Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

Відгомін

“Щоб українська історія засяяла гранями своєї величі та слави”

Книжку “Отаман Зелений” Романа Коваля я читав із квітучим трепетом душі. Події, що описуються в ній, місцевість мені дорогі і близькі. Розповідь про славного сина України із Трипілля щира і глибока до болю. Автор з далекої Горлівки, що на Донеччині, пройшов дорогами й стежками отамана Зеленого (Данила Терпила), щоб розказати нам про нашого земляка – героя України.

Ось і прийшов омріяний час, якого так довго чекали Трипільщина і вся Україна, – про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битися за визволення України від всіх її ворогів”. Данило був вольовий, добрий і розумний отаман. Під його крилом стояла ціла армія українського люду, яка згідно з даними більшовиків налічувала 35 тисяч козаків і старшин. Одним з них був мій рідний дід по матері – Петро Стрілець…

Я вдячний Романові Ковалю, що він доніс до нас правду з уст козаків, старшин, отаманів і військових начальників. Тепер ми, онуки і правнуки гордих козаків-зеленівців, знатимемо правду про отамана Зеленого, його славне козацтво, про ті часи і події, що відбувались на нашій багатостраждальній землі.

Книга Романа Коваля є одною із зернин правди, які він посіяв, щоб українська історія засяяла гранями своєї величі і слави.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки художників України

Київ

Незборима нація (Київ). – 2008. – Квітень. – Ч. 5 (267). – С. 2.

“Слухала із захопленням”

Шановний пане Романе! Чула Вашу передачу по радіо про отамана Зеленого. Наприкінці Тарас Силенко проспівав пісню про нього. Слухала із захопленням. Я думала, що вже втратила здатність захоплюватися. Але героїчні біографії отаманів воскресили в мені здатність захоплюватися. Я посмертно закохана у всіх Ваших отаманів. Вічна Пам’ять їм та їхньому славному козацтву!

Мирослава ЗАЙКО м. Заліщики Тернопільської обл.

Незборима нація (Київ). – 2008. – Квітень. – Ч. 6 (268). – С. 1.

“Саме так і було”

Прочитала чудову книжку “Отаман Зелений” і дуже задоволена. Чому? Тому що думка автора про цю видатну особистість повністю збігається з тим, що розповідав мені мій батько, який народився у с. Халеп’ї. У “Неповному списку козаків і старшин отамана Зеленого” знайшла і свого діда – Совершенного Петра Лавровича разом із двома братами. Дуже вдячна авторові за труд.

Наша сім’я має багато документів, фото того часу. Можемо багато розповісти.

Ірина СОВЕРШЕННА, доцент Київського національного торговельно-економічного університету

Незборима нація (Київ). – 2008. – Листопад. – Ч. 11 (273). – С. 1.

Зеленые герои из Триполья. Тайны харизмы атаманов Гайдамацкого края

Говорят, что они бьши особой породой украинцев – людьми не только слова, но и дела. Говорят, сегодня такие, увы, больше не рождаются. Почему? Об этом наш разговор с исследователем судеб атаманов Гайдамацкого края писателем Романом Ковалем. В Украине, наверное, больше людей, которые его взгляды не разделяют, чем тех, кто с ними соглашается. Но пока другие ищут в нашем прошлом истоки демократии, он изучает жизни тех, кто в борьбе за свой народ опирался на силу и саблю.

“Мы” – это “мы”, а “власть” – это “они”

– Роман Николаевич, что же было в атаманах такого, что даже почти через век их имена вызывают у вас такое восхищение?

– Понимаете, атаманы были людьми дела, действовали саблей, компромисс означал для них измену. Хотя часто слово, вовремя сказанное авторитетным человеком, имеет большой вес. Народ, возможно, поэтому и восхищается атаманами, а не политиками, что за словами последних очень редко стояло и стоит действие. А вот атаман был диктатором, он олицетворял сразу три ветви власти – законодательную, административную и судебную. Но действовал он исключительно на пользу людям: защищал жизнь и землю каждого.

– Жесткая диктатура – а крестьяне за ними шли… Почему?

– Большевики не оставляли им другого выбора. В те годы, даже если ты хотел отсидеться, этого не получалось. Когда большевики приходили в села, они заглядывали в сундук каждого и забирали все. Хотя у людей поначалу даже надежда какая-то была на них: в Петлюре и Скоропадском люди разочаровались, так, может, Советы оправдают надежду?.. Но те не оправдали.

–  В чем основное отличие современных «вождей» от атаманов прошлых лет?

– Если вы заглянете в этимологический словарь украинского языка, узнаете, что слово “атаман” означает “старший отец”, вероятно, поэтому его и называли “батьком”. У нас сегодня другое понятие о власти: “мы, народ” – это “мы”, а “власть” – это “они”. Вот и ответ. Казаки, простые сельские дядьки, не отделяли себя от своих атаманов – их боялись и любили, ведь те воевали вместе с повстанцами плечом к плечу, а не отсиживались в штабах. А когда атаман уверен в победе, то уверенность в ней передается и казакам.

Святые, страшные и интеллигентные

–  Сколько вообще атаманов вы обнаружили в своем творческом поиске?

– Посчитать их невозможно. Когда в 1995 годуя начинал исследовать атаманщину, думал, что их было несколько десятков. Позже узнал – сотни, а теперь понимаю: речь идет о тысячах людей. В моих планах издать повстанческую энциклопедию, где значились бы имена и биографии атаманов и старшин повстанческих отрядов.

– Жизненная позиция кого из них особенно впечатлила лично вас?

– Якова Орла-Гальчевского. Он вел вооруженную борьбу с советами до 1925 года – даже тогда, когда общенациональная освободительная борьба закончилась поражением. Свой поединок он продолжал и каждый год, возвращаясь весной из Польши, бился с комиссарами, чекистами, сексотами на Подолье. Это уже была борьба даже не за Украинское государство, а за честь украинского оружия. Святые и страшные – так он называл своих казаков.

–  Святые – понятно, они не боялись отдавать в борьбе за Украину все – семейное счастье, хозяйство, покой… А почему страшные?

– Они были очень жестокими. А иначе тогда и нельзя было. Убеждать чекистов за столом переговоров в том, что они не правы, конечно, никто бы не стал. Поэтому было много ужасающих сцен. Вот, например: повстанцы повесили женщину. Беременную… Почему?! Она оказалась чекисткой.

–  ?!.

– Что сказать, тогда было такое время. Она ведь пошла в лес, чтобы найти их месторасположение и донести об этом. Тогда все эти гайдамаки были бы уничтожены и их семьи тоже пострадали бы.

–  Все ли атаманы были такими жестокими?

– Нет, но многих жизнь делала такими. Например, Овсий Гончар-Бурлака – человек, который в 1918 был главой земельной управы в Василькове. В его доме работали “Просвіта” и публичная сельская библиотека. Он имел авторитет у крестьян: когда те захватили дом помещика, он посоветовал не грабить его, а сделать на базе этого поместья центр культуры в селе. Призывал не ломать рояль на дрова, а научить детей играть на нем. Но когда в 1919 году в родную Мотовиловку пришли большевики и сожгли его библиотеку, он, интеллигентный человек, без военного образования, который хотел действовать словом просвещения, пошел в атаманы. И под его руку встали на борьбу семь тысяч крестьян. Вот такие были люди, а их до сих пор дискредитируют как анархистов.

–  Недавно вышла ваша книга об атамане Зеленом, которого, к слову, и считают анархистом…

– Память об отамане Зеленом (настоящее имя Данило Терпило) была деформирована не только большевистской пропагандой, но и петлюровской, которая работала иногда по тому же принципу. Мол, если ты за Петлюру, ты хороший, если нет, значит, плохой.

–  А разве у Петлюри были какие-то конфликты с Зеленым?

– У них был очень серьезный конфликт. Вот только один штрих. Фактически Днепровская дивизия Зеленого первой вошла в Киев во время антигетманского восстания – 14 декабря 1918 года. Сечевые стрельцы вошли 15-го, а Петлюра – 19 декабря. По воспоминаниям очевидцев, при взятии города не было никаких грабежей и пожаров, но на углу каждой улицы горел костер и была “стойка” с часовыми-зеленовцами. Представляете, какая должна была быть дисциплина в дивизии Зеленого, чтобы у его казаков даже мысли не возникло самовольно грабить население? Мало того, говорят, что в этой его дивизии не было офицеров, разве что несколько прапорщиков. Зеленый сам смог держать этих “дядькив” в не меньшей дисциплине, чем та, которую соблюдали вымуштрованные в австрийском войске сечевые стрельцы. Но на параде войск Зеленого с его дивизией не было. Перед тем как принимать парад на Софийской площади, Зеленого с его повстанцами Петлюра выставил в пригород, в Святошин. Конечно, люди обиделись – взыграли простые человеческие чувства: мы первыми взяли Киев, а на параде маршируют другие? Вот почему потом, когда Петлюра под Рождество отдал зеленовцам приказ идти воевать с поляками в Галичину, они его приказ не выполнили. Поэтому последовал еще один приказ: распустить дивизию Зеленого, а его самого арестовать и провести следствие. А по тем временам провести следствие означало расстрелять. Тюрем, где можно было отсидеть, не было. Виноват – значит, расстрел, а Зеленый был виноватым в глазах Петлюры. Но об этом сегодня мало говорят – невыгодная историкам правда.

–  Почему невыгодная?

– Может, историки думают, что, если “очернят” Петлюру, украинцам не на кого будет равняться… Мне понятна подобная мотивация в 1920-х годах. Тогда украинская военная эмиграция жила в чужих странах, в нелегких условиях. Критика бывшего главнокомандующего войском Директории убила бы тот идеал, каким являлся для них Симон Петлюра.

Казак в последний раз

–  Смотришь на старые фотографии атаманов и видишь в них другую породу людей. Волевые лица, выразительные глаза…

– Действительно, на старых фотографиях – люди с одухотворенными лицами, внутренне чистые, движимые идеей защиты своей земли. Многие из них были потомками древних казацких родов. Но большинство – простые крестьяне. Феномен породы в другом: в начале 1920-х годов “оказачились” потомки крепостных, чтобы защитить свою землю.

– Почему сегодня нет такой породы украинцев?

– Потому что ее в свое время почти полностью истребили. Села, где действовали гайдамаки, после подавления восстания превращались в пустыню. Триполье, родина Зеленого, в 1930-х годах стало селом вдов и сирот: все мужское население пересажали, выслали, многих расстреляли. Но повели их на расстрел не как баранов на убой: они были виновными перед советской властью, ведь боролись против нее. И потомки атаманов гордятся этим.

ЦИТАТА. Роман КОВАЛЬ: “Запал украинцев часто соломенный – мы быстро загораемся, но так же быстро и перегораем. Людей же, которые работают систематически, последовательно на протяжении многих лет, – мало”.

СПРАВКА “КВ”

АТАМАНИЯ – период украинской истории начала прошлого века. В конце 1918 года пала гетманская власть, а сменившая ее Директория УНР была слаба, не имела опытных политиков, администраторов, офицеров и четкой идеологии. Поэтому в провинциях с декабря 1918 г. оказалась под контролем сотен местных атаманов, которые руководили повстанческими добровольческими казацкими формированиями, набранными из крестьян Эти отряды защищали интересы отдельных волостей или сел от красної оккупации. Во главе каждого села стоял свой атаман, который называл свою вотчину “республикой”.

“Киевские ведомости”. – 2008.

Номер видання встановити не вдалося. Інтерв’ю Роман Коваль давав українською мовою. – Ред.

Володимир Куєвда, Катерина Булавин, Роман Коваль і Тарас Силенко. Трипілля, 20 січня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Творчість

Грицько Терпило.Казка про козака Рися

Усі діти люблять, коли їм розповідають казки. В родині Терпил найкраще оповідав їх старший брат Данила Грицько. Казки у його виконанні були особливі: кожний герой у нього говорив “своїм” голосом-хто тоненьким, як зайчик, а хто грубим, як ведмідь. І багата дитяча уява малювала казкові пригоди так, ніби все те відбувалося насправді.

Казки в родині Терпил передавались із покоління в покоління і врешті дійшли до наших днів. Послухай одну з них.

Це було давно, за царя Панька, як земля була тонка, як сніг горів, а соломою тушили. Це приказка така, а тепер казку слухайте.

Був собі на Україні козак на ймення Рись. Вільний, як вітер, хоробрий, як лев, і добрий, як святий Миколай. Не мав він ні кола ні двора. Але були в нього вірний кінь, гостра шабля і довгий спис. Коли була війна, то добряче перепадало від нього і туркам, і татарам, а як вороги принишкли на деякий час, то став він листи розвозити по всій Україні, від села до села, від хутора до хутора.

Люди його добре знали, радо зустрічали, пригощали. Забирав він у торбину їхні листи і їхав далі.

Іде він по степу, пісні співає. Коли бачить – серед степу скирта сіна стоїть і вогнем палає. А з того вогню голос чути:

– Рятуй мене, козаче Рись! Рятуй мене, козаче Рись!

Під’їхав він ближче та й питає:

– А як тебе рятувати мушу?

А голос відповідає:

– Встроми у вогонь списа свого довгого, то й врятуєш мене.

Він так і зробив. Коли бачить, а по спису гадюка з вогню вилазить. Вилізла по його руці, обкрутилася навколо шиї і сидить. Не став він її чіпати. Поїхав далі. Доїхав до якогось хутора, став перед ворітьми, тут гадюка злізла на землю, далі – під ворота і під ґанком сховалась. А козак Рись думає: треба господарів попередити, щоб та гадюка лиха їм не наробила. Постукав він у ворота, і на ґанок вибігла дівчина молода, гарна та й каже:

– Заїжджай до двору, козаче Рись.

Коня напоїла, козака в хату завела. Дала йому вмитись, нагодувала, а потім каже:

– Не бійся, козаче Рись, гадюка мене не вкусить, бо я і є та сама гадюка. Я добра чарівниця, а злі люди хотіли мене вбити. Я сховалась у скирті сіна, а вони те сіно підпалили. Ти врятував мені життя, і я хочу тобі віддячити. Я можу нагородити тебе – силою, волею або щастям. Вибирай що хочеш!

Козак задумався, що ж йому вибрати. “Нащо мені більше сили, – думає, – ніж я її маю? Он скільки турків і татар побив. І волі маю вдосталь, бо я вільний козак. А от щастя козаку завжди пригодиться”. І вибрав він щастя. Відкрила чарівниця скриню і вийняла звідти щасливу сорочку та й каже:

– Носи цю сорочку і ніколи не скидай. І нікому не признавайся, в чому твоє щастя, навіть своїй дружині, коли оженишся, бо буде тобі велика біда. А як чогось тобі захочеться, то потруси сорочку за пазуху і скажи, чого хочеш, – те й станеться відразу.

Подякував козак Рись добрій дівчині за подарунок і поїхав далі. І захотілось йому перевірити, чи справді та сорочка щаслива. Потрусив він сорочку та й каже:

– Хочу, щоб до мене зайчик прибіг!

Коли дивиться – заєць степом біжить, аж перекидається. Прибіг і каже:

– Чого кликав, козаче Рись?

– А так, – каже Рись, – удвох нам веселіше буде.

їдуть вони, їдуть, захотілося йому лисичку побачити. Потрусив за пазуху, і лисичка прибігла. А потім і вовчик прибіг, і навіть ведмідь. Доїхав козак Рись до самого лісу і каже:

– Спасибі вам, друзі. А тепер біжіть своєю дорогою, а мені треба їхати до самого Києва.

А дорога його пролягала через ліс. Їде він, їде, аж бачить – хатка стоїть на курячих лапках. Зайшов він у хатку, а там Баба Яга сидить, стара-стара, у три погибелі зігнута. Побачила його та й каже:

– Дуже довго гуляв ти степами, козаче Рись, пора тобі й за діло братися.

– За яке діло? – питає Рись.

– У Києві біда сталася. Поселився у Дніпрі під Києвом дванадцятиголовий Змій і щороку вимагає від князя данину – молодого хлопця або найкращу дівчину. Князь уже всіх віддав, настала черга його дочки. Сьогодні вночі її відвезуть у золотій кареті на берег Дніпра. Хто її врятує, за того князь обіцяв свою дочку заміж віддати і половину князівства свого як придане. Отож іди і врятуй княжну від смерті, бо це тільки тобі під силу зробити.

Виїхав козак Рись із лісу і поскакав до Дніпра. Бачить – стоїть на березі золота карета, запряжена кіньми, а в кареті князівна сидить із зав’язаними очима. Він підійшов і доторкнувся до неї. Вона думала, що то Змій, затремтіла від страху та й каже:

– Їж, Змію, мене швидше, щоб я недовго мучилась!

А козак Рись каже:

– Не їсти тебе я приїхав, а рятувати.

Розв’язав їй очі, вона як побачила його – дуже зраділа, бо не сподівалась на порятунок.

Аж тут із Дніпра вилазить Змій, побачив князівну і козака Рися та й каже:

– Щось князь розщедрився, замість одного аж двох прислав.

А йому козак Рись відповідає:

– Одного, може, ти й з’їв би, та другим вдавишся!

І стали вони битися. Змій як свисне та хвостом вдарить, то козак Рись по кісточки в землю вгрузає. А козак Рись потрусить рукою за пазуху та як махне шаблею – так голова Змія додолу котиться. Билися вони цілу ніч і день, до самого вечора. Нарешті у Змія тільки одна голова залишилась. І став він просити пощади:

– Не відрубуй мені голову, козаче, я тобі ще у пригоді стану.

Повірив йому козак Рись, не відрубав дванадцяту голову. Зв’язав його і до задка карети прив’язав. А князівні сказав:

– Я довго зі Змієм бився і дуже стомився. Ляжу спати, і спатиму міцно. Ти їдь, а коли буде якась небезпека, розбуди мене оцим шилом, бо інакше не прокинусь.

Поїхали вони, а назустріч їм іде циган. Він хотів забрати коней і карету, після того як Змій князівну з’їсть. Коли бачить – карета їде і князівна в ній. Зупинив циган коней, а в кареті козак Рись спить. Зрозумів він, що це її визволитель. Князівна почала будити Рися, штовхала, трясла, але він не прокидався. А шилом колоти його пожаліла. Циган і каже їй:

– Сиди тихо, а батькові скажеш, що це я Змія переміг і тебе визволив.

Тоді стягнув козака Рися з карети, вийняв його шаблю та й відрубав йому голову. Лежить козак Рись посеред поля з відрубаною головою. Коли це біжить зайчик. Побачив Рися та як заголосить:

– Хто ж це мого друга загубив і як же його врятувати?!

Побіг він до лісу. Знайшов там лисичку, вовка та ведмедя, і стали вони радитися, як їм козака Рися врятувати. Лисичка найрозумніша була. Каже:

– Треба дістати мертвої і живої води. Але де та вода – знають тільки старі ворони.

Думали вони, думали та й придумали, як ворона спіймати. Вовк побіг у степ, спіймав здичавілого коня, загриз його, всі тельбухи з нього викинув, а всередину зайчика посадили і наказали йому, як прилетять ворони клювати мертвого коня, впіймати мале вороненя, а старих воронів не чіпати.

Так і зробили. А коли зайчик вороненя спіймав, прилетіли батьки його та й стали просити:

– Відпустіть нашого синочка, ми вам у пригоді станемо!

Зайчик і каже:

– Як принесете живої і мертвої води, тоді відпущу вашого синочка.

Принесли ворони у дзьобах воду мертву й живу, вилили ту воду зайчику у вуха, потім побризкали водою вороненятко (бо воно вже мертве було) – воно й полетіло. Тоді зайчик окропив шию і голову козака Рися спочатку мертвою водою, потім живою, притулили голову до тіла – він і ожив. Потягнувся, відкрив очі та й каже:

– Як же довго я спав!

А друзі йому кажуть:

– Ти б і зовсім не прокинувся, якби зайчик тебе не знайшов.

І розповіли йому, що з ним було. А потім кажуть:

– Йди швидше до Києва, сьогодні циган із княжною вінчаються. Гляди не спізнися.

Пішов Рись до Києва, а там народу багато, всі до церкви спішать, де князівна з циганом вінчаються. І він туди пішов. Зайшов до церкви, став під вікном та й дивиться. Стоїть князівна поряд із циганом перед попом, сльози з очей так і ллються – не хоче вона заміж за цигана, але нічого вдіяти не може, боїться, що як правду скаже, то циган її вб’є.

А ще тоді, як козак Рись переміг Змія, то князівна подарувала йому перстень зі своєї руки. Сонячний промінь через вікно впав на той перстень, він заблищав так яскраво, що князівна побачила і впізнала козака Рися. Тоді як кинеться до батька:

– Тату, ось мій визволитель, козак Рись, а цей циган обдурив вас, щоб женитись на мені.

Тоді князь звелів цигана повісити, а свою дочку віддав за козака Рися.

Так жили вони щасливо і рік, і два, поки скоїлося велике лихо.

Того Змія, якому козак Рись не відрубав останню голову, поселили у великій залізній трубі і поклали на дно Дніпра. Вхід до труби закрили решіткою і приводили туди гостей заморських дивитися на те чудо.

Щодня князівна носила Змію їсти. Так вона розважалась. Одного разу приходить вона до труби, а там замість Змія лежить чоловік, молодий, здоровий, красивий. Подивилась вона на нього і полюбила. А він і каже:

– Якщо хочеш, щоб я твоїм чоловіком став, то дізнайся у козака Рися, в чому його щастя, і скажи мені.

Прийшла вона додому і питає Рися:

– Все, що ти робиш, все тобі вдається, в усьому тобі щастить. Скажи мені, в чому твоє щастя?

Він згадав, як добра чарівниця наказала нікому не признаватись, у чому його щастя, подумав та й каже:

– Моє щастя в моїх руках. Я ними все що хочеш зроблю.

Побігла князівна до Змія та й розказала, як козак Рись сказав. А він подумав і каже:

– Неправду тобі він сказав. Питай його ще.

Князівна прикинулася хворою і так уже просила Рися, щоб він правду сказав, що він не втримався і признався їй, що йому добра чарівниця подарувала щасливу сорочку і в тій сорочці його щастя. Побігла князівна до Змія, розповіла про сорочку, а той і каже:

– Тепер візьми ту сорочку і принеси мені.

Повернулася вона додому і умовила-таки козака Рися зняти сорочку, ніби для того, щоб її випрати. А як тільки він зняв свою щасливу сорочку, побігла до Змія і віддала йому. Він тут же й одягнув її, тоді потрусив рукою за пазуху – і відразу ж залізна труба розвалилась і Змій вийшов на волю. Узяв князівну за руку, прийшов на княже подвір’я та як гукне:

– Слуги мої вірні! Схопіть козака Рися, порубайте на шматки, прив’яжіть торбину з його тілом до кінського хвоста та й пустіть того коня в широкий степ!

Слуги так і зробили. Сім років блукав той кінь по широких степах, аж поки прийшов до хутора, де жила добра чарівниця. Побачила вона коїм і здогадалася, що козак Рись не послухав її поради і признався дружині, в чому його щастя. Стала вона думати, що з ним робити. Була в неї і мертва вода, і жива, але зліпити чоловіка з того, що в торбині залишилось, уже не можна було. І зліпила вона коня та оживила його й подарувала одній бідній самотній бабусі, щоб та його продала та за вторговані гроші в добрі віку свого доживала.

Повела бабуся коня продавати на базар. Кінь був баский, золотогривий, такого на всьому базарі не було. Бабця за нього 300 рублів золотих просить, але ні в кого таких грошей нема. Коли це сама князівна на базар у кареті приїхала. Як побачила коня, одразу гроші віддала, а коня до двору привела і в стайню поставила. Розбудила свого чоловіка Змія і каже:

– Іди на стайню, подивись, якого я тобі коня купила!

Пішов він на стайню, подививсь на коня і каже:

– Ні, це не кінь, це козак Рись.

І звелів своїм слугам коня порубати, на вогні спалити і попіл по вітру розвіяти.

А була у князівни наймичка Марійка, бідна дівчина з доброю душею. Пішла й вона на коня подивитись. Побачила його та й каже:

– Який же ти гарний, коню, але через годину порубають тебе і на вогні спалять, а попіл по вітру розвіють.

А кінь їй каже:

– Якщо тобі жаль мене, то, як будуть рубати, візьми маленьку кісточку і поклади князям у постіль під голови.

Дівчина так і зробила. Вранці князівна прокинулась, бачить – у головах яблунька виросла, срібні листочки і яблучка золоті. Збудила вона свого чоловіка:

– Подивись, яке диво у нас над головами виросло.

А він глянув на яблуньку і сказав:

– Це не яблунька, це козак Рись.

І звелів слугам яблуньку порубати і глибоко в землю закопати. Слугитак і зробили. Але наймичка Марійка схопила золоте яблучко, пішла до Дніпра та й кинула його у воду. Бачить – яблучко потонуло, а на тому місці виринув із води білий лебідь. Помилувалася вона тим лебедем та й пішла додому.

А на другий день князівна зі своїм чоловіком Змієм пішли до Дніпра купатись і побачили на воді лебедя-красеня. Князівна й каже:

– Піймай мені того лебедя.

Змій роздягнувся, сорочку скинув і почав лебедя наздоганяти. Змій плавав добре, а лебідь – ще краще, та все вниз по Дніпру. До самого Канева доплив. А потім піднявся в повітря і швидко-швидко полетів до того місця, де його сорочка лежала. Вдарився об землю і знову козаком Рисем обернувся. Одягнув свою щасливу сорочку, потрусив її за пазуху та обернув зрадливу жінку-князівну на болотяну жабу. А тут і Змій підплив до берега. Відрубав йому козак Рись останню голову, а сам пішов до князівського двору. Люди його князем обрали, оженився він на наймичці Марійці, і жили вони довго і щасливо. Люди іх любили, і вони людей шанували, жили так, як Бог заповів усім людям на землі. Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало. Вам, діточки, – казка, а мені бубликів в’язка. Тут і казочці кінець, а хто слухав – молодець!

Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.

Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).