Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

– Правду говорить, – озвався один партизан, а за ним те саме повторили мало не всі, похитуючи головами, ніби на знак, що годяться з Колісником.

А він говорив дальше:

– Нам треба розділитися на дві часті. Одна скриється отут, за тими корчами, а друга піде вліво в ту сторону – на отой острів. І коли пощастить і большевики вийдуть в облаву і знайдуть наші землянки, то ми припремо їх із двох сторін. Це моя рада. А може, хто придумав що-небудь кращого, то нехай він виступить та скаже.

Колісник сів. Його короткий і ядерний плян був усім зрозумілий. Партизани, розуміється, прийняли його якнайліпше.

По нараді два партизани пішли в нашу землянку (в ній ще нічого не було заховано) і у призьбі закопали бомбу. Шнурок її прив’язали до старої шинелі й зіставили її на сіні. Ми знали, що большевики, як прийдуть до землянок і побачать, що в них нікого нема, кинуться забирати все, що осталося. Розуміється, що й шинелі, прив’язаної шнурком до бомби, не оминуть…

Ми ще трохи посиділи біля вогню і стали збиратися на “позицію”. Кашовари згорнули багаття на одну купу і залили його водою, щоб, коли большевики прийдуть, не догадалися, що ми тут недавно ще були.

Невдовзі вийшов відділ на призначені собі місця. Позиція відділу, що мав скритися в корчах проти землянок, була недалеко, всього 120 – 130 кроків, і була дуже догідна. Цей відділ зайняв малий горбок, що півколом окружав землянки. Відділ же, що відійшов уліво, був ще у кращому положенню. Він зайняв край ліса, а маючи перед собою луг, перший мав змогу достерегти противника. Над лівобічним відділом обняв команду Дудун, а над тим, що проти землянок, Колісник.

Перед тим як іти на призначені місця, було умовлено, що коли большевики не вийдуть просто на землянки і взагалі візьмуть інший напрям, ніж ми сподівалися, тоді обидві партії повинні старатися зайняти проти них таке становище, щоб партія під командою Колісника знайшлася проти ворожого центра, а партія Дудуна – проти правого ворожого крила. В тім випадку відділ мав, манервуючи, відступити за канаву і аж там ударити на большевицьку розстрільну. На партію Дудуна покладено обов’язок старатися передовсім знайтися большевикам у крилі.

Правда, що у випадку, коли б нам прийшлося відступати за канаву, а рівночасно маневрувати, було менше виглядів на успіх. Така ситуація вимагала доброї орієнтації щодо большевицької лінії, а зокрема справного зв’язку між обома нашими партіями. До того ми, відступаючи, оставляли за собою сліди. По них большевики могли зорієнтуватися, що ми недалеко.

Я остався з партією Колісника біля землянок. Обидва нещерівські парубки пішли з Дудуном на крило.

Ми зайняли позицію і ждали. Але згодом ожидания стало нам надобри-дати. День був морозний, дув холодний вітер, і стояти у глибокому снігу не було особливо приємно. Ми дали собі радити і на те. Один відгорнув сніг і наклав собі в те місце сухого листя, другий – гиллячок, дехто устелив собі справдешнє леговисько і положився.

Уплило більше півгодини. Хлопці нетерпеливилися.

– Чого вони вже не йдуть, бісові діти? – говорив один або другий з партизанів і тужно споглядав у бік землянок.

– А може, вони й не підуть в облаву? – замітив Петрусь. – А шкода було б, якщо вони роздумали б.

Ледве він скінчив, коли здалека, від сторони Нещерова, гукнули два, один по одному, постріли; за хвилину – третій.

– Еге, комуна відзивається, – засміявся Кум, що весь час нишпорив коло свого японського карабінка. Його лице тепер прояснилося.

Кум був типом партизана-заводіяки. Він мало балакав і майже ніколи не забирав голосу на мітюжках, але як прийшло до діла, Кум показував, що вмів. Що він узяв на мушку зі свойого карабінка, то вже його було.

– Що Кум візьме на свойого зиза (він був косоокий), це вже не уйде, – жартували хлопці.

У тій хвилині від Дудуна прибіг зв’язковий і доніс, що большевицька розстрільна наближається до річки Стугни і може бутй; що в тій хвилі вже переходить її. По його розказам видно було, що большевики йдуть у напрямі на землянки, куди якраз випадає їх центр. Із того ми догадувалися, що облаву веде хтось із нещерівських комнезамів, який провідав про наше місце розташування. Зі слів зв’язкового виходило, що большевицька розстрільна не дуже довга, так що ліва партія зможе вдарити на її праве крило, тільки за розстрільною підступала слаба резерва.

Я не раз застановлявся над питанням, чому большевики, коли йдуть в облаву, то стрілянням у повітря неначе навмисне заповідають свій прихід. Ще літом було, коли виходили в Гощів, завсігди вистрілюють за дві-три верстви так, що, коли ми були попереджені про облаву, зараз знали, що комуна йде проти нас. Партизани об’яснили собі їх поступовання тим, що вони в облаву йшли по наказу вищих команд, а не бажаючи з нами стрінутися, хотіли нас стрілянням попередити. Вони були задоволені, коли пройшли лісом і нікого не стрінули.

Так було й тепер. Їхні постріли були для нас знаком, що облава таки вийде в Гощів. Чекісти слали, нічого було робить – червоноармійці мусіли виконати наказ. Та і тепер певно, що, коли б були дійшли до землянок наших, їх робота була би скінчена. Вони з тріумфом були б вернулися в Нещерів – і облаві кінець.

Зв’язковий віддалився. Над Стугною знову розляглися три постріли. Тим разом здавалося нам, наче стріляє хтось за поблизькими стогами сіна на нещерівському лузі.

Не було сумніву, що большевики підходять, ближче і серце вдарило живіше. Я ще раз оглянув замок кріса, налагодив набійницю і прикляк на одно коліно. Вся моя увага була прикута в тій хвилині до кущів по тому боці землянок, звідкіля мав явитися ворог.

Подув вітер, кущі біля землянок заколихалися, і здавалося, що от-от з-поза них вихилиться гостра шапка з червоною звіздою. Хвилі ожиданнятягнулися в нескінченність, напружуючи нерви і сповняючи ціле тіло ніжним, трепетним подразненням.

Зайнятий думкою про недалеких гостей, я не помітив, як до мене наблизився Андрій, і щойно упімнення Колісника, щоб він не щвендявся, бо в кожній хвилині можуть надійти большевики, звернуло на нього мою увагу. Андрій у тій хвилині прикляк також на землю і розложив біля себе набої. Усе те робив він так спокійно, флегматично і зрівноважено, неначе на вправах. У його лиці не можна було достерегти ні тіни хвилювання. Зрештою, річ зовсім зрозуміла в таких моментах. Я дивився на його струнку, дівочу постать, на ті дитинячі руки, на ніжне обличчя і дивувався. Цей парубчак своїм холодним спокоєм рішучо імпонував мені.

Я глянув наліво і направо. За деревами, за кущами, із зором, зверненим до землянок, причаїлися партизани. Цей образ нагадав мені живо Запорожців, коли чатували серед ночі на турецькі Галери.

– І лізе ж та комуна, наче ніг у неї нема! – промовив ніби до себе Андрій, а очі йому блиснули, як у мисливця, що чує добичу. Він хотів ще щось сказати, та в тій хвилині долетів до нас здалека легкий гомін, а з ним і крик, подібний на команду.

– Йдуть, – шепнув Андрій, хватив кріса до плечей, прибираючи поставу до стріляння. Видно, що в нього вже не ставало терпцю ждати.

Гомін посилювався і наближався чимраз ближче до чагарників. Напрям, звідкіля він долітав, вказував, що большевики йдуть таки на нас. Зі сторони лугів, де стояли копиці сіна, перелетіло над нами сполохане криком стадо сорок і, скреготячи, подалося на Рудики.

По хвилині гомін стих, але нараз знову почувся на краю ліщини. Можна було розріжнити вже поодинокі голоси, але слова ще годі було розібрати.

Минула ще хвилина. Хвилина нервового ожидания, напруження до найвищого степеня всіх нервів.

– Четвйортий взвод! – відбилося вкінці зовсім виразно в наші вуха.

Дальші слова вітер розніс по лузі.

У нас запанувала глибока тишина. Ніхто і словом не відзивався. Малося вражіння, що чується, як у кожного серце у грудях б’ється. Над нами знову перелетіло з криком кілька сорок. Недалеко кущів ліщини почало голосно шелестіти, а з них обережно висунулася одна, потім друга постать із гострою шапкою, з крісами і насадженими на них багнетами.

– Червоноармійці, – шепнув хтось із партизанів.

Це була, видно, стежа. Червоноармійці вийшли з чагарників, на хвилину пристанули і стали розглядатися. Невдовзі за ними висунулося ще кілька гострих шапок, а далі зарисувалася ціла розстрільна.

Спочатку большевики не зауважили землянок. Покриті снігом, вони були малопомітні на сніжному фоні. Щойно коли червоноармійці опинилися біля огнища, стали як вкопані. Вони зрозуміли й побачили, де в тій хвилині знайшлися.

Із-за корчів ми виділи їх зовсім виразно. Ми могли навіть зауважити те збентеження, яке опанувало їх у першому моменті, але вид підходячих товаришів додав їм бадьорости. Вони кинулися до землянок.

– Здавайсь! Вилазі наружу! – крикнуло кілька з них і, станувши над землянками, спрямували на них свої кріси.

Червоноармійці були, мабуть, переконані, що заскочили нас зненацька, таки в землянках. Туди підбігло їх іще більше. В одній хвилині біля землянок зчинився такий крик, що його, мабуть, аж у Таценки було чути.

Вони безперестанку кричали:

– Здавайсь! Давай вінтовки! Вилазі, а то стрелять будем!

Тим часом підходило їх до землянок усе більше.

Уже не було ніякої ворожої розстрільної, а була купа людей, що збилася в одному місці, тільки ще десь зліва і справа чути було команду, видко, там не орієнтувалися, що те все значить. По боках ще осталися частини розстрільної.

Ситуація біля землянок ставала прекомічна. Большевики галасували, метушилися, наставляли кріси до землянок, але ніхто з них не хотів туди зайти, поглянути, чи в них є хто-небудь, чи нема нікого. Хто знає, як довго була би тривала ся атака криклива, коли б не з’явився комісар. Він влетів перед землянки з наганом у руці і наказав червоноармійцям перешукати землянки.

Усе складалося для нас якнайліпше. Вийшло все майже так, як ми надіялися. Большевики знайшли наш табор і поперли всі туди, щоби поглянути “как бандіти живут”. Певно, нікому з них тепер і в голові не було шукати нас дальше по Гощові.

Біля землянок роїлося від гострих шапок. Одні з червоноармійців поставали на покрівлях, а інші почали обережно підходити до входів і відслоняти заслони. Коли переконалися, що всередині нікого нема, загриміло:

– Ур-р-ра!

Аж тепер побідники почули себе безпечними і кинулися хто куди. Одні знімали завішене недалеко огнища на дереві м’ясо (його ми оставили навмисне), другі кинулися досередини землянок.

З напруженням стежили ми за землянкою, де були закопані бомби. Над нею і біля неї стояло до двадцяти червоноармійців. Три з них пустилися досередини. Нам видко було, як вони піднесли заслону на дверях, переступили, згинаючись, поріг і зникли в землянці. Один із большевиків придержував заслону, щоб товаришам було видко всередині. Тут підбіг і комісар, який був віддалився.

– Обіскать землянки, нет лі в ніх аружія! – приказав владним голосом і знову подався кудись убік.

Партизани взяли кріси до плечей. Кожний з нас шукав котрогось із салдатів при землянці, щоб посадити його на мушку “свойого кріса”.

Хтось шепнув:

– Гляди, зараз буде їм масляниця.

У напруженню, яке годі передати словами, ждали ми півхвилини. В тім покрівля землянки неначе піднялася, за нею показався стовп чорно-рудого диму, а потім розлігся оглушливий гук. Кількох большевиків вибух наче підкинув понад землянку.

Загриміли вистріли з двох сторін. Секунду стояли червоноармійці приголомшені, не знаючи, що діється. Та опам’ятання прийшло скоро. Червоноармійці ринулися в паніці тікати, як отара овець.

А ми слали в їх сторону кулю за кулею.

– Слава! – крикнув Колісник.

Ми вискочили з укриття і пігнали за утікаючими. Вистріли гриміли безперестанку і мішалися з криками втікаючої комуни.

– Вперед, хлопці, вперед! – кричали партизани, додаючи собі взаємно духу.

Ми впали в ліщину. Червоноармійці не привичні ходити по корчах і не знаючи добре дороги, моталися в корчах, падали або, скинувши шинелю, гнали, мов божевільні, у бік нещерівського лугу.Кого з них партизани допали, того востаннє бачили його товариші.

Зліва, де скрився зі своєю партією Овсій, стрілянина йшла ще сильніша. Вони мали большевиків на чистому лузі й стріляли їх, мов зайців.

За годину робота скінчилася, ми вернули до табору. Довкола чути було ще якийсь час зойки і стогони та прохання пощади ранених большевиків. Потім і те замовкло, тільки з Нещерова чути було большевицькі постріли. Пощо большевики тепер стріляли, Бог його знає!

Через замерзлий Дніпро

Останнього прочухана біля наших землянок запам’ятала собі комуна добре. В Гощів від цеї пори з большевиків ніхто не показувався, а селяни розповідали, що красноармійці дезертирують, коли довідаються, що їх мають туди післати.

– І страху ж набралася собача наволоч, – розказують дядьки, – більше боїться, як чорт свяченої води.

Про останній наш бій з большевиками і про їхні великі втрати скоро рознеслася звістка по цілій Трипільщині. Дядьки потирали руки.

– Отак клятих кацапів вчіть, хлопці, розуму, – підбадьорювали вони нас при кожній нагоді.

Взагалі, наш останній вчинок викликав серед населення велике вражіння а в декого із селян і кров живіще заграла… Були й такі, що вже готовилися викопувати зі землі свої кріси і небаром пристати до нас.

Наші наддніпрянські брати, звісно, гарячі голови, і на “діло” пірвати їх не трудно. Протигетьманське повстання – це найкращий зразок цього, як легко на Наддніпрянщині піднімається те, що називається народньою стихією, як в одному дотепно вибраному менті можна цю великанську силу підняти на ноги.

Такий був тепер настрій і у Трипільщині. (…)

Крезуб А.Партизани. Спомини. II частина. – Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. – С. 77 – 112.

№ 15 Телеграма X. Раковського про повстанський рух на території Трипілля, Ржищева, Макарова і Борисполя у грудні 1921 р

Киевское Губсовещание по борьбе с бандитизмом. Совершенно секретно.

За все три года периодических пребываний Советской власти на территории Украины район Триполье, Ржищево, Макарово, Борисполье являлись и в настоящее время продолжают оставаться бандитскими гнездами.

Обращает на себя внимание то обстоятельство, что такой длительный период борьбы Советской власти с бандитизмом в этих районах до сих пор не дал возможности окончательно ликвидировать в них бандитизм.

Дальше – о принятии серьезных мер.

Предсовещания Раковский.

[Грудень 1921 р.].

Телеграфные сведения о положении в Киевской губернии и переписка с Киевским губсовещанием о мерах и ходе борьбы с бандитизмом. 12.03 – 12.12.1921. – Витяг. – ЦДАВОВУ. – Ф. 3204. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 6.

Роман Коваль. Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого

БАСАНСЬКИЙ Антон Васильович (1893, с. Щербанівка Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 1927?). Лікар Дніпровської повстанської дивізії (1918 – 1919). Арештований 1927 року (Тут і далі фотографія стосується першого (верхнього) прізвища. – Ред.).

БАСАНСЬКИЙ Гаврило Мусійович (1887, с. Щербанівка Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – кін. 1940-х?). Учасник Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії. Один з керівників повстанського руху на Трипільщині після загибелі отамана Зеленого. Старшина загону отамана Йосипа Завзятого (1920). Арештований 1938 року.

БАХУРИНСЬКИЙ Петро Петрович (1889? с. Злодіївка Київського пов. Київської губ. – 1919). Учасник Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії.

БЕЛЬДТЙ Леонтій Іванович (1898, містечко Трипілля – ?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 р. позбавлення волі.

БЕЛЬДІЙ Михайло. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Ув’язнений до північних таборів. Вантажачи дерево на корабель, який плив до Франції, непомітно залишився на ньому. Коли корабель вийшов у море, виліз зі схованки і показався на очі французьким морякам. Так опинився у Франції. У 1950-х рр., відчуваючи наближення смерті, написав рідним у Трипілля, що хоче повернутися і померти на Батьківщині. Сімейна рада вирішила, що для його рідних можуть виникнути проблеми і що Михайла треба відговорити від повернення. Отримавши відмову, розхвилювався, через що у нього стався інсульт і він помер.

БЕРДНИК Петро Олександрович (1881, с. Кийлів, тепер Бориспільського р-ну Київської обл. – 1933). Перевізник через Дніпро. Сприяв отаманові Зеленому. Двоюрідний дід письменника Олеся Бердника.

БІЛЕНКО Марко Якович (? м-ко Трипілля – 05/1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БІЛЕНКО Яків Григорович (1891, м-ко Трипілля – 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БІЛЕНКО Яків Петрович (? м-ко Трипілля-5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БІЛОШАПКА Григорій Самійлович (1895, с. Красна Слобідка Київського пов., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Голова колгоспу в с. Долина. Розстріляний.

БОБРОВСБКИЙ. Помічник отамана Зеленого. Полковник.

БОЙКО Гаврило Антонович (1888, м-ко Трипілля – 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БОЙКО Данило Сергійович. Учасник Першої світової війни та Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії. Родом із с. Дерев’яна Київського повіту, тепер Обухівського району Київської області. Поранений у ногу в боях з червоними.

БОНДАРЕНКО Роман Олексійович (1897, м-ко Трипілля – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БОРЕЦЬ Микола (? с. Стайки Київського пов. – 1923). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУЛАВИН (БУБОН). Власник млина у Трипіллі. Повстанець отамана Зеленого.

БУЛАВИН Василь Степанович (? м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУЛАВИН Петро Юхимович (1904, м-ко Трипілля – 1937). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУРЛАКА. Див.:ГОНЧАР Овсій.

БУТКО Прокіп Омелянович (? с. Витачів Стайківської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 1938). Учитель Витачівської школи (1920 – 1922), диригент хору витачівської “Просвіти”, священик Витачівського Хресто-Воздвиженського храму УАПЦ (з 1924). Сприяв Зеленому. 30 серпня 1938 р. засуджений до розстрілу.

БУТРИМ Гаврило Михайлович (? с. Щербанівка – 1937). Учасник Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії.

ВАДИС Іван Юхимович (1895, м-ко Трипілля-22.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВАДИС Степан Юхимович (1893, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. На Першій світовій війні здобув Георгіївський хрест. Розстріляний. Його син Василь став директором Григорівської школи.

ВАКУЛА Мусій. Див.:ТАЦЕНКО Мусій.

ВАСИЛЕНКО Дмитро Пилипович (1887, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВАСИЛЕНКО Михайло Митрофанович. Козак Халеп’янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в с. Халеп’ї 28 червня 1919 року. Репресований у 1930-х роках.

ВАСИЛЕНКО Сергій. Голова Халеп’янської сільради. Допомагав зеленівцям. Репресований у 1930-х роках.

ВАСИЛИЦЯ Петро Петрович (1892, м-ко Трипілля – ?). Повстанець отамана Зеленого. 1930 року засуджений на 10 р., згодом розстріляний.

ВАСИЛЬЧЕНКО Михайло Митрофанович (1900, с. Халеп’я – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВЛАСЕНКО Антон. Учасник Першої світової війни та Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії. Родом із с. Дерев’яна. Тяжко поранений у ногу в боях з червоними.

БОЛОВЕНКО Лука Йосипович (1892, с. Халеп’я Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВОЛОВЕНКО Олексій Йосипович (1890? с. Халеп’я – ?). Повстанець отамана Зеленого. Учасник розгрому червоного десанту у Халеп’ї влітку 1919 року.

ВОЛОВЕНКО Терешко. Повстанець отамана Зеленого з Халеп’я. Репресований у 1930-х роках.

ВОЛОШИН Петро Федорович (1886, м-ко Трипілля – 1938?). Повстанець отамана Зеленого. Репресований 1938 року.

ГАРКАВИЙ Олександр Миколайович (1884, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ГЕРАСИМЕНКО Андрій Ярмолайович (1901, с. Халеп’я – ?). Повстанець отамана Зеленого з Халеп’я. Служив і у Красній армії. 4 жовтня 1937 р. свідчив проти отамана Степана Тукаленка. Репресований наприкінці 1930-х років.

ГЛОБЕНКО Ілько Данилович (1899, м-ко Трипілля – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Побрався з Настею Андріївною Мартиненко, племінницею Зеленого. Арештований 1936 року. Розстріляний.

ГОНЧАР (БУРЛАКА) Овсій Іванович (1888, с. Панська Мотовилівка Васильківського пов. Київської губ., тепер Фастівського р-ну Київської обл. – 1921, Харківська губ.). Громадський і військовий діяч; голова Васильківської повітової земельної управи (1917), засновник “Просвіти” ім. Бориса Грінченка, мотовилівський отаман (1919). Узгоджував дії з отаманом Зеленим. Організатор Васильківського повстання (весна 1919), до якого приєдналися селяни Барахтів, Глевахи, Руликова, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл. 1921 року арештований і вивезений у Харків, на Холодну гору. З в’язниці втік, але незабаром загинув у перестрілці.

ГОРБЕНКО Володимир (? м-ко Трипілля – 1929). Слідчий Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ГОРБЕНКО Карпо Лукович (1898, м-ко Трипілля – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ГРИГОРОВИЧ Володимир (? Чернівці, Австро-Угорщина – 1921?). Представник Цупкому, можливо, отаман загону ім. отамана Зеленого (1921). Від 1915 р. служив в австрійській армії, потім в УГА, а з 1919р. – в Осадному корпусі СС. Наприкінці 1920 р. він – ад’ютант начальника Київської школи червоних старшин. На початку 1921 р. посів посаду завідувача військового відділу Трипільського волревкома.

ГРИЦАЄНКО Андрій Гаврилович (1898, м-ко Трипілля-21.04.1938). Писар і кулеметник Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ГРИШИН Артамон (1900 – 1967). Військовий і громадський діяч, публіцист; козак Дніпровської повстанської дивізії (1919) та штабової сотні 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР (1920 – 1922), член Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції (1920-ті – 1967); військове звання – поручник Армії УНР. Перебував у польському таборі в Олександрові-Куявському, звідки виїхав до Франції. Спочатку жив в Омеркурі, потім – в Оден-де-Тіш, де став співзасновником Українського драматичного товариства та Асоціації українських комбатантів у Франції. Від 1964 р. – представник журналу “Дороговказ” у Франції. Автор спогаду про героя Другого зимового походу свого товариша Степана Щербака “Листопад… на думку приходить Щербак”, посмертних згадок про побратимів, зокрема “Пам’яти Зіновія і Марії Ямкових”, “Поручник Петро Білинський”, коротких біографій вояків, наприклад старшин Армії УНР Петра Гринюка й Олексія Мандрики, статей про українське культурне життя на еміграції тощо. Понад 40 р. віддав українській громадській діяльності.

ГУЛЬОВАТИЙ (? м-ко Обухів – 10.09.1921, Гощів). Козак Гощівського партизанського загону. Загинув у переможному бою проти червоних. Похований на кладовищі м. Обухова.

ДАВИДЕНКО Олексій Тихонович (1892, с. Григорівна Київського пов. Київської обл., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 1921). Повстанець отамана Зеленого. Працював, очевидно, у штабі писарем, оскільки у Першу світову війну служив писарем в одній із частин російської армії. Розстріляний.

ДАНЧЕНКО Олександр (1887, Полтавщина – 1920?). Військовий діяч; командир 25-го Туркестанського полку 7-ї Туркестанської дивізії (1917), начальник організаційного відділу Українського генерального штабу (листопад 1917), командир 2-ї Дніпровської повстанської дивізії (грудень 1918), командир Запорозької дивізії (поч. 1919), Запорозького корпусу (березень 1919), отаман повстанських військ на Волині (1.12.1919); військові чини-капітан російської армії, отаман Армії УНР. У грудні 1919 р. разом з отаманами Юхимом Божком та Омеляном Волохом у порозумінні з Волинським губернським повстанським комітетом проголосив створення Волинської крайової революційної ради, яку очолив місцевий боротьбист Коваль. Це була протидія і безвладдю Директорії, і претензіям російських більшовиків на владу в Україні. Ймовірно, вбитий О. Волохом.

ДЕГТЯРЬОВ Степан Олександрович (1898, с. Зікрачі Київського пов. Київської губ., тепер Кагарлицького р-ну Київської обл. – ?). Перебував при штабі отамана Зеленого, очевидно, був писарем.

ДЕМЧЕНКО Микола Семенович. Козак Халеп’янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп’ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ДЕМЧЕНКО Михайло Самойлович (? с. Халеп’я Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 1938?). Повстанець отамана Зеленого. Репресований у 1930-х роках.

ДЕМЧЕНКО Семен Терешкович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп’я.

1933 року “розкуркулений”, а 1938 року ув’язнений.

ДЖЕРЕЛО Денис Володимрович (1890, с. Халеп’я – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДЖЕРЕЛО Денис Микитович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп’я. Репресований у 1930-х роках.

ДЖЕРЕЛО Михайло Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп’я. Репресований у 1930-х роках.

ДЖЕРЕЛО Роман Іванович. Козак Халеп’янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халепі' 28 червня 1919 р. Репресований.

ДЗЮБЕНКО Антон Микитович (1886, м-ко Трипілля – ?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 років позбавлення волі.

ДЗЮБЕНКО Михайло Павлович (1904, м-ко Трипілля – 1938). Сприяв повстанцям отамана Зеленого. Секретар сільської ради. Розстріляний.

ДЗЮБЕНКО Олексій Микитович (1889, м-ко Трипілля – 1938). Кравець Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ДІДИК (ЯКИМАХА, “ХРИНДЯ”) Христя Марківна (? с. Григорівка – 1990-ті?). Зв’язкова Дніпровської повстанської дивізії (1919). Сестра Сергія Якимахи. Зберегла прапор і документацію загону.

ДОБРОВОЛЬСБКИЙ. Посланець отамана Зеленого до Володимира Оскілка, командувача Північним фронтом Армії УНР.

ДРУЗЕНКО Василь Петрович. Козак Халеп’янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп’ї 28 червня 1919 р. Родом із Трипілля. Репресований у 1930-х роках.

ДРУЗЕНКО Матвій Іванович (1901, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДРУЗЕНКО Степан Миколайович (1904, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДРУЗЕНКО Яків Микитович (1901, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДУБОВИЙ. Комендант м-ка Трипілля, підпорядкований отаманові Зеленому.

ДУДУН Семен. Учасник Визвольного руху в лавах загону ім. отамана Зеленого.

ДУЖАНОВ (ДЮЖАНОВ) Василь. Гармаш Дніпров ської повстанської дивізії.

ДУМІН (ДУМИН, “КРЕЗУБ Антін”)

Осип (23.09.1893, с. Грушів, повіт Дрогобич, Австро-Угорщина – 05.1945, поблизу м. Гданська, Польща). Військовий діяч, редактор, автор споминів, перекладач; підстаршина австро-угорської армії, сотник Галицько-буковинського куреня СС (1918), старшина Запорозької дивізії Армії УНР (1918), командир сотні, куреня та полку СС (1918 – 1919), командир експедиційної групи 1-ї дивізії СС (20–28.01.1919), викладач вогневої підготовки Київської школи червоних старшин, член Цупкому, Військової організації Січових стрільців та Української військової організації (Київ, 1921), отаман партизанського загону ім. отамана Зеленого (4.08. – 10.09.1921), референт розвідки та член керівної “п’ятки” Начальної команди УВО (1920-ті, Польща), редактор видання “Український революціонер”.

Син дяка грушівської церкви. Закінчив Дрогобицьку гімназію (1912). Навчався у Львівському університеті. Активіст товариства “Січові стрільці II” та Пласту. Закінчив підстаршинську школу. Учасник Першої світової війни. У вересні 1915 р. під Луцьком потрапив у російський полон. Перебував у таборах у Царицині та на Криворіжжі. Від 1920 р. – у таборах для інтернованих у Німецькому Яблонному (ЧСР).

Знав декілька мов. Від 1941 р. – службовець міністерства східних окупованих територій Райху (міністр Альфред Розенберг). Дружина – німка Еріка. Дітей навчив української мови. Автор історичних праць та багатющої мемуарної спадщини. Розстріляний НКВД.

ЄВДОЧЕНКО Марко Миронович (1889, м-ко Трипілля – ?). Старший унтер-офіцер Чорноморського флоту. Служив на броненосці “Чесма”. Учасник протигетьманського повстання у складі кулеметної ватаги Федора Петриченка. Влітку 1919 р. – капітан (боцман) корабля “Шарлотта” отамана Зеленого. Курсував між Трипіллям і Переяславом. Брав участь у боях проти червоних. Організував зеленівський загін, одягнений у матроську форму. Коли під Трипіллям висадився десант матросів-більшовиків, їх увели в оману, сказавши, що також приїхали ліквідувати “банду'’. Після цього більшовиків перебили. Брав активну участь у захопленні санітарного пароплава “Шарлотта” з пораненими червоноармійцями. Команду пароплава було розстріляно. Учасник рейду на Умань.

Дружина Віра Антонівна, діти – Олена, Катерина, Ганя, Микола. Арештований 10 лютого 1930 року. Обвинувачувався як активний учасник “зверской расправы” над комсомольцями, а також в антисовєтській агітації. За свідченням Івана Васильовича Мухіна, Марко Євдоченко казав: “Позбирались босяки, не хотять робить та устроюють комуни та колективи, щоб на їх робили та їх годували (…). А коли стали йому говорити, що тепер нема іншого виходу (…), то він каже: ідіть, ідіть, побачите, що там буде, будете ходить хліба просить до нас (…). Ця людина як і раніше, так і в сучасний мент згодна утопить кожного бідняка, який іде до колективу”. А свідок Микола Кононович (Касянович?) Удод 15 лютого 1930 р. додав: “В оіучае чего-либо безусловно пойдет проти в власти, изоляция последнего необходима”. Відсидів 10,5 років. Винним себе не визнав. Похований у Трипіллі. Могила збереглася.

ЄВДОЧЕНКО Яків Васильович (1896 – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. 1921 року засуджений на 2 роки ув’язнення, а 1938 року розстріляний.

ЄВЛАШЕНКО Михайло Васильович (1893, с. Верем’я Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 29.04.1938). Повстанець Зеленого, після його загибелі – інших отаманів. Жив у Трипіллі. Розстріляний.

ЖУК Іван Кирилович (1895, м-ко Трипілля – 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Данило Костянтинович (1901, м-ко Трипілля – 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Денис Васильович (1897, м-ко Трипілля – 1976). Повстанець отамана Зеленого. Вправний кіннотник, “рубав аж до сідла”. Репресований 1937 року. Після 10 р. перебування у неволі повернувся у Трипілля. Реабілітований.