Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

“То була бандитська влада”

Члени червоних бандформувань Григорія Котовського. Поч. 1920-х рр. Копія.

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені інформаціями про злочини московської влади в Україні. “Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, – нахабно заперечував правду командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. – В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов” [287]287
  34


[Закрыть].

Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, ніколи не мав меж. 1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою Комсомолія та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її “лірично” – “Ясний промінь”. Потім як чиряк вискочила комуна “Світлий маяк”, організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він взяв племінницю Зеленого – Настю Андріївну.

ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи вистачало, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам’ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [288]288
  4


[Закрыть].

1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого – Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: “Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою” [289]289
  24, с. 141


[Закрыть].

1929 року арештовано чимало халеп’янців. Всіх їх обвинувачено в участі у “бандах Зеленого”. Ось кілька прізвищ ув’язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно.

1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка – спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. З допитів вертався побитий. “Йому не один раз ми казали: “Якове, тікай із Трипілля”, – розповідала Катерина Булавин [290]290
  4


[Закрыть].

Щоб врятуватись, Яків почав “співпрацювати зі слідчим”, зокрема дав 13 лютого 1930 р. свідчення проти Федора Васильовича Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії. Казав, що Петриченко брав активну участь у “банде Зеленого”. “И пробыл в банде до полной ея ликвидации”. Видав, що Петриченко взяв “самое горячее участие в расстреле комсомольцев в момент налета банды на последних в селе Триполье (…). Петриченко всегда ругал коммунистов, говоря, что “Эх! Если б скорее да пойти бить этих блядей коммунистов”, а також поминалось за Петриченком, що останній вив агитацию серед крестьян против коллективизации и вообще он был настроен так, что в момент чего-либо Петриченко был бы первым, который стрелял бы в советскую власть, посколько он враждебно, можно сказать, как контрреволюціонер, ставился ко всем мероприятиям советской власти” [291]291
  94, арк. 2


[Закрыть].

Наприкінці допиту Яків Мартиненко сказав уповноваженому Богданову: “Вообще Петриченко настроен был антисоветски, человек, котрого трудно иссправить, попутно з тым, Петриченко все время думал про свержение советской власти и как можна скорее надеть пагоны. На сходке он не бывал, но на базаре среди крестьянства всегда говорил и ругался матом, что все равно ихняя коллективизация не пройдет. Часто выкрикивал такие фразы, сжимая кулаки: “Эх, когда б скорее!” [292]292
  94, арк. 2


[Закрыть].

2 березня 1930 р. Яків Мартиненко розповів уповноваженому ҐПУ Васику, що начальник кулеметної команди Федір Петриченко брав “активну участь у розстрілі комсомольців у селі Халеп’ї літом 1919 року”, а в грудні 1929 року, вийшовши на базарну площу, де було багато людей, став говорить проти колективізації, мов, не ідіть, добрі люди, до колективу, бо там будете плохо жить, будете з голоду пропадать, там будете робить як воли, а їсти нічого вам не даватимуть, там життя добре буде тільки комуністам та службовцям” [293]293
  94, арк. 9


[Закрыть].

А ще згадав Мартиненко, як у серпні 1929 р. Петриченко в урочищі Христа, на вигоні, казав людям: “Ех, яка тепер жизнь тяжка, коли б скоріше прийшов той час, щоб з цими блядями комуністами розправиться. Бить їх, сволочей, треба” [294]294
  94, арк. 10


[Закрыть]. Казав Яків, що подібні висловлювання від Федора Петриченка можна було чути часто.

У цей час Федір Петриченко вже був арештований – на початку лютого він опинився в тюрмі.

Яків Мартиненко врятував себе, виїхав у Малин, де влаштувався завгоспом, але у червні 1932 р. несподівано помер від гострої інфекційної хвороби.

І Микола Касянович Удод, 1904 р. народження, який хлопчиком напував коней зеленівцям, на допиті 14 лютого 1930 р. свідчив проти Федора Петриченка, називав його “активным бандитом в банде Зеленого”, казав, що “бандиты титулували его начальником”, що він “играл крупную фигуру”, перебуваючи “в банде Зеленого с момента ея организации до полной ея ликвидации”, ще й додав, що і дружина його “враждебно относится ко всему”, тобто до совєтської влади [295]295
  94, арк. 4


[Закрыть].

Навіть командир 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії отамана Зеленого Максим Юхимович Терпило свідчив проти Петриченка. 15 лютого 1930 р. Максим Терпило показав уповноваженому ҐПУ Богданову як свідок, що Федір Петриченко “в банде был все время ея иснування и был на должности командира роты и принимал активное участие в Трипольськой трагедии, отношение до советской власти самое скверное и, как видно, что Петриченко до последнего времени ожидал каких-то пришельцев, какие его должны были освободить от совецкой власти (…). В банду Зеленого пошел добровольно. В случае переворота или что-то другое определенно станет проти совецкой власти” [296]296
  94, арк. 6


[Закрыть].

Додав штрихи до портрета Федора Петриченка і трипілець Іван Васильович Мужин, 1901 року народження. 15 лютого 1930 р. він доповів уповноваженому Богданову, що Федір Петриченко як командир сотні “дуже горячу вів страшенну росправу над червоноармійцями, також над комсомольцями. Потім Петриченко Федор за це не відповідав і не амністіруваний” [297]297
  94, арк. 7


[Закрыть].

Спочатку Федора Петриченка засудили на 10 років. Підписи під вироком поставили “визволителі” Рофман, Ізмайлов та Іванов. Але цей вирок начальству видався гуманним, тож уже 25 березня 1930 р. Судова трійка при колегії ҐПУ УССР постановила Федора Петриченка розстріляти.

Федір Петриченко. З оригіналу. Публікується вперше.

І розстріляли!

Рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину – в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в “органи”, хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [298]298
  4


[Закрыть].

Декому, як, наприклад, Максимові Удоду-“Підкові”, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон…

Незважаючи на репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників московської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті “Правда”. “Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности” [299]299
  76


[Закрыть].

Недоброзичливість виливалася й на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб “ідейно разоружить бандітскоє село”. Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні та атеїстичні погляди. “У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий – 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи… Партосередок – ще менший… Церкви ж завжди були переповнені старими і малими… Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.

– Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..

Часто й собак з ланцюгів спускали…” [300]300
  24, с. 132 —133


[Закрыть].

Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних прихвоснів “соввласті”. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і “нав’язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою…” – скаржився владі секретар халеп’янського комсомольського осередку Олександр Савицький [301]301
  24, с. 132


[Закрыть].

“Московсько-жидівська комуна” такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично “проріджували” – висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час “розкуркулення” комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!

Незважаючи на страшні репресії, з “радвладою” навіть під примусом мало хто хотів співпрацювати – 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.

Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув’язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого – Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги “за бандитизм”. Григорій Терпило відбував ув’язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Рудика, халепця Степана Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку. 25 жовтня кати обірвали життя вчителя, голови халеп’янської “Просвіти” Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. За що? За те, що захищав рідну землю.

Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув’язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам’ятника Тарасові Шевченку в Каневі. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труні, на шкіряній обкладинці зотлілої Біблії, лежав масивний золотий хрест. Діодібний хрест лежав і всередині дерев’яної труни [302]302
  4


[Закрыть]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.

Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп’ї того страшного року було репресовано понад 90 селян.

Ось розповідь про одну людську трагедію.

4 квітня 1938 р. у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п’ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Золото мали право мати лише представники “московсько-жидівської комуни”!

Пароплавом привезли Йосипа Плюту до Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку у підвалі було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував “енкаведист єврейського походження”, перед ним на столі лежали “залізний прут і з мармуру промокачка” [303]303
  24, с. 137


[Закрыть].

– Ти троцкіст? – ошелешив чекіст хлопця.

“Не знаю, що йому казати, – згадував Йосип Плюта, – [не знаю, чи] “троцькіст” – це харашо чи погано?” [304]304
  24, с. 137


[Закрыть].

– А що це таке? – наважився спитати.

– Как что?! – голосно обурився кат. – Ти троцкіст, спрашиваю?!

– Не знаю, що воно таке, я неграмотний.

– Нє валяй дурака!

 —Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив…

– Кто тебя завербовал?!

Йосип не знав, що й відповідати.

– Кто завербовал тебя в троцкістскую арґанізацию?!

– Ніхто мене нікуди не вербував.

“Тільки я це сказав, – продовжував Йосип Плюта, – він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить – у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав”.

– Золота наґрабіл! Все ви, хахли, бандіти, зєльоновци!

– Який же я зеленівець, я малим тоді був…

– Значіт, атєц…

– Батько ще раніше від тифу помер…

– Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!

У підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. “До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за “зеленівщину”, а молодші – за “троцькізм”. І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому” [305]305
  24, с. 138


[Закрыть]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.

Тільки за однією справою (№ 92288) – Івана Петровича Оленича та інших – 25 квітня 1938 р. “тройка” постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл.

Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович Шевченко, Тиміш Денисович Шевченко, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович, Йосип Михайлович Філоненко, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Віденко, Марко Якович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта… Вбили й Івана Яковича Нещерета, Григорія Самійловича Білошапку, Гаврила Антоновича Бойка та інших (детальніше дивися “Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого”).

Українських добродіїв розстріляли 5 травня 1938 р. – з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети “Правда”.

Така була московська правда.

Так діяв “старший брат і руководітєль друґіх народов” та його вірні помічники – жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово “жид” могли ув’язнити. І ув’язнювали!

Але терор “московсько-жидівської комуни” добігав кінця…

23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці.

Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам’ятник паліям-комсомольцям, яких відправили до пекла трипільські та халеп’янські добродії.

Добре зробили!

Петлюра справжній і несправжній

Симон Петлюра на еміграції. Копія.

Уже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду – від міфів прихильників і ворогів. Від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім’я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачили.

Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей земгусар” у “здорової людини” – патріота Росії. Ось така позиція!

Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити – нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна – дерев’яно-тупого московського солдафона – або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї… Ні, москалі – люди засліплені, на себе збоку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибениць із повішеними! Провина жертв білого генерала Покровського полягала в тому, що вони не надто раділи цьому “визволителю”. А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі – десь така була його позиція. Незважаючи на нескінченні агресивні війни, які Москва століттями вела проти народів світу, вона нахабно називає свої жертви “нєґадяямі, прєдатєлямі, бандітамі, самазванцамі”. Аналіз тут ні до чого. “Скажи прямо – ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти”. Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.

Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні – масова підтримка єврейським населенням терористичної влади окупантів.

У єврейських і російських дослідників є спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов’язані оцінювати ці діяння винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.

Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні – височіє Симон Петлюра – сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й ретушованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти – правдивий історик, адже він – вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.

Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони – символи Визвольної боротьби українського народу, дарма що водночас і головні винуватці нашої поразки. Треба ж нам, мовляв, мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся “петлюрівська” історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу – значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився.

Усіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він – організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлюрою – чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об’єднати навколо себе Україну. Він – вождь, він – символ, а всі оті Міхновські, Скоропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати Самостійну Україну…

Критичне ставлення до керівників УНР у мене з’явилося давно – насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Істина ж проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії, голова Центральної Ради. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: “Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий”.

Ось так. Не треба цього забувати. Петлюра якщо і вождь, то вождь програних Визвольних змагань. І саме він насамперед винний у невдачах, які склалися в катастрофу, – у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року покинули УНР напризволяще, у тому, що в січні 1919 р. від Директорії відійшли геніальні ватажки Григор’єв і Зелений, у загибелі Болбочана, в тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо… Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали там наші вояки. І у страшному Голодоморі, який став наслідком воєнної поразки в 1917 – 1920-х роках. І в жахливих репресіях 20-х і 30-х років XX століття.

Постає питання: чому ми програли? Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше, ніж вояків Красної і Добровольчої армій разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь – “сили були нерівні, ворог переважав”. Ще згадують як причину поразки деморалізуючий вплив більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють катастрофу, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина – завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали “Головного”, якби одразу стали поруч із ним і виконували його накази – нас ніхто не здолав.

Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують “для профілактики” (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно, як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він – поруч, з ним же першим і поділяться підозрами.

Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців, григор’євців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор’єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!

І оця вакханалія необ’єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження “чужих” називалася українською політикою, а потім історіографією.

Чому білі та червоні москалі ставилися до Української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного?

Чи були для цього підстави?

Були.

Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР “земгусаром”, бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Таким очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія – це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, зі стеком замість зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, “нерегулярщина”, банда.

Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля, та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж “земгусар” починає керувати дивізіями і корпусами, то армія і держава, яку він представляє, не сприймаються всерйоз.

Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали б москалі у бік “предателей Росіі”. Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.

Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним з невдалих політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди!

Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичною допомогою, зв’язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою…

Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов’язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов’язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть…

Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює “цивіль” без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким “вождем” армія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших – розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були…

І це називалося реальною політикою?

Це була трагедія українського народу…

Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, – Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії.

Не мав він і дару передбачення. І мужності передати командування кращому.

Не був Петлюра й геніальним організатором – українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії – богданівців і полуботківців – або збройні сили Ямпільщини… Армію творили інші люди-Міхновський, Павелко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор’єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний…

Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.

Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса, голодна, завошивлена, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв’язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.

Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Петро Дяченко… Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь пресконференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.

Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: “Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”.

Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що “життя підтвердило правдивість слів Федора Корша”.

Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з’їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, і раптом збагнув: під час цього з’їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з’їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього “отой хтось” використовував різні методи, нечесні також… Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: а Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора “Украинской жизни” не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?