Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

Отаман не помилився

Армія УНР десь поділася, а Зелений продовжував утримувати позиції у центрі України, ба більше – нарощував бойову активність проти денікінців, або, як казали селяни, “никінців”. Покозачені хлібороби сотнями вступали до повстанського війська. Народ підіймався на боротьбу проти золотопогонників, ненависть до яких була лютіша, ніж до червоних.

Монархічні газети, які відновили свій вихід у Києві, публічно висловлювали невдоволення, що денікінське командування нічого не робить для того, щоб ліквідувати отамана Зеленого, який засів під Києвом. Зокрема, редакцію газети “Кіевлянинь” обурювало, що Зелений серед білого дня, на ярмарку у Ржищеві, скликав віче, на якому закликав вступати до війська УНР.

Нарешті на початку жовтня денікінці спорядили три групи, які мали вибити з Трипілля Зеленого. Одна група йшла з Києва, друга – з Білої Церкви, третя – зі станції Миронівка. Довідавшись про це, отаман не став чекати “гостей”, а рушив на Обухів, а тоді й на Кагарлик. Вибивши з нього денікінців, у місцевій друкарні видрукував тисячі листівок із закликом підійматися на боротьбу проти золотопогонників.

Клич цей було почуто – тисячі хліборобів знову бралися за зброю і ставали козаками. Це був органічний рух, в основі якого лежала люта ненависть до російського пана. Повстання проти Денікіна поширювалося, ставало всенародним. Петлюрі нічого не лишалося, як і від свого імені оголосити війну Денікіну, а відтак і любій його серцю, але ворожій Україні Антанті. Інакше він міг зійти з політичної арени вже восени 1919 року.

Вибивши з Кагарлика білогвардійців, Зелений пішов на Канів. Може, Покрову хотів відсвяткувати в цьому історичному місті та вклонитися Тарасові Шевченку.

Січовий стрілець Лука Луців, який опинився в той день неподалік Канева, зі слів селян казав, що Зелений вислав до Канева сильну стежу, за якою посувався на чолі відділу. Денікінці пропустили стежу. Коли ж надійшов відділ Зеленого, обстріляли його з кулеметів. “Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана” [234]234
  58, с. 97


[Закрыть]. Ніби осколок гарматного стрільна в нього попав.

Є й інші версії…

Зелений не раз казав козакам: “Ворожа куля мене не візьме!”

Чия ж куля його “взяла”? Хто стріляв у нього?

Перед боєм Зелений сам ходив у розвідку. “Любив усе своїми очима побачить…” [235]235
  36, с. 39


[Закрыть].

“Я партизан, я на карту не дивлюся, – казав він. – Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги–Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись” [236]236
  96, с. 393


[Закрыть].

Звичайно, в розвідці його супроводжували. Того дня, 13 жовтня, ніби й Сава Дьяків був з ним. За однією з версій, він під час розвідки і вбив Зеленого. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. я., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків [237]237
  6


[Закрыть].

Але дочка Сави Дьякова, Марія, серед своїх братів називала лише Петра і Павла…

Конфлікт між отаманами виник ще під час антигетьманського повстання. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик тоді захистив від напасників отаман Дьяків. У бою загинуло дванадцять трипільців. Зеленівці незабаром повернулися в Кагарлик і полонили Дьякова. Привезли у Трипілля. Судили. Вирішили покарати на смерть. Тоді Дьякову вдалося врятуватися.

Настя Кравченко, 1902 р. н., чула, яку Трипіллі старші говорили: “Бандити настояли, щоб убити Зеленого. Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив… Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений” [238]238
  80


[Закрыть].

Як би не було, але отаман похитнувся саме під Каневом.

І світ помутився йому в очах…

 
Та раптом – що це? – крови плями?!
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди… Смутно глянув,
Як похитнувся сірий схід…
 

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А Василь Ілащук, старший десятник УГА, який, втікаючи з денікінського полону, опинився в селі Македонії, саме тут почув “страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло – в селі Ковалях”, неподалік Канева [239]239
  32, с. 43


[Закрыть].

Вістка про смерть отамана Зеленого, писав у спогадах Василь Ілащук, “пригнобила сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, й один з них вернувся інвалідом. На вістку про Смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася.

– Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? Що нам добра бажав? Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йдуть та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.

Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.

Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой – отаман Зелений” [240]240
  32, с. 43 – 44


[Закрыть].

А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана в с. Маслівці, біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: “При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся:

Євдокія Колісник (Пушкар), дочка Одарки Терпило, сестри отамана Зеленого, і Наталка Колісник (стоїть), сестра повстанця Оврама Колісника. Трипілля, 1920-ті рр. З оригіналу.

– Кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

– Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда… Чувствуется полная растерянность (повстанців. – Ред.)и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага… Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!” [241]241
  75


[Закрыть].

Племінниця отамана Зеленого Свдокія Феодосіївна Пушкар стверджувала, що Зелений перед смертю сказав: “Мене не ворожа куля вбила, а своя. Стріляли з жита…”

Поховали отамана в Трипіллі, неподалік батьківського двору, на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трипільських церков – Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської.

З ними була таємна домовленість, що вони “не будуть запечатувать могили” [242]242
  5


[Закрыть]. Поховали урочисто, “з великими почестями. Було… дуже багато людей. Люди плакали” [243]243
  36, с. 39


[Закрыть]. Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритої червоною китайкою, низько-низько похиливши голови – щоб ніхто сліз не бачив [244]244
  5


[Закрыть]. “Була величезна процесія… – розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. – Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустилися вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепкуватий, “з прівєтом”. На другий день прийшли червоні й відразу кинулися на гору, на кладовище” [245]245
  4


[Закрыть].

А Настя Сидорівна Кравченко, яка під час похорону співала в церковному хорі, стверджувала, що “почали стріляти з лугу. Всі розбіглися” [246]246
  80


[Закрыть].

“Як поховали Зеленого, – розповідав інший свідок, – то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі… А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть” [247]247
  36, с. 39


[Закрыть].

Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого – вони оберігали його і після смерті. Чи відоме точне місце поховання отамана?

Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджувала, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так “казала баба Галя”, наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [248]248
  4


[Закрыть].

А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: “У діда Макурди на леваді, в ожині” [249]249
  3


[Закрыть].

“Люте время”

Червона китайська орда на Софійській площі Київ, 1919 р. Копія.

“Зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія”, – стверджував Осип Думін. Не знайшлося серед старшин рівного отаманові. Ніхто не зміг його замінити.

“Ні один із зеленівських старшин не лучив у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрости (…), матеріяльної безінтересовности, великого організаційного хисту, а що найважніше – уміння навіть серед найтяжших умовин додати бодрости своїм підчиненим”, – продовжував Думін [250]250
  49, с. 110


[Закрыть].

Оце вміння в тяжку хвилину додати бадьорості відчув на собі й отаман Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині наприкінці березня 1919 р. впав був духом, але “від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було” [251]251
  83, с. 25


[Закрыть].

Тепер ці очі згасли…

Думін твердить, що вже за кілька днів після смерті отамана почалася трагедія. Не називаючи прізвищ, стверджував, що “визначнійші старшини зеленівської армії порозумілися з Денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями піячили” [252]252
  49, с. 110


[Закрыть].

Що ж, могло бути і таке…

“Розказують навіть, що були старшини, які обіцювали Денікінцям перевести на їх сторону цілу зеленівську армію, але того їм зробити не пощастилося, бо козаки зміркували, в чім діло, і потягли хто куди. Одні з них пробилися в ряди Армії УНР, другі поступили в повстанчі ватаги, яких тоді на Правобережжі був не один десяток, та найбільш подалося домів, щоб, заховати кріса на слушний час, взятися знова за рало та зажити мирним селянським життям. Не всім, одначе, так склалось, як бажалось.

Большевики, занявши Трипільщину, взялись у першу чергу за винищування та переслідування Зеленівців. Одних арештовано і розстрілювано без довгої мороки, других висилано в київську Губчеку, а та також не задавала собі много труду в розправі з “зеленівськими бандитами”, як большевики називали Трипільців. Для Зеленівців настало “люте время” [253]253
  49, с. 110


[Закрыть].

Частина зеленівців відійшла на Лівобережжя – тут не так тяжко було, як під Києвом. Дехто продовжив боротьбу на Полтавщині, а хтось подався на Чернігівщину до отамана Ангела, який весь 1919 рік спрівпрацював із трипільцями.

Повстанці Артамон Гришин та Степан Щербак перебралися на Білоцерківщину, де в Лопатинщині приєдналися до отамана Куща, який “боронив місцеве населення від большевицьких “закупів” та реквізицій худоби і харчів”, але до Зеленого йому було далеко [254]254
  19, с. 7


[Закрыть].

Звичайно, не всі повстанці розбрелися по інших загонах, частина лишилася під проводом своїх старшин, з якими вже побували в бувальцях. Так, у Гощеві, між Козином, Старими Безрадичами та Обуховой “спочатку керував бувший командир батареї Дніпровської дивізії Удод Яків” [255]255
  90, арк. 101


[Закрыть].

Таємничий Гощів – ідеальний терен для партизанів. Це місце “не висихало протягом на 50 верст, а навколо оточене лісами”, які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною так густо, що пройти і з шаблею чи сокирою було часом неможливо. Про Гощів у легендах розповідалося як про місце, де колись водилися всілякі страхіття, “гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити в давнину великолюди-герої, а пізнійше гайдамаки” [256]256
  49, с. 115


[Закрыть].

Тепер тут поселилися партизани. На острівцях в Гощеві поставили курені. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів і мошки, зате москалям сюди не пробратися!

У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів отаман Завзятий (Йосип Пономаренко). Він і на Лівобережжі завдав ударів ненависній комуні. У Став’янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити кінну ватагу з трьох десятків козаків Сава Дьяків, але на нього чигала вже смерть “із золотими погонами”.

Отамана видав селянин з Янівки Микита Овсієнко. Начувшись, як ревно захищає Дьяків громадське майно, денікінці вирішили цю його шляхетну рису використати проти нього. Односельчанин Микита розшукав Саву. Сказав стривожено:

– Денікінці грабують у Мирівці цукровий завод. Їх мало….

Сава повірив.

– Зараз ми їм, соплякам, покажемо, – взяв декілька людей на коней – та на Мирівку.

А під Мирівкою на нього вже чекали. Був бій. Деяких хлопців повбивали, інших полонили. Саву розстріляли та повісили на стовпі на ярмарку – навпроти нинішньої аптеки у Мирівці. Трагедія сталася на Андрія, 13 грудня 1919 року.

Микита Овсієнко ніби отримав за зраду двох коней, бричку, килим, якесь ще добро. А може, він помстився за смерть Зеленого? Чужими руками тоді не один намагався загрібати жар.

Три дні отаманова дружина Ганна та інші родичі просили дозволу зняти тіло.

– Пусть єщьо повісіт, – десь така була відповідь.

Нарешті дозволили.

Тіло привезли до Янівки (тепер Іванівка). Поховали на кладовищі, поставили великий дубовий хрест (його спалили за часів Другої світової війни, коли нічим було топити).

Козаки Сави Дьякова перейшли до отамана Завзятого.

Зима була тяжкою. І все ж гріли чутки, що навесні повернеться українська армія.

Казали люди, що ніби в Польщі вона поповнює сили.

Продовження боротьби

Польський генерал Лістовський розмовляє із Симонам Петлюрою, за спиною якого стоять полковники Володимир Сальський та Марко Безручко. Бердичів, травень 1920 р. Копія.

Навесні 1920 р. всі побачили, як заметушилися більшовики. Зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час походу союзників на Київ їм всіляко допомагав отаман Завзятий.

Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб дізнатися думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали до Києва трьох представників – Чечка, Терпила та Басанського. Але поляки і Головний отаман відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги “непевного елементу” не потребують.

Петлюра навіть не прийняв посланців Трипілля. Відмову передав через ад’ютанта Василя Беня. Що казати, зайнятий чоловік Головний отаман! Та й нащо йому своє військо будувати, коли польське є!

Уже в червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з’єднання, яке б стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об’єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід.

10 червня Трипілля здобув червоний командарм Йона Якір, жид за національністю. За “трипільську операцію” Москва нагородила його орденом Червоного прапора. Окрім фронтових частин, у Трипілля прибули “Части особого назначения”. Його командир, кондовий москаль Шестобитов, та комісари Коган і Ошкуров були невдоволені тим, як трипільці зустріли їх. “Крестьянство отнеслось к нам с недоверием, – повідомляв Шестобитов начальство. – На исполнение государственных обязанностей смотрело как на какую то новость. Тут в общей обывательской массе скрывается очень много бандитского и вообще контрреволюционного элемента. Этот элемент разлагает молодежь. Сельские учителя враждебно настроены против советской власти” [257]257
  69


[Закрыть].

Саме так і було. Відтоді як Директорія та українська армія знову десь поділися, трипільці не розгубилися, а взялися формувати повстанкоми та військові ради. Вони і раніше розраховували переважно на власні сили.

Якийсь час перевага була за червоними. Чонівці та інші бандити за звичкою кинулися на людей, які позалишалися в селах. Палили хати повстанців, брали в заручники їхніх рідних, арештовували, розстрілювали, ґвалтували, тягли майно – забирали “контрибуцію за зеленівщину”. Винюшували сліди повстанців, а ті й не дуже ховалися – наскакували на червоних і вдень і вночі. Відомо, що в серпні 1920 р. загін ім. Зеленого нещадно бив москалів у Трипільській, Кагарлицькій та інших волостях.

23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко побачив у Трипіллі “еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию".

I закликав начальство до рішучих заходів та продовження “беспощадной борьбы с недобитками зеленовщины” [258]258
  69


[Закрыть].

Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові “готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти” [69]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?

Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, а й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. “Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их ввиду многочисленности последних”, – зазначали із сумом чекісти [259]259
  69


[Закрыть].

Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування.

Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський і голова Директорії Володимир Винниченко.

Недавні провідники революційного народу не тільки залишили на поталу свій народ, а й ще взялися ганити його з-за кордону. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: “Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини” [260]260
  30, с. 177–178


[Закрыть].

У липні 1920 р. Михайло Грушевський і колишній військовий міністр УНР Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. “В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР” [261]261
  13, с. 29


[Закрыть]. Ось так безславно скінчила свій шлях Українська партія соціалістів-революціонерів – урядова партія Центральної Ради. Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу з пропозицією про співпрацю!

8червня, за місяць перед оцим зверненням до нього, Станіслав Косіор, прибічник нещадного терору проти українського народу, в листі від імені ЦК КП(б)У закликав усі губернські комітети Російської комуністичної партії надати ЧК допомогу партійними кадрами, щоб “уничтожить, выжечь каленым железом атаманщину” [262]262
  64, с. 171


[Закрыть].

Ось до кого звертався Грушевський із пропозицією про “співпрацю”!

16 грудня 1920 р. на з’їзді ЦК КП(б)У поляк Косіор ще раз окреслив свою позицію: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.

Недалеко від колишнього голови Центральної Ради відбіг і колишній голова Директорії Володимир Винниченко. “Хто стоїть за перемогу контрреволюції… – казав він, – хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією – той є зрадник своєї нації” [263]263
  30, с. 177– 178


[Закрыть].

Добре, що народ не чув цих перевертнів. Якби й почув, то не повірив би. Сказали б люди, що то наклеп на провідників народу, чекістська провокація. та що б не писали колишні вожді, хлібороби вже переконалися, що “тільки власна держава могла порятувати від грабунку” [264]264
  56, с. 24


[Закрыть].

Мрію про неї вони продовжували відстоювати зі зброєю в руках.