Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

Несбіт

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

– Та доста вже, друзяко, доста, – каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

– Заткайся! – гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

– Хто ти такий? Що тут робиш? – запитую я.

– Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?

– А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду?

– Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб.

Я притискаю йому до шиї ножа так, аж починає крапати кров.

– Почну, мабуть, різати звідси.

– Несбіт, мне звати Несбіт. А ти Натан, правда?

Я не певний, чи підтвердження з мого боку матиме якесь значення, але й не думаю, що це допоможе справі, тому просто кажу:

– І що ти тут робиш, Несбіте?

– Мене прислав мій бос.

– Прислав для чого?

– Виконати доручення.

– І яке ж саме?

– Це приватна справа.

– Приватна справа, яку ти готовий пустити коту під хвіст, бо залишишся з вирваним язиком, витягнутими нутрощами і…

Він вивертається від мене, висмикує руку й хапає натомість мене. Несбіт більший за мене, набагато кремезніший і міцніший, але я вириваюся від нього й стаю на рівні. Він уже також встиг підвестися: він спритніший, ніж здається.

Він каже:

– А ти прудкий.

– Ти був би прудкіший, якби підтримував форму.

Несбіт хмуриться.

– Для мого віку і так незле, – ляскає себе по животі. – Ну, й ти так нічо собі, як на мертвяка.

Я випростуюсь і вдаю, ніби розслабився.

– Від кого ти почув, що я помер?

Він шкірить зуби.

– Я не почув, що ти помер. Я тебе бачив.

– Ти мене бачив? Мертвого? Як це? У якомусь видінні чи як?

– Видінні! Нє-а. Ти шо, не пам’ятаєш сам? Ну, хоч ти й не був у нормальному стані. Але мене ти бачив, хоч і… назвав мене Розою, а я…

– Що? Ти бачив мене пораненого? Ти теж був у тому лісі?

– Ага, ще й як. Я йшов за тобою від самого вокзалу. Пощастило того дня. Я прямував собі до… Ну, але кого то обходить, – Несбіт шкіриться й підморгує. – Я помітив тебе, а тоді ше й Ловчиню. Вона тебе тоді ше не бачила, але швидко б уздріла, якби я не відволік її увагу й дав тобі нагоду змитися. Якшо хочеш знати, то за тобою тягнувся кілометровий слід. Навіть дитина могла б легко сісти тобі на хвіст. Я мусив добре попахати, це все ховаючи. Але ми вислизнули від Ловчині, і я пішов за тобою в ліс. Пробував не відставати, але коли трохи задрімав, ти вже почалапав далі. Знайшов тебе аж у сільській крамничці. Ти старався прочитати газету, хотів зрозуміти, який то був день. На тебе було сумно дивитися, друзяко. То було за два дні до твоїх уродин. Ти шо, дійсно нічого не пригадуєш?

Я похитав головою.

– Ну, тоді я відвів тебе назад у ліс, перевіряючи постійно, чи не сидить хтось у тебе на хвості, бо я в цьому після крамниці не сумнівався. Чесно кажучи, друзяко, я думав, шо ти безнадійний… здається, у тобі сиділа Ловецька куля?

Я ствердно кивнув.

– Ага, ну, то я пішов замітати твої сліди… знову… а коли повернувся, виглядало, ніби ти зробив сам собі якусь операцію, бо скрізь була кров і жовтий гній, і… я був певний, шо ти загнувся. Ти мав сіру шкіру, друзяко, сіру й холодну, а твої очі були напіврозплющені й порожні, як у мертвяка.

– Ти маєш мого ножа? Того, яким я себе різав?

Несбіт наче замислюється, роззираючись навсібіч.

– Ні.

– Але ж ти його забрав від мене.

– Ні, я взяв той ніж, який лежав біля тіла, і це тіло мені здалося мертвим, бо виглядало цілком мертвим і мало напіврозплющені очі, як у мертвяка.

– Віддай мені ножа.

– Та хіба я проти. Але я вже його не маю. Вибачай, друзяко.

– То він у твого боса?

Він знизує плечима й усміхається.

Роза загинула, здобуваючи цей ніж, і Габріель, мабуть, теж через нього загинув, а цей тип знизує собі плечима і шкіриться. Отож я вдаряю його ногою в груди. Він міцний, але це було несподівано для нього, і я вже навалився цілим своїм тілом йому на груди і приставив йому до горла вістря свого ножа. З шиї йому скрапує нова цівка крові.

– То він у твого боса?

– Так.

– І хто твій бос?

– Забери ножа, і я скажу тобі.

Я щільніше притискаю ножа до горла.

– Кажи вже.

Кров тече, не зупиняючись. Він зцілюється, але не надто швидко.

– Ти й мертвого переконаєш, друзяко. Мій бос – Вікторія ван Дал.

– Вікторія ван Дал?

Я ніколи про таку не чув. Мабуть, це якась Чорна відьма, якщо її приятель допомагав мені врятуватися від Ловців. Відводжу ножа від Несбітової шиї й витираю його насухо об його куртку. Тоді кажу:

– Чув десь її ім’я. Це Біла відьма, так?

– Біла? Ван? Схаменися, малий. Тіпун тобі на язик, та ти її з кимось переплутав. Це Чорна відьма. Чорна-чорнюща. Велика шанувальниця твого батька. А її саму дуже шанує все Чорне відьмацтво.

– Ну то повернімося до найпершого запитання. Навіщо вона тебе сюди прислала?

Він вагається.

– Я все ще готовий відрізати тобі язик.

– Я шось не думаю, шо ти з тих типів, які люблять відрізати язики.

– Так, досі я цього ще не робив, але я з тих типів, які люблять експериментувати, які готові піти на все, яким нема чого журитися, бо-це-ж-усього-навсього-Несбітів-язик.

І хоч я це кажу напівжартома, з виразу Несбітового обличчя бачу, що йому вже не до жартів.

– Я прийшов по деякі речі. Деякі листи.

Я підводжуся, й він теж починає вставати, але я знову притискаю його до землі ногою.

Він каже:

– Я так собі думаю, шо вони в тебе, – тоді розводить руками й додає: – Ну й добре. Усе гаразд. Я тільки прошу віддати їх мені, шоб я міг занести їх Ван.

– Якщо, припустімо, я й маю ці листи, чого б це я мав віддавати їх тобі?

– Ну, бо Ван розлютиться, якшо ти цього не зробиш. На мене розлютиться, друзяко. А я певний, шо це й тебе має стурбувати, навіть, якшо ти їх надійно заховав, – Несбіт невимушено лежить на землі й дивиться на мене. – Вона розлютиться не тільки на мене, але й на твого приятеля також.

– Якого ще приятеля? – я міцніше притискаю його ногою.

– Ну, я так думаю, шо він твій приятель, – озивається Несбіт. – Вродливий такий тип з довгим волоссям. Француз. Має дівчаче ім’я.

Я дивлюся, але нічого не бачу. Мене аж починає нудити від страху і збудження, і я не наважуюся в це повірити.

– Габріель, – додає він, наголошуючи на складі «ель».

– То він живий?

Несбіт шкіриться й киває.

– Відпустиш мене, шоб я все розповів?

І я відчуваю, що для Несбіта це все була неабияка забава. Така собі гра, на його думку.

Кірен і партнер

Ми сідаємо біля його ватри, а Несбіт заварює свіжу каву й викладає переді мною харчі: хліб, сир, помідори, чіпси, яблуко й шоколад. Я дивлюся на все й облизуюся. Я міг би проковтнути все це за півхвилини, але не певний, чи можу йому довіритися, тому навіть не торкаюся їжі.

– Ти ж мало не помираєш з голоду, друзяко. Налітай.

Не відповідаю і не рухаюся.

Він бере багет, відламує шматок і вгризається в нього, жує, ковтає, а тоді передає мені решту булки зі словами:

– Не першої свіжості, але шо маю, то маю.

Я починаю їсти якомога повільніше. Несбіт попиває каву й дивиться на мене.

Запитую:

– Чого ти на мене витріщився?

– Ти ж ніби знаменитість, малий. Сам розумієш: син Маркуса; Напівчорний-Напівбілий… а ше, чесно кажучи, у тебе дивакуваті очі.

Осипаю його прокльонами за сина-Маркуса, тоді за Напівкодового і врешті-решт за слова про мої очі.

– Гей, та не бери так близько до серця! Ти ж сам запитав, то я й відповів. Але бляха-муха, друзяко, твої очі таки дійсно можуть налякати, коли ти це робиш.

А що я роблю? Я ж просто дивився на нього. Я знову вибухаю лайкою.

– Не вірю, шо ніхто тобі цього досі не казав.

Пригадую, як Анналіза казала, що їй подобаються мої очі, що вони її зачаровують, хоча не думаю, що дивлюся на Несбіта так, як дивився на неї.

При світлі ватри помічаю, що його очі також незвичайні, зеленувато-блакитні й мерехтливі, ніби там кружляє якийсь вир. Подібні очі були в Еллен. Вона Напівкровна, напівчаклунка-напівфейна, і, припускаю, Несбіт теж такий самий.

Запитую в нього:

– Ти теж не зовсім повноцінний. Напівкровний?

– Пишаюся тим, шо я – Напівчорний.

– А тим, що напівфейн, не пишаєшся?

Він знизує плечима.

– Та вже хто є, то є.

– А працею з Вікторією ван Дал теж пишаєшся?

– Ну, те, шо я називаю Ван «своїм босом», можна сприймати як жарт. Ми радше партнери.

– Он як? І яка ж вона з себе?

– Вона винятково талановита й гарна. Прекрасне волосся, чарівні очі, чудова шкіра. У ній усе прекрасне, з голови до ніг. Не те, шоб я її всю бачив, якшо ти розумієш, шо я маю на увазі, друзяко. Наші стосунки чисто ділові. Та й вона доволі неприступна. Так, ніби потрапила сюди з інших часів. Знаєш, коли люди ше гарно вбиралися й пишалися своїм виглядом.

Дивлюся на себе й розводжу руками.

– Ні, тобі, мабуть, не второпати, про шо я кажу, – додає Несбіт.

– Я тільки знаю, що вона злодійка.

– Злодійка?

– Вона послала тебе з метою викрасти Габріелеві листи, а ще в неї мій ніж.

– Ну, але ж я вже казав, шо обкрадання мертвяка – це, власне, й не крадіжка.

– А що ж це тоді таке?

Несбіт має такий вигляд, ніби серйозно розмірковує над моїм запитанням, потім знизує плечима й каже:

– Прибирання природного середовища, як у твоєму випадку, друзяко, – він шкіриться. – Типу, збирання сміття.

– Але ж забирати листи – це крадіжка; вони вам не належать.

– Ну, почнемо з того, шо я їх ше не забрав, бо їх тут немає. Хоч я й здогадуюся, шо вони в тебе.

Дивлюся на нього відсутнім поглядом.

Несбіт веде далі:

– Та й хіба це може бути крадіжкою, якшо Габріель сам пояснив Ван, де вони лежать. Сказав, шо вона може їх собі взяти.

– Ну-ну. І чого б це Габріелю таке робити?

– Він хоче подякувати Ван за допомогу.

Несбіт дивиться на мене невинним поглядом, немов благаючи, щоб я запитав, яка ж то була допомога. Тож я мушу підкоритися.

– Яку допомогу?

– Габріелеві було дуже погано, коли ми його знайшли. У нього стріляли і влучили. Ловецькими кулями, відразу двома. Ти знаєш, яке то паскудство. Рани були не дуже серйозні, і кулі пройшли навиліт, але чари все одно зробили свою справу. Він вирубився на цілий тиждень. Ван його доглядала. Вона добре розуміється на зіллях, дуже добре, їй немає рівних. Вона його врятувала. Як я врятував тебе і…

– Ти залишив мене помирати повільною смертю від рани.

– Я замів твої сліди.

Хитаю головою.

– Щоб тебе ніхто не піймав.

– Друзяко! Малий! Та як у тебе язик повертається таке казати?

Я закочую очі.

– Де ви знайшли Габріеля?

– Він ледве плентався якоюсь бічною вуличкою в Женеві. Скрізь було повно лягавих. І Ловців повно. Страшний бардак! Ван там пронеслася, як демон, схопила Габріеля, і ми ледве встигли накивати п’ятами серед ночі.

– І з Габріелем тепер усе добре?

– Та він тепер як огірочок.

– Чого ж він тоді сам не прийшов по листи?

– Ну, але ж існують ше й питання довіри. Ми ж не хочемо, шоб він дав драла, так і не передавши нам товар.

– Я певний, що Габріель обов’язково вам віддячився б, якщо, як ти кажеш, Ван врятувала йому життя.

Несбіт знову шкіриться до мене і знизує плечима.

– Так, чоловіче, твоя правда. Віра, Надія, Любощі й таке інше. Але Чорні чаклуни не завжди чинять, як належиться, така вже в них натура. А особливо це стосується гарнюніх французиків.

– То де ж тепер Габріель?

– Та з нею, з Ван, біля Женеви. Неподалік. Пару годин машиною.

– То відведи мене туди. Листи, до речі, дійсно в мене. Я сам передам їх Габріелю, а він тоді може робити з ними, що захоче, – впиваюся в Несбіта одним із найгостріших своїх поглядів.

Несбіт здригається, а тоді регоче.

– Звучить незле. Рушаємо зараз чи завтра?

Замислююся. Я вже давно не висипався; було б непогано трохи відпочити перед дорогою. Та я не хочу заснути поряд із Несбітом. Я й далі йому не довіряю. І не довіряю звіру, що сидить у мені.

– Завтра, – відповідаю. – Я мушу ще дещо зробити. Повернуся зранку.

Мені просто треба відпочити й поміркувати.

Уже відходячи, запитую в нього:

– Чи є в тебе якийсь Дар, Несбіте?

Він Напівкровний, але, здається, таки володіє Даром.

– Я можу бачити в темряві. Дуже добре.

– Корисна штука.

– А в тебе? – цікавиться він. – Ти намагався повернутися на день народження до Меркурії. Мабуть, задля Дарування. Але чи ти вже відшукав свій Дар?

– Наскільки я знаю, запитувати в чаклуна про його Дар грубо й невиховано.

– Чого ж ти тоді мене запитував? Забув про правила пристойності, малий?

Лаючись, я вказую напрям, куди йому слід піти.

– У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними…

Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує.

– То як? – не вгаває він. – Ти знайшов свій Дар?

Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.

Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди.

Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим?

А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе – рецепт якогось зілля або опис заклинання, – принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук?

Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді?

Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу.

Позитивним моментом (а позитивність – це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю.

Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.

Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев.

Нічого.

Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля.

Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися – і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі.

У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю.

Тиша.

Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові.

І раптом я чую це.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону.

Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці.

Невже Несбіт мене зрадив?

Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч

ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно – жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі.

І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат.

– Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань.

У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера.

– Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, – застерігаю. – Той інший – невидимий. І спритний, – не забуваю додати я.

– Чудово.

Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю.

– Я знаю того іншого Ловця, – повідомляю я. – Йому потрібен я.

А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний, бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені?

Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові:

– Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого.

– Точно?

Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно.

– Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі.

– У цього не було пістолета. Тільки ніж, – повідомив Несбіт. – Вони не були готові.

– То ти залишаєшся чи йдеш?

Несбіт шкірить зуби, каже мені:

– Щасти тобі, малий!

Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе – якщо хоч комусь це вдасться.

Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.

ччччччччччччччччччччччччччччччч

Мало не вибухаю від викиду адреналіну.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ