. Не воюватиме разом зі мною. І я не уявляю собі такого, щоб він виконував накази Селії й поводив себе «як солдат». Це просто нереально.

Анналіза цілує мене й каже:

– Щодо співпраці з Селією, мушу зізнатися, що я дуже пишаюся тобою і тим, що ти погодився з нею працювати після того, як вона ставилася до тебе в минулому і що ти з нею пережив, – знову мене цілує й нахиляється ще ближче. – Ти мій герой. Мій принц, – цілує мене у вухо, а тоді шепоче: – Я тебе люблю.

Думаю, що це мені причулося, хоч знаю, що ні… Не знаходжу слів у відповідь.

Вона хоче поцілувати мене в губи, зазирає в очі, і коли вже її вуста майже торкаються моїх, знову шепоче:

– Люблю тебе…

Мабуть, варто сказати їй те ж саме у відповідь, але це дуже важко, до того ж я певний, що всі до нас прислухаються, і тут Анналіза каже:

– Мушу йти. На мене всі чекають.

І я цілую її.

Але так нічого й не кажу.

Вона вже відступає, проте я не відпускаю її, торкаюся губами вушка, і спромагаюся нарешті ледь чутно вимовити ці слова. Анналіза починає хихотіти, я теж не можу стримати посмішку. І ми знову цілуємося. І ще раз, уже міцніше, і тепер мені вже начхати на інших.

Несбіт голосно кахикає і прочищає горло. Анналіза знову хихоче, я не припиняю її цілувати, аж поки вона нарешті вислизає з моїх обіймів.

І всі йдуть геть.

Це так швидко відбулось, але я встиг сказати їй, що люблю, і вона теж. А через тиждень ми знову будемо разом. Лише один тиждень – і я знову її побачу.