Напівдикий

Текст добавлен: 14 мая 2017, 08:00

Текст книги "Напівдикий"

Автор книги: Саллі Ґрін

Жанр:

Классическое фэнтези

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)

Назад к карточке книги

Саллі Ґрін
Напівдикий

Відчуєш дух важкий мій в похололих грудях,

Мої ридання стиснуть тобі горло.

Вілфред Оуен «Здичавілий від усіх жалів»

Розділ перший
Червоне

Новий день

поклик шишкаря

відповідає інша пташка, не шишкар

і знову чути першу

і знову

шишкар —

чорт, уже ранок

я заснув

ранок, починає світати

чорт, чорт, чорт

треба прокидатися треба прокидатися

не можу повірити, що я зас…

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧОРТ!

шум уже тут. ТУТ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

цей шум означає, що… от чорт… що хтось із мобілкою вже близько, зовсім близько, не можу повірити, що я заснув, коли в мене на хвості Ловці, і вона, стрімка, вчора вона була так близько.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ДУМАЙ! ДУМАЙ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

це мобілка, це точно мобілка. шумить у голові, не у вухах, у правій півкулі, всередині, постійно, мов електромагнітні перешкоди, шипіння, шипіння мобілки, гучне, на відстані трьох-чотирьох метрів.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

гаразд, безліч людей мають мобілки. якщо це Ловець, якщо це та Ловчиня, якщо б вона мене побачила, я був би вже мертвий, я не помер, вона мене не бачить.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

шум не гучнішає, вона не наближається, але й не віддаляється звідси, мене щось приховує?

я лежу боком, притуливши лице до землі, нерухомо, не бачу нічого, крім землі, мушу трохи повернутися, але не зараз, мушу подумати, не рухатися і поміркувати.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ні вітерця, ні сонця, лише невиразне світло, ще рано, сонце, мабуть, ще десь за горою, земля холодна, але суха, роси немає, пахне землею, сосною і… чую ще якийсь запах, що це за запах? і ще є присмак, поганий присмак, так, ніби… ой, ні —

не думай про це

думай про щось інше

Думай, де ти опинився.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Ти лежиш на землі, щойно світає, і повітря прохолодне. Тобі зимно. Тобі зимно, бо… ти голий. Ти голий і напівмокрий. Твої груди, руки… твоє обличчя… вони мокрі.

Ти рухаєш пальцями лівої руки, легесенько, і вони липкі. Вони злиплися. Неначе политі якимось цукристим соком, що засихає. Але це не сік —

не думай про це не думай про це не думай про це не думай про це

ДУМАЙ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ!

ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ!

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мусиш рухатися. Ловці у тебе на хвості. Та стрімка була близько. Вчора була дуже близько. Що сталося вчора?

що сталося?

НІ! ЗАБУДЬ ПРО ЦЕ.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ.

МІРКУЙ, ЩО РОБИТИ.

Можеш ледь-ледь повернути голову, щоб більше бачити. Земля біля обличчя всипана хвоєю. Рудою сосновою хвоєю. Але руда не хвоя. Це колір засохлої крові. Твоя ліва рука витягнута. Вона поплямлена. Вкрита засохлою рудою кіркою. Тільки вона не поплямлена, а просякнута цим.

Червоним.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Можна знайти потічок і помитися. Змити це все.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мусиш іти. Мусиш забратися звідси задля власної безпеки. Мусиш рухатися. Піти звідси геть.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Мобілка близько, без змін. Вона не наближається.

Але мусиш поглянути. Мусиш перевірити.

Поверни голову в інший бік.

Ти це можеш.

Це щось схоже на колоду. Прошу будь колодою прошу будь колодою прошу будь колодою прошу

Це не колода… Вона чорно-червона. Чорні черевики. Чорні штани. Одна нога зігнута, друга пряма. Чорна куртка. Її обличчя відвернуте.

У неї коротке світло-каштанове волосся.

Просякнуте кров’ю.

Вона лежить нерухомо, як колода.

Досі мокра.

Досі спливає кров’ю. Уже не стрімка.

Це її мобілка.

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

І коли ти піднімаєш голову, то бачиш рану в її горлі, рвану, криваву, глибоку і

червону

Чекаючи

Я знов у Швейцарії, у високогірній відлюдній долині – не тій, де котедж Меркурії, а неподалік від неї, туди півдня пішки.

Я вже кілька тижнів тут і пару разів вертався у Меркуріїну долину. Першого разу пройшов власними слідами, шукаючи той потічок, біля якого загубив Феїрборн – магічний ніж, викрадений мною у Ловців. Потічок я знайшов досить легко й майже відразу побачив кров і жовті плями на землі. А от Феїрборна там не було. Я обшукав потічок і все довкола того заплямленого місця: зазирав у кущі й під каміння. Це вже ставало сміховинним… тобто шукати під камінням! Мусив зупинити себе після дводенних пошуків. Я вже почав сумніватися, чи взагалі володів Феїрборном. А може, з ним утік якийсь звір? Може, він зник магічним чином? Все це почало мене мучити. Відтоді я вже його там не шукав.

Тепер я чекаю ось тут, у цій іншій долині, біля печери. Ми з Габріелем домовилися про це, а отже я так і роблю: чекаю Габріеля. Одного дня він привів мене сюди й залишив у печері свою бляшанку з листами – любовними листами його батьків, його єдиним скарбом. Бляшанка ця тепер у моєму наплічнику. А я – ось тут. І кажу сам собі, що в нас принаймні є план. А це вже добре.

Хоч планом це важко назвати. «Якщо все піде погано, зачекай біля печери».

І все таки пішло погано – ще й як погано.

Я й не думав, що нам буде потрібний план. Ніколи не припускав, що все піде аж так погано, хіба що я помру. Та я живий. Мені сімнадцять, і я повноцінний чаклун, який отримав три дари. Але я не певний, чи ще хтось залишився живий. Роза… Роза вже мертва… у цьому я переконаний; її вбили Ловці. Анналіза спить подібним на смерть сном у полоні в Меркурії, і я знаю, що їй не можна довго залишатися в такому стані, бо з подібного на смерть цей сон перетвориться на справжню смерть. А від Габріеля так і немає жодної вістки, хоч після викрадення Феїрборна минули вже тижні – чотири тижні й чотири дні. Якби він уцілів, то вже був би тут, але якщо Габріеля впіймали Ловці, вони його закатували і…

Але про це я навіть думати не хочу. Поки я тут чекаю, це стало моїм правилом: не думати про негативні речі; зосередитись на позитиві. Біда лише в тому, що мені немає більше чим зайнятися, тільки чекати й думати. Тому щодня я примушую себе концентруватися на позитивних думках і переконую себе щоразу, що Габріель повернеться. Переконую себе, що це досі можливо. Він може повернутися. Треба тільки відганяти негативні думки.

Отже, гаразд, позитивне мислення, ще раз…

Насамперед помічати все довкола. Скрізь є позитив, і я зауважую той же позитив кожнісінького клятого позитивного дня.

Дерева. Це позитив. Більшість дерев високі, доволі прямі і товстезні, хоч деякі лежать на землі, вкриті мохом. Здебільшого дерева тут мають хвою, а не листя, і міняться відтінками від темно– до ясно-зеленого, залежно від освітлення й віку. Я вже так добре вивчив їх усіх, що бачу навіть із заплющеними очима, проте намагаюся не надто часто заплющуватися – з відкритими очима легше зберігати позитивний настрій.

Від дерев я переходжу до неба, що також додає позитиву, воно зазвичай ясно-блакитне вдень і майже чорне вночі. Мені подобається це небесне забарвлення. Інколи з’являються хмари, і ті, що я бачу, великі й білі, зрідка сіряві, не дощові. Найчастіше линуть на схід. Тут немає вітру: він ніколи не сягає підніжжя лісу.

Що далі? Ага, птахи. Птахи теж позитив. Ненажерливі й галасливі – тільки те й роблять, що щебечуть або їдять. Одні їдять насіння, а інші – комах. Високо понад лісом літають ворони, але вони не спускаються нижче, принаймні не до мого рівня. Вони чорні. Чорнющі, як смола. Немовби їх витинали ножицями з аркуша дуже чорного паперу. Я хочу видивитися орла, але орел ні разу тут не з’являвся, і тоді я думаю про батька, про те, чи дійсно він маскувався під орла і стежив за мною, але це вже, здається, було так давно…

Стоп!

Про батька тут думати не можна. Мушу вважати на свої думки. Мушу бути вимогливим до себе. Інакше надто легко зійти на негативне мислення.

Отже… про речі, що оточують мене. На чому я зупинився? Були дерева, небо, хмари, птахи. Ага, ще є тиша… багато тиші. Безмежна тиша. Нічна тиша могла б заповнити весь Тихий океан. Мені подобається тиша. Жодного дзижчання, жодних електромагнітних перешкод. Нічого. Моя голова чиста. Я міг би, мабуть, почути внизу в долині річку, але ні: дерева цьому заважають.

Це все, що стосується тиші, але ще є рухи. Ось які об’єкти досі рухалися: маленькі лані, я вже їх бачив кілька: вони тихенькі, коричневі, доволі делікатні й лякливі. Ще зайчики, сіро-брунатні й безшумні. Також є сіро-брунатні польові мишки й бабаки, сірі та сумирні. А ще є павуки, чорні й мовчазні; мухи, чорні й тихі, поки не наблизяться, бо потім стають неймовірно, жахливо голосні; один випадковий метелик, волошково-синій, мовчазний; соснові шишки, що падають мовчки, але, коли торкаються лісової підстилки, тихенько відлунюють «гуп»; руді гілочки соснової хвої, що падають беззвучно, мов сніг.

Оце все позитив: метелики, дерева й таке інше.

До себе я також придивляюся. Я у старих черевиках. Важкі підошви, такі зношені, що аж вигинаються. Потерта брунатна шкіра, а через роздертий шов у правий черевик затікає вода. Джинси мішкуваті, зручні, страшенно зношені, роздерті на правому коліні, обшарпані внизу на халявах, сині колись, сірі тепер, заплямлені землею, з кількома зеленими смугами від дряпання по деревах. Ремінь: товста чорна шкіра, мідна пряжка. Добрий ремінь. Футболка: колись біла, тепер сіра, дірка з правого боку, малесенькі дірочки на рукаві, немовби прогризені блохами. Не думаю, що в мене є блохи. Мені не свербить. Я трохи брудний. Але іноді миюся, тим паче, коли прокидаюся закривавлений. На моєму одязі крові немає, а це вже щось. Я завжди прокидаюся голий, якщо я…

Знову думай про одяг!

На чому я зупинився? На футболці. Поверх футболки у мене сорочка, тепла і цупка, вовняна, з картатими зелено-чорно-коричневими візерунками, що їх ще можна розрізнити. На ній залишилися три чорні ґудзики. Діра з правого боку. Роздертий лівий рукав. Я не маю штанів або шкарпеток. Колись я мав шкарпетки; не знаю, що з ними сталося. І ще я мав рукавиці. Мій шарф, мабуть, у рюкзаку. Я вже сто років туди не зазирав. А варто. Буде чим зайнятися. Можливо, там і рукавиці.

І що тепер?

Більше про себе.

Мої руки в жахливому стані. Справді. Засмаглі, зморщені, зашкарублі; шрами на правому зап’ястку огидні, немов розтоплена шкіра; нігті чорні й страшенно погризені, а ще я маю татуювання. Три татуювання на правому мізинці й одне велике на лівій руці ззовні. Ч 0.5. Напівкодове татуювання. Щоб усі знали, хто я такий: Напівчорний відьмак. А якби навіть цих татуювань не помітили, то є ще додаткові – на щиколотці і на шиї (мої улюбленці).

Але це не просто татуювання, не просто тавро: це щось, пов’язане з чарами. Якби мене впіймали Ловці або містер Волленд, вони б відрізали мені палець, поклали б його у відьомську пляшку, і я став би їм підвладний. Вони б могли катувати мене або й убити будь-якої миті, спаливши цю пляшку. Ось що вони могли б учинити, думаю я. Завдяки татуюванню вони б мене контролювали. Могли б примусити мене вбити власного батька.

Але я ніколи не вб’ю свого батька. Не зміг би цього зробити, навіть, якби захотів, бо мій батько ще й досі наймогутніший Чорний чаклун, а я порівняно з ним – нуль без палички. Тобто я можу непогано вести бій і непогано бігаю, але цього занадто мало, щоб виступати супроти Маркуса.

Чорт! Я знову думаю про нього.

Мушу зосередитися на своєму тілі.

Інколи моє тіло виробляє дивні речі. Воно змінюється. Мушу пильніше про це замислитися. Мушу збагнути, як воно змінюється, чому, і що за х...ня з ним тоді діється.

Не можу нічого пригадати, але знаю, що це стається, бо прокидаюся голий і не такий голодний. Хоч іноді мені стає погано, я вибльовую всю свою вечерю і ніяк не можу зупинитися. Не знаю, можливо, моє тіло не сприймає те, що я з’їв. Здебільшого я харчуюся дрібними тваринами, та не можу пригадати, як я їх упіймав. Але я знаю про це, бо в блювотинні трапляються кісточки, а також клаптики шкіри з хутром і кров. Одного разу був навіть хвіст. Здається, щурячий. Мабуть, я перетворююся на звіра. Це єдине прийнятне пояснення. Я володію таким самим Даром, як і мій батько. Але нічого цього не пам’ятаю: ні того, як обертаюся на звіра, ні того, як знову стаю людиною. Нічого, аж поки врешті-решт прокидаюся. Я постійно сплю, мабуть, це все мене виснажує.

Учора я впіймав оленятко. Прокинувся біля його напівобгризеного тіла. Не блював. Напевне, мій шлунок починає звикати. Я був голодний, страшенно голодний, але зараз не відчуваю голоду. Отже, припускаю, з часом до всього звикаєш, навіть до сирого м’яса. А все ж таки я б не відмовився від нормальної їжі. Від гамбургера, чипсів, душенинки, картопельки-пюре, шиночки і йоркширського пудингу. Людської їжі. Тортика. Заварного крему!

Обережно!

Краще не думати про те, що мені недоступне: це шлях до прірви. Мушу остерігатися таких думок. Я не повинен збиватися на негатив. Але сьогодні я добре концентруюся на позитиві, тож можу винагородити себе роздумами про інших людей, навіть про свого батька, та маю бути вкрай обережним з цими думками.

Я його зустрів. Зустрів Маркуса. Він мене не вбив, хоч мені навіть на думку таке не спадало, але, враховуючи його репутацію, можна було очікувати чого завгодно.

Більшість свого дитинства я вірив у те, що Маркусу на мене начхати, та виявилося, що він постійно думав про мене, як і я про нього. І він завжди хотів допомогти мені. Він розшукав мене. А тоді зупинив заради мене час, що, мабуть, не так уже й легко, навіть для нього. Він виконав церемонію Дарування: дав мені випити своєї крові і вручив три дари. А золотий перстень, його власний перстень, що його він дав мені, тепер на моєму пальці, і я можу обертати його, підносити до вуст, відчувати його вагу і смак металу. Куля, що її з мене витягнув батько, зачарована куля Ловця, лежить у моїй кишені. Інколи я також її обмацую, хоч і не певен, що взагалі хотів би її зберігати, адже вона належала Ловцю. А третій Дар, отриманий від нього, моє життя, ще й досі належить мені. Я не певний, чи це насправді враховується, бо ще ніколи не чув, щоб Дар не був фізичним предметом, але ж він – Маркус, і, припускаю, він знає, що робить.

Я вижив завдяки батькові. Завдяки батькові я володію Даром, і цей Дар такий самий, як у нього. Більшості чаклунів доводиться докладати зусиль, щоб знайти свій Дар, щоб визначити його, і це може тривати рік або й довше, а я навіть не мусив його шукати. Він сам мене знайшов. І я не знаю, добре це чи ні. Краще думати про щось інше…

Роздуми про мою родину – позитивні. Згадуючи сім’ю, я рідко маю негативний настрій. Я й далі тужу за Арраном, хоч і не так жахливо, як тоді, коли був в’язнем Селії. Упродовж тих перших тижнів у клітці мені страшенно бракувало брата. Але це було рік тому… навіть два роки, здається. Рада мене забрала якраз напередодні мого п’ятнадцятиріччя, напередодні Арранового Дарування. Так, відтоді вже минуло понад два роки, але я знаю, що з ним усе гаразд, і з Деборою теж. Еллен, моя Напівкровна приятелька, зустрілася з Арраном, показала йому мій малюнок, а я побачив відео з ним і почув його слова, звернені до мене. Проте я знаю, що їм буде ліпше без мене. Я вже ніколи не зможу їх побачити, але це не страшно, бо їм відомо, що я живий, що я втік і що я вільний. Я намагаюся робити позитивні речі, а бути від них якомога далі – позитивно, бо так буде краще людям, про яких я дбаю.

Іноді я сиджу біля входу в печеру або ж лягаю там і трохи дрімаю, але мені погано спиться, і, взагалі-то, я волію чекати на дереві, звідки мені все добре видно. Тут доволі стрімкий схил гори – нікому не стрілить у голову прогулюватися поблизу знічев’я. Але хто його зна. Ловці мають добрий нюх. Намагаюся менше думати про Ловців, хоч і вдавати, ніби вони взагалі не існують, також не надто розсудливо. Отож, я сиджу на дереві, а коли довкола темрява, як оце зараз, можу дозволити собі поринути у спогади про давні часи, ще до того, як мене забрала Рада, до Селії, до того, як мене запроторили у клітку.

Мій найулюбленіший спогад про те, як ми з Арраном гралися в лісі біля бабусиної хати. Я заховався на дереві, а коли Арран нарешті мене побачив і поліз до мене, я почав дряпатися вище й вище тоненькою гілкою. Він благав, щоб я зупинився, тож я спустився назад до нього й сів, майже як тепер, простягнувши ноги вздовж гілки і притулившись до нього спиною. Чого б я тільки не віддав, щоб мати змогу ще з ним так посидіти, відчуваючи спиною тепло його тіла. Вгадувати за порухом його грудей, що він усміхається, прислухатися до його дихання, відчувати, як його рука лежить на моєму плечі.

Але краще не думати про це забагато. Краще не думати про те, що мені недоступне.

А ще я згадую бабусю, з її бджолами, чобітками й курчатами, з брудною кухонною підлогою. Востаннє я бачив бабусю, коли мене забирали. Я був у будівлі Ради, і мені сказали, що Селія буде моєю «опікункою і вчителькою». Я тоді вперше побачив Селію, вперше почув її Дар – шум, від якого мені паморочилося в голові. Це все було немовби в іншому житті. Селія звалила мене з ніг своїм шумом, і мене віднесли геть, а я востаннє побачив постарілу й перелякану бабусю, яка самотньо стояла посеред кімнати, де проходило моє Оцінювання. Згадуючи про це тепер, думаю: бабуся знала, що більше ніколи мене не побачить. Селія сказала мені, що вона померла, і я знаю, що вони змусили бабусю накласти на себе руки, так, як зробили це з мамою.

Я тепер знаю…

Що це?

Кроки! Вночі!

Відчуваю викид адреналіну.

Опануй себе! Прислухайся!

Легенькі кроки. Легкі, як у Ловця.

Поволі повертаю голову. Нічого не бачу. Хмарний покрив густий, і місячне світло зовсім не проникає сюди, у ліс.

Ще кроки. Ще адреналін.

Чорт! Це не просто адреналін – це звір у мені.

А тоді я бачу її. Маленьку сарну. Боязку.

Тваринячий адреналін готовий вибухнути, звір у мені прагне напасти.

Спокійно! Спокійно! Дихай поволі. Рахуй свої подихи.

Перший повільний вдих і повільний видих.

Другий повільний вдих… затримка дихання… і повільний видих.

Третій повільний вдих… відчуваю це в крові, як вона закипає… і повільний видих.

Четвертий повільний вдих, і це звір у мені, той, що примушує мене змінюватися.

Сарна віддаляється і швидко зникає в мороці. І я далі тут, я людина, і сарна не загинула. Я можу контролювати свій Дар. Принаймні зупиняти його. А якщо я можу його зупинити, то зможу, мабуть, і задіяти.

Шкірю зуби. Уперше за багато тижнів я відчуваю приплив по-справжньому позитивної енергії.

Сьогодні я добре попрацював, дотримався рутини, не піддався негативним емоціям. Можу винагородити себе кількома приємними думками, які приберігаю для особливих випадків. Моя улюблена – думка про Анналізу. І ось що я пригадую…

Ми з Анналізою

Ми удвох сидимо на піщаниковому уступі, наші ноги звисають з краю кручі. Анналізі п’ятнадцять років; мені щойно чотирнадцять. Моя нога майже торкається її ніг. Пізня осінь. Упродовж останніх двох місяців ми тут зустрічалися щотижня. Відколи це почалося, я тільки раз до неї доторкнувся, під час другої нашої зустрічі. Взяв її за руку й поцілував пальці. Досі не можу повірити, що я це зробив. Я був, мабуть, у якійсь ейфорії. Тепер весь час про це думаю, тобто справді весь час, та не можу наважитися це повторити. Ми з Анналізою розмовляємо, лазимо скрізь, бігаємо, але навіть тоді, коли ганяємося одне за одним, я ніколи її не ловлю. Підбігаю до неї, але схопити не можу. І їй ніколи не даю себе впіймати.

Вона розмахує ногами. Її сіра шкільна спідничка чиста й акуратно випрасувана. Шкіра на ногах гладенька й ледь засмагла, а волосинки понад колінами тонюсінькі й світлі. Моя нога на відстані якихось міліметрів від її ніг, але я знаю, що не годен підсунути її ближче. Примушую себе відвернути голову й дивитися на щось інше.

Круча стрімка, і до землі далеко, та стрибнути можна, бо приземлишся на піщаний ґрунт. Верхівки дерев погойдуються й шелестять, немов розмовляють між собою й діляться плітками, а листя опадає маленькими купками. Один такий жмуток опускається до нас, і хоч Анналіза ще не рухається, я знаю, що вона спробує його впіймати. Анналіза простягає руку й нахиляється цілим тілом понад краєм кручі. Їй нічого не станеться, якщо вона впаде, хоч, може, мені варто схопити її, втримати. Але я не рухаюся. Вона регоче, ще більше нахиляється й ловить листочок, одночасно хапаючись за мій рукав, але я так і не торкаюся до неї. Відвожу назад руку, щоб їй було безпечніше, проте до неї не торкаюсь.

Вона впіймала листочок. Маленький і рудий березовий трикутничок. Тримає його за стебло й вертить ним перед моїм обличчям.

– Зловила. Але ти не допоміг! Я мало не впала.

– Я знав, що тобі нічого не станеться.

– Справді? – вона торкає листочком мого носа, а її пальці так близько від моїх губ. Я відвертаю від неї голову.

– Це тобі. Ось, тримай.

Я кажу:

– Це просто листок. Їх тут повно.

– Простягни руку. Цей листок особливий. Я його впіймала, ризикуючи життям, для тебе.

Я простягаю руку; я хочу цей листок.

Вона кладе його мені на долоню.

– А ти що, ніколи не кажеш «дякую»?

Сам не знаю. Ніколи про це не думав.

– 1 ніколи мене не торкаєшся.

Знизую плечима. Не можу сказати їй, що думаю про кожнісінький міліметр поміж нами. Відповідаю:

– Я збережу цей листок.

А тоді відштовхуюся від кручі і стрибаю на землю.

Я внизу і не знаю, що тепер робити. Я сподівався, що вона стрибне разом зі мною. Дивлюся на неї угорі й питаю:

– А не могли б ми поговорити про щось інше?

– Якщо ти повернешся сюди й чемно мене попросиш. Дряпаюся на кручу якомога спритніше, хизуючись перед нею, та коли вже опиняюся майже нагорі, зупиняюся. Вона пересіла туди, де я зазвичай вилажу на верхівку кручі. Заступає мені шлях. Ліворуч від мене є інший, складніший маршрут, і я опускаюся трохи нижче, а тоді знову лізу вгору, але вона вже там.

– Привіт, – каже, нахиляючись і сяючи до мене посмішкою. Щоб видряпатися на верхівку, я мушу перелізти через Анналізу, іншого шляху немає.

– Вибач, – кажу, – але чи не могла б ти мене пропустити? Вона заперечно хитає головою.

– А якщо я скажу «будь ласка»?

Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.

– Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.

– Будь ласка, Анналізо.

Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.

– Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.

Каже це таким собі вчительським тоном.

– Я не сором’язливий.

Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:

– Ану, доведи!

Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…

– Треба розповісти братам, який ти боягузик, – піддражнює вона.

Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:

– Натане! Вибач мене! Я не повинна була… – і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. – Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.

– Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…

– Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.

Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:

– Знаю, – тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. – Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка ти нахаба.

– Я! Нахаба? – вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: – Якщо тут буде нахаба… – вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, – а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… – вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, – то де на цій шкалі буду я?

Я бурмочу собі під ніс:

– Анналізо, Анналізо, Анналізо…

Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.

– Отаке! – пирхає вона.

– Як на мене, ти надто нечемна.

Вона мало не гарчить на мене.

– А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.

І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.

– Усі твої шкільні друзі – фейни, – відказую я.

– Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.

– А де б вони поставили мене?

Відходжу вбік, бо Анналіза прямує майже туди, де я стояв, біля самого «нахабного» кінця.

– А твої брати? Де б вони мене поставили?

Вона вагається, а тоді минає «нахабну» позначку і прямує майже до самої кручі. Вона каже:

– Малі фейни у школі боялися тебе, бо ти бив інших. Ти мав погану репутацію дикуна, але більшість часу вони бачили, що ти сидиш спокійно у класі, тому знали, якщо тебе не зачіпати, то ти їх теж не чіпатимеш.

– Але твої брати чомусь не знали, як це робити. Маю на увазі, як мене не зачіпати.

– Не знали. Та все одно також тебе боялися.

– Вони мене побили! До втрати свідомості.

– Ти перший їх побив! Але справа не тільки в цьому, – вона вагається, а тоді каже: – Справа в самому тобі. Або у твоєму батькові. Причина в Маркусі. Вони його бояться. Усі його бояться.

Анналіза, звісно, має слушність, але ж це не означає, що він з’явиться будь-якої хвилини й підтримає мене під час бійки.

Тоді вона запитує:

– А ти його боїшся?

Я не певний: він же мій батько. Загрозливий і смертельно небезпечний, проте батько. І я хочу його зустріти. Я б цього не хотів, якби його боявся. Я кажу:

– Анналізо, я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, але якщо Рада колись довідається про те, що я згадував його, або про мої почуття до нього, або будь-що інше… Я просто не можу про нього говорити. І ти це знаєш.

– Вибач, я не повинна була запитувати.

– Та я тобі скажу, кого дійсно боюся: Раду. І твоїх братів. Якщо…

Але я не хочу продовжувати. Ми обоє знаємо: якщо вони довідаються про наші зустрічі, нам це так просто не минеться.

Анналіза каже:

– Я знаю. У мене найгірша, найненормальніша з усіх родина.

– Мені здається, моя родина трохи ненормальніша за твою.

– Не набагато. Принаймні в тебе є Арран і Дебора. Це гарні люди. А в мене таких гарних людей немає. Тобто Коннор ще може бути, коли він не з Ніелом або…

– Ти гарна людина, – кажу я.

Вона посміхається, але раптом я бачу сумний і самотній вираз на її обличчі й розумію, як мені пощастило, що в мене є Арран, Дебора та бабуся. І, не задумуючись, я беру її руку, Я до неї торкаюся! Я вражений, але ж це відбувається, і я не хочу забагато про це думати. Наші долоні майже однакові за розміром, тільки моя трохи ширша, а в неї довші й тонші пальці. Її шкіра м’якенька, тілесного кольору… не брудного.

– Як тобі вдається мати такі чисті руки? – поволі обертаю її долоню й пильно розглядаю. – Я весь покритий цим рудим порохом, а в тебе – хоч би яка цяточка.

– Я дівчина. Ми славимося вмінням робити дивовижні речі, які навіть не снилися хлопцям, – її голос тремтить; долоня теж легесенько тремтить.

Мені стає лячно, але я не хочу зупинятися. Я проводжу пальцем по зовнішній стороні її долоні, яку вона підняла вгору. Торкаюся великого пальця, заглиблення між ним і вказівним пальцем, рухаюся вгору цим пальцем, тоді вниз і вгору наступним, і знову вниз, угору, вниз і врешті-решт угору мізинцем і вниз до зап’ястка.

Вона каже:

– Мене завжди дивує те, який ти ніжний. Ти так далеко від «нахабного» кінця лінії.

Я хочу щось їй відповісти, але не можу придумати нічого нормального.

– Ти став таким тихеньким, – каже вона.

– А що в цьому поганого?

– Нічого, мабуть. Тобі це пасує, – Анналіза проводить пальцем по моїй долоні, наслідуючи мене. – Мені просто іноді цікаво, що ти думаєш, – вона й далі досліджує пальчиком мою долоню. – І що ж ти думаєш?

Я думаю, як мені подобається те, що вона робить. Це так приємно. Маю про це сказати? Не знаю. Я кажу:

– Я… ти…

Вона нахиляє голову, щоб подивитися на мене.

– Ти ховаєш від мене обличчя, – нарікає. – Ти зашарівся?

– Ні!

Анналіза торкається пальцем до мого підборіддя і повертає до себе мою голову.

Я трохи розпашілий, але не думаю, що почервонів.

Вона каже:

– Ти такий солоденький.

Солоденький!

Я заперечую:

– Мені здається, я таки нахаба.