Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

Прогулянка

Наступного дня Габріель і Селія не з’являються на ранковому вишколі. Селія підходить до мене під час перерви на обід і запрошує прогулятися разом із нею та Габріелем. Думаю, що це пов’язане з Анналізою.

Ми йдемо подалі від усіх в бік дерев, і Селія каже:

– Я попросила Габріеля піти з нами, бо думала, що буде краще, якщо він це скаже.

Дивлюся на Габріеля. Він ніяк не починає розмову, і я бачу по його обличчю, про що йтиметься. Анналіза тут ні до чого. Це пов’язане або з Арраном, або з Деборою.

Мене починає нудити.

Габріель підходить; нарешті він щось мені скаже.

– Це Дебора.

І я вже знаю, що вона мертва.

– Її стратили два дні тому. Розстріляли за шпигунство. Її чоловіка також убили, за те, що їй допомагав.

Так не мало бути. Не мало бути. Вона була розумна й добра, прекрасна Біла відьма… Її допитували, її катували… І це жахливо. Я такий розлючений, хочу ламати все і трощити, але Габріель мене стримує. І я не знаю, що мені робити, я нічого не можу вдіяти з цим… з цим усім. Для Дебори все вже запізно, а я так хочу побачити її знову, але ніколи не побачу, і навіть не зможу думати про те, що десь там вона живе собі, щаслива… Ненавиджу їх за це. Люто ненавиджу!

З Арраном

Я понад два роки не бачив свого брата, проте легко його впізнаю. Він високий, вродливий і виглядає саме так, як і повинен Білий чаклун. Приходить у табір разом із групою Білих і Напівкровних. Усі втомлені, але втішені, що прибули нарешті на місце призначення. Тільки Арран не дуже втішений. Лише кілька днів тому я довідався про Дебору. Мені сказали, що Аррану це вже відомо.

Стою поміж деревами, дивлячись на них, а тоді ступаю на півкроку ліворуч, щоб він мене помітив. Я так хотів його побачити, знову бути з ним, але не гадав, що це станеться саме так. Він переживатиме втрату Дебори значно важче, ніж я.

Минає ще якась хвилина, поки він зиркає в мій бік, а тоді заклякає на місці. Я бачу, що він вимовляє моє ім’я й усміхається, і я, здається, теж усміхаюся, коли він підходить до мене. Ми обіймаємося. Він худіший, ніж я очікував, і не такий високий на зріст, хоч усе одно вищий за мене.

Він говорить про те, як тужив за мною, і я, мабуть, також йому щось кажу, хоч я й не певний. Він каже мені, що Дебора робила те, у що вірила, і він починає ридати, і я теж. І я згадую, як ми всі втрьох були разом, як сперечалися за місце у ванній, щоб мати змогу почистити зуби, і як Дебора розчісувала вранці волосся на сходах, підслуховуючи наші з Арраном розмови, як ми снідали разом із бабусею… Це було якихось три роки тому. Почуваю себе таким старим… Але ж Дебора була ще такою молодою, і все це так несправедливо і не має жоднісінького сенсу…

Наступні кілька днів зовсім інакші. Арран працює разом із Ван у медсанчастині, але весь вільний час він зі мною. Минуло понад два роки, відколи мене забрали з нашого дому, і брат хоче знати про все, що сталося зі мною за той час, поки ми були в розлуці. А я можу розповісти йому хіба якісь фрагменти. Не хочу згадувати про погане. Еллен переповіла йому все, що їй було відомо, але цього не досить, і він хоче знати більше. Дивиться на татуювання на моїй шиї й руках, а тоді простягає долоню, щоб торкнутися шрамів на зап’ястку. Я кажу йому, щоб розпитав Габріеля, якщо хоче довідатися будь-які подробиці.

Тоді він запитує мене про Габріеля, і я повторюю ту саму фразу:

– Запитай у Габріеля, якщо хочеш довідатися подробиці.

– Запитаю, – обіцяє він.

– Пообіцяй переказати мені все, що він тобі розповість, – усміхаюся. Мені й справді самому цікаво про це довідатися.

Арран каже:

– Як гарно бачити твою посмішку.

– І твою теж.

І тут я пригадую, що хотів йому щось сказати:

– Пам’ятаєш, як я колись виліз на дерево, а ти поліз услід за мною, але я тоді видряпався ще вище, і ти хотів, щоб я спустився назад? І я спустився, і ми потім хтозна скільки сиділи разом, звісивши з гілки ноги, і ти тулився до стовбура, а я до тебе?

Він киває.

– Я часто про це думаю. Коли хочу зосередитися на чомусь доброму.

Арранові очі повняться сльозами, він пригортає мене, а я його.

Сміх

Я знову маю розмову з Селією.

– Перед арештом Дебора ще встигла переслати нам останню інформацію, – каже Селія. – Мабуть, саме це і призвело до її арешту, але вона вважала цю інформацію настільки важливою, що готова була ризикувати заради неї своїм життям… Отож, Волленд робив експерименти над Чорними чаклунами, тими, що їх упіймали кілька тижнів тому біля Парижа. Він розробляє новий різновид татуювання. Татуювання на серцях. Експерименти здійснюють над Чорними магами, але ми гадаємо, що основною метою є створення таких татуювань, які можна було б наколювати Ловцям.

– Чому? – не розумію я. – 3 якою метою?

– Дебора не встигла це з’ясувати. А ти не помічав Ловців із дивними татуюваннями на грудях?

– Я не придивлявся.

– Відтепер варто звертати на це увагу, – вона вагається, не відводячи від мене очей. – Якщо ти вже готовий до наступного завдання.

– А чого б це я не мав бути готовий?

– Я просто перевіряю, чи в тебе все гаразд. Втратити сестру нелегко. Мені це добре відомо.

– Я її не втратив. Мене забрали від неї багато років тому, а тепер її вбили.

Селія випинає свою жирну губу.

Я зітхаю й кажу:

– Гаразд. Не бери мене на це завдання. Але тоді, думаю, не варто брати й Маркуса. Бо він може значно швидше за мене втратити над собою контроль.

Селія киває.

– Я ще тобі за це не подякувала. Але ти добре повівся з Блондін і дуже вдало стримав тоді Маркуса.

– А що сталося з Блондін?

– Я відправила її назад. Пізніше побачила її ім’я в останньому списку страчених, який нам передала Дебора. Страчена за дезертирство, зазначено там.

– Ти знала, що так станеться.

– Не була певна. Але ж вона таки дезертирка. Їй треба було битися до останнього.

– Якби її порішив Маркус, усі б тут називали його брутальною бестією. Але ти відправила назад, і ніхто навіть оком не зморгнув.

Селія нічого не відповідає.

Я кажу:

– Якби я дозволив Маркусу вбити Блондін, вона б зазнала менше страждань…

Наступний рейд не надто складний. Серед останніх документів, наданих нам Деборою, є список розташувань Ловецьких баз у північній Франції, зокрема й детальний опис кількості Ловців на кожній із них. Без цієї інформації наші рейди були б неможливі і не дали б таких успішних результатів. Ми всі перед нею у величезному боргу. Селія зустрічає новоприбулих. Вона тепер більше часу присвячує адміністративним питанням і вже кілька днів не з’являлася на заняттях із вишколу.

Отож керувати нападом цього разу буде Ґрейторекс, і це добре: їй пасує роль лідера. Вона ставиться до всього серйозно й професійно, як Селія, як усі інші Ловці, але також приділяє більше уваги людським стосункам і кожного зі своїх бійців сприймає як окрему особистість, інакшу й неповторну, і має до кожного різний підхід. Зі мною вона багато жартує, глузує з мене. З Несбітом вона сувора, але завжди до певної межі. З Габріелем у неї ділові стосунки. Самін вона постійно підбадьорює. Я її поважаю, і всі інші теж.

Несбіт безперестанку намагається вивідати в неї її ім’я. Ґрейторекс – це прізвище; а її імені ніхто й не знає. Мабуть, вона чомусь його соромиться. І ніколи його не назве, тим паче Несбітові.

Я запитую в нього:

– Чуєш, Несбіте, ну а тебе як звати? Ти також соромишся свого імені?

Він лається. Я починаю припасовувати до нього різні імена.

– Джеральд? Артур? А може… Габріель? – після цього він уже не часто згадує про ім’я Ґрейторекс.

Ґрейторекс тим часом обговорює план нападу. Нам протистоять вісім Ловців. Ми вирушаємо на світанку. Працюємо парами, за винятком Маркуса, який завдяки вмінню ставати невидимим виконує найнебезпечнішу початкову роботу. Я швидко бігаю, тому наздоганятиму втікачів. Якщо хтось із Ловців намагатиметься вислизнути від нас, моїм завданням буде зупинити їх. Несбіт добре винюхує сліди, то ж він, так би мовити, у мене в резерві, але поки що нікому не вдавалося від мене вирватись. Я спеціалізуюся на втікачах.

Здається, цей напад буде доволі звичайним.

Хоч рейди ніколи не бувають насправді буденними. Завжди є щось гидке, лиховісне й паскудне в тому, щоб убивати людей. Я ненавиджу Ловців. Не маю до них жодного співчуття.

Не зовсім розумію, що відчуваю стосовно Блондін, але це не співчуття. Мабуть, я сердитий. Як каже Габріель, мене майже все дратує. Я серджуся на Блондін за те, що їй вистачило мізків податися у Ловці. На Волленда – за експерименти над людьми. На Соула за те, що він убив мою сестру… Я серджуся на весь цей гівняний світ. І навіть на Анналізу – за те, що вона цього не розуміє, бо майже не розмовляє зі мною, відколи я розповів їй про Кірена, і ми тільки однієї ночі спали разом, але це вже було не те, я відчував, що вона зробила це заради Дебори, і сам не міг повірити, що я знову освідчився їй у коханні. Знову! Але цього разу вона нічого мені не відповіла.

Рейд триває так, як заплановано. Там вісім Ловців. Маркус іде перший і вбиває майже всіх. Є один утікач. Це хлопець, він не дуже спритний. Я кидаюся навздогін. Легко його ловлю. Перерізаю йому горло. Я завжди мушу переконатися, що точно їх убив. Мені не потрібні нові полонені… Повертаюся в Ловецький табір, з моїх пальців крапає кров.

Коли підходжу до решти, усі вони стоять трохи подалі від Габріеля, який опустився навколішки біля якоїсь Ловчині. Вона поранена пострілом у живіт. Помирає, і ніхто її вже не зможе врятувати. Ловчиня не стане полонянкою, але мине, мабуть, ще година, поки вона остаточно спустить дух.

У мене закривавлені руки, я витираю їх і ніж об одяг Ловчині, чиє тіло лежить біля моїх ніг.

Габріель звертається до тієї, яка помирає, запитує, чи є в неї татуювання. Ловчиня осипає Габріеля прокльонами. Габріель каже, що зараз подивиться, чи є в неї татуювання. Я здивовано бачу, що Габріель і справді вирішує це перевірити: розрізає їй куртку і футболку. Але татуювань у неї немає.

Дивлюся на тіло Ловчині біля моїх ніг і також розрізаю їй куртку. Потім футболку. Оголюю її груди. Теж нічого немає.

Я й сам не вірю, що можу таке робити…

Габріель знову запитує:

– Для чого ці татуювання? Вони допомагають зцілюватися? Додають сил? Наділяють новим Даром?

Несбіт вставляє своїх п’ять копійок:

– Роблять так, шоб від тебе відскакували кулі? Твоє пердіння починає пахнути трояндами?

І тут я розумію, що забув подивитися, чи вбитий мною хлопець-утікач мав на собі татуювання. Обертаюся, щоб піти й перевірити його. За моєю спиною Анналіза. Вона стежила за нами, чула, про що ми говорили. Не знаю, скільки вона чула, але відчуваю, що немало. Її обличчя бліде.

Вона каже:

– Можна привести цілителя, щоб допомогти їй?

Анналіза не звертається конкретно до мене чи до когось іншого, а просто ніби висловлює вголос свої думки.

Я кажу:

– їй вистрілили в черево. Тут уже нічого не вдієш.

Вона дивиться на мене й промовляє:

– Хіба що добре нарегочешся…

Я навіть не знаю, чи сміявся я з Несбітового жарту, але напевне сміявся. Уся ця ситуація нагадує якийсь ідіотський жарт.

Цієї миті до нас підступає Ґрейторекс і наказує кожному взятися за свою справу.

– Зокрема й тобі, Габріелю. Облиш її.

Ловчиня лається й каже, що ми всі здохнемо і заслуговуємо на це, бо ми негідники. Говорить це на диво гучно. Тоді Маркус піходить до неї, стає біля неї навколішки й застромлює їй у горло лезо Феїрборна. Кров б’є струменем і клекоче, Ловчиня здригається й тихо відходить. Маркус витирає ніж об її одяг, і йде геть зі словами:

– Це треба було зробити ще хвилин десять тому.

Я дивлюся на Анналізу. Вона вирячила очі й дивиться на Ловчиню. Біля неї вже стоїть Сара. Я знаю, що мені краще піти звідси.

Повертаюся разом із Маркусом у табір, миюся в лісовому струмочку. Решту дня ми з Маркусом згаюємо там.

Наступного ранку я зустрічаю Анналізу під час сніданку. Вона тепер весь час сидить разом із Сарою. Запитую, чи можу приєднатися до них. Анналіза киває. Я сідаю, але не біля неї, а навпроти.

– Ти мене засуджуєш за те, що сталося вчора з тією Ловчинею? – запитую.

– Ні, – відповідає вона. Тоді дивиться мені просто в очі й каже: – Але ти сміявся, Натане. Вона помирала, а ви з Несбітом жартували.

– Знаєш, Анналізо, скількох я вже вбив людей? Разом із учорашніми буде двадцять три. Ти думаєш, це дуже весела справа?

– Не дуже.

– Власне. Це все лайно. Купа лайна. Більшість Ловців, на яких ми нападаємо, схожі на тих, що були вчора. Стажери. Дітлахи. Ні на що не здатні. Та все одно вони можуть повбивати всіх нас. Тому ми вбиваємо їх першими. Але, можливо, завтра пощастить їм. Я не знаю. Наступного разу може не повернутися хтось із наших. Тому не треба засуджувати мене або будь-кого з нас. Ми робимо свою справу. Ось і все.

Я встаю і йду геть. Усе ще сподіваюся, що вона підбіжить до мене, і ми все залагодимо. Коли підходжу до дерев, озираюся й бачу, що Сара й далі з нею, поклала їй руку на плече й відводить до одного з численних наметів, що тісняться на галявині довкола їдальні.

Наступного дня я розповідаю Аррану про все, що сталося між мною й Анналізою. Розповідаю йому про свій Дар і про Кірена.

Він каже:

– Ти не лихий, Натане. І не дикий. І ти не такий, як батько. Поговори з Анналізою, чесно й відверто. Це все, що ти можеш зробити.

– То ти вже не засуджуєш мене за стосунки з Анналізою?

– Я й раніше не засуджував, просто це було занадто небезпечно. А тепер… ну принаймні ця проблема вже відпала.

Намагаюся розшукати Анналізу. Рішуче налаштований поговорити з нею спокійно, проте не знаю, що саме їй казатиму. Шукаючи її, заходжу в намет, де зберігаються запаси, але там нікого немає. Заходить Сара. Я майже очікую побачити з нею Анналізу, бо вони останнім часом постійно разом, немов сіамські близнюки.

– Її тут немає, – каже Сара.

Прямую до дверей, і Сара відступає вбік. Коли я проходжу повз неї, Сара каже:

– Вона не хоче тебе бачити.

Зупиняюся.

Знаю, що не повинен лютитися. Набираю в груди повітря й кажу:

– Зате я хочу її бачити, тому…

– Ти не повинен з нею бачитися. Ти їй не потрібен.

– А хто ж їй тоді потрібен? Ти?

– їй потрібні хороші люди.

– Ти хочеш сказати, хороші Білі маги?

– Це ти сказав, а не я.

– Мене не цікавлять твої думки. Тим паче, що вони помилкові, – підступаю до Сари ближче і зневажливо кидаю їй: – Послухай, що я тобі скажу. Усі ці хороші Білі маги були цілком задоволені, коли тримали Анналізу в кімнаті під замком, і були б не менш задоволені, якби вона так і померла б у полоні в Меркурії. Жоден із цих хороших Білих магів не виявив бажання ризикувати своїм життям для того, щоб її врятувати. Тому це мусили зробити менш хороші й зовсім не хороші Білі чаклуни.

– Вона розповідала мені, що ти зробив. І це було дуже відважно, немає сумнівів. Але гляньмо правді в очі – ти отримуєш від цього насолоду.

– Що?

– Ти не можеш обдурити мене своїми облудними словами про те, як жахливо вбивати. Ніхто в це не вірить; усім відомо, що тобі це подобається.

– І звідки ж це «всім» відомо, що саме мені подобається?

– Усі чудово знають, що під час рейдів ти не користуєшся пістолетом. Ти нападаєш на Ловців з ножем, перерізаєш їм горлянки, вивертаєш назовні всі нутрощі. Усі кажуть, що рано чи пізно ти їх почнеш пожирати.

Я збентежено хитаю головою.

– Це те, що робить твій батько: обертається на звіра й пожирає людей. Ти теж це робитимеш, якщо вже не почав.

Підсуваюся ще ближче до неї.

– Я б радо на тебе плюнув, але ти навіть цього не варта.

Сара перелякано сахається, але каже:

– А що, хіба я не права?

Відвертаюся і йду геть.

Вона гукає мені вслід.

– Ти не повинен бути з нею! Якби ти про неї дбав, давно б уже залишив у спокої.

Зустріч

Через чотири дні нас викликають на раду у намет Селії. І в цьому немає нічого незвичного, адже ми там завжди зустрічаємося, щоб обговорити плани атак і звітуватися після них. Дорогою я бачу Анналізу й Сару. Я так і не мав нагоди поговорити наодинці з Анналізою після тієї суперечки з Сарою, хоч я цього і прагнув. Я двічі бачив Анналізу в їдальні, але коли підходив до неї, вона вставала й ішла геть.

Сповільнюю крок, очікуючи, що Анналіза з Сарою підуть до намету з припасами, але вони заходять у Селіїне шатро. Я вагаюся, не розуміючи, чи отримав правильні інструкції. З’являється ще кілька осіб, які працюють в їдальні, й вони теж заходять туди. Прибуває Габріель, бачить мене й підходить ближче. Я запитую:

– Ти знаєш, що відбувається?

Він каже:

– Ходять чутки, що повернулася Ван.

У шатрі розставлені рядами стільці, а Селія й Ван сидять перед ними обличчями до решти. Я вже кілька днів не бачив Ван; Арран мені казав, що вона була поза табором, намагалася залучити до повстанців ще більше Чорних магів. Несбіт стоїть попереду, мало не підстрибуючи від хвилювання. Він щойно повернувся з розвідувальної вилазки. Ми з Габріелем стоїмо позаду. Шатро заповнюється бійцями й розвідниками, а ще дедалі більше людей із інших груп: цілителі, кухарі, а також декілька заготівельників разом із Анналізою.

Останнім прибуває Маркус, який підходить і стає коло мене. Практично всі присутні користаються нагодою озирнутися й розглянути його. Тихенько кажу Габріелю:

– Я розумію, що більшість із них не має змоги бачити Маркуса, але вони вже з цього роблять якийсь цирк…

Габріель повертається до мене, але навіть він, здається, не втримується від спокуси оглянути Маркуса. Каже:

– Справа не лише в цьому, Натане. Коли ти стоїш біля батька, ваша подібність стає дуже очевидною.

Тут я помічаю, що Анналіза теж на нас дивиться, але коли наші погляди зустрічаються, вона знову відвертається від мене.

Маркус каже:

– Ти часом не хочеш, щоб усіх їх змило кудись якоюсь гігантською хвилею?

І, мушу сказати, озираючи присутніх у наметі, що за деякими з них я б зовсім не тужив, але доля декого таки мені не байдужа. Я б не хотів, щоб хвилею змило Анналізу. Хотів би, щоб вона підійшла і стала біля мене.

Зустріч розпочинає не Селія, а Ван. Вона каже, що в таборі виникли проблеми. Тут уже понад дві сотні людей, серед них небагато бійців, але їсти хочуть усі. По суті, людей стало забагато, і їх нічим забезпечувати. Усі розуміють, що нам бракує їжі й води, а також засобів гігієни. Недостатньо наметів і ковдр. Бракує ліхтариків і навіть чашок.

Селія пояснює:

– Упродовж наступних кількох днів заготівельники діставатимуть усе те, чого нам тут не вистачає. Вони, як і раніше, вирушать закуповувати ці речі у фейнівських крамничках, але до нас прибуває додатково ще двадцятеро осіб, і нам завжди треба бути вкрай обережними, коли ми залишаємо табір.

Це в цілому задовольняє всіх присутніх, але дехто починає нарікати на їжу: немає фруктів, одноманітне меню, замало м’яса, замало овочів, і так далі, і так далі. А тоді починають лунати й інші скарги.

Чому нічого не відбувається? Чому ще й далі при владі Соул? Чому це все так довго триває? Чому ми не допомагаємо тим Білим магам, яких ув’язнив Соул?

І я розумію, що ще одна проблема полягає в тому, що більшості з цих людей нічим зайняти свій день, окрім скарг, нарікань та пліток.

Ван відмовляється відповідати їм. Вона каже:

– Ми не для цього тут зібралися.

Тоді настає черга Ґрейторекс пояснювати, що бійцям бракує озброєння, а особливо Ловецьких куль. Вона каже:

– Але ми якось даємо собі раду.

І я вдячний їй за те, що вона не дивиться на Маркуса, промовляючи це. Її слова означають, що якби не Маркус, жоден із наших рейдів не був би таким успішним, принаймні не обійшовся би без вагомих втрат.

Тепер ініціативу бере на себе Селія. Вона повідомляє нам про виявлене розташування таємного Ловецького складу зброї, іншого обладнання і харчів. Це для нас чудова нагода покращити наше становище і завдати серйозного удару Ловцям.

– Цей склад охороняють лише шістнадцять Ловців. Шестеро з них доволі досвідчені, решта – стажери. Ґрейторекс поведе туди бійців на світанку. Усі заготівельники, а також ті, що можуть ходити й переносити вантажі, повинні бути напоготові, щоб якомога швидше забрати все, що можливо, зі складу після завершення бою. Працювати повинні всі мешканці табору.

Анналіза буде однією з заготівельниць… Колись я сподівався, що вона не бачитиме боїв, але тепер якась частина мого єства наполягає: «Нехай Анналіза побачить на власні очі усе це жахіття, бо так воно й є». Це чудово, що Селія розповідає нам про високий моральний дух і шляхетність повстанців, бо всього цього насправді на війні немає. Війна – це суцільне лайно.

Коннор

Ґрейторекс веде нас до розколини. Я відчуваю полегшення, опинившись подалі від усіх тих людей з їхніми скаргами, у лісовій тиші. Ми миттєво опиняємося серед дерев по той бік розколини. До Ловецького табору треба ще бігти підтюпцем години дві. Усі заготівельники та інші з’являться тут невдовзі після нас, але вони йтимуть пішки і прибудуть на місце вже після того, як бій давно скінчиться.

Біля табору ми сповільнюємо ходу. До нього з лісу веде ґрунтова дорога. Тут стоять дві вантажівки, а поряд – кілька невеличких наметів, у яких, мабуть, і сплять Ловці. Є ще один великий намет, більш подібний до якогось циркового шатра. Перед ним є ще складені штабелем дерев’яні ящики.

Щойно починає світати. Двоє Ловців стоять на варті, а третій виходить з одного маленького намету.

Ґрейторекс швидко оцінює ситуацію й дає нам вказівки. Тут є шістнадцять Ловців, і нас також шістнадцять. Ми – досвідчений бійцівський загін. Серед нас є кілька стажерів, але вони дуже вправні. Самін, Клаудія і Олівія просто чудові. Ми розсереджуємося «віялом»; ми знаємо, що треба робити. Несбіт і далі мій партнер. Але ми вже дуже добре знаємо одне одного. Усе працює як належить.

Маркус стає невидимим і першим іде в атаку.

Я вишукую втікачів. Їх двоє. Спочатку біжу за найспритнішим, а поки наздоганяю другого, бій уже закінчується. Перевіряю, чи немає у втікачів татуювання, нічого не знаходжу і збираюся вже повертатися до решти, коли раптом відчуваю шипіння у своїй голові. Зазвичай я не звертаю на це увагу під час бою, бо всі Ловці мають при собі мобілки. Але це шипіння потужне, ніби від багатьох телефонів одночасно.

Прямую до Ловецького табору, сподіваючись, що шипіння стане ще гучнішим – воно ж мало б долинати десь звідти. Можливо, це телефони в одному з ящиків.

Та коли я приходжу в табір, гучність шипіння не змінюється. Я цього не розумію. Тут є телефони, але якщо в кожного Ловця по одній мобілці, то їх мало б бути лише шістнадцять. Шипіння в моїй голові набагато потужніше… Хочу порадитися з Маркусом, але ніде його не бачу. Запитую, у Несбіта, де він.

– Не знаю, друзяко. Але глянь, яка в нас гарна здобич! – він аж витанцьовує довкола двох відкритих дерев’яних ящиків, що стоять на землі. У них повно зброї. – А там ще більше, – додає Несбіт, заходячи у велике сіре шатро.

Ґрейторекс гукає Софі, новому бійцю-стажеру:

– Поклич заготівельників та всіх інших! Скажи їм, хай поквапляться.

Я ніде не бачу Маркуса. Хочу зосередитися на шипінні, але тут скрізь тіла Ловців, і всі вони з мобілками. Стою серед них, намагаючись збагнути, у чому справа, аж ось із шатра виходить Несбіт, повідомляє про ще одну проблему. Поперед себе він штовхає полоненого.

– Дивіться, шо я знайшов у кутку!

Ловець опустив голову, пряме біляве волосся затуляє йому чоло.

Несбіт поштовхом примушує полоненого стати навколішки, і юнак підводить голову.

Я не бачив його, відколи мені було тринадцять, але я все одно його впізнав. І він мене теж упізнає.

– Натане!

Моя перша думка не про нього, а про Анналізу. Я знаю, що для неї Коннор – найближчий з братів. Знаю, що він допоміг їй утекти. Намагаюся думати про нього позитивно.

А тоді він каже:

– Натане, мене до цього змусили. Мій дядько примусив мене вступити в лави Ловців. Я цього всього не хотів!

І раптом це мене бісить. Я по коліна в цій гидоті, у мертвих тілах, а він нарікає, що його примусили вступати в лави Ловців! Він такий самий жалюгідний боягуз, яким я його й пам’ятаю! Підходжу і плюю на нього.

Несбіт починає бідкатися глузливо-розважливим тоном:

– Та чого ти, Натане? Він же правду каже. Тому він і ховався десь отак позаду. Бо він цього всього не хоче.

Відступаю на крок, намагаючись опанувати себе, але підходить Габріель, запитує, що сталося, і я йому кажу:

– О, Габріелю, дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем. Оцей кавалок гівна – це Коннор. Коннор О’Браєн. Молодший брат Анналізи. Я вчився разом із ним у школі. Він Ловець. Але не хвилюйся, Габріелю. Він не хоче ним бути. Не хоче завдавати нікому шкоди. Принаймні поки його не примусять. І навіть коли він це зробить, то буде дуже-дуже жалкувати, що так сталося. Отож-бо все гаразд, – відвертаюся, щоб хоч трохи вгамувати свою лють, але не можу, тож повертаюся до нього знову і копаю ногою в живіт, вигукуючи: – Хіба не так, Конноре?!

Він згинається удвоє, припадаючи обличчям до землі, і стогне.

– Ой! Мені так жаль, Конноре, я не хотів завдати тобі шкоди. Це просто частина моєї роботи. Насправді я не хочу цим займатися.

Габріель стає поміж мною і Коннором, хоч йому й не треба цього робити. Я не збираюся більше бити Коннора, хоч усе ще розлючений. Кажу Габріелю:

– Усе гаразд. Я просто на секунду втратив контроль.

Потім нахиляюся до Коннора і додаю:

– Це саме Коннор сипав мені на спину порошок, щоб зафіксувати надрізи на моїй спині. Не «Ч», а тільки «Б».

– Тоді я виріжу своє ім’я на його спині, – каже Маркус. Він саме прямує до нас. Хапає Коннора за волосся, приставляючи йому до горла Феїрборн. Коннор дивиться на мене, вирячивши очі.

– Чи, може, просто відрізати йому голову? – запитує Маркус у мене. – Так чи ні?

– Конноре!

Це Анналіза. Вона на чолі цілої юрби людей, що з’являється з-поза дерев, і швидко біжить до нас. Кричить:

– Відпустіть його!

Тоді хапає пістолет якогось Ловця, що випав йому з рук під час бою, і скеровує його на Маркуса.

Я кидаюся поміж них, виставляючи вперед руки.

– Анналізо, опусти пістолет!

– Іди геть, Натане! Скажи Маркусу, щоб відпустив Коннора.

Я зупиняюся. І далі тримаю руки перед собою. Намагаюся говорити неголосно й спокійно.

– Анналізо, ми не завдамо шкоди Коннору. Прошу опустити пістолет. Це не допоможе. Опусти пістолет. Будь ласка.

Я бачу, що Анналіза тремтить, але вона відповідає:

– Лише тоді, коли відпустите мого брата.

Повертаюся до Маркуса, кажу йому якомога рішучіше:

– Коннор полонений. Нехай ним опікується Селія. Вона захоче його допитати. Це вже її проблеми.

Тоді знову обертаюся до Анналізи.

– Будь ласка, опусти пістолет.

– Пообіцяй мені, – каже вона. – Пообіцяй, що з ним нічого не станеться…

– Так. Обіцяю. Він полонений.

Анналіза опускає пістолет.

Я знову повертаюся до батька і кажу йому:

– Ми віддамо Коннора Селії.

Маркус відповідає:

– Я виріжу своє ім’я у нього на спині, коли вона закінчить допит!

Але він випускає з рук Коннорове волосся, і Коннор падає долілиць.

Цієї миті ліворуч від мене чути постріл, одна із заготівельниць неподалік валиться на землю. Ще один постріл, вереск – і ще одна заготівельниця падає.

– Ловці! Ловці! – вигукує хтось, і його крик підхоплюють інші. Заготівельники біжать туди, звідки прийшли, але я помічаю за ними чорні постаті Ловців. Ось чому я чув це шипіння! Ловці весь час ховалися поміж дерев. Були невидимі. Тепер ми їх бачимо, вони оточили нас. Ми у пастці!

Габріель стріляє в Ловців, але з’являються все нові й нові.

Ґрейторекс кричить:

– Усім на землю! Не підніматися!

Проте її голос ледве чутно серед усього цього галасу і стрілянини.

Анналіза стоїть, захищена деревом праворуч. Я припав до землі. Довкола мене свистять і риють землю кулі. Я волаю:

– Анналізо, лягай на землю!

Вона не чує, або не хоче чути, й далі стоїть. Я вже готовий крикнути знову, але вона підносить пістолет, і я обертаюся, очікуючи побачити якогось Ловця, що біжить, аби напасти на неї. Та насправді все набагато гірше.

Коннор підповзає до ящика зі зброєю. Я кричу йому:

– Ні, Конноре. Ні!

Але це вже запізно. Маркус занадто розлючений. Він хапає Коннора за волосся й волочить його по землі, щоб той бачив мене, а тоді дивиться мені в очі й перерізає Коннору горло.

Анналізин пістолет стріляє, стріляє знову і знову.

Маркус заточується.

Друга куля влучає в нього на кілька сантиметрів вище від попередньої. Обидві поранили його в груди. На його сорочці розпливаються маленькі чорні плями, він падає навколішки. А я заклякаю на місці, дивлячись на нього виряченими очима.

Мого батька застрелили!

Повертаюся до Анналізи, яка й далі цілиться у Маркуса.

Стаю поміж ними, захищаючи його. Випростуюсь. Анналіза верещить на мене:

– Ти обіцяв! Ти обіцяв!

Довкола нас усе густішає злива куль, і Габріель стрибає на мене, притискаючи до землі, лягає зверху, щоб захистити. Коли я підводжу голову, Анналіза вже зникла.