Текст книги "Отаман Зелений"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

8. Михайло Василик, Київ, рідновір.

9. Орій (Олександр) Чуприна, Київ, рідновір.

10. Олексій Васечко, Київ, рідновір.

11. Ольга Худецька (Йоко), Київ.

12. Руслан Андрійко, Київ, ВО “Свобода”.

13. Євген Науменко, Київ.

14. Юрко Лісовий, Київ.

15. Настя Свердел, ВО “Свобода”.

16. Станіслав Павлов, Луганськ, ВО “Свобода”.

17. Костянтин Гажаман, м. Буча.

18. Олексій Березовський, Київ.

19. Прохор Антоненко, Донецька обласна організація ВО “Свобода”, рідновір.

20. Ігор Топольник, Кіровоградщина, “Український спротив”.

21. Олександр Колісниченко, Київ, ВО “Свобода”.

22. Олег Двірний, м. Українка, “Український спротив”.

23. Юрій Орос, Київ, “Український спротив”.

24. Сергій Канабас, с. Халеп’я.

Підготував Роман Коваль

Вшанування гідних

24 серпня з нагоди Дня незалежності в Обухівському районі Київської області відбулася низка урочистих заходів. Зокрема, в с. Халеп’я розчинив двері першим відвідувачам музей археолога Вікентія Хвойки, який відкрив трипільську культуру.

У сусідньому селі Витачеві встановлено меморіальну дошку самобутньому філософу, голові витачівської “Просвіти” у 1917 р. Петрові Нещерету. Перебуваючи під арештом у Лук’янівській в’язниці, Петро Нещерет сказав у лице слідчим: “Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою”.

9 березня 1938 р. мужнього витачівця було розстріляно…

Найбільше подій 24 серпня відбулося у Трипіллі. Тут встановили меморіальну дошку митрополитові Тимофію Щербацькому, а також відкрили пам’ятники Тарасові Шевченку і Данилові Терпилу (Зеленому), отаманові Дніпровської повстанської дивізії у 1919 році. Ініціатором та організатором цих вшанувань став голова Обухівської районної ради н. д. Анатолій Шафаренко.

Незборима нація (Київ). – 2008. – Вересень. – Ч. 9 (271). – С. 1.

Диво у Трипіллі

З виступу Романа Коваля під час відкриття пам’ятника отаману Зеленому 24 серпня 2008 р.

На Покрову минулого року, знімаючи фільм про Вільне козацтво, заїхали ми в родинне село чорноліського отамана Ларіона Завгороднього Йосипівку. Напередодні на в’їзді в село легендарному отаманові було поставлено меморіальний знак. Коли я запитав його рідного племінника Петра Загороднього, як він оцінює відкриття цього пам’ятника, немолодий уже козак відповів коротко: “Як велике диво”.

Свідком такого дива у Трипіллі є сьогодні йми. Чому дива? Томущо світ несправедливий, празнує не правда, а брехня.

В Україні на 17 році незалежності ми ходимо вулицями, названими на честь катів нашого народу, проходимо мовчки повз пам’ятники організаторам Голодомору, паліям-комсомольцям, чекістам… І мало кого хвилює ця кричуща несправедливість…

Символом її і є оця осоружна стела катам нашого народу, яка височіє у Трипіллі. Вона нагадує нам, чия влада нині в Україні…

Шановні трипільці! Це ж пам’ятник убивцям Ваших дідусів і бабусь. Це пам’ятник людям, для яких ненависними були стріхи, бо стріхи були символом України, бо під ними жили і продовжували свій рід українці. Тож і палили чужаки їх де тільки бачили…

Сьогодні у Трипіллі відновлюється справедливість до оборонців цього села – отамана Зеленого та його козацтва, власне, місцевих дядьків, які й будували оті хати під стріхами та обороняли їх. Але не відновлено справедливості до катів нашого народу, до тих, хто палив це село, обстрілював його з гармат та кидав бомби з літаків. Це ганьба всім нам, що досі у славному козацькому Трипіллі бовваніє пам’ятник паліям, мародерам і ґвалтівникам. Не забувайте, що це їхніми однопартійцями-комуністами було організовано Голодомор. Не забувайте, що саме організатори Голодомору поставили цей пам’ятник своїм попередникам.

Закликаю владу демонтувати цей монумент поневолення до відзначення 75-х роковин Голодомору.

Слава трипільцям, слава їхньому отаманові Зеленому і всім оборонцям України!

Незборима нація (Київ). —2008.-Жовтень. – Ч. 10 (271).-С. 4.

Нова книга

Роман Коваль, “Таємниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання (Київ, 2008; 72 сторінки великого формату (84x108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка).

У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів. Першими читачами цієї книги стали не діти, а ветерани Визвольної боротьби – сотенний УПА Мирослав Симчич та голова Галицького братства колишніх вояків 1-ї дивізії УНА, кулеметник дивізії СС “Галичина” Леонід Муха. За їхнім визнанням, вони із захопленням прочитали цю книгу і вважають, що саме на таких книгах необхідно виховувати молоде покоління українців. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх навчальних закладах України.

Незборима нація (Київ). – 2008. – Вересень. – Ч. 9 (271). – С. 1.

Мрій і готуйся до боротьби за Україну Передмова до книги “Таємниця отамана Зеленого”

У цій книзі я звертаюся до юного читача як до дорослого, адже в багатьох питаннях молодь краще орієнтується, ніж батьки, дідусі та бабусі. Часом і знає більше. Але хочеться, щоб юне покоління розбиралося краще за нас не лише у комп’ютерних програмах, Інтернеті та модифікаціях мобільних телефонів, а й краще знало історію нашого народу.

Прочитавши цю книгу, ти, друже, не тільки станеш духовно багатшим, а й зможеш стати суворим, а краще поблажливим екзаменатором своїх батьків та дідусів-бабусь. Прочитай спершу сам, а тоді, посміхаючись очима, запитай у своїх рідних: “Дідусю, а яке справжнє прізвище отамана Зеленого? Бабусю, а де він народився? Мамо, і ти не знаєш? Ну, тоді я вам розкажу. Сідайте навколо мене…”

Ти не тільки втішишся, що раніше від них дізнався правду про отамана Зеленого, а ще й станеш учителем своїх батьків. Отож вимикай телевізор і комп’ютер, вмощуйся і бери до рук цю книгу. Тільки не показуй сестричці та її подругам, бо книга ця не для тих, у кого слабкі нерви, в ній – про час, коли історію України писали шаблями, коли заходилися смертельним сміхом “Максими” і “Люїси”, коли хизувалися кривавим умінням “Маузер” і “Наган”. То був 1919-й, рік, коли поля пшениці витоптували закривавлені коні, коли піт змивав з облич кров і бруд, а села перетворювалися на кладовища. То був час, коли в Україну прийшли москалі із суворими і вилицюватими обличчями. Вони хотіли “жрать і насіловать, рєзать і жечь”. Вони хотіли відібрати у нас Батьківщину, перетворити її на свою комору.

І Україна, підпалена ними, зайнялася тисячами пожеж. У хмарах диму і пилу можна було побачити велетенські тіні коней і вершників, які мчать прямо на тебе. Чи буревій гнав ті хмари, чи пориви “Ура!”, які були сильніші за вітер?

Нам будь-що треба було зупинити криваву московсько-татарську орду. Тому за зброю бралися всі, тому вояками ставали діди, жінки і діти.

І ти, друже, можеш помріяти про те, як у шабельній атаці стинаєш голову пикатому москалеві, як списом із блакитним прапорцем проколюєш китайця зі щілинами замість очей, як вишиваєш на своєму шликові хрестики, червоний – за вбитого більшовика, білого – за денікінця, якого спровадив у пекло влучним пострілом.

Мрій і готуйся до боротьби за Україну.

Роман КОВАЛЬ

Незборима нація (Київ). – 2008. – Жовтень. – Ч. 10 (272). – С. 1.

Шанувальникам творчості отамана Зеленого

Вчителька англійської мови з Вінниці Тетяна Косенко вже не перший рік у той чи інший спосіб сприяє Історичному клубові “Холодний Яр” та газеті “Незборима нація”. На цей раз вона, придбавши книгу для дітей старшого шкільного віку “Таємниця отамана Зеленого”, подарувала її Вінницькому обласному інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, попросила прочитати і висловити офіційну думку про це видання.

І ось з’явився документ на бланку Міністерства освіти і науки під назвою “Витяг з протоколу засідання методичної ради кабінету суспільних дисциплін Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників”. Цитуємо: “Методична рада кабінету суспільних дисциплін, ознайомившись зі змістом книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”, прийшла до такого висновку: “Тема “Україна в 1917 – 1920 рр.” вивчається в шкільному курсі історії України 10-го класу за програмою Міністерства освіти і науки України. Оскільки тема вивчена недостатньо, вона потребує подальшого дослідження. В книзі є ряд цікавих фактів, оповідань, які можуть бути використані вчителями при вивчення цієї теми. Доцільним є використання книги в позакласній роботі з історії на заняттях історичних гуртків, факультативів, тижнів історії, у проведенні тематичних екскурсій з учнями. 10 лютого 2009 р. Методист кабінету суспільних наук Н. І. Савчук (печатка)”. Дякуємо Тетяні Іллівні за ініціативність та наполегливість, а іншим прихильникам і прихильницям отамана Зеленого радимо брати приклад з вінницької козачки та активно пропагувати Визвольну ідею.

Редакція “НН”

Незборима нація (Київ). —2009. – Квітень. – Ч. 4 (278). – С. 2.

Убивати українців можна, а от говорити про це – “злочин”. Така логіка російських шовіністів

Книга “Таємниця отамана Зеленого” – перше літературно-художнє видання Романа Коваля. І перша його книга для старшокласників. Через неймовірний розголос, який зчинився у російському таборі, автор зрозумів, що треба і далі писати для дітей.

1 жовтня цю книгу презентувала газета “Флот України”, а 5 жовтня її матеріал було вивішено в Інтернеті. Вже ввечері того дня московські шовіністи “щиро відгукнулися”. Цитую: “На Украине вышла первая нацистская книжка для детей, – реклама от Минобороны. Севастополь, Октябрь 05 (“Новый Регион”, Евгений Андреев) – Издание Министерства обороны Украины газета “Флот Украины” опубликовало интервью с президентом исторического клуба “Холодный Яр”, украинским писателем Романом Ковалем, отдыхавшим в Симеизе. Коваль рассказал о своей новой детской приключенческой повести, написанной по просьбе… бизнесмена Антона Коломийца, воспитывающего своего сына “в традициях радикального украинского национализма”. Отсутствие на Украине соответствующей детской литературы для отпрыска и побудило “свидомого” предпринимателя профинансировать выход нового опуса Коваля – “Тайны атамана Зеленого”… “Флот Украины” не пожалел места для обращения автора к юным читателям… “Флот Украины” с упоением цитирует Коваля”.

Відразу закипіло в Інтернеті. “Ваши герои бендера и коношвалец. Ваши поэты – шывченко и сасюра. Всё, герои кончились, остальные – малороссы… – зашипіли імперці. – “Тайна зеленого змия” – новый цитатник для бандерлогов… Ну уж если Минобороны рекламирует такую макулатуру, тогда все – приехали. Счет пошел на недели… Неужели правда, что такая “книжка” издана?!. Я в шоке… Ребята, берем огнеметы и выкорчевываем коломийщину и бандеровщину под корень. Этих подонков следует стереть с лица земли. Правильно делали наши предки, очищая страну от фашистско-националистических упырей. Берем огнеметы и выкорчевываем коломойщину под корень”.

6 жовтня обізвалася пресслужба ПСПУ ім. Вітренко. Стаття називалася: “Ксенофобская “перезагрузка” детских умов: рупор Минобороны рекламирует книгу о погромщике атамане Зеленом!” “Братья-славяне” обурюються: “Посмотрите только на одни заголовки: “С москалями не по дороге”, “Нет москальне!” или подзаголовок к разделу “Бандитская власть” – “Цинизм москалей, как и их жестокость, никогда не знали границ”.

Особливо обурило російських шовіністів, що 15 липня 1919 р. Зелений провів “беспрецедентную акцию в Переяславе – зачитывает Манифест о денонсации Переяславского договора 1654 г. о единстве Украины и России, тем самым бросив вызов Богдану Хмельницкому!” Викликало гнів і те, що, на їхню думку, газета “Флот України” “активно лепит из этого русофоба и погромщика образ “борца за украинскую нацию”, призывая детей следовать его примеру в истреблении “москалей”, “жидов” и “китайцев со щелями вместо глаз”.

Імперці палко закликали органи прокуратури “возбудить уголовное дело против официального издания Минобороны Украины за антиконституционное разжигание межнациональной розни”. Логіка імперців приблизно така: чинити злочини проти українського народу Москві можна, а от писати про це-злочин, розпалювання міжнаціональної ворожнечі!

8 жовтня. Інтернет продовжує кипіти. З’являється стаття під назвою “Новая укрокнижка для детишек”. “Неделю назад на всех националистичных сайтах появилась реклама новой историко-познавательной книжки для детишек младшего (?!  – Ред.)школьного возраста, – писали недоброзичливці. – В общем, если для детей начали писать такие книги, в том, что дело вдет к войне, – сомнений никаких… Самое страшное, что книжка эта написана как инструкция для русских детей, как воевать с русскими за Украину, которая для украинцев”.

Думають російські патріоти і над такою проблемою: “А когда нацистов закопаєм, что делать с учителями, журналистами, просто проповедниками, которую эту грязь детям в мозги вносят?.. Мы за свои деньги не только содержим нацистскую диктатуру, но еще и помогаем ей делать из наших детей манкуртов и янычар. И самое главное, никто из причастных к этому Преступлению никогда за него не ответит”.

Інший користувач Інтернету повчає: “Нужно ненавязчиво доносить до учителей, журналистов и проповедников мысль, что после уничтожения Хохлонациков как системы у тех, чьим детям забивали голову нацистской Пропагандой, будут основания для принятия закона о запрете на профессии для запятнавших себя этой грязью. Пусть тогда не жалуются. Хахлы упорно хотят воевать с Россией. Это – их выбор, и это – их право. Что хотят, то и получат”.

Такий настрій росіян. Вони щиро виказали свою мрію знову піти війною на Україну, бо переконані, що переможуть і покарають нас за те, що ми прагнемо жити своїм життям, прагнемо реконструювати свою історію, повернути в своє буття українських героїв та виховати на їхньому прикладі служіння Батьківщині покоління захисників України.

Поки шовіністи казились, 9 жовтня в переповненому актовому залі Національного музею літератури України відбулася презентація книги “Таємниця отамана Зеленого”. У вступному слові автор сказав:

“Так вже повелося, що, проводячи презентацію книги, думками я вже не з нею, а з новою своєю книгою. Тож інформую, що нині разом з Юрком Юзичем, Петром Арсеничем та Людмилою Луканюк готую книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”…

Чи знаєте ви, що 60 % усусусів складали гуцули?! До того ж наші горці Мали козацьку психологію войовників – вони прагнули ґерцю, вони йшли до бою, як дівка до танцю, – як наше славне наддніпрянське козацтво. Бій проти москалів для них був не просто бажаним, це було свято, від якого ніхто не хотів відмовлятися. А от за чужі інтереси воювати гуцули не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 р. було оголошено війну з Росією, гуцули хмарами посунули до війська. Батьки ж їхні і діди новобранців щиро шкодували, що їм не пощастило вийти на бій з Росією.

Цитую спомин усусуса Михайла Горбового: “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

– Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!

І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно-вишивану, в платину, виносила в кліті новий киптар, сардак-“крашенєк”, крисаню з павами, вибрала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

– Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси. Воюй за ту нашу Україну, що про неї нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс…”

На вечорі у Національному музеї літератури виступили також поетеса Антоніна Литвин, завідувач відділом музею Галина Болотова, видавець книги Антон Коломієць, краєзнавець із Борисполя Андрій Зиль, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, професор Людмила Шульгина та онучка отамана Зеленого Раїса Браславець. Крім неї, на презентації були присутні й інші родичі отамана Зеленого – Славко Цедик із дружиною та дочкою Катериною та Ольга Булавин.

Окрасою презентації став виступ кобзаря Тараса Силенка, який виконав три пісні – народну “Із-за гори, із-за кручі”, “Козацьку колискову” на слова Володимира Косовського та “Пісню про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика двох останніх пісень Тараса Силенка).

На вечорі були присутні козаки-спасівці під проводом Олександра Корнієнка та члени молодіжних націоналістичних організацій, які не тільки глибше пізнають історію Визвольної боротьби свого народу, а й гартують тіло, щоб у разі небезпеки захистити Батьківщину.

Незборима нація (Київ). – 2008. – Листопад. – Ч. 11 (273). – С. 4.

Зі щоденника Романа Коваля

21 січня 2008 р.

Здійснили чудову поїздку до Трипілля, “столиці” отамана Зеленого. Крім мене, були Тарас і Святослав Силенки, Володимир Куєвда, брати-письменники Михайло Карасьов і Василь Трубай.

Колядували у Катерини Булавин (Глобенко), онучки Софії, рідної сестри отамана, та дочки Катерини Іллівни Ніни. Були й родичка їхня Галина Терпило та вчителька трипільської школи Катерина Буремко з учнем Юрком Чигирином.

Після віншувань Тарас заспівав пісню про отамана Зеленого. Пісня надзвичайна – як і виконання. Радість рідних Зеленого була глибока.

Побували на місці, де була хата отамана, звідки він пішов у світ. Тоді, вже у сутінках, поїхали на куток Гайдаївку, де козаки перепоховали Зеленого. Знайшли Василя Олександренка, 1937 р. н., сусіда діда Макурди, на леваді якого, між вербами, і поклали в сиру землю на вічний спочинок отамана. Можна й сказати, що поховано його на городі діда Лисаветки, який помер після Другої світової війни.

Коли ховали в перший раз, “офіційно”, на кладовищі, труну панотці “не запечатували”. Така була з ними домовленість.

Коли переносили тіло отамана на Гайдаївку, на березі річки Красної, бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні того року, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого – вони оберігали його й після смерті.

На берег річки Красної прийшли із сутінками. Знайшли старезну вербу, гадаю, їй далеко за 200 років, та спалений пень такої ж величезної у діаметрі верби. Між ними відстань близько 10 метрів. Усі інші дерева – молоді, до 40 років, не більше.

Від старезної верби до річки метрів 50. Схоже, що біля неї й поховано отамана. Принаймні інших старих дерев тут немає.

Коли друзі ховали отамана, напевно думали про орієнтири. Тож вибрати мали міцне велике дерево. Без сумніву, розраховували колись знайти могилу, щоб перепоховати по-людськи.

Я підійшов до верби, поплескав її дружньо і сказав: “Може, хтось із козаків отак зробив, як я, зі словами – бережи, вербо, нашого отамана”.

“Дякую, друже Тарасе!”

Був на “Країні мрій”. Це явище українського духу, на яке чекаю кожний рік. Особливо запам’ятався виступ на кобзарській сцені Тараса Силенка. Всі його пісні були про Визвольну боротьбу нашого народу в різні віки: “Слово о полку Ігоревім”, “Про Северина Наливайка”, “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), а також пісні на слова Олега Ольжича, Михайла Старицького, Володимира Косовського, Спиридона Черкасенка, Ананія Волинця, Наталки Кобзи, Руслана Морозовського і Василя Хитрука.

Серед слухачів особливо багато було дівчат. Тарас Силенко розповів їм про подвиг юної просвітянки з Фастова Євгенії Вовкової, яка ціною власного життя спричинила аварію двох більшовицьких потягів, переповнених московською чортівнею.

Потім Тарас заспівав про отаманів 1917 – 1920-х років: про Івана Савченка-Нагірного, Василя Чучупака, Зеленого (Данила Терпила) та інших. Коли заспівав про Зеленого, почалася злива, але Тараса це не спинило.

 
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями стріла.
Наш отаман як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.
 

Це було щось неймовірне. Злива, грім! А всі біля Тараса – слухають його. Відключилася підсилювальна апаратура – згуртувалися ближче, декілька чоловік затуляли кобзаря парасольками, дощ заливав бандуру, над головою тріщало небо, а слова пісні наче були написані, щоб співати їх за такої погоди. Так усе збігалося: Тарас співає щось про грозу, а тут над головами – бах-ба-бах!

Неймовірно!

Дякую, друже Тарасе!

Максим СЕЛЮЗКІН

Київ

Незборима нація (Київ). – 2010. – Серпень. – Ч. 8 (294). – С. 4.

Микола Щербак

 
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями стріла.
Пан отаман як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.
 

Яка потужна сила в цих словах, як гартують вони волю, запалюють дух!

Це слова з поеми “Месницькі мечі”. Микола Щербак присвятив її отаманові Зеленому (Терпилу). А кобзар Тарас Силенко, пройнявшись вільним духом Трипільської Січі, поклав ці слова на музику. І народилась геніальна “Пісня про отамана Зеленого”.

7 червня 2010 р. поет помер. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.

Народився Микола Щербак 26 листопада 1914 р. на Черкащині, в селі Топильна, що неподалік Шевченкових Кирилівки та Моринців. Закінчив Харківський інститут журналістики, Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. А потім Москва на спілку з Гітлером запалила світ. “Другу світову війну пережив тяжко, – писала дочка Ляля, – мобілізація в Червону армію, кривавиця на фронті, німецький полон, мучеництво в таборах полонених за колючим дротом, виснажлива робота на фабриці в Німеччині”.

У 1946 – 1947 рр. Микола Щербак працював учителем української мови та літератури в Українській гімназії у Баварії. 1950 року переїхав до Сполучених Штатів. Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом – радіожурналістом, рецензував книги у “Freelance Writer”. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через “Голос Америки”.

Микола Щербак – член Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури ім. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. Він – автор збірок віршів “Вітри над Україною” (1947), “П’янкий чебрець” (1953), “Шляху вічність” (1954), “Багаття” (1959), “Віршована абетка” (1960), “Волошки” (1969), “Пахощі суцвіття” (1982). У Києві 1991 року вийшла друком збірка “Чебрець” (2-ге видання у 2004 р.), а у Канаді побачила світ книжка з нотами під назвою “Сонечко”. Чимало віршів для дітей зі збірки “Волошки” поклав на музику композитор Сергій Яременко.

Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив. Вічна пам’ять!

Тетяна НАУМЧУК

Незборима нація (Київ). – 2011. – Червень. – Ч. 6 (304). – С. 4.

На могилі повстанця-зеленівця Панаса Пустового. В центрі Михайло Горловий, попереду Роман Коваль. Щербанівка, 2009 р. З оригіналу. Публікується вперше.