Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Розділ третій
У дорозі

Зроби Обаму

Габріель, оновлений Габріель, спочатку миється під душем. Ми повернулися в його кімнату. Я загоїв свою руку, і тепер, крім усіх інших шрамів, маю ще й круглу рану з обох боків долоні. Зцілив її за кілька секунд. Габріелева рука також загоїлася. Я спостерігав за цим. Це тривало хвилин двадцять, але у фейна на це пішли б тижні. Він увесь цей час шкірив зуби. Мабуть, отримував кайф від зцілення і від того, що став самим собою.

Габріеля ще трохи хитає, але він каже, що купання для нього важливіше за їжу. У мене паморочиться в голові від браку їжі та сну, але більше, ніж їжі й купання, я потребую бути з Габріелем. Він такий задоволений, такий упевнений. Такий справжній Габріель.

У спальню заходить Ван.

– Ти добре впорався, Натане. І ти зрадієш, почувши, що я хочу швидко рухатися далі. Мушу вже завтра бути на зборах Альянсу в Барселоні. Після сніданку вирушаємо.

Легенько відчиняються двері до ванної, і в проході з’являється Габріель – оголені груди, рушник довкола талії, вологе волосся, широка усмішка й очі кольору кавових зернят із золотистими вузликами, що неквапливо обертаються довкола райдужної оболонки.

– У мене таке враження, що ця розмова стосується не тільки меню на сніданок, – каже він.

– Натан тобі розповість, – відповідає Ван. – Невдовзі вирушаємо, але спочатку святкова трапеза… Це зілля не так уже й часто спрацьовує.

І вона виходить зі спальні.

– Мабуть, це в неї такі жарти, – кажу я, повертаючись до Габріеля.

– Ага, – погоджується він, відкриваючи двері повністю. – Ну, що ти думаєш?

– Про тебе нового?

Він киває.

– Про оригінальну версію, – він розводить руки і поволі обертається, щоб я міг його роздивитися з усіх боків.

– Ти… напрочуд схожий на фейнівську версію. Тільки усмішка від вуха до вуха ось-ось розірве тобі обличчя.

Але Габріель шкіриться ще ширшою посмішкою.

– А от очі твої змінилися, справді змінилися. І ще щось з’явилося. Ану повернися, – пильно розглядаю його, намагаючись усвідомити цю зміну, але не бачу нічого конкретного, на що міг би вказати. – Мабуть, це пов’язане з тим, як рухаються Чорні маги, але я не можу висловити це точніше. – Габріель майже не ворушиться, проте щось у його поставі змінилося. – Здається, тепер тобі набагато зручніше у власній шкірі, набагато природніше, – знизую плечима. – Та я не певний, що річ саме в цьому: ти завжди виглядаєш дуже природно.

Він повертається до мене, ледве стримуючи посмішку.

– Дякую тобі. Це дуже великий комплімент.

– Ніякий це не комплімент. Я просто намагаюся тебе описати.

– А я намагаюся сказати, що… – він вагається і навіть, здається, злегка червоніє, —…тобі дуже зручно у власному тілі.

– Мені? – зазвичай він дуже добре відчуває людей, але цього разу страшенно помилився.

– Я думав, що розумів тебе раніше, але тепер більше ніж будь-коли усвідомлюю, наскільки ти могутній чаклун, – каже Габріель. – Твій справжній Дар – це твій зв’язок із фізичним світом, і коли ми потрапили в Уельс…

– Насправді ми не потрапляли в Уельс. Ми були в стані трансу.

– Ми вирушили в Уельс. Ти зі своїм звіром і я, ми там були. Я не знаю, як це описати, але… ти став частиною землі, а земля – частиною тебе.

Я лише швидко хитаю головою і вже маю намір сказати: «Ми не були в Уельсі», але не кажу цього. Я й сам не розумію, що сталося. Не знаю, де ми опинилися. Але сталося щось важливе, і з моїм звіром також.

– Ну? – під’юджує Габріеля Несбіт, додає бекон до сендвіча-грінки, а тоді підносить її до рота, збираючись відкусити шматок. – Ти можеш зробити Обаму?

Габріель удавано зітхає.

– Маю проблему зі своїм Даром. Усі тільки й чекають, коли я почну когось мавпувати, наче в цирку. Зроби Обаму. Зроби Мерилін Монро. Я б хотів побачити принцесу Діану, Гітлера, Каньє Веста чи як його там, – він нарікає, але посмішка й надалі не сходить з його вуст.

Ми сидимо за сміховинно довгим обіднім столом. Несбіт приготував стільки всього, що вистачило б на двадцятьох осіб. Яєчня, бекон, ковбаски, гриби, помідори, якась риба, каша, варені яйця, бублики, мед, шинки й сири. Море харчів. Ван снідає грінкою, запиваючи її кавою.

І тут мені спадає щось на думку:

– Але ж вони фейни. Ти ж не ставав ними, га?

Ага.

– І не застрягав у їхніх подобах?

– Ні. Я просто застряг у самому собі в образі фейна.

Ван каже:

– Коли Габріель пародіював Обаму, це була тільки зовнішня маска. Усередині він залишався Габріелем. Він намагався випробувати, що то означає – виглядати фейном. Та коли він прийняв набагато радикальніше рішення – спробувати фактично бути фейном… внутрішньо… – тоді він і застряг. Йому це занадто добре вдалося.

– Я аж занадто талановитий.

– Так, Габріелю, у тебе неймовірні здібності. Але прошу принаймні зараз не вдаватися до жодних трансформацій. Дозволь нам насолодитися тим, що ти повернувся до нас самим собою.

Несбіт починає прибирати зі столу. Він каже, стоячи з протилежного боку, якраз навпроти мене:

– А я й досі чекаю, коли вже побачу Натанову метаморфозу. Не певний, у кого він перетворюється: у вовка чи в дику собаку.

– Хочеш перебути зі мною нічку і з’ясувати?

– Ні, друзяко, дякую, – відповідає той. – Я волію готувати сніданки, а не ставати ними.

– Знаєш, Несбіте, не думаю, що я захотів би тебе їсти. У тебе ж, мабуть, огидний смак. Забагато жиру, як на мене.

– Та ти не журися, малий. Не встигнеш ти змінитися, як я вже тебе підстрелю.

Дивлюся на нього, проте не встигаю нічого відповісти, бо він додає:

– Чого ти так настрашився, друзяко, я ж не вбиватиму тебе, хоч і цілюся влучно. Лише пораню. А зцілюєшся ти швидко… тобі це не зашкодить.

І судячи з його голосу, він каже це цілком серйозно. Я бурмочу Габріелю:

– Бачиш? Тебе просять показати свій Дар, пародіюючи Обаму, а в мене просто стріляють, приказуючи: «Тобі це не зашкодить».

Я намагаюся не псувати собі гарного настрою й далі тішитися Габріелем. Мушу ігнорувати Несбіта, та коли сягаю по хліб, дивлюся на свою руку з усіма тими шрамами та ще й із чорним татуюванням, і мені хочеться заволати Несбітові, що це все ще й як шкодить, що я відчуваю біль від кожного поранення, що все моє тіло вкрите цими шрамами, які швидко загоювалися, але завдавали мені болю, і про жоден із них я не можу сказати, що він мені не зашкодив.

Підводжуся, відставляю назад крісло й виходжу з кімнати зі словами:

– Я думав, що ми від’їжджаємо…

Барселона

Ми знову в авті, що з ревінням рушає алеєю, розкидаючи навсібіч гравій. Несбіт за кермом. Ми з Габріелем на задньому сидінні.

Звертаюся до Ван:

– Ти казала, що ми вирушаємо на збори Альянсу, але ж нам важливо знайти Анналізу. Це пріоритет номер один.

– Усе зробимо: і те, і друге. Мусимо знайти будинок Меркурії. А Меркурія ділилася цією інформацією лише з кількома довіреними особами. Однією з них є Провідниця.

– То ми збираємося на зустріч із Провідницею? – запитую я.

– Якщо її знайдемо, – відповідає Ван. – Бо зараз вона майже така невловима, як і сама Меркурія. Провідниця покинула Женеву, коли там з’явилися Клей та Ловці, вирушила, ймовірно, до Іспанії, але я не знаю, де саме в Іспанії вона може бути, а це велика країна.

– То що ж нам робити?

– Поїдемо до Іш, до постачальниці. Вона зможе нам допомогти.

– А що вона постачає?

– Усе, що може забажати Чорна відьма. Інгредієнти, інформацію, допомогу.

– А ті збори Альянсу, про які ти згадувала, вони теж у Барселоні?

Ван затягується сигаретою.

– На щастя.

Але серйозний і стурбований вираз її обличчя трохи заважає мені радіти цьому щастю.

Ми їдемо просто до Барселони, зупиняючись лише для того, щоб одного разу змінити автомобіль, а іншого запустити нічний димок, аби з настанням темряви нам не було аж так нестерпно. Наступного ранку ми припарковуємося на якійсь діловій барселонській вуличці з безліччю всіляких крамничок. Несбіт, зарослий щетиною, виглядає, як купа лайна, і я йому про це кажу. Він огризається:

– Ти теж не кращий.

Ми всі пом’яті й замучені, крім Ван, звичайно, яка виглядає свіженькою, немов ми щойно виїхали, так, як і завжди. Ну й Габріель, пом’ятий він чи ні, також має нормальний вигляд.

Несбіт вилазить із машини, щоб дістати дві піци – для мене і Габріеля. Ми чекаємо в авті, поки дорослі займаються своїми справами.

Ван з огидою дивиться на коробки з піцою, коли повертається Несбіт.

– На щастя, Іш дуже гостинна. Вона добре нас нагодує. Більшу частину року Іш подорожує, але влітку завжди проводить кілька тижнів у Барселоні.

Зараз серпень, і я можу хіба сподіватися на те, що Іш таки знає, де можна знайти Провідницю, бо нам залишається дедалі менше часу для того, щоб порятувати Анналізу. Минуло вже два місяці від мого дня народження, два місяці, відколи Анналіза заснула мертвим сном. Я не маю поняття, чи всі наші намагання марні, – раптом Анналіза все одно вже мертва? Але, як завжди, про це краще не думати забагато.

– Нехай його ніхто не бачить, Габріелю, – каже Ван.

– Я тут, до речі. Можеш звертатися просто до мене.

– Так, звичайно, – Ван переводить погляд на мене. – Прошу не виходити з машини. Нічого не втни, поки ми повернемося.

Несбіт додає:

– Не хочемо, шоб тебе побачив якийсь заблудлий Ловець.

– Це ж ти експерт з потрапляння на очі, – огризаюсь я.

Несбіт роззявляє було рота, але нічого не каже. Має однак доволі жалюгідний вигляд.

– Як довго вас не буде? – запитує Габріель у Ван. – Коли нам треба починати хвилюватися?

Ван усміхається.

– Вам не варто за нас хвилюватися. Нас не буде пару годин, можливо, трохи довше. Не можна квапитися – не слід забувати про гарні манери.

Ранок у розпалі, авто добряче розігрілося під серпневим сонцем. Розвалившись на сидіннях, я відкриваю коробку й починаю їсти кусень піци. Враз Габріель каже:

– Я піду за ними. Залишайся тут.

Він виходить із машини й прямує вулицею.

Наздоганяю його за кілька секунд і кажу:

– Я йду з тобою.

– Гаразд, але тримайся далеко позаду. Я йтиму вслід за ними. А ти – за мною.

Трохи відстаю, коли Габріель завертає у якийсь провулок, але не випускаю його з виду. Він стрімко крокує вже іншим, темним і безлюдним провулком. Минаємо ще кілька провулків, я йду назирці, тримаючись на відстані, тоді він завертає праворуч, і коли я доходжу до рогу, Габріеля там уже немає.

Чорт!

Цей провулочок ще вужчий. Усі будинки тут чотириповерхові. Я поволі просуваюся вперед. Усі двері зачинені, крізь брудні вікна нічого не видно. Доходжу до глухого кута й розвертаюся, щоб рухатися назад, коли це з дверей ліворуч з’являється Габріель. Він підкликає мене кивком голови.

– Вони там. На якійсь зустрічі. Думаю, що це будинок тієї Іш, але я чув, як вони згадували про Альянс. Хочеш спробувати підслухати їх?

Я киваю.

Він знову підходить до дверей будинку, уже зачинених.

Тоді витягає з кишені куртки якусь шпильку для волосся. Вона завершується з одного кінця незвичним чорним черепом, і я вже колись її бачив. Це одна з тих шпильок, що відмикають двері.

– Ти що, поцупив її в Меркурії? – запитую.

Габріель хитає головою.

– Ні, мені це дала Роза.

Він запихає шпильку в замок і поволі відчиняє двері. Я заходжу слідом за ним усередину. Здається, це вхід до великої квартири. З кімнати попереду долинають спокусливі запахи їжі, яку там готують. Піднімаюся вслід за Габріелем широкими камінними сходами, потім крізь двері на сходовому майданчику потрапляю до їдальні. У її глибині є французькі двері, що ведуть на вузенький балкон, який простягається вздовж усієї квартири. На балкон ведуть не тільки двері з їдальні, але й двері сусідньої кімнати. Ці інші двері прочинені. Я йду попід самою стіною, щоб мене було непомітно з тієї кімнати, але підходжу достатньо близько, щоб почути, про що там розмовляють.

Говорить Ван. Розповідає про якусь Чорну відьму. Здається, оцінює, чи варто цій особі вступати в Альянс. Несбіт висловлює свою, не надто прихильну, думку. До розмови долучається голос ще якоїсь жінки. Ван відповідає їй. Називає її Іш.

А тоді я чую ще один голос. Голос, який миттєво впізнаю. Я б його ні з яким іншим не сплутав, бо відчуваю, як мені забракло дихання. Перше поривання – бігти звідси геть. Дивлюся на Габріеля, він збагнув, що виникли якісь проблеми, тому хапає мене, коли я роблю крок до дверей і притискає до стіни. І мені вдається стриматись. Я починаю глибоко дихати й заспокоююся.

Габріель беззвучно запитує самим вустами:

– Що сталося?

Я шепочу:

– Усе гаразд. Я в нормі.

А він дивиться на мене запитальним поглядом.

– Я в нормі, – наполягаю, не відводячи очей. Бо й сам так вважаю. – Я знаю, хто там є. І чому вони не хотіли, щоб я сюди прийшов.

Габріель і далі пильно дивиться на мене.

– Хто?

Дивно, але я не можу вимовити її ім’я. Хитаю головою, ніби знову маю на собі ошийник і не годен дихати. І перед моїми очима пролітають усі ті миті, коли вона мене била, давала ляпаси, заковувала в кайдани й оглушувала своїм Даром. Відштовхую Габріеля вбік, витягаю ножа, підходжу до відчинених дверей і кажу:

– Моя вчителька й опікунка.

Моя вчителька й опікунка

Там стоїть Селія. Вбрана так само, в армійській уніформі, чорних чоботах, зелених полотняних штанах, зеленій сорочці. Її волосся підстрижене так само коротесенько, під їжака, аж видно з-під нього череп. Обличчя, як завжди, бліде й огидне.

– Натане, приємно тебе бачити, – каже це так, ніби я її старий приятель, якого вона кілька тижнів не бачила.

Хитаю головою.

– Ні. Нічого приємного.

Ступаю крок уперед, тримаючи в руці ножа. Несбіт підводиться з місця, і я помічаю, що він націлив на мене пістолет. Габріель також підходить ближче й наставляє свій пістолет на Несбіта.

– Що тут відбувається? – запитую я. – Чому вона тут?

Ван підводиться й показує Селії рукою, щоб та сідала.

– Селія співпрацює з Альянсом… Вона одна з тих бунтівних Білих відьом, які допомагають нам здолати Соула, Білу Раду і Ловців.

Хитаю головою.

– Ні.

Ван каже:

– Несбіте, прошу забрати пістолет. Я впевнена, що Натан не завдасть нікому з нас шкоди.

Несбіт крутить пістолет довкола пальця.

– Я б тебе не вбив, малий, ти ж знаєш.

І ховає пістолет назад у куртку.

– Габріелю, тебе це також стосується, будь ласка, – каже Ван.

Але Габріель не відводить пістолет від Несбіта.

– Ні, поки мені не скаже Натан.

– Настав його на Білу Ловчиню, Габріелю, – кажу я, і він скеровує пістолет на Селію.

Ван зітхає.

– Натане, саме тому я й не хотіла, щоб ти приходив сюди. Я хотіла спершу зустрітися з Селією, а вже потім поговорити з тобою й пояснити, як діє Альянс, і хто в нього вступає.

– І ти сподіваєшся, що я також долучуся! Разом із нею!

– Так, сподіваюся, – Ван сідає й дістає свій портсигар. – А як ти думав, Натане, хто буде залучений? Хто? Лише чемні Білі відьми? Нам потрібні воїни, люди, які знають, як поводять себе Ловці, і я можу тебе запевнити, що для цього не знайти нікого кращого за Селію.

Ван запалює сигарету, робить глибоку затяжку, а тоді випускає в мій бік цілу хмарку червоного диму. Не думаю, що вона намагається так заспокоїти мене, радше демонструє своє роздратування.

– Я не збиралася розповідати тобі про Селію, аж поки ми визволимо Анналізу, але, можливо, так навіть краще. Якщо ти не годен співпрацювати з Селією, то можеш собі податися в ченці, мені байдуже. Якщо ж хочеш, щоб я допомогла тобі врятувати Анналізу, то мусиш співпрацювати з Альянсом, а отже – і з Селією.

Вона знає, що в мене насправді немає вибору. Але також мусить знати, що я все ж таки можу її залишити після того, як вона виконає свою частину домовленості. Ван, мабуть, припускає, що я вважатиму справою честі допомагати Альянсу після того, як вони допоможуть мені. Ну, але це ми ще побачимо.

Ван знову затягується сигаретою й каже:

– Натане, прошу звеліти Габріелю, щоб він опустив пістолет.

Я вагаюся, а тоді демонстративно ховаю ножа. І кажу:

– Габріелю, будь ласка, дай мені свій пістолет.

Він без жодних вагань вручає його мені, тоді я підходжу до Селії і приставляю їй дуло до чола. Хочу знати, що відчуваєш, коли маєш змогу таке зробити, маєш владу над нею.

Селія дивиться на мене, не відводячи погляду. Її очі блідо-блакитні з кількома срібними цяточками. Я імітую звук пострілу, але вона навіть не зморгнула. Тримаю пістолет коло її скроні, насолоджуючись своїми відчуттями.

Кажу їй:

– Ти не застосувала свій Дар.

Вона могла б запросто збити мене з ніг.

– Я вже не застосовуватиму його на тобі, Натане. Ми тепер робимо одну справу.

– Невже? – не відводжу очей від Селії, але звертаюся до Ван: – А звідки ти знаєш, що вона не шпигунка?

– А вона шпигунка, Натане. Але наша. Селія надала нам багато корисної інформації про Соула, Раду і Ловців.

– Я в Іспанії з офіційною місією від Ради, Натане, – пояснює Селія. – Вони відкликали мою відставку. Моє завдання – вистежити кільканадцять оголошених у розшук Чорних магів. Тобі буде приємно довідатися, що твоє ім’я та ім’я твого батька очолює цей список.

– Я Напівкодовий.

– Відколи ти вислизнув з будівлі Ради, тебе визначено Чорним. Не знаю, що тобі розповіла Ван, але твоя втеча призвела до значних змін. Соул очолив Раду, а його приятель Волленд отримав повну свободу дій. Ось чому я допомагаю Альянсу. Ти знаєш, Натане, що я геть не прихильниця деяких Чорних магів, але й усілякі злочинці, як ото Соул, та монстри на зразок Волленда мене також не приваблюють.

– Раніше тебе чомусь ні Соул, ні Волленд не турбували. І ти не протестувала проти того, щоб тримати мене в клітці за наказом Соула.

– Я ж кажу, що після твоєї втечі багато чого змінилося.

– Ну, так. Тепер я тобі приставив дуло до чола.

Вона дивиться на мене спокійно, вона й далі та сама Селія, що вміє себе опанувати.

– Розумію, Натане, що ти на мене сердитий. Але я тобі не ворог. І ніколи ним не була.

Я проклинаю її. І лаюся.

– Твій ворог – Соул. Він ворог усіх справжніх магів, і Волленд теж. Вони продажні. Вони не справжні чаклуни. Соул загрожує нам усім, Чорним і Білим. Я все своє життя захищала Білих магів від Чорних, але тепер вони менш небезпечні для Білого відьмацтва, ніж Соул, – кліпає очима. – Я справді в це вірю, Натане.

– Я приставив пістолет до твого чола. Я загрожую тобі.

– Ну, щось у тому є. Але якщо ти не натиснеш на гачок, я співпрацюватиму з Альянсом для того, щоб знешкодити Соула і його дружків. Цього неможливо досягти силами самих лише Білих магів. Соул або тримає їх у руках, або вони просто заслабкі. Тих, хто скаржиться на нього, відразу карають.

Я лину думками до Аррана й Дебори, але не можу про них запитати. Не хочу, щоб про них мені розповідала Селія.

Ван каже:

– Натане, прошу опустити пістолет.

– Ні.

– Я можу показати тобі, які звірства викрила Селія, – Ван простягає мені якісь документи. – Тут фотографії Білих магів, яких катували і стратили за протест проти режиму Соула, а також інформація про кожного з них. Деталі про те, хто, коли й де. Смертні вироки, затверджені Соулом, – вона гортає документи. – Замордовані Чорні маги у Франції. Список імен.

– Мене це не цікавить.

– А даремно, – це каже інша жінка. Мабуть, вона і є Іш. У неї в руках також якісь документи. – Деякі Чорні маги думають, що я цілком нечутлива і мене не турбує доля інших, але ці речі… – і вона простягає мені один аркуш паперу, – …турбують усіх чарівників.

Беру той аркуш. На ньому фотографія трьох осіб: матері, батька й доньки. Батько висить на балці з зашморгом на шиї. Мабуть, це в них удома… Мати й дочка стоять навколішках. Мати ридає, її обличчя в синцях. Дочка має химерне обличчя. З порожньої очниці тече кров. У другу очницю хтось запихає ніж.

– Твоя сестра, Дебора, зробила все можливе й неможливе, щоб надати нам цю інформацію. Вона працює на нас. Вірить, як і ми…

– Заткніться! – мушу поміркувати і не годен цього зробити, коли вони говорять про Дебору. Але я вірю в те, що вона долучилася до Білих повстанців; вона терпіти не може несправедливості. Та я зосереджуюся на Селії. Кажу: – У Британії роками вбивали Чорних магів, і Селія брала в цьому участь. Переслідували Білих магів, які допомагали Чорним. І в цьому вона теж брала участь.

– Більшість Чорних магів покинули Британію, Натане, – уточняє Ван, – хоч мені відомо, що багатьох убили. Проте це зовсім інша справа. Соул просто вирізує їх… нас. Масштаби просто страхітливі. Усе стає дедалі гірше.

Селія додає:

– І Соул не просто загрожує Чорному відьмацтву. Натане, твій батько вбив мою сестру, але Соул творить жахливіші речі. Він убив мою давню партнерку, відставну Ловчиню, а моя племінниця перебуває зараз у камері смертників. Єдиним їхнім злочином був протест проти режиму Соула. Соул мав би захищати Біле відьмацтво. А він нас просто зраджує.

Знаю, що Селія не бреше. Цього в неї не забереш. Вона могла приховувати від мене деякі речі, коли я був її в’язнем, але ніколи не брехала. Я опускаю руку, повертаюся й виходжу з кімнати на балкон, де маю змогу набрати повні груди повітря.