Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц)

Додатки. 1908 – 1921 рр

№ 1 Стаття Андрія Зиля про Усть-Цильму, де в 1907 – 1911 рр. перебував на засланні Данило Терпило

Усть-Цильма

Село Усть-Цильма Архангельської губернії – місце трирічного заслання Данила Терпила. Тут майбутній отаман Зелений гартував волю, проживаючи серед напівдикого населення непривітного північного краю.

Розкинулося село на березі річки Печори у місці впадіння ріки Мезень. Тому й назву таку одержало. Заснування його як слободи відносять до часів царювання Івана Грозного. Збереглися дві грамоти, які вказують, що засновником Усть-Цильми був новгородець Івашко Ластка, якому і дано “на оброк на Печоре на Цильме лес черный”, із правом “на том месте людей називати, жити и копити на государя слободу, а оброку ему платити в государеву казну на год по кречету или по соколу, а не будет кречета или сокола – оброку рубль”. У грамоті зазначалося, що в цій місцевості лісів, обробленої землі, “покосов и рыбных ловищ исстари нет ничьих и от людей далее, верст за пятьсот и больше” (МаксимовС., Год на Севере. – Архангельск, 1984. – С. 346 – 347).

У 1564 р. в Усть-Цильмі було 14 дворів і 19 жителів. Про початок XIX століття російський письменник С. Максимов наводить такі відомості: 120 дворів, 417 жителів, дві дерев’яні церкви. Дослідник звертає увагу, що всі усть-цильмінські будинки побудовані погано, здебільшого холодні, причому всі вони переповнені чорними тарганами (прусаками). Тривалий час жителі не знали, як з ними боротися. Нарешті знайшли спосіб: під час морозів господарі переселяються до сусідів, а у своєму будинку розчиняють вікна, двері і заморожують тарганів днів два-три, а потім знову повертаються у свій будинок. Сергій Максимов, побувавши в Усть-Цильмі в 1856 році, побачив, що село розкинулось на сім верст вздовж берега р. Печори, розріджене великими пустирищами та болотами.

Волость Усть-Цильма входила до Мезенського повіту. У 1891 році село стало центром Печорського повіту. Наступного року завершили прокладання 250-кілометрового тракту від Усть-Цильми до Архангельська, а в 1895 році провели телеграфну лінію.

1 липня 1911 р. в Усть-Цильмі відкрито першу у Приполяр’ї наукову установу – Печорську сільськогосподарську дослідну станцію Російської академії наук. Заснував і відкрив її географ, біолог та етнограф Андрій Володимирович Журавський (1882 – 1914), уродженець міста Єлисаветграда (нині Кіровоград). Він здійснив велику дослідницьку роботу зі сівозміни, обробітку ґрунту з оранкою на зяб, вивчав болота та перспективи картоплярства, плодоовочівництва і птахівництва у цьому непривітному краї.

Дослідники, мандрівники, географи, геологи, історики, захоплюючись природними багатствами Півночі, не звертали уваги на племена, що її населяли. Навіть назв їхніх не залишили у своїх працях.

В Усть-Цильмі переважали старовіри, вони хрестилися двома пальцями і були близькі до розкольників. Основна частина населення виникла внаслідок міграції старообрядців із центральних районів Росії та сусідніх районів Півночі – з берегів річок Мезень, Печора, Двіна. Населення бідне, грамоти майже не знало. Займалося риболовлею, звіриними ловами, оленярством, вирощувало дрібну домашню худобу, сало і м’ясо з якої продавало заїжджим купцям. У побуті дотримувалося стародавніх звичаїв. На вечірках дівчата співали переважно пісні, зміст яких не свідчив про їхню моральність.

На початку 1880-х рр. в Усть-Цильмі побував майбутній редактор журналу “Киевская старина” Ксенофонт Гамалія. У своїй книзі “Земля і люде в Росії” (Київ, 1883) він писав: “У похмурі ж, зовсім непогожі дні низько ходять хмари над землею. Сумно і нудно стає чоловікові, й навіть кращими здаються ті дні, коли настає страшна “пурга”, – ця снігова хуга північних країн (…) засипає і людей, і оленів, і оселі… У тихі ж сонячні дні знову біда: дуже вже ясно усюди. Вії пухнуть у вас і наривають. Сніг блищить, огнями горить і оддає перед вами, немов ті іскри, що вибиваються з кременю. Ви не знаєте куди дітись”.

Лише весна має свої барви і принаду: “3 вирію злітаються незліченні зграї гусей, качок, лебедів і, мов ті хмари, заступають сонце. Пісні, голос і стрекіт луною розлягаються на тій землі, що лежала тиха і мертва 9 або 10 місяців. Вона сама хутко оживає, зеленіє і квітчається, вбирається квітками, кущами і травою. Усюди блищать озера, гримотять і клекотять ріки, дзюрчать струмочки і річечки – усе це зливається в один гучний гомін, в одну нескінченну пісню природи, котра спішить пожити хоч ці два місяці… Але й літом є свої вороги у людей і звірів – це комарі та оводи, що хмарами носяться понад землею і шукають собі поживи. Якби не холодні ночі та глибокі долини, де і літом сніг не тане і куди тікають табуни, так усі олені пропали б од цих страшних ворогів усього живого. А на землі під цим хорошим, зеленим, заквітчаним килимом лежить глибоке іржаве болото, що вгинається під ногами чоловіка. Є такі місця, де тільки один олень, легкий на ходу, пройде і де безслідно пропало немало охотників”.

У довідниках Мезенський та Печорський повіти згадуються як місця для політичних засланців, які далеко на північний захід від столиці Півночі Архангельська відбували покарання, перебуваючи під гласним наглядом поліції.

Ось у таких умовах і провів три роки Данило Терпило разом із 150 адміністративними засланцями. Але він жив мрією повернення до України, щоб стати в ряди її захисників від посягань завойовників на її свободу.

Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець м. Бориспіль Київської обл.

№ 2 Інструкція загону Вільного козацтва с. Красне Трипільської волості Київського повіту. 14 травня 1917 р

Инструкція Отряда Вільнаго Козачества

На основании постановления Краснянского Сельского Схода от 12 мая 1917 года мною сформированъ отрядъ подь названием отряда Вольнаго Казачества. Всехъ членов отряда прошу исполнять нижеследующую инструкцію:

1) Следить, чтобы въ селахъ, которые обслуживаетъ отряд, не было безпорядковъ.

2) У каждаго приезжающего агитатора, кто бы онъ не былъ, спрашивать документы.

3) Во время речи каждаго оратора нужно присутствовать и въ случае вьіступленія против Временного Правительства и против Украины и вообще противъ всякой власти немедленно арестовывать и препровождать ко мне въ канцелярію.

4) Стараться разъяснять населению исторію Украины и настоящий моментъ.

5) Следить, что бы в селахъ не было дезертировъ, а если таковые где окажутся, препровождать их въ канцелярию.

6) Как можно вежливей обращаться друг съ другом и съ населениемъ.

7) Все свободные от дежурства члены по воскресныхъ и праздничнымъ обязаны являтся на занятія.

8) При первом экстренном вызове Начальника все члены должны быть в здании Т-ва Просвита.

9) При исполненіи своихъ обязанностей каждый член должен носить на рукаве выданную ему повязку.

Члены, не исполнившие инструкцию, будут придаваться Товарищескому Суду, который будеть судить по всемъ строгостямъ существующего закона.

Начальник отряда Военный чиновник М. Черный-Черненко.

14 мая 1917 года.

С подлинным верно:

Председатель Краснянской сильскоі Ради (підпис).

Деловод (підпис).

4сентября 1917 года.

Лободаєв В.Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр. – Київ: Темпора, 2011. – Арк. 306 – 307 // ЦДАВО. – Ф. 811. —Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 309–309 зв. Засвідчена копія.

№ 3 Витяг з постанов зібрання робітників Григорівського цукрового заводу (Київський повіт Київської губернії). 2 вересня 1917 р

Витяг з постанов робочих українців, жидів і поляків Григоровського Пісочно-рафінадного завода

Визновлю, що виступ генерала Корнилова і других з ним контрреволюціонерів проти Временного Правительства есть зрада Россії і замах проти свобод добутих народами Россії в революції.

Постановляємо: визнаючи для себе вищою властию у всій Россії Бремене Правительство, а на Україні Центральну Раду і її Генеральний секретаріат, як органи, які стоять на сторожі революції, всіма силами і засобами поддержувать іх в боротьбі з контрреволюціонерами і іх прислужниками.

Щоб забезпечити спокій і лад у своій окрузі постановляємо організуватись у вільне Козацьтво (народню міліцію).

Підписали: Председатель Комитета (підпис).

Секретар И. Цибулевський.

З оригіналом згідно за Діловодь (підпис).

Лободаєв В.Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр. – Київ: Темпора, 2011. – Арк. 336 // ЦДАВО. – Ф. 811. – Оп. 1. —Спр. 1. – Арк. 221. Засвідчена копія.

№ 4 Спогад невідомого автора про бій трипільця Петра Заброди у Києві під час антигетьманського повстання у грудні 1918 р

Повстанець Петро Заброда провадить бій

Повстанець Петро Заброда походив із Трипілля на Київщині. Їх було двох братів. Другий брат, Яків, також визначивсь не раз у боях, які провадив отаман Зелений з добровольцями. Обидва вони належали до найкращих партизанів у цьому загоні, бо були незвичайно спритні до кожного діла і прямо неустрашимі своєю відвагою.

Чи то у лісах Холодного Яру, чи у Дніпрових плавнях, чи серед вулиць великого міста, почували себе певними і все уміли вийти ціло із небезпеки. Бо кожний партизан мусить бути мудрий як вовк, хитрий як лис, а відважний як лев.

В боях з добровольцями зимою 1919 року (йдеться про грудень 1918 р. – Ред.) найбільше визначився Петро. Його можна було бачити зі скорострілом у руках в боях під містом Броварами, у Слобідці, а пізніше в самому Київі на Жидівському базарі. Петро був комендантом скорострілів у загоні отамана Зеленого, який добре дався взнаки ворогам України.

При наступі на Київ Петро одержав наказ вибити добровольців із Жидівського базару. З 20 козаками і 4 скорострілами проривається він Дмитріївською вулицею на базар.

Починається завзятий бій… Три лежать мертвими… половина ранена… допомоги немає… А навколо гупають гармати, торохкотять скоростріли.

Петро Заброда відтятий від своїх. Зв’язку нема. Пролине ще 30 – 40 хвилин – і ця маленька жменька повстанців згине. От ворожою кулею ранено в ногу й самого Петра. Біля нього залишилося 7–8 козаків. Не перестаючи стріляти, він заспокоює товаришів, подає надію на допомогу й просить не залишати його й битися до останнього.

Стан критичний… Набоїв нема… Два зіпсованих скоростріли лежать біля вбитих. Ворог напосідає – і вже вигукує, щоб здавалися. От вбито ще одного скорострільця… Петро хапає його скоростріл і вистрілює останні набої.

Оглянувся тривожним оком довкола. Ні звідки рятунку. Із-за мурів висуваються добровольці. З першу одинцем, потім роями, опісля вже цілою карамхою обходять його, обступають. Їх стільки, а він один: один, зі своїм гарячим від вогню скорострілом, серед трупів товаришів.

Бачить, що все пропало.

Прийдеться тільки закінчити геройське діло і віддати життя за справу, бо в полон не піддасться – хоч добровольці вигукують до нього, щоб піддався, що вони помилують такого неустрашимого героя.

Остання хвиля!

Наближується смерть.

Спасения ждати нізвідки.

Витягає револьвер, щоб покінчити зі собою…

Раптом – із Кудрявської вулиці вилітає кіннота. Впадає як вихор на голови!

Добровольці тікають!

Хороброго повстанця визволюють товариші – повстанці з відділу отамана Ангела.

Повстанець Петро Заброда провадить бій одним скорострілом, окружений зі всіх боків добровольцями // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1926 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1925. – Без зазначення сторінки.

Автор спомину не зазначений. Назву до спомину я припасував, взявши підпис під малюнком, який супроводжував цю публікацію.  – Р. К.

№ 5 Наказ російської окупаційної влади більшовиків до селян Трипільщини. 1919 р

Наказ до всіх селян Трипільського району

Знов куркулі піднімають голову. Знов куються кайдани для бідноти. Відомий бандит Зелений підіймає повстання проти влади робітників та селян. Брехня і шахрайство, обдурювання та ошукування – його засоби повести за собою селян. Зграя бандитів Соколовських, Струків, Зелених, Григорьевихта інших псує залізниці, стає поміхою мобілізації, руйнує спокійне життя робітничого люду. Кажучи на словах, буцім вони стоять за інтереси селян, Зелений та його прихильники в дійсности допомагають царському генералові та поміщику Денікіну, котрий йде знов посадити нам на шию царя та поміщиків.

Всі робітники та селяне України напружують своїх сил для боротьби з білогвардійською погрозою, котра йде від Денікіна.

Більш припускати бандитської діяльності Зелених та инших злодіїв робітничо-селянська влада не може. Головного бандита Петлюру зараз уже остаточно розбито під Жмеринкою. Те ж буде і з усіма куркулями, котрі сміють повставати проти пролетарських інтересів.

Від імені робітничо-селянської влади оголошуємо всім мешканцям Трипільського району:

1. Всю зброю, котра мається у приватних осіб, рушниці і кулемети й т. и., належить негайно здати до військомів та до військових радянських частин.

2. Зелений і всі його бандити оголошується по-за законом. Кожний селянин, робітник і всякий прихильник совітськоі влади повинні арештовувати Зеленівських бандитів і мають право на місці росстрілювати кожного, хто буде займатися грабунками та вбивствами червоноармійців та робітників чі селянської бідноти.

3. Оголошується по-за законом кожний, хто далі буде як-небудь підтримувати Зеленого чи буде зноситись з ним. Всі такі зрадники будуть суворо покарані, хати іх будуть знищені, всі іх сім’і будуть арештовані яко заложники, все іх майно буде конфісковано.

Жорстокою та суворою карою совітська влада знищить усяке куркулівське повстання, котре допоможе тільки Денікінові.

4. Поруч з тим оголошується, що совітська влада охоронить і оборонить від усякого самочинства усіх селян, котрі відійдуть від банд Зеленого, боротимуться проти бандитизму та підуть проти Денікіна, котрий хоче забрати засіяний селянами хліб.

Задля переведення цих заходів оголошуємо:

1. Весь Трипільський район (Трипілля та всі суміжні села) оголошуються в стані військової облоги.

2. Забороняється кому-будь переіздити в напрямі на Трипілля, Обухів та інші села, де перебувають банди Зеленого.

3. Забороняється в ночи, засмерки який будь рух зовні села для усіх приватних невійськових осіб.

4. Забороняється будь-кому розказувати хоч-які вістки про червоне військо, його кількість, місце пробування й т. п.

5. Забороняється будь-кому з приватних осіб носити чи перевозити яку-будь зброю.

6. Забороняється кому-будь з жителів сел кидати свої хати і села при наближенні Совітського війська. Всі відсутні будуть прийматься яко перейшовші до Зеленівських бандитів і жорстоко та суворо будуть покарані.

7. Забороняється яке-будь самочинство, грабунки та злодійства, а також усякі самочинні реквізиції.

8. Для кари всяких злочинців буде організовано польовий революційний трибунал.

Окремо-уповноважений Представник Ради Робітничо-Селянськоі оборони – Народній Комісар Скрипник.

Командуючий Військом Київської Боєвоі Зони – Київський Губерніальний Військовий Комісар Павлов.

Командир Збірного Загону Війська Трипільського Напрямку Яковлев. [1919 р.]. Копія листівки.

Поруч україномовного варіанта листівки – той же текст російською мовою. – Ред.

№ 6 Спомини вояка УГА Луки Луціва про втечу галичан з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

На Україні. Уривки споминів.

“Почесний полон”

(…) На основі договору між нашою київською військовою групою та денікінською полтавською, підписаного з нашої сторони генералом [Антоном] Кравсом, а з ворожої – ґенерал-лейтенантом [Миколою] Бредовим, мав відбутися негайний зворот оружжя обопільним розоруженим частинам. Та до цього не прийшло. Московська чорна сотня заспівала стару пісеньку про “єдіну, нєдєлімую Росію”. Галицька армія гідно сповняла свій обов’язок супроти нового ворога з крісом у руках.

Розоружені частини опинилися в “почесному полоні”. Денікінці обходилися з нами спочатку досить добре. Приміщено нас при господарській частині дивізії, яка стояла на стації Дарниця, а ми розташувалися в бараках, де “за старого режиму’ була переходова станиця для виселенців і полонених. Ми були першими полоненими в Денікінців, з якими не знали що робити, бо всіх своїх полонених більшовиків т. зв. “комуністів” убивали, а “мобілізованих” після короткого вишколення приділювали до своїх частин, які, звичайно, пізніше розкладали їм їхню армію, бо між “мобілізованими” було і багацько свідомих комуністів, яким вдавалося попасти в цю рубрику і так ратувати своє життя.

Нами не дуже то вони й журилися. “Як знищимо Петлюру, то відставимо вас до Галичини, а зрештою ми від Польщі відіб’ємо Галичину і ви будете вже наші!” Щоби зрозуміти цю їхню чванливість, треба знати, що вони тоді стояли під “білокамінною” Москвою, що генерал [Костянтин] Мамонтов славним рейдом зайняв був Пензу (насправді Воронеж.  – Ред.),що тоді саме встановлено прямий зв’язок з наступаючим зі Сибіру “верховним правителем” [Олександром] Колчаком, а під Петроградом стояв білий Генерал [Микола] Юденіч.

Ми мали в “почесному полоні” майже повну свободу. Зносилися з Київом з Головним повстанським штабом, який найспокійніше урядував під боком Денікінців! Було нас усіх щось 500, в тім до 20 старшин. Полонені Наддніпрянці розбрелися на всі усюди: одні верталися до української армії, другі брали денікінські перепустки і їхали “восвояси” (до себе додому. – Ред.).Одні казали, що будуть організувати повстання, а другі “кидали всьо к чорту”. Не втікали ми скорше, бо згідно з пляном повстанської групи мали ми зайняти мости на Дніпрі в часі нового наступу на Київ. Оружжя й амуніції мали нам доставити повстанці.

Та ситуація на фронті стала такою, що про скорий наступ на Київ не могло бути мови, і тому ми постановили втікати. При утечі помагали нам повстанці. Подробиці обговорили наші два старшини зі самим отаманом Зеленим в Трипіллі (припадок хотів, що в нашій делегації до отамана Зеленого був справдішній Зелений, хорунжий У.Г.А.!).

У Івана Івановича

– Іван Іванович? – спитаєте.

Це удільний князь, який не признає пануючого формально Денікіна. Влада його простягається на кільканацять сіл, у разі потреби може користуватися поміччю своїх сусідів – Петра Петровича, Онисима Онисимовича і т. д. Фактично влада Івана Івановича простягалася аж до самої Дарниці. Він прислав туди трьох провідників, які мали нас вивести з дому неволі.

Ясна осіння ніч 9 жовтня, 10 година вечера. Дві сотні зібралися втікати (решту нагло вислано на роботи). Стійки, що берегли в нашім сусідстві харчевих складів, присилувано замовчати (це зробили люде Івана Івановича – придусили їх). Цієї першої ночі треба було забігти аж до Трипілля, столиці отамана Зеленого, – яких 50 верстов! Найгірш прийшлися нам перші 20 верстов, до Чорної Могили, на якій очікувала нас сотня із самим Іваном Івановичем. Вона могла нас уже обороняти перед можливою погонею. Щойно на цій могилі ми трохи відпочили. Нас берегло 50 людей із крісами в руках і з одною мітральєзою… І це все царстві Денікіна… Двацять [і] кілька верстов від Київа!

Ранок. Густа мряка тяжить над Дніпром. Нам треба перейти зо дві верстві до місця на Дніпрі, де стояли укриті в лозах дараби, якими мали ми переправитися на лівий беріг Дніпра до “батька” Зеленого у Трипіллі, який держав зв’язок із нашою армією. Та тут нагла несподіванка! Заревів парохід на Дніпрі, і з мряки почав зарисовуватись його комин. “Чи ж би погоня? – промайнуло в голові. – Невже Денікінці так скоро її зорганізували? А може, це тільки звичайне підприняття проти “банди” Зеленого?”

Ще в Київі читали ми в “Кіевлянині” гострі вигуки проти своєї ж таки влади, яка не забірається (не збирається.  – Ред.)остаточно знищити Зеленого. Ґазета доносила, як-то Зелений у білий день устроїв у часі ярмарку в Ржищеві віче, на якому взивав вступати до війська У.Н.Р. Саме в день утечі вичитали ми в “Кіевлянині”, що команда київської групи придумала всі міри задля “ліквідовання банд Зеленого”. І дійсно, як ми пізнійше довідались, вийшло проти Трипілля три групи: одна з Київа, друга з Білої Церкви, а третя зі стації Миронівки.

Треба негайно скритися!

Але де?

Кругом рівно як на долоні. Лиш де-не-де корчі лозини кругом (навкруги. – Ред. )маленьких озерців. Довкола одного такого озера розляглася наша ватага. Та парохід не зникав, став проти Трипілля і задубів. Висилаємо на звіди самого Івана Івановича. В напруженім ожиданні проходить цілий осінній день. Та він не минув без користи для нас, бо дав змогу пізнати весь чар Дніпра і його круч. Під промінням сонця почала мряка опадати, і нам відкрилися невиразні зариси темно-синіх круч, понад якими уносилася мряка, мов ясні духи на сніжно-білих крилах. Коло десятої години відслонилася нам цілковито права сторона Дніпра, а кручі виглядали немов осілі велети, що ждуть на даний знак до якогось могучого діла.

Щойно перед вечером сповістив нас Іван Іванович, що отаман Зелений не міг спокійно ждати у Трипіллі непрошених гостей, покинув свою столицю і подався через Ржищів до Македон. Його ціль опанувати Канів і згідно з пляном, привезеним їм з Кам’янця, перекинути свої сили на Лівобережжя, в Полтавщину. У Трипіллі появилися вже денікінські стежі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може, й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється із Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії.

По шматку розділено кілька бохонців хліба, принесених І. Івановичем, і, хоч-не-хоч, треба було розбити кілька копиць отави (трава, що виростає на місці скошеної. – Ред.)та старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на. це дозволяв. І цілий слідуючий день пересиділи ми у дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?

Щойно вечером з’явився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люду розділив він по хатах у найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.

– Чим же ж я вас нагодую, – бідкалася молодиця, – та ж у нас уже два тижні не мелють млини, бо не має вітру. Чи будете їсти яєшню із прісним ощипком?

Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра. Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять – багато з крісами від Івана Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближає нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й багато бадьорих хвиль перебули.

На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича…

Смерть отамана Зеленого

Ми пустилися йти на південь за Зеленим, бо йти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих із трьох сторін на Трипілля Денікінців. Дивно виглядав наш похід у царстві Денікіна. Пройшовши декілька верств, треба було заночувати, бо пустився уливний дощ. Провідник-повстанець у найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зірвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.

До вікна селянської хати бубнить сотник умовлене число знаків. На порозі являється дядько. Кілька шепотів – і вже кілька стрільців іде за хазяїном до хати чи до стодоли спати. За півгодини всі були під дахом. Селяне приймали нас щиро, з отвертими руками. В цей район не заходили ні большевики, ні тепер Денікінці. Там господарювали тільки повстанці. Села жили своїм окремим життям. Нарікали на брак “мануфактури”, соли й нафти. З цікавістю розпитували селяне про Денікінців.

– Скажіть, будь ласка, – звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у нас!), – чи це правда, що Оникін (Денікін. – Ред.) заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?..

Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осінний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги – і опинимося в селі Македонах, де переночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на людину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружжя на землю.

– А ти що тут робиш, Іване?

– Тс! – і шепчуть між собою.

Сумна історія.

У Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зелений вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею посувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу, на чолі якого, як звичайно, їхав сам отаман, – почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстанчим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого. Деякі повстанці “демобілізуються”, забираючи також із собою зброю, і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.

Що тут робити?

Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь “празник” (Покрова. – Ред.) – от і добре погостилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це гостинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку – “Плач Галичанок”, бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.

ЛУЛУ Л. (Лука ЛУЦІВ) (1895–1984)

Лулу Л. (Луців Лука).На Україні. Уривки споминів //Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927. – С. 94 – 98.