Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

“Погляд” наших ворогів

ВладимирШмерлинг. Трипольская трагедия

Родина Михаила Ратманського. Його діти дуже хотіли їсти, тож він вирішив забрати хліб у наших дітей. Та не поталанило.

В июне 1919 года, в дни наступления Деникина на Советскую Украину, в Киеве собралось III городская конференция комсомола. По докладу о текущем моменте конференция вынесла постановление о самомобилизации киевского комсомола. Больше ста человек киевских комсомольцев выступили на фронт. Им пришлось сражаться не с Деникиным, а с бандой левого эсера, националиста Зеленого. Под селом Триполье в ожесточенной борьбе погибли лучшие киевские комсомольцы. Здесь мы помещаем эпизоды событий трипольской трагедии.

I

На базарной площади на митинг собрались старики и женщины с детьми, местечковые жители, которых осталось немного в Триполье после погрома.

Начался митинг. Но не успел оратор произнести несколько слов, как где-то вблизи раздался протяжный вой трубы. Труба выла, не замолкая, тоскливо и протяжно, как будто кто-то этими заунывными звуками звал народ на другой сход.

По дороге, ведущей к базару пронесся всадник-связной. Не слезая с коня, он передал командирам, присутствовавшим на митинге, что появились зеленовцы, смели заставы и наступают на село. Командир полка приказал всем находящимся в резерве строиться и занять линию выше кладбища.

Митинг был прерван. Медленно расходились старики, а потом, когда выстрелы со всех сторон посыпались на Триполье, они побежали, прижимаясь к плетням. Выла труба… В разных направлениях мчались связные-конники. Они передавали сведения о наступлении противника. Штаб полка выехал из занимаемой им хаты. Какой-то красноармеец, по приказу командира, свертывал знамя.

Красноармейцы бежали вгору, чтобы как можно скорей занять место за кладбищем. Артиллеристы подготовили батарею к стрельбе. Но неизвестно было, куда стрелять, откуда выступал враг? Кругом бежали только свои.

За кладбищем бойцы бежали уже цепью. Еще несколько десятков шагов – и цепи сойдутся лицом к лицу. Красноармейская цепь открыла огонь. Один за другим падают враги.

Но вот за первой дрогнувшей цепью противника поднимается другая цепь, за ней третья, четвертая, пятая… и бандиты бегут, уже пригибаясь к земле. Они кричат: “Слава Украине!”, стреляют из обрезов, винтовок, размахивают клинками. Они выскакивают из-за каждого бугра, выкатывают пулеметы. Они не думали отступать, свои крики сопровождали безостановочной ураганной пальбой.

Красноармейцы увидели перед собой дикую лавину, повернули и побежали вниз, обратно в Триполье. В Триполье же в это время из хат, подвалов и чердаков выскакивали зеленовцы, вооруженные чем попало: вилами, топорами, серпами. Они бежали, подгоняемые визгом женщин: словно отоспались за все это врет и теперь решили поразмять ноги. Толпа озверелых бандитов кинулась на красноармейцев, окруживших одного из своих товарищей, который не испугался и даже не собирался бежать. Еще несколько минут тому назад организатор киевского комсомола Михаил Ратманский хотел рассказать трипольцам, зачем пришла в их село Красная Армия. Он приготовил простые, доходчивые слова.

Ратманский издалека заметил приближавшуюся толпу. Он собрал вокруг себя всех красноармейцев, оставшихся на площади. Ратманский был полон решимости. Бледный, худой юноша поразил красноармейцев своим спокойствием. Он громким, певучим голосом скомандовал:

– Огонь!

Он звал бойцов держаться до последней капли крови. На выстрелы красноармейцев бандиты ответили ураганным огнем.

Выстрелы смешивались с дикими криками. Ратманский вытащил из кобуры наган.

Рядом падает красноармеец, за ним – другой. Ратманский стреляет. Он видит перед собой толпу врагов. Он видит лохматых, распоясанных парней, вооруженных вилами.

Вокруг Ратманского раскиданы трупы. Он остался один. Кто-то из бандитов приказал прекратить огонь. Зеленовцы решили, что это, должно быть, один из главных большевиков. Его надо схватить живым.

У Ратманского осталось два патрона. Он прицелился и выстрелил во врага. А другой патрон… нет, бандиты не схватят Ратманского живым. Множество рук готовы схватить его… Но Ратманский выстрелил себе в сердце. Он упал на теплые трупы своих старых и недавних друзей.

Через его распростертое тело бегут бандиты, наступают на окровавленную грудь, на черные пряди густых волос, разметавшихся на лбу.

(Продолжение следует)

Владимир ШМЕРЛИНГ

Большевистская молодежь (Смоленск). – 1938. – № 144 (2440). —22 октября.

Продовження в номерах:

Большевистская молодежь (Смоленск). – 1938. – № 145 (2441). – 24 октября.

Большевистская молодежь (Смоленск). – 1938. – № 146 (2442). – 26 октября.

Цих газет не вдалося розшукати. – Ред.

БорисКорнилов. Описание банды Зеленого

Онук Альфред про “подвиги” своєї бабусі-погромниці

Кейла (моя будущая бабушка) родилась 19 апреля 1895 г. в городе Херсоне в семье Ицхака и Бейлы Финварб.

После трагической и нелепой смерти отца Кейла в 1919 году уезжает в Киев. Здесь она попадает под обаяние Советской власти, которая объявила вне закона антисемитизм и еврейские погромы (дозволивши погроми українські. – Ред. ).

Кейла, которую теперь все называют Катей или Екатериной, вступает в отряд киевских комсомольцев (100 человек), состоящий преимущественно из евреев. Этот отряд вместе с Шулявским рабочим отрядом, Интернациональным батальоном и Киевским караульным полком в конце июня 1919 года выступил против националистической банды атамана Зелёного. Отряд переформировали в роту, часть бойцов вошла в пулемётный расчёт. Комиссаром роты стал вожак киевской молодёжи Михаил Ратманский.

Село Триполье, которое атаман Зелёный избрал своей “столицей”, находится в 50 километрах от Киева. Расположенное на крутом берегу Днепра и окружённое холмами и оврагами, оно представляло собой удобную для бандитов позицию. Отсюда они совершали свои разбойничьи набеги на соседние сёла, а нередко угрожали и Киеву.

Отряд продвигался к селу Триполье с боями. В это же время по Днепру к селу подошли корабли красной флотилии, которые открыли огонь по позициям бандитов. Атаман Зелёный быстро вывел из села свои основные силы, а оставшиеся бандиты оказали не очень серьёзное сопротивление. “Столица” банды Зелёного была захвачена.

Красноармейский отряд расположился на отдых. Два дня отдыхали бойцы, проводили митинги, собрания коммунистов и комсомольцев. Но командование караульным полком не приняло необходимых мер для охраны села. Притаившиеся в селе кулаки поддерживали тайную связь с бандой, сообщая о силе и расположении отрядов, а командование бездействовало.

Лишь позже стало известно, что командир Киевского караульного полка Солянов, бывший офицер царской армии, изменил Советской власти и через кулаков вошёл в контакт с атаманом Зелёным. По этой причине и не было принято необходимых мер для охраны села.

Михаила Ратманского и его товарищей насторожила “беспечность” командования, и часть бойцов комсомольского отряда по собственной инициативе заняли оборону у мельницы на краю села.

Воспользовавшись изменой Солянова, банда численностью более 2000 человек под командованием атамана Зелёного тёмной ночью напала на отдыхавшие отряды.

Первыми в бой вступили бойцы во главе с Ратманским, которые находились у мельницы. Они отчаянно сражались с превосходящими в несколько раз силами противника и погибали один за другим. Некоторые комсомольцы смогли укрыться на мельнице. Но бандиты подожгли мельницу, и все герои сгорели заживо. Пока шёл бой у мельницы, остальные бандиты окружили село. Более пяти часов, неся большие потери, мужественно сражались с бандитами красноармейцы и комсомольцы.

Несмотря на их героическое сопротивление, бандитам удалось окружить остатки отрядов в селе и плотно прижать их к Днепру. У бойцов не хватало боеприпасов, и они неоднократно переходили в штыковые атаки. Часть бойцов бросается в Днепр. Бандиты расстреливают их прямо в воде. Из всего комсомольского отряда лишь шестерым героям удалось спастись, переплыв Днепр. Одной из них была Катя (Кейла) Финварб, моя будущая бабушка.

Захваченных в плен красноармейцев и комсомольцев бандиты разделили на несколько групп. Расправой руководил сам атаман Зелёный. Коммунистов и комсомольцев первой группы перед расстрелом заставили рыть себе могилу. Но как только лопаты оказались в руках коммунаров, они смело бросились на бандитов. Последняя схватка мужественных бойцов закончилась тем, что их в упор расстреляли враги. Это был последний смертный бой красных коммунаров!

Другую группу бойцов бандиты связали колючей проволокой и сбросили с крутого берега в Днепр.

Небольшую группу комсомольцев бандиты привели в деревню Холопье (Халеп’я. – Ред.), в штаб атамана Зелёного. Поиздевавшись вдоволь над связанными пленниками, бандиты сбросили их живыми в глубокий колодец. Так погибли герои, из которых самому старшему было 25 лет, а самому младшему всего 16.

Вскоре после своего чудесного спасения Катя (Кейла) Финварб встречает на своём жизненном пути молодого красноармейца Герша Грибера и в 1919 году выходит за него замуж.

Альфред ГРИБЕР, “О жизни, о людях и о себе” http://www.liveinternet.ru/users/2453346/postl03188951

БорисКорнилов. Описание банды Зеленого

 
Табор тысячу оглобель поднял к небу
в синий день.
За Зеленым ходит свита,
о каменья – гром копыта…
И, нарочно ли, по злобе ль,
крыши сбиты набекрень.
 
 
Все к Зеленому с поклоном
– почесть робкая низка…
Адъютанты за Зеленым
ходят в шелковых носках.
 
 
Сам Зеленый пышен, ярок,
выпивает не спеша
до обеда десять чарок,
за обедом два ковша.
 
 
На телегу ставят кресло,
жбан ведерный у локтя
– атаманья туша влезла
на сидение, пыхтя.
 
 
Он горит зеленой формой,
как хоругвой боевой…
На груди его отличья,
под ногами шкура бычья,
по бокам его отборный
охранение-конвой.
 
 
Он на шкуру ставит ногу,
и псаломщик на низу
похвалу ему, как богу,
произносит наизусть.
 
 
Атаман глядит сурово,
он к войскам имеет слово:
 
 
– Вы, бойцы мои лихие,
необъятны и смелы,
потому что вы – стихия,
словно море, и орлы.
 
 
На Москву пойдем,
паскуду, победим
– приказ таков…
Губернаторами всюду
мы посадим мужиков.
 
 
От Москвы и до Ростова
водки некуда девать,
– наша армия Христова
будет петь и воевать.
 
 
Это не великий пост вам,
не узилище, не гроб,
и под нашим руководством
не погибнет хлебороб.
Я закончил.
 
 
И ревом
он увенчан, как славой.
Жалит глазом суровым
и дергает бровью…
 
 
На телегу влезает некто робкий,
плюгавый, приседает,
как заяц, атаману, сословью.
 
 
Он одернул зеленый
вице-полупердончик,
показал запыленный языка
легкий кончик,
взвигнул, к шуму приладясь:
– Вы – живительный кладезь,
переполненный гневом священным,
от бога…
В предстоящей борьбе
вам мы, эсеры, – помога…
 
 
И от края до края
табор пьяный и пестрый.
Воют кони, пылая
кровью чистой и острой…
 

Корнилов Б.Стихотворения и поэмы. – Москва – Ленинград: Советский писатель, 1966. – С. 385 – 387.

Останні свідчення

Раїса Браславець (Терпило). Історія роду Грицька Терпила

Грицько Ількович Терпило (праворуч). 1914 р. З оригіналу.

Мій дід Грицько Ількович Терпило був рідним братом Данила, якого під час революції знали як отамана Зеленого. Грицько Терпило народився орієнтовно 1877 року, його дружина Федора Степанівна – орієнтовно 1883 року. Було у них 13 дітей, але вижило тільки шестеро: Іван (мій батько), 1905 р. н., Катерина, 1908 р. н., Марія, 1910 р. н., Євдокія, 1912 р. н., Галина, 1924 р. н., Павло, 1930 р. н. Всі вони, крім Галини, жили в Україні – Києві й Трипіллі. Поховані на рідному цвинтарі. Галина ж після війни оселилася в Москві. Всі члени цієї сім’ї вже пішли за межу, звідки ніхто не повертається. Земля їм пухом і царство їм небесне!

Що я знаю про рід Терпил? Мій батько Іван мав 4 класи освіти, був добрим столяром, як і його батько. В 1926 р. Іван оженився на моїй матері – Палажці Антонівні Трав’янко (1903 р. н,). Після весілля вони поїхали в с. Черевки Березанського району на Київщині (тоді всі шукали кращої долі). Записались у комуну. Там я 1929 року і народилась. Так що від народження я “комунарка”. Життя в комуні їм не сподобалось, нічого там не заробили, працювали два роки на чужих людей. Переїхали в Ірпінь, де батько влаштувався лісником. Йому дали корову й земельний наділ, 5 соток землі, які він засіяв гречкою. Ота гречка і корова врятували нашу сім’ю від голодної смерті. В 1932 р. мати ще одну дитину народила – мого брата Віктора.

1934 року мій батько подав заяву про вступ до компартії, але на зборах знайшовся якийсь комуніст, який, почувши прізвище Терпило, сказав: “Треба перевірити, чи не родич це бандита Зеленого”. Батько, відчувши небезпеку, повернувся в Трипілля. Там жили два роки разом із сім’єю діда Грицька. Старші батькові сестри вже повиходили заміж, залишились тільки менші діти – Галинка та Павло.

Мені тоді було 6–7 років, і я добре пам’ятаю свого діда Григорія. Він і зараз у моїй уяві стоїть як живий – красивий, ставний, з невеличкою борідкою і вусами, веселий, роботящий. Я свого діда любила. Він був столяром і майстрував нам, дітям, усякі дерев’яні іграшки – то возика, то гойдалку, то ще щось придумає. А ще дідусь знав багато українських казок і цікаво їх розказував. Було, в кінці зимового дня ми, діти, залазили на піч, він сідав на ослоні, руками щось майстрував (він ніколи не сидів без діла) і починав розповідати. Про свого брата Данила нічого не говорив, бо ми були малі, щоб все те зрозуміти, та й боялись люди про ті часи згадувати. А казки розказував так, що ми слухали затамувавши подих. Одну з них я запам’ятала на все життя. Називалась вона “Казка про козака Рися”. Коли я вчилась у 10-му класі і вчителька дала нам вільну тему для твору, я відтворила цю казку так, як мені розповів дідусь. Назвала її “Дідова казка”. А під заголовком написала: “Цю казку розказав мені дідусь, коли мені було 7 років”.

Казку про козака Рися я розповідала дітям в інтернаті, в якому деякий час працювала вихователькою, потім, коли вийшла заміж, – своїм дітям, а тепер й онуки знають її. Думаю, що й вони передадуть дідову казку своїм дітям і онукам. Дід Григорій, мабуть, ніколи не думав, який дорогий і пам’ятний скарб передав він у спадок своїм нащадкам.

1937 року ми переїхали до Києва. Я вже вчилась у першому класі, коли до нас дійшла сумна звістка: діда Грицька заарештовано і вислано в табори. Звідти він так і не повернувся. Я дуже плакала, мені було так жаль мого доброго дідуся.

До війни я закінчила 4 класи. Пам’ятаю, як на уроках учителька змушувала нас заклеювати у книжках портрети Постишева, Косіора та інших керівників партії. Це був тривожний 1938 рік. Ми весь час жили в очікуванні якихось страшних подій… Потім була війна. Мого батька в армію не взяли через хворобу, а німці, як прийшли, хапали всіх підряд, відправляючи до Германії. Забрали й мого батька. Повернувся він додому аж у 1946 році.

Мій батько був чуйною, доброю людиною. Він з кожним міг поділитися останнім шматком хліба. Під час голоду' 1933 року, коли ми жили в Ірпені, врятував від голоду наших родичів. Уся рідня, друзі, знайомі його поважали. І хоч у зеленівському рухові він участі не брав, бо йому в той час було лише 13 років, але залізна рука Лаврентія Берії його теж дістала. Арештували батька 1949 року.

21 грудня, в день народження Сталіна, по всій країні пройшли арешти “ворогів народу”. Це був подарунок Йосипу Сталіну. Мого батька засудили “за ізмєну Родінє” на 20 років таборів (реабілітували тільки в 1954 році).

Того ж 1949 року я закінчила 10 клас 104-ї школи, що в Пущі-Водиці. Вчилася добре і була першим кандидатом на золоту медаль. Усі 10 років я вчилася на відмінно, але золотої медалі мені не дали. Районний відділ освіти, через який проходили всі кандидати на медаль, не дозволив нагородити золотою медаллю дочку й онуку “ворогів народу”. Вчитель математики Петро Ілліч Ковальчук уже після випускних екзаменів показав мені мою роботу з математики, в якій не було жодної помилки, а в кінці стояло “4” і чужий підпис. Учитель мені сказав: “На мене дуже тиснули в райвно, щоб я поставив свій підпис під цією четвіркою, але я відмовився, бо не міг піти на таку підлість”.

Слава Богу, що на світі навіть у жорстокі часи сталінського режиму знаходились чесні й порядні люди, які не боялись відстоювати справедливість! Свого вчителя за цей громадянський вчинок я згадуватиму добрим словом до кінця свого життя.

Коли я стала дорослою, мати розказала мені, за що постраждали дідусь і батько. Дід – через те, що, як і більшість трипільців, брав участь у бойових діях проти більшовиків разом з братом Данилом, а батько через те, що був племінником “бандита” Зеленого. Своїм дітям я теж довго не розповідала про наших родичів. Вони вчились у престижних вузах (дочка Аня – в університеті, син Олег-у Харківському авіаційному інституті), і я боялася, що біографія наших родичів може зашкодити їм ужитті. Слава Боїу, це лихо їх поминуло. А от мого чоловіка, Федора Івановича Браславця, 1925 р. н., проблеми не минули.

Ми з ним побралися 1955 року (разом живемо вже понад півстоліття). В 1958 р., коли він, закінчивши Київський авіаційний інститут, працював в аеропорту “Жуляни”, приїхали каґебісти і забрали його на допит на Володимирську, 33. 12 годин підряд його допитували по черзі кілька каґебістів. Чому? Він народився на Полтавщині в сім’ї селянина, пішов солдатом на війну у 18 років, за штурм Берліна нагороджений орденом Слави, має багато інших бойових орденів. Батько його загинув на війні. З моїм батьком ніколи не зустрічався. Але причину знайшли, ще й не одну. По-перше, він розказував знайомим про голод 1933 року. Його сім’я тоді ледве вижила (рік тому він написав про це велику статтю в “Українській газеті плюс”, а в листопаді минулого року його спогади оприлюднила газета “Факти”). В той час це була заборонена тема. По-друге, за те, що він читав заборонену книжку Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче”. Звичайно, згадали йому й те, що він оженився на онуці брата отамана Зеленого. Його не ув’язнили, але з роботи звільнили, ще й понизили у військовому званні (з лейтенанта знову став сержантом). Кілька місяців був безробітним. Через деякий час йому вдалося влаштуватись на роботу на завод ім. Антонова, де працював 30 років провідним інженером з випробування літаків у польотах, але до самої пенсії (1990 року) перебував під пильним наглядом КҐБ.

Уже будучи на пенсії (я пішла на пенсію в 1984 р.), ми з чоловіком поселились у Трипіллі, в будиночку моєї матері на самому березі Дніпра, де колись мої батьки, діди і прадіди жили, працювали, помирали від голоду і репресій, де упокоїлись їхні душі на трипільському кладовищі. Цікавитися подіями 1917 – 1919 років, які відбувались в Трипіллі і по всій Україні, ми почали ще до пенсії. Тоді ще були живі моя мати та її сестри, інші родичі, сусіди, знайомі, які були очевидцями тих подій. Нам розказали, як Данило збирав своє військо, як воював з німцями і більшовиками за вільну Україну, як приїхали на пароплаві арсенальці та почали стріляти і палити хати, а селяни похапали зброю в кого яка була та й постріляли нападників. Розказали і про його похорон, з яким почтом його хоронили. Говорили і про перепоховання. Всі свідки (а їх ми опитали не менше десяти) казали, що труна була відкрита, але обличчя і тіло було покрите червоною китайкою, за козацьким звичаєм, і лиця його ніхто не бачив. От і пішли чутки, що Данило не помер, а був поранений і врятувався, а поховали зовсім іншу людину…

Моему чоловікові, Федору Івановичу трапилась нагода почути дивну розповідь мешканця Трипілля Михайла Яковича Солошенка, 1923 р. н. (він помер у січні 2008 р.). Ось його розповідь. У 1932–1933 рр. підчас голоду його батько десь на околиці Києва випадково зустрів живого Данила Терпила. Це були голодні роки. Батько попросив Данила взяти хлопця на роботу, там був якийсь склад. Данило згодився і дав роботу. При цьому батько сказав сину: “Дивись, оце той Данило Зелений, що воював з німцями і більшовиками і якого нібито поховали в 1919 році. Тепер ти знаєш, що він живий, але ти про це нікому не говори”. Михайлик і справді там залишився працювати і не помер з голоду, а Данило через день після тієї зустрічі зник і більше там не з’являвся. Михайло Якович думав, що він виїхав за кордон, можливо зі своєю вчителькою. Ходили чутки, ніби він оселився в Канаді і що в нього була дочка. Михайло, як наказав йому батько, ніколи нікому про це не розказував і тільки під кінець свого життя розповів про цю дивну зустріч моєму чоловікові.

Між іншим, він казав, що хотів би розказати про це якомусь журналісту чи письменнику, може, той би спробував розшукати Данила і його родину в Канаді чи іншій країні. Михайло Солошенко не вірив, що Данило загинув у 1919 році. Взагалі, навколо життя і смерті мого предка Данила Терпила снують всілякі чутки, домисли і просто неймовірні легенди. Які з них правдиві, а де вимисел, тепер важко розібратись. Але одне можна сказати – що для ворогів української незалежності він був грізним супротивником. Доказом цього твердження є те, що й через 20, 30 і навіть 40 років всі, пов’язані з його іменем, підлягали репресіям з боку комуністичного режиму.

Я вдячна людям, які шанують пам’ять отамана Зеленого, його брата Григорія і всіх тих, хто віддав найдорожче, що в них було, – своє життя, – за нашу вільну Україну. Слава героям і вічна пам’ять людська!

Хочу закінчити свою розповідь про минуле словами нашого земляка Сергія Лук’яновича Олексієнка, талановитого артиста і поета:

 
Зведися ж, Терпило Даниле, земляче,
Та стань на майдані, щоб ясно побачить:
Твоя Україна і вільна, й велика,
– За що ти боровся, до чого ти кликав.
 

Раїса Іванівна БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО), 1929 р. н., онука Григорія Ільковича Терпила, рідного брата отамана Зеленого Київ, 2008 р.