Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

Я почав шукати відповідь на це питання і з’ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової…

Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на “святе святих” українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. “Це може тобі зашкодити”, – підказував розум. “А хіба ти можеш інакше?” – нагадувало серце.

Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.

Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчилися на власних помилках. Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: “Маладєц, давай, давай, бєй етово Петлюру”. Знеохочує й думка про недоступні пласти інформації, які, може, навічно залишаться за масонськими лаштунками.

Як реставрувати події, як не помилитися?

“Оживе ще Січ!”

Гаврило Лавріненко в околицях Трипілля. Поч. 1930-х рр. З оригіналу. Публікується вперше.

16 листопада 2002 р. з Валерієм Войтовичем ми вирушили до Трипілля. Валерій склав мені компанію, бо давно хотів побувати на Дівич-горі, сфотографувати її для книги “Українська міфологія”, над якою завершував роботу, та набрати святої землі для свого музею. Звичайно ж, і я оцінював Дівич-гору як українську святиню, як свідка тих часів, коли нашим прабатькам дорожчою була своя віра, ніж запозичена грецька. Але Дівич-гора цікавила мене і як опорний пункт славних трипільців у боротьбі за волю. Ще за часів Київської Русі, напевно й раніше, тут стояли сторожові пости трипільців.

Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках “радімих”, а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко-Давидович.

Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив в один із них. “Хто не загинув від вибуху, – переказував Борис Антоненко-Давидович, – той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши – “Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!”-повернули назад до Києва…” [306]306
  8, с. 1224


[Закрыть].

Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у “Незборимій нації”. 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам’яті. А 1998 року вийшла моя книга “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги “Повернення отаманів Гайдамацького краю” як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це значний козацький воєначальник XX століття. 35 тисяч вояків – це ж ціла армія!

Де тільки не побував Данило Терпило – не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив “московсько-жидівську комуну”: Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань… Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. “Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – писав Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання” [307]307
  44, арк. 224 – 228 зв.


[Закрыть]. Отак працювало ім’я Зеленого!..

Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна “лєнта”. Її назва шокувала своєю невідповідністю – Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже його дід з Ефіопії добирався у Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Мусія Таценка. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.

Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка – “Повернення отаманів Гайдамацького краю”.

Привітавшись, питаю:

– Ви колись бачили таку книжку?

Копачі здивовано виглянули із траншеї.

– А тут про вашого земляка, отамана Зеленого, написано. Тут десь його родичка живе – Катерина Булавин. Не знаєте часом, де її хата?

Зав’язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого… Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!

– А ви часом не Роман Коваль? – не витримала вона.

Я здивовано обернувся – ніби ж не представлявся нікому.

Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.

Наша радість була обопільна…

У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці… У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.

Хтось недовірливий запитає:

– І це 2002 року, на 11-му році незалежності?

– Так, рідненький, 2002 року, – одповім йому я.

І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му…

На підтвердження – історія.

Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.

– Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили…

Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:

– Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну, той, що живе на горі, за школою… Цюпка по-вуличному… Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого…

Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.

– Діду, – запитала вона у старого трипільця, – я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.

Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:

– То є вели-и-ика тайна…

– Діду, – засміялась Оля, – так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися…

– Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо…

Панас Кульбачний мав рацію, адже хто, як не трипільці, знав, що зміна влади – справа буденна. А головне, його мучила пам’ять про страшні часи “московсько-жидівської комуни”… Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися – там, де Макар телят не пас… До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію…

Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий… Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома – поруч з отаманом стоять його побратими – сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета “Обухівські вісті”, потім – “Незборима нація”, згодом інші видання. Є вона і в книзі “Так творилося українське військо”.

Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:

– Красивий… Молодий…

Хтось додавав:

– Ариси обличчя благородні….

Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі донедавна не було йому пам’ятника. Лише один чоловік переймався цим – скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам’ятника відкладалося… Закінчилося це тим, що нащадки “московсько-жидівської комуни”, яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами… Що казати, біда!

Ще одна моральна проблема – у Трипіллі досі бовваніє пам’ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили до дідька в пекло. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв – архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман – поставили у Трипіллі пам’ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв – 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню “правду” – встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.

26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул… Почуття мої читач вгадає легко… Але найогидніше було попереду. До пам’ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське…

Того дня я зі здивуванням виявив, що існує така традиція у Трипіллі: молодята, зареєструвавши шлюб, кладуть квіти до пам’ятника тим, хто вбивав їхніх прадідів, ґвалтував їхніх бабусь, палив їхнє містечко. Ми з Валерієм Войтовичем багатозначно переглянулися.

Молодята були щасливі – пили шампанське, дурнувато реготали…

Ну і ну…

Це вже навіть не страшно, це смішно, адже не соромляться демонструвати свою нікчемність тільки блазні. А оскільки смішним ніхто не хоче бути, то ця дурнувата традиція невдовзі урветься. Хіба духовні нащадки “московсько-жидівської комуни” осміляться уквітчати пам’ятник “козомольцям”. Але й цієї нагоди їх скоро позбавлять, адже пам’ятник невдовзі буде демонтовано – на виконання Указу Президента – або зірвано добрими людьми. На його ж місці постане пам’ятник борцям за волю України – славним трипільцям та їхньому батьку-отаману Зеленому.

І кругом святого Трипілля “сторожа стане з того світу”.

Чекати лишилося недовго, зберуться всі – Зелений і його товариші – Самозванець, Завзятий, Підкова, Дуб, Григорій Косинка, Петро Стрілець, Олефір Лозовий з Гудимівки, Мусій Таценко та інші добродії, принаймні їхні славні нащадки. Тоді й проголосимо знову Трипілля столицею українського лицарства та непоборного духу!

 
Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум’ям повіє!
 

Так писав я у лютому 2008 року.

За час, що минув, пам’ятник “козомольцям” не раз плюндрували невідомі українські патріоти, зокрема зняли бронзові плити з текстом на пошану паліям та обписали його білою та червоною фарбами (“Слава Україні!”, “Слава ОУН!” тощо), а на День Незалежності 2008 р. неподалік цього пам’ятника, з якого вже збито чекістську пиху, на самому березі Дніпра поставлено пам’ятник отаманові Зеленому. Недоброзичливці “відомстили”: розбили меморіальну плиту, заляпали пам’ятник фарбою… Отже, боротьба продовжується.

Молодята до пам’ятника паліям уже не приїжджають із дурнуватими посмішками, шампанським і квітами – якийсь неоковирний він став, закопчений, обдертий, не урочистий.

А головне, що все більше людей до свого серця впустили трипільців та їхнього отамана. На екрани вийшов фільм “Отаман Зелений”, створені радіопередачі про нього, написано книгу для дітей “Таємниця отамана Зеленого”, з’явилися десятки публікацій про нього в газетах, журналах та Інтернеті. В Обухівському краєзнавчому музеї Юрій Домотенко відкрив чудову експозицію, присвячену зеленівському рухові. Проведено низку' презентацій книг та вечорів пам’яті отамана Дніпровської повстанської дивізії – у Києві, Трипіллі, Обухові, Кагарлику. У Трипільській школі з нагоди його 120-ліття проведено науково-практичну конференцію. Про отамана Зеленого складено прекрасні пісні. Їх співають Тарас Силенко, Сергій Василюк та їхні послідовники. Образ отамана увічнив на полотні Кий Данилейко. Планує відновити спалене у вогні погруддя славного земляка щербанівець Михайло Горловий. Молодий скульптор Дмитро Бур’ян уже накреслив образ “свого Зеленого” та його побратимів, яких хоче виліпити 2012 року.

До 125-ліття Данила Терпила Історичний клуб “Холодний Яр” ініціював відновлення зруйнованої вандалами меморіальної плити у Трипіллі. Втілив ідею Андрій Жованик – власним коштом і власними руками. На дошці написано:

Данило Ількович ТЕРПИЛО (ЗЕЛЕНИЙ)

(16.12.1886, м-ко Трипілля – 13.10.1919, с. Стрітівка).

Отаман Дніпровської повстанської дивізії (1918 – 1919).

Воював за Самостійну Україну.

15 липня 1919 р. у Переяславі скасував угоду 1654 року про “возз’єднання” з Росією.

Вічна пам’ять!

І ось нова подія – вихід 2-го, розширеного, видання книги про славу наших дідів, про міць їхньої зброї. Найбільша заслуга у поверненні заслуженої слави трипільцям та їхньому отаманові, звичайно, належить Історичному клубові “Холодний Яр”.

Дай Боже нам ще щось зробити для своєї Батьківщини!

Спасибі батькові Зеленому та його козацтву за те, що нам є ким пишатися!

Джерела

1. Авраменко Н.Спомини запорожця. – Київ: Темпора, 2007.

2. Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано від Андрія Олексійовича Воловенка (1911 р. н.) в с. Халеп’я Обухівського району Київської області влітку 2008 р.

3. Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано від Василя Олексійовича Олександренка (1937 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.

4. Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 16 листопада 2002 р.

5. Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.

6. Авторські польові дослідження Леоніда Васильовича Череватенка. – Записано від Івана Пилиповича Кравченка (1919 р. н.) в с. Новосілки Кагарлицького району Київської області 1989 р.

7. Акты Леонтовича II, № 525 // Клепатский П. Очерки по истории Киевской Земли. Литовский период. – Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2007.

8.  Антоненко-Давидович Б.Розповідь про отамана Зеленого і “трипільську трагедію” // Визвольний шлях (Лондон). – 1985. – Жовтень. – Кн. 10 (451).

9.  Антонов-Овсеенко В.Записки о гражданской войне. – Москва – Ленинград: 1933. – Т. 4.

10. Архів С. Цапа (СГД). – Спр. 3. – Б/н. Машинописна копія // Штендера Я.Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона калина, 1995.

11.  ВалійськийА Повстанський рух в Україні в роках 1917 – 1922 // Вісті комбатанта. Квартальний – Нью-Йорк, 1961. – Ч. 4.

12. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. – Київ: УРЕ, 1987.

13.  Верстюк В., Осташко Т.Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. – Київ, 1998.

14.  Винниченко В.Відродження нації. – Нью-Йорк, 1968. – Т. 3.

15.  Вишнівський О.Повстанський рух і отаманія. – Детройт, 1973.

16.  Войнаренко О.“Самостійник” Петлюра // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 14. – 17. – 1971. – 31 липня.

17.  Гальчевський-Войнаровсъкий Я.Проти червоних окупантів. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1942. —Т. 2.

18. Гражданская война на Украине. Том 1. Книга 1. – Киев: Наукова думка, 1967.

19.  Гришин А.Листопад… На думку приходить Щербак //Дороговказ. – Торонто, 1964. – № 3 (22). – Листопад – грудень.

20. Ґалаган М.З моїх споминів (Світова війна – розвал царату – українська революція). – II частина. – Львів: Червона Калина, 1930.

21. Ґалаіан М.З моїх споминів. 1888-ті – 1920-ті. – Київ: Темпора, 2005.

22. ДАКО. – Ф. 403. – Оп. 9657. ^ Спр. 74. – Арк. 423.

23.  Домотенко Ю.За Стугною, за рікою. Нариси з історії села Перше Травня на Обухівщині. – Київ: Задруга, 2007.

24.  Домотенко Ю.Преславне містечко Трипілля на Київщині. – Київ: Задруга, 2006.

25.  Донцов Д.Рік 1918. – Київ: Темпора, 2002.

26.  Донченко П.День 14 грудня 1918 р. // ЦДАВО України. – Ф. 3795. —Оп. 5. – Спр. 78.

27. Дороговказ (Торонто). – 1967. – № 14 – 15 (33 – 34). – Січень – квітень. – С. 17.

28.  Драбатий І.Перший український військовий з’їзд у Києві (5 – 12 травня 1917 року) //Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Квітень – червень. – Ч. 24 (43).

29. Євтимович В.Поручник Микола Міхновський, творець новітнього українського війська // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1937 р. – Львів: накладом видавничої кооперативи “Червона Калина”, 1936.

30.  Жуковський А.На еміграції // Петлюра С. В.Вибрані твори та документи. – Київ: Довіра, 1994.

31. Ілащук В.В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. – Торонто – Нью-Йорк, 1973. – Ч. 4 (66).

32. Ілащук В.В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. (докінчення) // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. – Торонто – Нью-Йорк, 1973.-4.5–6(67–68).

33.  Завальнюк К.Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті рокиXXст.). —Літин: Літинська райдрукарня, 2005.

34. Звезда (Екатеринослав). – 1922. – 17 декабря.

35.  Капустянський М.Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році. – Київ: Темпора, 2004.

36.  Карасьов М.“Бандит” Зелений. – Київ: Український письменник, 1992.

37. Кіевлянинь. – 1919. – 21 августа. – № 1.

38.  Коваль Р.Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – Київ: Правда Ярославичів, 1998.

39.  Коваль Р.Отаман Орлик. – Київ: Стікс, 2011.

40.  Ковальчук М.Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006.

41.  Козелъсъкий Б.Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). —Харків: Державне видавництво України, 1926.

42.  Колубаїв С.Спогад // ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78.

43.  Коновалець Є.Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. – Київ: в-во “Україна”, 1992.

44.  Кошель О.Спогад //ЦДАВО України. – Ф. 3795 с. – Оп. 5. —Спр. 78.

45. Красный террор. – 1918. – 5 октября.

46.  КрезубА.Нарис історії українсько-польської війни 1918 – 1919. Друге видання. – Нью-Йорк: Око, 1966.

47.  Крезуб А.Партизани. Спомини. І частина. – Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930.

48.  КрезубА.Партизани. Спомини. II частина. – Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930.

49.  КрезубА. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924.

50.  КрезубА.Повстання Зеленого проти Директорії УНР у січні 1919 р. // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1927. —Кн. 5.

51.  Кучабський В.Переможені переможці //Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. – Київ: в-во “Україна”, 1992.

52. Летопись революции. Журнал по истории КП(б)У и Октябрьской революции на Украине. – Харьков: государственное изд-во, 1926. —Сентябрь – октябрь. – № 5 (20).

53. Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). – 1971.-27 березня. – Ч. 6.

54. Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). —1971. – 17 квітня. – Ч. 7.

55. Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). – 1971. – 29 травня. – Ч. 10.

56.  Литвин С.Одна із спроб Петлюри докликатись до Європи: невідоме інтерв’ю італійському часопису “Л’ідеа національ” //Людина і політика.-2000,-№ 1.

57.  ЛихолатЛ. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 – 1922 гг.). – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1954.

58.  Лулу Л. (Луців Лука).На Україні. Уривки споминів. – Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927.

59.  Мазепа І.Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – Київ: Темпора, 2003.

60.  МаймескуловЛ., Рогожин А., СтаиіисВ.Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918 – 1922). – Харьков: изд-во Харьковского университета, 1971.

61.  Мишуга Л.Похід українських військ на Київ. Серпень 1919 р. – Відень, видання “Українського прапора”, 1920.

62.  Мірчук П.Микола Міхновський – апостол української державності. Філадельфія: Т-во Української студіюючої молоді ім. Миколи Міхновського, 1960.

63.  Млиновецький Р.Нариси з історії Українських визвольних змагань. 1917–1918 рр. – Друге видання. – Торонто: Гомін України, 1970.

64. На защите революции. Из истории ВЧК 1917 – 1922 гг. Сборник документов и материалов. Киев: Изд-во политической литературы Украины, 1971.

65.  Нещерет Т., Домотенко Ю.Халеп – город над Дніпром: Нариси з історії села Халеп’я на Обухівщині. – Київ: Задруга, 2007.

66. О. Д. (Осип Думін). Местники. Спомин партизанки на Великій Україні //Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1923.

67.  Оскілко В.Між двома світами. – Рівне: накладом управи Української народної партії (С. С.), 1924. —Ч. 1.

68.  Петриченко М.“Самостійник” отаман Зелений // Культура і життя. – № 46. – 1990. —18 листопада.

69.  Петриченко М.Спогади про майбутнє //Вечірній Київ. – 1994. – З березня.

70.  Петрів В.Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.

71. Повстанець Петро Заброда провадить бій одним скорострілом окружений зі всіх боків добровольцями // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1926 р. – Львів – Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1925. – Без зазначення сторінки.

72.  Полупанов А.Свобода или смерть. – Донецк: Донбас, 1966.

73.  ПохилевичЛ.Краєзнавчі праці. – Біла Церква: Яніна, 2007.

74. Правда (Москва). —1922. – 6 сентября.

75.  Пташчнский П.Автобиография и воспоминания. – Глава 9. По дорогам Украины. – Белгород-Днестровский. – На правах рукописи.

76.  Ріпецький С.Повстанський рух на Україні 1918 – 22 і пізніших рр. // Енциклопедія Українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1971. —Т. 3.

77. Розмова з отам. Зеленим //Український козак. – 1919. – 21 вересня // Завалънюк К.Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). – Літин: Літинська райдрукарня, 2005.

78.  Савченко В.Атаманы казачьего войска. – Москва: Яуза, Эксмо, 2006.

79. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Собрал Лаврентий Иванович Похилевич. – Біла Церква: Яніна, 2005.

80. Спогади Кравченко Анастасії Сидорівни, 1902 р. н., с. Трипілля Обухівського району Київської обл., 14 червня 1990 р.

81.  СтахівМ. Друга совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк – Детройт – Скрентон, 1957.

82.  Сулятицъкий П.Московська преса про українську справу за часів Добрармії // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1937. – Збірник 7.

83. Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років / Упор., вступ, слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля. —Київ – Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2008.

84. Телеграма від 14 лютого 1919 р. визначного діяча УПСР (лівих) М. Полоза заступнику наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахану і Й. Сталіну про політику більшовиків в Україні //Документи трагічної історії України (1917 – 1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. —Київ, 1999.

85. Українське слово (Берлін). – 1921. – 1 липня.

86. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. —Київ: Либідь, 1993.

87. ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 137.

88. ЦДАВО України.-Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 86 // Лисенко А.Данило Ількович Терпило (Зелений) //Постаті Київщини. – Київ: Міленіум, 2007.

89. ЦДАВО України. – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. З // Симон Петлюра.Статті. Листи. Документи. Том IV / Упор., вступ, слово В. Сергійчука. – Київ, 2007.

90. ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 210.

91. ЦДАВО України. – Ф. 1113.-Оп. 1.-Спр. 10. Склографічний відтиск// Ковальчук М.Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006.

92. ЦДАВО України. – Ф. 3172. – Оп. 3. – Спр. 43. //Ковальчук М.Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006.

93. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 55.

94. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 60572.

95.  Цегельський Л.Від леґенд до правди. – Львів: монастир Свято-Іванівська лавра, видавничий відділ “Свічадо”, 2003.

96.  Чикаленко Л.Уривки зі спогадів з років 1919 – 1920 // Чикаленко Є.Щоденник. – Том II (1918 – 1919). – Київ: Темпора, 2004.

97.  Чикаленко Є.Щоденник. Том 2 (1918 – 1919). – Київ: Темпора, 2004.

98.  Шанковський Л.Українська галицька армія. Воєнно-історична студія. – Львів: НТШ, 1999.

99. Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків // Селянська громада. – 1919. – 28 вересня //Завальнюк К.Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.).