Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з’їзді було чимало. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум’я національної революції.

З’їзд продовжував закликати Центральну Раду “стати на шлях революційної чинності”, припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [33]33
  20, с. 157


[Закрыть]. Хоча цілком зрозуміло, що “не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…” [34]34
  63, с. 257


[Закрыть].

Рішучість вояків-українців зростала. Тиск військових змусив Центральну Раду піти на поступки і несподівано для себе ухвалити І Універсал.

10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з’їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:

– Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Усі встали, бо зрозуміли! Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова “однині самі будемо творити наше життя”, люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони “не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово”, – згадував пізніше учасник з’їзду Володимир Кедровський [35]35
  63, с. 274–275


[Закрыть].

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами І Універсалу “Хай буде Україна вільною” йшло підступне заперечення: “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…”

Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали “Заповіт” Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило… Другий військовий з’їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.

У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії – винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість тоді послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Каменев (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди… Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.

А Терпило тим часом їхав уже на новий з’їзд – вояків-українців Південно-Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він у той час навчався. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.

На з’їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. “Мова гаряча, сердечна. – згадував Авраменко.

Але до чого закликав палкий трибун?! “Усі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території” [36]36
  1, с. 209


[Закрыть]. Закликав боротися проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс українцям на її руїнах побудувати свою національну державу.

Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для “нашої Батьківщини”, і закликав захищати Росію, замість того щоб сказати: “Вояки-українці, повертайтесь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю”.

Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів’я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не ці промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:

– Правильно! Своє будемо боронити!

Але тут на сцену вискочив Петлюра. Прагнучи заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника “шкідливий”, бо треба дотримуватися “солідарності з пролетаріатом російським”. Майбутнє ж України промовець малював “у тісній федерації з демократичною Росією” [37]37
  1, с. 210


[Закрыть], тобто під її началом, під її палицею.

З’їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях – у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах…

Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. “Найбільше враження” справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. “Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, – згадував Никифор Авраменко. – Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем” [38]38
  1, с. 211


[Закрыть].

За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з’їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня… Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його “молодшим старшиною військового часу російської армії” [39]39
  15, с. 20


[Закрыть].

Події повністю захопили Терпила – Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський… Додому не поспішав. А що там робити – знову столярувати?

До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року – на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці – червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору – символу революційної анархії.

Павло Скоропадський отримав від попередньої влади сумний спадок.

Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити Українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до партійних українців із закликом будувати Україну разом. Але ті відмовилися, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Не довіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони небезпідставно побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають – самі їх творять!

Тож із батьком Данило рубав ліс у Гощеві неподалік Таценків, хоч і було це заборонено. А як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, знову потрапив під нагляд – як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно – могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках – треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь устиг заскочити до клуні. “Учепився за бантину і висів так. Поліцаї усе перерили і не вірять – бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”, – так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [40]40
  36, с. 17


[Закрыть].

Зелений взявся гуртувати однодумців. Їх виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови… До першого повстанського відділу увійшли брати Грицько і Панас та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про Звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170 – 180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.

Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний – хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. “Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували… Відчайдушний, нікого не боявся” [41]41
  36, с. 16


[Закрыть].

Український старшина Микола Капустянський додавав: “Палкий, неврівноважений” [42]42
  35, с. 78


[Закрыть]. А Осип Думін звертав увагу на матеріальну незацікавленість отамана і його вміння додати бадьорості козацтву. Доповнив портрет і дослідник Матвій Стахів. “…У нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва”, – писав він.

Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.

Проти гетьмана, проти держави

Київська школа старшин. У 2-му ряді 2-й ліворуч Федір Петриченко. 1918 р. З оригіналу.

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога – ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.

Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем – скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.

Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну бесіду з Терпилом, бо бачив, що “він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить”. Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:

– Добре, ждіть, прийду.

“А сам зібрав хлопців – братів своїх та товаришів давніших – і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній…” [43]43
  36, с. 17


[Закрыть]. Начальник варти втік до Києва.

Владу у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Повстання перекинулося на Черняхів і Григорівку та інші села. Було знищено Державну варту Ржищівського району, а її начальник Галагін утік до Канева. Начальник гетьманської варти Германівського району сховався з вартою на Григорівській цукроварні. “Викурювати” її і вирушив Зелений.

Цукроварня збудована була ще 1841 року. З її високих мурів за повстанцями похмуро спостерігало 10 кулеметів. Залога становила 120 козаків і старшин.

На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 зеленівців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом “московсько-жидівської комуни” з її страшним терором…

23 листопада на вічі, що відбулося на площі перед брамою Григорівського цукрового заводу, було проголошено створення Дніпровської повстанської дивізії. Її отаманом обрали Данила Терпила.

У той же день Зелений виступив на Обухів.

Ой наступала та чорна хмара, Став дощ накрапать, Ой там збиралася бідна голота…

Пили горілку, пили наливку Ще й мед будем пить, А хто з нас буде сміяться, Того будем бить!

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою – зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем…

Розгромивши в Обухові німецьку комендатуру, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там “куркулів”. Та спочатку вирішити “взяти трохи хліба” в кагарличан, але отримали по зубах від місцевих козаків. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув… Організував відсіч кагарлицький отаман Сава Дьяків. Він був рішучим противником експропріації громадського майна, які тоді набували широкого розмаху. Він усе робив, щоб зберегти цукроварні та гамазеї із зерном. Тому й надавав по шиї зеленівцям, коли ті полізли за кагарлицьким хлібом. А ті, бачте, вже вважали себе господарями в окрузі. Гонор зеленівців було подражнено. Андрій Воловенко з Халеп’я стверджував, що трипільці з халепцями повернулися в Кагарлик і полонили отамана Дьякова. Привезли його у Трипілля зв’язаного.

Дьяків був величезного росту. Завжди ходив у строї чорноморського козака. Був Мічман Балтійського флоту Сава Дьяків. З оригіналу,відомий на Київщині як організатор Вільного козацтва.

У січні 1918 р. Дьяків бився у Києві проти червоних бандитів московського полковника Муравйова. Дьякову було не шкода віддати життя за Україну, але щоб його замордували грабіжники?!.

Дочка Дьякова Марія казала, що зеленівці засудили її батька до розстрілу. Напевно, зі слів матері стверджувала, що батька зеленівці прилюдно повели у Трипіллі на високу гору. А Сава, не чекаючи розстрілу, плигнув у Дніпро та зі зв’язаними руками виплив аж у Халеп’ї. Моряк же! Біля млина розірвав вірьовку, мірошник дав йому якийсь одяг.

Мешканець Халеп’я Андрій Воловенко трохи не так розповів цю історію. Мовляв, на ярмарковій площі біля бранця зеленівці залишили лише діда з рушницею – охороняти. Мабуть, дід знав Дьякова як борця за Україну, тож, коли ніхто не бачив, розв’язав йому руки і відпустив. Отаман, колишній мічман російського флоту, довго не думав – скочив у Дніпро і поплив. У Халеп’ї вийшов на берег і – тихцем “на свою Горохуватку” [44]44
  2


[Закрыть].

Як би там не було, але смертельна образа на Зеленого у Дьякова залишилася.

Зелений і Директорія

Вільні козаки с. Халеп’я. Праворуч Іван Якович Нещерет, невдовзі козак отамана Зеленого. Село Халеп’я, 1917 р. З оригіналу.

Скориставшись закликом Директорії до повстання проти “пана гетьмана”, Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулися людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Витачева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були.

Трипілля перетворилося на військовий табір.

“У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, – згадував трипілець, який не захотів назвати свого імені. – А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивилися – то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому' Петлюра прислав” [45]45
  36, с. 18


[Закрыть].

Представник Директорії Арнольд Марголін був свідком, як у Трипіллі наприкінці листопада на вічі за участю священиків трьох трипільських церков люди приймали присягу на вірність Директорії.

На мобілізацію відгукнулося близько 4000 селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він став захисником народу.

“Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, – згадував очевидець. – Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки” [46]46
  36, с. 18


[Закрыть].

Знову Трипілля перетворювалося на “удільне князівство”. Але “князеві Данилу” у Трипіллі ставало тісно. Він мріяв про Київ.

У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце “народному князеві”. Й Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно “почистити” її. У столиці завжди по вінця добра – на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, вже не бідуватимуть.

На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з них під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль – Дарницю.

Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня його полки захопили Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня – Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським залогам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (згодом “Більшовик”) та на “Арсеналі”. Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з “руських буржуїв” контрибуцію.

14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами “Вся влада Радам!” та з великим портретом Тараса Шевченка попереду [47]47
  26


[Закрыть]. А ще були гасла “Свобода слова, друку!” та “Вся земля без викупу селянам!”

Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали “визвольних пісень” [48]48
  26


[Закрыть].

Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику – скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли “трохи пограбить руських і жидів”. Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях – хотіли просто відібрати своє, і то – якщо отаман дозволить.

“Українське село вливалося в Золотоверхий Київ – свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, – згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. – Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною (…). То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави (…), бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. – Ред.), як Січові Стрільці (…). Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: “Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця”. В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: “Віднині ми будемо господарями у своїй хаті…” [49]49
  70, с. 623


[Закрыть].

Бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики “Слава!”. Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби “Протофіс”, почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.

“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати, – стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. – У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли” [50]50
  8, с. 1222


[Закрыть].

Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці й краватки? Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора в Києві було тихо. “Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва І, – згадував він. – І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад” [51]51
  70, с. 622


[Закрыть]. Тобто грабунків чи самовільної реквізиції не було…

19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. “Дійсно, справжнє військо, народна армія українська”, – радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [52]52
  21, с. 399


[Закрыть]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?!

Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?

Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР із “буржуазною Антантою” викликали розчарування. А головне, що Директорія зволікала з реалізацією головного бажання озброєних хліборобів – “Вся земля без викупу селянам!”

Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так – вали звідси!

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: “В колах Директорії – безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму” [53]53
  25, с. 124–125


[Закрыть].

Про хаос, який поширювала Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. “Тверджу, – зазначав він, – що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її [54]54
  43, с. 312


[Закрыть]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії “веде Україну до катастрофи” [55]55
  43, с. 313


[Закрыть].

Отакі керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули – поки перебували при владі – збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся з проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: “Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!” Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартосаяк одну з “найсумніших сторінок” Української революції, вважав його “головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році” [56]56
  43, с. 314, 331


[Закрыть].

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. “Зробила тяжке вражіння ця заява”, – зазначав Донцов [57]57
  25, с. 124 – 125


[Закрыть].

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, “обсадити” столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, який воював проти них під час Першої світової. Та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, “чоловік трохи нечесний” [58]58
  83, с. 24


[Закрыть]. Цей Чайківський “уславився” безпідставними арештами, реквізиція ми та позасудовими розстрілами. Чи не в його злочинах потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які прийшли з Австро-Угорщини “в наш Київ” та ще й командують, не знаючи “душі і психології українського Наддніпрянського селянства” [59]59
  83, с. 24


[Закрыть]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці – елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що “всьому виною Коновалець, то він усе наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була” [60]60
  96, с. 393


[Закрыть].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю – до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав.